Пошуковці проводили розкопки і знайшли останки німецької жінки. У гітлерівській формі. Залишки чобіт, ремінь. Ґудзики... Плоть давно перетворилася на прах. Залишилися лише кістки і череп.
Ні жетону, ні документів не було. Лише дрібні речі з жіночого туалету німецького виробництва.
Почали шукати якісь згадки в літературі. Дізналися, що на Лютізькому плацдармі загинуло кілька німецьких жінок. Поховання 5 відоме. Шоста вважається зниклою без вісті. Можливо, це вона?
Було це кілька років тому.
Останки німкені (а була вона або медиком, або снайпером), склали в поліетиленовий кульок і принесли до музею "Битва за Київ у 1943 році". Особисті речі залишилися у когось з пошуковців, і де вони нині – невідомо. Пакет обережно повісили на стіні у підвалі. Почали думати, що робити. Жодного німецького кладовища у тому регіоні не збереглося... Ховати у братській могилі спільно з радянськими солдатами категорично заборонили ветерани.
Зателефонували до посольства Німеччини у Києві. Можливо, не на того натрапили. Дипломата, що взяв слухавку, абсолютно не зацікавила ця історія, навіть нічого не порадив, поклавши слухавку. Відсутній жетон!
Справа в тому, що у німецьких солдат був спеціальний жетон з номером. Якщо бійця ховали офіційно – жетон розламували. Одна половинка залишалася у могилі, іншу здавали у спеціальну службу.
У цьому випадку жетона не було. Може десь загубився. Чи не знайшли біля тіла. Адже, копали любителі. Без археологічних навичок. Школярі, молоді ентузіасти... Не зробили фотографій того місця, точного опису... Знову ж таки, пройшло чимало років...
Тихо закопати останки десь у лісі, чи просто викинути, музейники відмовляються категорично. Ніхто не візьме такого гріха на душу.
Страшний чорний пакет висить на стіні.
Душа не похованої за обрядом людини, страждає десь у іншому вимірі.
Музейники власними силами не можуть вирішити цю проблему.
Редакція журналу "Музеї України" офіційно звертається до Посольства Німеччини у Києві з проханням допомогти!
Можливо, варто перевезти останки і офіційно поховати на якомусь німецькому кладовищі, які є в Україні?
Знову таки, потрібні офіційні дії, узгодження...
Свого часу, ми багато спілкувалися з співробітниками організації "Чорний хрест" з Австрії, які опікуються військовими похованнями німців часів Першої і Другої світових воєн у різних країнах, ведуть розшуки загиблих... Правда, останнім часом, активність дещо знизилася.
А проблем накопичилося чимало. І не лише з солдатами Німеччини.
У тих же Нових Петрівцях, розповідають романтичну історію чотирьох саперів і медсестри.
Вже після війни, сапери знешкоджували у селі мінне поле. Знайшли дуже дивну міну з секретом. Ніколи такої не бачили. Один гукнув іншого, той ще одного. Підійшов старший, який щось порадив. У цей час, щось зачепили. Міна вибухнула, вбивши всіх.
Неподалік була медсестра, закохана в одного з саперів. Почувши вибух, злякавшись за коханого, кинулася на допомогу. Прямо крізь мінне поле.
Не добігши кілька метрів до трагедії, наступила на міну. Теж загинула. Кажуть, чекала дитину...
Так їх всіх і поховали у братській могилі на дніпровій кручі.
Потім побудували ГЕС. Виникло море, яке підмило кручу. Комуністи кладовище закрили. І від могили нічого не залишилося. Хоча, старі люди знають, де вона. Скоро обвалиться в урвище. Треба б якось упорядкувати поховання. Обеліск поставити. Чи перенести до монумента загиблим у центрі. Але, хто те зробить...
Можливо, влада хоч зараз почує, зреагують...
Минуле, через непоховані за обрядом останки, забуті могили солдат-визволителів, не пустить нас у світле майбутнє.
Смерть має страшний вигляд. Це треба знати і розуміти.
Можливо, мільйони душ загиблих солдат, не похованих за обрядом, які і досі вважаються ПРОПАЛИМИ БЕЗ ВІСТІ, колотять живих, не даючи нам жити нормально...
На братских могилах не ставят крестов
И вдовы на них не рыдают...
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"
