Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

"Дай мені моє, бо маю до того право!"

Юрій Самсон | 13.04.2009 21:14

13
Рейтинг
13


Голосов "за"
20

Голосов "против"
7

Палив наші храми, богів кидав в ріки. Та вони сіли на дно і стануть чорнодубом, слушної години виринуть-запанує рідна ріднизна. Душу народові не виймеш, не вставиш чужу. Як приходила з веснянками весна, так приходитиме, як зустрічали в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо; клечання нашим богам носитимем зелене, писанками тішитимуть зір наші діти

''Дай мені моє, бо маю до того право!''
Голова, накрита шоломом, відвикає думати. Зненавидів (князь) Ярослав за ці роки походи й битви, ніколи не любив військового ремесла, а тепер і поготів. Виборював, вивойовував собі право на спокійне князювання, на справи великі, а тепер мав, нарешті, перепочинок і ось став перед нез'ясованістю: що ж далі? Оточували його бояри, воєводи, блазні, священики, лакизи й захожі мудрагелі, купці свої й чужі...

Мріяв очолити весь народ землі Руської, зібрати його воєдино, сказати йому щось особливе, почути й від нього, але народ і далі був десь далеко, в лісах і полях, народ стояв осторонь так само безмовний і насторожений, як і в часи Ярославового дитинства, народ тільки й ждав, щоб заявити про своє право, про свої вимоги: дай мені моє, бо маю до того право, бо я живий, бо я жнець, я ловець, я швець, я грець...

Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної кори, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі.

Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі.


Переповісти все казане святим не надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякі чуда, але це було чи не найбільше.

Між людьми пішов поговір, що волх – святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.



Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення на небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.

Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.

– Святий? – князь навіть не здивувався. – Як то?

Але Ситник був переляканий навсправжки.

– Дивись на мене, князю. Поглянь мені в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: святий.

– А ти?

– Не знаю. Вперше в житті не знаю.

Святому не місце серед людей, – спокійно сказав Ярослав, – нащо його до них пускати?

– Ага, так, – Ситник умирав од задухи. – То що ж?

– Сказано тобі.

– Ага, так...

– Іди...

Той щез, а князь пішов до молитви.

В порубі – незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, ти не бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й не сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані запобігливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) – і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.

Опріч того коли відбираєш волю в інших здається тобі, що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, не розбираючи, винні вони чи ні. Але відміряно завжди кожному – лиш на одного. Від народження до смерті...



Пресвітер Ларивон, чоловік розумний і начитаний, міг дати відповідь на все, що стосувалося Святого письма, житій великомучеників і святих, але й не більше...

В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кілька літ тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посіпав собі бороду.

– Що так? – всміхнувся Ярослав. – Святі ліпше на небі, аніж серед нас?

– Злий вельми, – зітхнув Ларивон, – не мовить до мене й слова.

– Живий ще?

– Живий і міцний.

– А отрок?

– Бистрий до вчення і слухняний, м'яка це душа.

– То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче...

– Хай проведуть мене до того в печері, – сказав Ярослав.

– Пізно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу дніпровську.

– Сказано тобі!...

Отрок прибіг заспаний і стривожений. Від нього пахло теплим молодим тілом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення.

– Зовешся як? – спитав його Ярослав.

– Був Тривога, а тепер Пантелій.

– Веди.

– І я з тобою, княже, – попросився Ситник.

– Іди до учти. Щоб люд не розходився.

– Хоч свічку візьміть, бо там нема, – сказав Ситник.

– Покажу я колись тобі свічку, – пообіцяв йому зло Ярослав, – приліпився до мене, як кліщ!

Важкий замок на дубових дверях заіржавів, мабуть, не відмикався з тих пір, як посаджено до печерки святого чоловіка; отрок Пантелій, мало не плачучи, вовтузився коло замка, але відімкнути не міг.

– Дай сам, – відіпхнув його Ярослав, – запалюй свічку! Святий чоловік чи то від грюкоту запорів, чи від передчуття відвідин, а може, й просто за своїм звичаєм, не спав уже, зустрів князя сидячи на глиняній призьбі, скорчений, висхлий до непомітності, величезна сіро-жовта борода прикривала все його тіло, мов щитом, над бородою вгорі виблискувала кругла, ніби велике яйце, лисина, а між лисиною і бородою плавало в темряві двоє чорних блискучих очей, виповнених перестояною тугого.

Один прийшов з широкого світу, прийшов з волі, хоч, закований у залізний обруч державних обов'язків, і не вмів цінувати тої волі, а другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень і утисків, мав тепер тільки тугу в очах і настороженість, мабуть, він здогадався, хто прийшов до нього, бо мовчав, тільки дивився на князя з спокійною байдужістю. Так тривало довго, один стояв, весь ще обвіяний свіжим вітром з Дніпра, з запахами вин і смачних наїдків, а другий скоцюрблений на глиняній лежанці, прикривався бородою і зблискував очима, не маючи охоти говорити першим. Однак ув'язнений був великодушний. Він помітив, як незручно переступив князь своєю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся на призьбі, дав місце коло себе.

– Сідай, – сказав тихо, – стояти тобі важко.

– Звідки знаєш? – здивувався Ярослав.

– Та вже знаю. Єстеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати.

– А може, я не князь.

– Хто б же то сюди ще прийшов? Хіба вбивці? Сідай отут. Смердю лиш вельми, але сморід не так вдаряє, як правда.

Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбік, щоб не дійшов винний дух до в'язня, спитав:

– Чом думаєш, що правда лиш за тобою?

– Бо страждаю, – сказав той так само неголосно. – Худий і упосліджений. А з жирних, зледащених уст правди не почуєш.

– Наші священики в постах перебувають, смиряють і плоть, і дух. Хіба ти вважаєш себе ліпшим за них?

Не наші то служебки – чужинські, – нагадав старий.

– По всій землі тепер нова віра заволоділа всіма душами.

– Не заволоділа й довго ще не заволодіє, а може, й зовсім погине твоя нова віра.

– Про це й людові мовив у своїх блуканнях? – суворо спитав Ярослав. – Вийшов ти з темнощів, і темні твої слова. Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави. Але не завжди люди виходять до слави добровільно. Іноді доводиться вдаватися до насильства.

– Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.



– Ніхто не вимірить, чого більше у владі: будування чи руйнування, – перебив його Ярослав. – Отець мій спалив скількись там капищ поганських, зате які дивні церкви поставив! За князем Володимиром і я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощі виганяти...

– Темнощі? – чулася посмішка в голосі старого й зверхність, яку дають літа й страждання, – навчати хочеш. А чого? Як уникнути й позбутися гріхів. Богів наших понищуєш, а бісів зоставляєш, гріхи плодиш. Ще тільки стали навчати, а вже повно гріхів повсюди, вже відбиваєтеся від них, відмахуєтеся, молитесь у церквах ваших вдень і вночі. Топчеш усе, що було, привчаєш до топтання й поблизьких своїх.

– Не такий я, – спокійно відмовив Ярослав, – мало ти бачиш з своєї печерки, в один бік тільки. А що грішний, то... Як сказано в байці: кожен носить по дві торби. Одну спереді для чужих гріхів, другу – позаду для своїх, так щоб не бачити її. Що ж до князівської влади, то завжди повинен бути той, хто вчить розуміти речі найвищі: материзну, правду, честь. Адже й ти йшов серед людей і навчав чогось?

– Застерігав лиш. Бо народ мудрий і спокійний тільки той, що трудиться для себе й не зазирає нікуди далі. Він спокійний і позбавлений пихи, лиш допоки не розбагатіє і не розсвинячиться. А тоді плює на цілий світ, топче інші народи і може діждатися, що розтопчуть і його... Ти ж, князю, хочеш, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб став як Царгород.

– Звідки відаєш? – здивувався Ярослав угадництву старого. Навіть сам собі ще боявся зізнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловік, виходить, усе бачить і знає. Чи не дивина?

– Споконвіку так ведеться: коли в сусіда свиня велика, то й самому кортить вигодувати таку або й ще більшу.

– Стольний город – то не свиня.

– Ще ненажерливіший. Озирнися довкола: скільки розплодив дармоїдів твій отець, а ти їх розвів усотеро більше, та й ще розведеш. Церков стільки понаставили, що в них уже пси бігають. А голод і мор так само ходять по нашій землі, біда не виводиться, лиха ще більшає.

– Голод і мор однаково ніхто не зможе збороти, – мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав, – зате завжди можна винайти спосіб дати пригніченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'єднаність колишня ставала на заваді великим ділам, тепер зібрано докупи всі наші землі, весь народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найліпше для них застосування – це спорудження й творення знамен державних. Відкрити житниці й нагодувати тисячу голодних ротів, вимостити посеред трясовин дорогу до Києва, щоб везли па торжища й на міну харч і хутра, мед і віск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознісши той храм над усім світом у пишноті й сяйві? Хто як хоче, а я вибираю храм, і кожен на моєму місці мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрістю.

– А коли в людині й хижі немає, щоб сховатися від зимової стужі? – ледь чутно поспитав старий.

– Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. І коли немає хижі-теж повинна будувати храм, – твердо відповів Ярослав.

– Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

– А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

– Така доля великих народів, – сумно промовив старий, – або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

– Що ж по-твоєму? Я – тиран? – ображено спитав Ярослав.

– В мові своїй. А від слова до діла – рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

– Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде побідно по всій землі.

– Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

– Звідки відомо тобі?

– Бачу звідси все, – вперто сказав старий, – а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.



– Не чую його мови, – сказав князь.

– Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха – пізно буде.

– Йтиму своєю дорогою, – підвівся князь, – тебе ж не можу випустити звідси.

– Отрока не чіпай, – вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись про призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, поставцями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

– Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п'яно варнякаючи щось на бігу...

Павло Загребельний "Диво", 1962-1968 роки

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua