Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

"Розбір польотів" (Уривок із спогадів)


1
Рейтинг
1


Голосов "за"
1

Голосов "против"
0

Аналізуючи пережите, зрозумів на чому "проколовся"! Підісланий співробітник КДБ знавцем Чорної магії (екстрасенсом) виявився!

Крутизна гри.

На історії мого знайомства з Петром можна ж вивчати Магію! Як це було? Щодня та щоночі рився у блоках пам'яті, щоб пригадати абсолютно все. Що ж, оцінюйте сценарій наших комітетників та крутизну гри. Вони поступили так, як би і я, ставши чаклуном, поступив на їхньому місці. Сценарій класичний. Ось вже втретє історія нашого знайомства, але на цей раз уже з точки зору знавця таємничих наук. Починалось все так:

Подаючи документи на туристичну поїздку в "капіталістичну" країну, я чудово знав, що комітетники будуть серйозно перевіряти. Уся іронія в тому, що... вони даремно старались – я не збирався просити там політичного притулку. Ціль була інша: подивитись світ, та, якщо пощастить, завести цікаві знайомства. Розважитись, подивитись світ хотілося перед актом самопожертви...

І перевірка почалась: спочатку до мене підійшов працівник з іншої бригади. Запросив на каву. Розговорились. Відкрив мені душу. Виявляється, він має ціанистий натрій і може поділитись. Має пістолет – може, я бажаю постріляти, то ми поїдемо в ліс...

Далі мене, одного з електриків (зазвичай відправляли усіх разом) послали в колгосп скирдувати сіно, а насправді, підкласти під мене "секс-бомбу", щоб під час любовних утіх я розкрив душу та, пригостивши психотропними препаратами, розговорити в компанії оперативників карного розшуку.

В кабінеті, в котрому проводились "п'ятихвилинки", я забув аркуш з англійськими словами, а вони – знайшли. Переписувався з родичами, котрі живуть у Канаді і всім показував отримані в бандеролі альбоми з краєвидами їхньої щасливої країни. Кожен, хто по завданню спілкувався зі мною, писав про все рапорт і отримував відповідну нагороду. Висновок був такий: дисциплінований, високопрофесійний працівник. Віруючий, – в церкві вінчався. Не палить, не лається, п'є спиртне помірно, знає багато антирадянських анекдотів і чомусь тримається особняком. Має родичів у Канаді та вивчає англійську мову. Чого це він так рветься поїхати туристом на Захід? Може, попрохати політичного притулку? Тоді, який же нам скандал буде!

Улаштовується до нас електриком новачок. Підходить до мене. Я добре розумів, що це співробітник держбезпеки. Запрошує в кафе та замовляє каву з коньяком. Розкриває душу для того щоб і я розкрив свою. Та я був пильним, отож, як він прийшов, то так і пішов...

На жаль, в той час мені чомусь не пригадалась розповідь батька про дуже цікавий армійський випадок. Його приятель платив у магазині п'ять карбованців, а здачі отримував... із сотні! Нав'язував однополчанам свою волю і ті покірно виконували все, що той бажав та різноманітні дива показував. Довідались про такі феноменальні здібності солдата в політуправлінні і... підвищивши у званні, перевели служити у НКВС. Слід було добре пам'ятати цю бувальщину, тоді, можливо, моя доля була б менш трагічною.

Перевірка моєї благонадійності на цьому не закінчилась бо конкретної відповіді компетентні органи не отримали. Тоді начальство посилає мене в обласне Управління Внутрішніх Справ, щоб я допоміг... переставити меблі. Я розумів, що це привід: хтось хоче подивитись зблизька на потенційного перебіжчика в табір ідеологічних ворогів. І... помилився.

Мене у прийомній начальника УВС посадили на стілець і попросили почекати. В цей час вони мене... сфотографували. Ми ще не знайомі, а Петро вночі з моїм фото творить чорнокнижний обряд: читаючи певну кількість разів закляття, спеціально наговореною голкою проколює на фото мою голову. Магічна ціль така: підкорити своїй волі, нав'язати свої думки, бажання, незримо прив'язати до себе.

Через день на "п'ятихвилинці" сказали, що в нашу бригаду і саме до мене в учні влаштувався новачок. Я поглянув вліво – цей "боєць незримого фронту" сидів поряд, бо йому заздалегідь показали де сісти. Стало гидко й смішно від такої примітивної роботи комітетників. Але разом із тим в той час, під дією чаклунства в моїй свідомості з'явились досить незвичні думки: "Примітивно працюєте, хлопці... Та на мені, де сядете, там і злізете. Та нехай цей бовдур носить мою сумку з інструментами, нехай приносить конфіскований "самвидав", нехай пригощає щоб залізти в душу. Нехай вішає "локшину на вуха" а я послухаю..."

Мене до нього ніби магнітом тягнуло. Виникло напрочуд непереборне бажання зіграти з ним у "котика й мишку". Усі зрозуміли, що це "сексот", а я – тим більше. Я знав, бачив, що це сволота, а він теж добре розумів, що я знаю його справжнє завдання, і... посміхався. Він знав, що я знаю, що він знає, що я знаю.

Почнемо з того, що я ненавидів цю сволоту. Першу половину робочого дня він справно носив мою сумку з інструментами та прикидався, що не помічає моєї іронії, презирства. Перед обідом цей негідник ввічливо звернувся до мене: "Я знаю, що в кожному колективі новачок повинен виставити "вступне". Коля, допоможи мені пригостити хлопців". Я здавна запримітив закономірність нашої ментальності: кожен новачок у подібній ситуації, щоб не витрачатись, дурником прикидається, тягне час, комизиться. Цей же чомусь сам напрошуватись почав... Я тоді подумав: – Хай ця сволота витратить трохи грошей на випивку та закуску для колег. Погодився – відпустив Петра до кінця робочого дня.

О 18.00 всі хлопці зібрались відмітитись. Петро прийшов із портфелем повним випивки та закуски. Усі вранці зрозуміли, що це сволота, але бажаючих "на халяву" випити та закусити знайшлось чимало. Пішли до одного з колег на квартиру і там улаштували торжество в честь новачка. І я там був, дві чарки випив та закусив.

Перший раз я проколовся коли опівночі Петро із відповідним магічним закляттям проколював мою фотографію, а тут – вдруге. Справа в тому, що диявол диявольськи підступний, а тому більшість "приворотів" мають адресну дію. Іншими словами, та п'янка була влаштована ради одного мене. Це так: я пам'ятаю вираз його обличчя, хвилювання, інтонації голосу під час прохання про "вступне" та нервову поведінку там за столом.

І, як результат дії того наговореного на мою душу спиртного, на другий день я "проколовся" втретє. Ось як це було. Після "п'ятихвилинки" йшли ми містом. Петро пропонує зайти у кафе на каву. Замовив по чашці кави, але... коньяк дістав свій, – до того плеската маленька пляшечка 0,25л. зручно поміщалась у внутрішній кишені піджака.

Пояснив: "Братик працює на спиртозаводі, от я і виготовляю саморобний коньяк. Рецепт простий: спирт, вода, справжній коньяк, сухе червоне вино, глюкоза. Давай з коньячком за знайомство". Десь у глибинах свідомості зародилась слабка підозра, але... але я вже двічі проколовся, і очевидно він прочитав подумки "заморочку" та інші заговори, бо... покірно пив каву, в котру він плеснув того "коньячку".

Ми йшли й розмовляли. Мій язик розв'язався, як шнурок, і я не міг зупинитись. Говорив і сам собі дивувався: " Що це зі мною?" А він мені такий милий, такий любий, хочеться всю душу йому відкрити...

(Це зараз я довідався про скополамін, пентонал натрію та інші види "сиворотки правди", три-п'ять кубиків котрої повністю знищують волю жертви та розв'язують язик. Переконався на собі: контролювати слова, зупинитись – неможливо.

Є такий вірш із розділу чорного гумору на тему звичних нам нецензурних висловів: "Враги партизанку пытали, хотели всю правду узнать, но бледные губы шептали: "Не выдам, е... вашу мать". У наш час бруднитись не будуть – уколють "сиворотку правди" і Ви добровільно все що знаєте розповісте – встигай тільки записувати.)

А Петро жаліється на бідність, несправедливість влади та розхвалює свободи, рівень життя на Заході. Признався мені: "Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземних мови, а при цій дебільній владі викладаю англійську мову в інституті культури та живу у гуртожитку на скромну вчительську зарплату... А як би я жив при своїх талантах "там!". Ну як же втекти на Захід?! Як?! Кордони ж то на замках!". І пильно дивиться мені в очі.

Я знав, що Петро офіцер КДБ, але ця висока хвиля ніжності, довіри, любові приглушувала, знищувала всі підозри. Я говорив, говорив і сам собі дивувався: чому він мені такий милий, любий, чому мені так хочеться розкрити душу перед чужою людиною, чому не можу стримати себе, промовчати?...

Що це було? Який рецепт того саморобного коньяку, котрого Петро линув мені в чашку з кавою? А що б я приготував на його місці? А такий: наговорений чорнокнижним заговором спирт, його кров та психотропні препарати.

Спирт був наговорений особисто на мене, а тому лише мені затуманював розум. Кров є сильним "приворотом", тому що, як відомо з Біблії, душа в крові знаходиться. (Книга Буття 9:4) Психотропні препарати знімали у свідомості усі гальма, усі "табу", отож, язик говорив усе, що знаю та відчуваю. Було дуже важко зупинитись, але я величезним зусиллям волі стримував себе щоб не сказати найпотаємнішого.

Наговорений на мене спирт на нього не діяв. Кров була його і тому йому не шкодила. Що ж стосується психотропних препаратів, то він заздалегідь непомітно приймав нейтралізатор (антидот).

Я повів Петра по своїх об'єктах учити премудростям ремонту сигналізації. До речі, мій дипломат він уже не носив, бо приніс із дому свій і на складі заповнив його інструментами, датчиками, проводами.

Зайшли на кондитерську фабрику. Потрібно було замінити електролампочку на другому поверсі. Петро не втримав драбину і я боляче вдарився. За звичних обставин кого іншого я би добряче вилаяв, але... в той момент злість на нього чомусь не спалахнула в моїй свідомості. Більше того, під впливом його магічного коктейлю признався: – У мене тут є друг, котрий краде й продає спирт. Тобі не потрібно?

- А, яка ціна? – радісно запитав Петро.

- 8 карбованців за літр.

- Так це ж дорого! Мій братик працює на спиртозаводі і продає по 6 карбованців за літр. Давай гроші, я ввечері принесу тобі трьохлітрову банку... І тобі добре, і мені, і братику...

Я погодився. Пам'ятаю, якою радістю засвітилось його обличчя. Чому? А тому, що четвертий раз я сам "підставився". (Як пізніше виявилось, його брат Арсен не на спиртозаводі працював, а в міліції. Того дня Петро купив чи взяв на складі "Контори" спирт й магічним дійством зарядив мені на шкоду.)

Для лікування лівостороннього гаймориту мені був потрібен дефіцитний гідрокортизон. (тоді майже все було дефіцитом.) В обід Петро відпросився у мене до кінця робочого дня, ніби для того щоб з'їздити до брата за спиртом, дістати через знайомих в аптеках потрібний мені дефіцит та вирішити деякі проблеми у інституті культури.

Увечері Петро приніс банку зарядженого спирту, флакончик зарядженого гідрокортизону (на його місці я би не упустив цей шанс) та дві підшивки надрукованих на машинці аркушів антирадянського змісту. Запропонував: "Почитай, що ходить по руках серед викладачів та студентів". Насправді цей "самвидав" був органами держбезпеки у когось з інтелігенції конфіскований і у потрібний момент використаний у грі проти мене.

Я виготовив саморобний коньяк за рецептом Петра, й зараз зрозуміло, чому він навіть віддалено кольором, смаком та запахом не був схожий на те кадебістське пійло. Щоб зняти нервову напругу та підняти настрій, випив половину склянки, і "проколовся" четвертий раз. Наступного дня Петро знову пригощав кавою з коньяком. Це був п'ятий "прокол".

Знову він завівся, як заїжджена платівка: "Ну як же втекти на Захід? Як же втекти на Захід?". А сам пильно заглядає мені в очі. (Час на розробку "об'єкта" був обмежений і тому агент держбезпеки мусив прискорювати події й цим явно перегравати.) Знову мій язик, як шнурок, розв'язався, і я зупинити себе не міг. Воістину це так: я говорив усе, що знаю, відчуваю, як відношусь до влади, але... величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про свої плани відносно мавзолею комуністичного ідола. Петро відчував, що я щось задумав і цього, найголовнішого, не договорюю.

Щоранку я пив із Петром каву з тим коньяком, а ввечері дома напій, виготовлений з принесеного ним спирту і "проколювався" стільки разів, що зараз уже збився з рахунку!

Одного разу Петро запропонував: "Давай поїдемо до братика на риболовлю". Я поцікавився: "Вудками будемо ловили чи сіткою?". А Петро довірливо: "Кум мого братика працює на військовому складі, отож, будемо рибу глушити тротиловими шашками". І я під дією того "коньяку" клюнув на цю примітивну приманку – погодився.

Минали дні і я все глибше підпадав під вплив чародійства. Пив я ту каву, як під гіпнозом, а Петро все: "Ну як же втекти на Захід?... Як?... Як?". Це вже настільки набридло, що я, очевидно, під впливом того коктейлю, сказав таке: "Ти ж маєш через брата доступ до вибухівки. Набери повний дипломат. Датчики "ВМ" вистав так, щоб контакти замикались, коли ти нахилиш дипломат. Їдь у Москву на Червону площу. Підбігаєш до усипальниці вождя світового пролетаріату. До тебе швидко кинуться кадебісти та закордонні журналісти, а ти їм: "Гарантуйте виїзд на Захід, бо інакше зараз добряче бабахне!". Ну ось і поїдеш на омріяний Захід. А коли щось не так, то... жив, як собака, зате помреш, як герой!"

Петро пильно поглянув мені в очі, язиком прицмокнув, і, похитавши головою, захоплено сказав: "Ну ти і па-а-рєнь!". А тут ще в наступні дні я діставав його: "Ну, коли ж на риболовлю поїдемо?".

Весь вільний час ми грали в шахи, і я сьогодні розумію, чому Петро частіше програвав: в його голові були зовсім інші ходи та комбінації гри проти мене... Зрозуміло, що він щовечора писав своєму начальству рапорт, в котрому описував мої слова та поведінку під впливом того коктейлю... Тут уже керівництву КДБ стало зрозуміло, що "об'єкт" настроєний досить агресивно і замислив щось дуже серйозне. Для того, щоб повністю розкрити мою душу, комітетники розіграли таку трагікомедію.

Причастя від тіла та крові диявола.

Випало мені по графіку 26 травня чергувати до глибокої ночі. Петро напросився стати помічником, і я погодився. Нам виділили старенький вантажо-пасажирський мікроавтобус "Нісса", котрого я ні до цього, ні після у відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий шофер, поряд його товариш, а у салон сіли я та Петро. Їздили по викликах і я помітив, як нервує мій помічник, мені майже не допомагає, думає щось своє. Руки у нього тремтять, очі бігають, в кожному магазині намагається пригостити спиртним, але я відмовлявся – не п'ю під час роботи. Ті двоє не вилазили з кабіни, і я розумів, що ще не прийшов їх час. Розумів, що це дійство розігрується ради мене, але якась дивна сила не пускала піти геть, надприродна цікавість примушувала грати далі, щоб подивитись, що ж то воно буде. Настав пізній вечір – було біля 23 години. Останнім був виклик у продмаг N57, що по вулиці Горького. Зараз я розумію: комітетники навмисне ще вдень відірвали датчик на вікні, щоб вночі у пошуках несправності я згаяв трохи часу. Ось тут настав їх час, і шофер із товаришем підключились до гри. Доки я з Петром шукав та усував несправність, вони обоє загравали до молодої вродливої продавщиці, а, насправді, до своєї спільниці. Це заради мене вона розпустила коси по плечах, щоб справити на мене враження. Легенда була така: "Товариш шофера закохався у продавщицю і виявилось, що у неї сьогодні день народження. Як іменинниці опівночі добратись додому? Просить підвезти в село і в нагороду обіцяє могорич".

Петро вірно розсудив, що сам може не справитись, і тому взяв на допомогу ще двох "майстрів". (У Магії робота трьох "майстрів" називається "Тріада".)

Наші погляди зустрілись і висока, вродлива дівчина з довгим жовтим волоссям посміхнулась мені.

Я сказав: – Поїхали!...

Зупинились в Шпанові біля дерев'яної хатинки, котра утопала в заростях бузини. Красуня вийшла й швидко принесла пляшку мутного самогону, пиріг із маком та стопку. Розмістились в салоні мікроавтобуса. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився пити першим. Із смішками та жартами всі вони випили по чарці. Наливають мені. Якось було незручно після вродливої дівчини відмовитись. Під дією чародійства "Тріади" я вперше, взявши чарку, не зробив звичного у підозрілій ситуації: не прикликав Господнє ім'я, а покірно одним ковтком випив оте мутне смердюче пійло та вкусив пирога. Помітив, як усі вони радісно, торжествуюче переглянулись – удалося причастити від тіла та крові диявола! Ще на під'їзді до свого села мені стало погано. Дома відразу став сильно блювати, але, як виявилось, це вже нічого не вирішувало – справу було зроблено. Пізніше в таборах часто згадував цей епізод. Спочатку нарікав на себе, зубами скреготів. Та пізніше зрозумів: випив би, чи ні – це вже нічого не вирішувало, бо в той час я уже міцно сидів у комітетників на гачку і надалі бути могло ще гірше: інсценували б нещасний випадок або вчинили яку іншу провокацію, так що у той час я вже був приречений. Врешті-решт дійшов висновку: оскільки я гостро відчуваю соціальну несправедливість, ненавиджу неправду, беззаконня, то обов'язково став би боротись й був би так чи інакше покараний сатанинською владою.

Що ж було далі? Що ж сталось зі мною після причастя від тіла та крові диявола? На другий день дуже боліла голова, – розум настроювався на іншу програму мислення. Через день зустрів Петра на роботі і ми стали найкращими друзями. Він уже не мріяв утекти на Захід – ціль була інша. Плакався: "Стільки несправедливості навкруги: тотальна брехня, важка праця за мізерну платню, нескінченні черги за усім-усяким, цинкові домовини з Афганістану, а кращі представники народу гниють у сибірських таборах та мучаться у кадебістських спецпсихлікарнях! А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе! Нам плювати на свій нещасний народ! Але як протестувати!? Як!?". І пильно дивиться мені в очі. Я погоджувався й радів, що знайшов однодумця, спільника.

Кімната в гуртожитку.

Петро запросив мене до себе в кімнату гуртожитку. Насправді, як потім виявилось, жив він із жінкою та дітьми у сучасній квартирі, а ця кімната служила комітетникам декорацією, щоб можна було, поплакавшись на бідність, розчулити чергового "профана". (У кримінальному світі людину, котру хочуть одурити, називають "лохом", а в чорнокнижних ділах – "профаном". "Профан" – людина, не посвячена у таїнства Магії.)

Очима я бачив скрізь тонкий шар пилу, носом відчував затхлий запах – це означало, що в кімнаті довгий час ніхто не жив, але розум уже був настільки затуманений, що я сприймав усе за правду. Одяг на ньому був такий, який носили десь років із двадцять тому. Усі його слова, із першого дня до останнього, були брехнею, лицемірством. Правдою було лише те, що Петро знав чотири іноземні мови. Давав мені уроки англійської, допоміг написати листа родичам у Канаду. Думаю, що Київський державний університет він таки, справді, закінчив, бо був напрочуд начитаним, освіченим, тільки от розум, тіло та душу продав дияволові... Слід сказати: актор він був бездарний. А тут ще в гру вступила молода жінка із органів держбезпеки, котра незграбно грала роль коханої дівчини Петра. За такий сценарій, декорації, костюми та акторську гру навіть у провінції закидали б гнилими помідорами, але я, під дією чар, вірив і захоплювався: очі бачать одне, а в думках – інше.

Щось подібне вже було в юності. Кохав дівчину безтямно. Очима бачив, що ми не пара, але почуття безмежної любові заглушувало усілякий глузд. Інших дівчат для мене просто не існувало. Я не дарма навів це порівняння – полюбив Петра безтямно і не помічав, не придавав значення грубим помилкам. Дивився й очима бачив бездарну гру, але під дією чародійства звивини мозку були уже так заплутані, що довірявся йому як найліпшому другові.

До інституту культури приводив мене декілька разів. Просив почекати, а сам заходив вирішити свої педагогічні проблеми. Насправді, Петро там не працював – заходив у двері й стояв деякий час, щоб я повірив, що він там, справді, викладає англійську мову. Виходив й розповідав про свої стосунки з колегами та студентами – "вішав локшину на вуха".

В гостях у брата.

Пізніше став запрошувати мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив за містом – в Понебелі. Хата подружжя мало чим виділялась від інших осель. Дочка закінчувала десятирічку, а синові було років десять.

Запам'яталось, що під час першого візиту на лаві лежало декілька яблук. Петро до мене напрочуд лагідно: "Коля, пригощайся яблуками з братового саду. Вибери найкраще. Смакуй на здоров'я...". Помітив як радісно присутні переглянулись коли я вкусив те велике смачне яблуко. В таборах часто згадував цей епізод, але тільки зараз зрозумів, що саме тоді відбувалося. Чорнокнижник вкладає яблуко в руки померлої людини і через певний час із відповідним закляттям забирає. Цей обряд відноситься до найсильнішого розділу Магії "Виклик померлих душ" і називається "яблуко примирення". Якщо пригостити ним ворога, то він перетвориться на найщирішого друга, що й, справді, сталося.

Іншого разу Петро ввічливо звернувся: "Тут у ставках розводять рибу, а у брата скрізь друзі. Ходімо в склад, Арсен подарує тобі декілька живих рибин". Я погодився. У складі Арсен... поклав дві риби на вагу і, скоса на мене поглядаючи, вони обоє стали шепотітися. За звичних обставин подібне викликало б у мене огиду, але тоді під дією чаклунства мій розум був настільки затуманений, що я сприйняв цей епізод як чергове дивацтво. Що це було? В Магії є такий ритуал: потрібно на живу рибу наговорити закляття на дружбу та любов і зробити так, щоб потрібна людина її з'їла, отож, так вони тоді й зробили. Рибу ж важили для того, щоб пізніше розрахуватись з комірником.

Один візит вартий того, щоб описати детально. Того разу ми, очевидно, з'явились несподівано, бо господар послав сина до друзів позичити самогону, а жінку попросив приготувати вечерю. Щоб "вбити час", Петро запропонував прогулятись берегом річки. За дружньою розмовою про важке життя народу минуло більше години. Сонце вже ховалося за горизонт, коли малий повернувся. Він нічого не ніс у руках, але як ми зайшли слідом, то очі мої побачили на столі повний графин самогону. Очі бачили, але тоді розум цю інформацію не прийняв до роздумів.

Біля графина парувала яєчня із салом та товчена картопля, стояли тарілки із салатами, нарізаний хліб. Поряд на плиті у сковорідці шкварчало м'ясо.

Арсен до мене: "Зайди в спальню – почекай, доки м'ясо дожариться".

Зайшов. Сів на крісло. Став роздивлятись. Спальня як скрізь у селах – застелені ліжка, крісла, етажерка, столик. На стінах килими. В кутку вгорі, дві ікони в рушниках. На одній Діва Марія із Сином Божим, на другій – Ісус Христос із розкритою Євангелією в котрій: "Заповідь нову даю вам: Любіть один одного". Не встиг роздивитись кімнату, як зайшли господарі та й сіли навпроти.

Арсен жартома повалив жінку на ліжко і, сміючись: "Ах ти, курвочка, де ж ти взялась на мою голову? Їб... у кості, горе, печінки, селезінки, серце і рот твою мать...?!"

Я звик чути серед нашого народу подібну добірну лайку, але... але він там ще додав: "...і Христа Бога Мать!".

І це під іконами святих!!! Мене аж пересмикнуло від почутого. Захотілось гримнути дверима та й піти геть, але... це бажання чомусь напрочуд швидко згасло – не пішов.

Сьогодні я розумію, чому. Вони побачили цей спалах гніву і, прочитавши пошепки чорнокнижні заговори, загіпнотизували, щоб залишився... В цей момент із кухні нас покликав Петро, і ми пішли. На столі добавилось смажене м'ясо та вже звична пляшечка 0,25л. того саморобного коньяку. Сьогодні я розумію, що саме тоді відбувалось: самогон вони мали свій, а сина послали до майстра відьмарських наук по те сатанинське пійло. Що ж, надійна зміна росте.

У спальню завели, щоб забавити чергового "профана" грою двох акторів, а Петру цим дати час добавити у те пійло психотропні наркотики та зарядити відповідним заговором.

Сіли за стіл. Випили по чарці самогону. Закусили. Випили по другій. Закусуючи, розмовляли, жартували. Вечеря була смачною, а обстановка люб'язною. Слід знати, що слуги диявола є, на перший погляд, людьми напрочуд гостинними, привітними, доброзичливими, вони підкреслено ввічливо роблять свою чорну справу. Їх, майстрів Магії, було троє, отож "Тріада".

Вони утрьох магічним чином нав'язали мені свою волю, тому що в моїй свідомості виникло непереборне бажання ще й того саморобного коньяку випити. Пам'ятаю, як вони здивовано-радісно переглянулись, коли я сам запропонував це. Справа в тому, що я завжди п'ю щось одне, не допускаю щоб у шлунку утворився коктейль із спиртних напоїв. Сьогодні я уже знаю, що впливаючи магічно можна керувати народженням думок у голові жертви та непереборних бажань...

Було вже досить пізно, коли ми йшли на зупинку. Петро плакався на несправедливість комуністичної влади та рабську покірність злиденного народу. Доходив висновку, що злочинно мовчати, потрібно будь-якою ціною намагатись змінити існуючий суспільно-політичний лад. Це мені було дуже близьким і тому я з радістю погоджувався.

Очевидно, він у той пізній вечір перестарався з тим "коньяком", бо почуття любові, ніжності, довіри мене аж переповнювали через край. Розкриваю душу, як на сповіді, і сам собі дивуюсь: що це? Що це діється зі мною? Я ж його знаю лише три тижні. Чому ж порушую свої "табу"? Чому він мені настільки милий, любий? Чому не можу контролювати себе, зупинитись? В пориві відвертості признався: "Ти справжній друг, спільник! Ти єдиний, хто розуміє мене! Сам Бог послав тебе мені!".

Петро аж млів від задоволення. Ще секунда, і я обняв би його та розчулено заплакав. (Зараз уявляю, як би це його потішило.) Та в цю мить скрипнули гальма – автобус поряд зупинився й водій відкрив двері. Там серед пасажирів було соромно виказувати свої почуття – не хотілося, щоб нас прийняли за пару закоханих "голубих" й тому я мусив стримуватись.

Петро у мене в гостях.

Весь час нашої дружби я чудово розумів, що зі мною діється щось не те, і думав весь час, але не міг ніяк зрозуміти, що саме та знайти такий логічний вихід: звернутись до Бога! В цьому стані немає нічого дивного – зараз усі жителі нашої планети усвідомлюють, що з нами діється щось не те, що дійшли до абсурду, до межі самознищення, але мало у кого народжується логічне бажання звернутись до Бога!

Петро постійно плакався на бідність та все в очі заглядав. Він магічним шляхом нав'язав мені бажання запросити його в гості. Справа в тому, що я не мав звички водити до хати друзів із роботи – за чотири роки праці не привів жодного, а його – на третій тиждень знайомства...

У нас був собака, котрий удень відсипався, а вночі охороняв хату. Так ось, Петра Рекс дуже ненавидів – рвав ланцюг, заспокоїтись не міг. (Кажуть, що звірі відчувають людей, котрі зв'язані з нечистим.) Я щедро пригощав товариша. Давав йому із собою молоко, яйця, фрукти бо любив та жалів бідного інтелігента. Петро з апетитом їв із мною часто з однієї миски. Брав додому гостинці і дуже дякував.

Допізна грали в шахи і розмірковували, де взяти вибухівку, детонатори та який об'єкт вибрати. Якось у пориві відвертості я запропонував: "А давай через твого брата дістанемо ніби для браконьєрства".

Петро погодився, але через два дні ходить дуже сумний. Я цікавлюсь: "Що сталось?".

"Друг" довірливо признався: "Нещодавно браконьєрів "застукав" рибнагляд. Не захотіли відкупитись – полізли в бійку. Ті здали бідолах, кадебістам... Ті покидьки стануть розплутувати клубок і ниточка приведе до братика. Тепер доведеться вибухівку шукати самим. Але де взяти? Де?". І пильно дивиться в очі...

Щовечора грали в шахи та щиро розмовляли допізна. Сьогодні я розумію: він навмисне хитрував, щоб запізнитись на останній автобус і цим напроситись переночувати. Важко повірити: я радів коли мій "друг" залишався ночувати. Кожного разу жінка стелила нам разом, а сама йшла спати в іншу кімнату.

Навіщо він так вигадував? Справа в тому, що спляча людина для чорнокнижника – подарунок. Можна робити все, що завгодно і, в тому числі, примусити крізь сон говорити найпотаємніше...

А вранці мама або жінка готувала сніданок. Ми вмивались, голились, снідали та йшли на автобусну зупинку.

"Продасть тебе цей чоловік і гроші перерахує".

Одного разу збирали в саду полуниці. Дивлюсь, як мій друг перестрибує з рядка на рядок і... у моїй свідомості виникло досить дивне відчуття. Здається, що я та він дуже-дуже давно вже жили на цій Землі. Я напружив пам'ять, щоб пригадати, що ж було, чим усе скінчилось. Якась тривога, неспокій, відчуття огиди огорнули мене. Відповідь прийшла у вигляді думки: "Продасть тебе цей чоловік і гроші перерахує". Стривожившись, я ще більш напружив пам'ять, але в цю мить Петро заговорив до мене і це відчуття зникло.

Від автора такого листа слід позбавитись.

Іншого разу, під дією того сатанинського коктейлю, признався другові, що нещодавно відправив на радіо "Свобода" безневинного листа, в котрому між рядками тайнописом був такий текст: "Передайте цей лист співробітникам ЦРУ. – Радянський Союз щороку втрачає сотні мільярдів народних грошей на гонку озброєнь, в тому числі ядерної зброї, котру націлює на ваші ж голови, на фінансування зарубіжних компартій, на поставку зброї комуністичним диктаторам та прокомуністичним терористам, на шпигуноманію. Невже мені пожалієте декілька шашок з електродетонаторами? Адреса акростихом у попередньому листі. Чекаю бандероль із будь-якої точки Союзу".

Петро вже вкотре головою покрутив та захоплено вигукнув: "Ну ти і па-а-арєнь!" Як пізніше виявилось, завдяки Петру той лист комітетники встигли перехопити та проявити, прогладивши гарячою праскою.

Цілком логічно, що від автора такого листа слід позбавитись. Ось чому Петро став дуже плакатись на бідність та настирно умовляти пограбувати якийсь склад чи магазин. Переконував, що, знаючи вразливі місця сигналізації, ми зможемо блискуче провести операцію і збагатитись. Це був оригінальний хід: спровокувати на злочин, щоб якнайдалі та якнайдовше заховати мене в табори...

Не розрахувала людина своїх сил та й втопилась посеред озера. Що тут дивного?

Як він не вмовляв, та я категорично відмовлявся, бо написано "не вкради". Тоді в хід пішов інший план: Петро запросив мене на озеро покупатись. Я погодився. Досить дивним було те купання. "Друг" взяв напрокат водний велосипед та скерував його на середину озера. Несподівано під його ногою відвалилась педаль. Застережлива думка: "це сталось не просто так, це мені знак", з'явилась у свідомості та я чомусь (зараз вже зрозуміло чому) не придав їй значення. Там посеред озера ми стали з того водного велосипеда ниряти. Пам'ятаю, як нервував Петро, і зараз розумію чому: чекав підмоги, щоб утопити мене, але, очевидно, щось у них тоді не склалось... А що, це було б розумно: нема людини – нема проблеми.

"Розумна людина ніколи не стане Іудою, бо несумісні геній та злодійство".

Минали дні. Наша дружба продовжувалась: Петро возив мене в гості до брата Арсена, а я його у свою чергу – до себе. Він іноді запитував мене: "Чому ти так віриш мені? А може, я кадебіст". І пильно дивився в очі.

А я: "Та ніколи такого бути не може! Ти такий освічений, розумний, а живеш при нашій сатанинській владі настільки бідно. Розумна людина ніколи не стане Іудою, бо несумісні геній та злодійство".

О, яким блаженством, якою радістю світились його очі, сяяло все обличчя! Він дивився в глибину моїх очей, читав думки і торжествував перемогу – розумів, що вдалось чародійством затуманити розум, втертись у довіру, підкорити своїй волі. Відчував, що без його поради та допомоги нічого серйозного проти правлячого режиму не вчиню.

Відомча лікарня.

В той час я страждав на лівосторонній гайморит і шукав хорошого лікаря. Петро знав про цю проблему, отож, неспроста хтось із завербованих начальством колег у довірливій розмові підкинув ідею: "А ти звернись у нашу відомчу міліцейську поліклініку... Обладнання там нове і лікарі вищої кваліфікації..." Петро довідався, що я так і зроблю, отож, комітетники заставили лікаря поліклініки умовити мене лягти на тиждень у лікарню. Ось чому, коли я прийшов на прийом, той нервував, погляд відводив, не знав куди тремтячі руки подіти. Я погодився: хотілося відпочити від домашньої нервозності після пожежі. Як прийнято, в перший день взяли декілька крапель крові з пальця, шприцом – із вени та зробили інші аналізи. Душа в крові знаходиться, (Книга Буття 9:4) і тому це був подарунок для чорнокнижників із КДБ. В палаті я лежав із дуже балакучим хворим, а в шахи до глибокої ночі грав із вороже проти влади настроєним черговим лікарем. Кожен із них описував наші розмови й отримував нагороду за цінну інформацію.

"Друг" Петро через день-два провідував. У дворику пили отой його "коньяк" і за грою в шахи вели задушевні розмови про нестерпне життя народу та необхідність якось протестувати...

В день виписки запропонували... лягти на обстеження в психоневрологічний диспансер. Я весь час думав, думав, аналізував події так, що, здається аж розум закипав, але... розумної, логічної відповіді не народжувалось. Не міг ніяк зрозуміти, що це значить, довго вагався, але все ж погодився.

Психоневрологічний диспансер.

Там знову взяли всі аналізи і вдруге моя душа була подарунком чорнокнижникам. "Друг" і тут провідував, передачі приносив. Знову "коньяк" та задушевні розмови за грою в шахи. "В своё время мы подумаем и об этом! " – любив він вигукувати, обдумуючи черговий хід. Тепер я розумію, які він ходи та комбінації весь час обдумував.

Одного разу сталось так, що мене покликав "лікуючий лікар". Петро сів грати з іншим пацієнтом. Невдовзі я повернувся й став спостерігати за поєдинком на шахівниці. Мій "друг" програвав й дуже нервував. Сердився й брав ходи назад. Суперником виявився психічно неврівноважений пацієнт і тому грізно протестував. Атмосфера гри ставала украй напруженою. Обличчя Петра світилось гнівом, а манери були владними – очевидно, він у своєму житті не звик, що йому суперечать. Це пізніше пригадуючи цей епізод, робив такий логічний висновок, а тоді дивився й очима кліпав – розум не видавав розумних висновків. Пізніше до мене підійшов той пацієнт й іронічно докорив: "Ну й друг же у тебе – працівник КДБ!... Пригрозив мені, що викличе на розмову до себе у кабінет!". Важко повірити, але у моїй свідомості не народилось жодних негативних емоцій, підозри, страху. Навпаки – спалахнули почуття любові, ніжності співчуття і я заспокоїв розлюченого пацієнта: "Та який же він кадебіст!? Він учитель англійської мови в інституті культури. Це він так тебе лякав, на понт брав, бо розлютився за те що переходжувати ти не дозволяв".

Звивини мого мозку на той час уже настільки були заплутані чародійством, що не могли нормально обробляти почуту та побачену інформацію. Раніше ж чув цікаву бувальщину про кмітливість та логічне мислення. У часи розгулу сталінського терору НКВСники збирались заарештувати хорошу людину. Співробітник прокуратури намічену жертву поважав, але відкрито попередити не міг бо знав, що за "об'єктом" стежать, листи перевіряють, телефон прослуховують. Як же попередити? Тоді працівник прокуратури зателефонував із телефонного автомата кандидатові на роль "ворога народу" й... мовчав у трубку. Після другого дзвоника розумний чоловік зрозумів, про що саме мовчанням його попереджує таємничий доброзичливець й швиденько виїхав у невідомому напрямку. За звичних умов і мені подібного натяку було б досить, а тут... не вірив попередженням сказаним прямо в очі! Та ще крім того й керівники та офіцери нашого відділу охорони стали до мене відноситись підозріло – поводились як із піддослідним кроликом та змовницьки переглядались. Я усе те помічав, але от розум тоді не видавав розумного пояснення. За нормального мислення я би досить швидко зрозумів, що вже знаходжусь під контролем спецслужб й відреагував адекватно загрозі: компрометуючі матеріали у вогонь, заяву на звільнення на стіл та бігом до церкви молитися: "Господи, визволи мене від лукавого...". У схожому стані перед війною перебував Сталін, котрий не вірив жодному донесенню розвідників та дипломатів про підготовку гітлерівської Німеччини до нападу на Радянський Союз. Якщо в результаті дії чародійства "майстрів" із КДБ я втратив 5 років життя та здоров'я, то самовпевнений Сталін десятки мільйонів своїх рабів!

І у цій лікарні серед хворих знайшлись "друзі". Один із них ніби випадково проговорився, що працює в кар'єрі і, щоб заробити на випивку, іноді продає вибухівку браконьєрам. Звивини мого мозку були вже настільки заплутані, що я клюнув на цю примітивну приманку – попросив продати і мені та дав адресу.

Комітетники, проаналізувавши всю зібрану інформацію, дійшли логічного висновку, що із цим антирадянщиком пора кінчати і, бажано, без шуму. Не вийшло втопити то є інші методи...

Пляшка сухого вина.

Після виписки до хати прийшов "друг". Поздоровив із одужанням та дістав пляшку сухого вина. Сухе вино у нашій чоловічій компанії вважалося напоєм слабаків і тому це викликало підозру. Майнула слабенька думка: вино закрите пластмасовим корком, котрий легко відкрити й засипати все, що завгодно – ось чому він вибрав цю пляшку. Але... але я не міг відмовитись – пив як загіпнотизований. Зараз розумію: це була "порча на смерть". Цілу ніч страшенно мучився – кошмари, кидало, то в жар, то в холод. Вранці ледь встав з ліжка. Відчував, що помираю, але не знаходив причини. Під вечір поплівся на свою улюблену гору за село і там став так щиро молитись, як ніколи раніше – благав Господа продовжити мені віку.

Інфекційна лікарня.

Наступного дня лежав в інфекційній лікарні. Там лікарі не працювали на КДБ – аналізи взяли для виявлення хвороби, а напарником у палаті був звичайний хворий.

Але і тут "друг" знайшов мене. На двір не випускали – карантин, так що передачі мені доводилось піднімати на шнурку.

Зараз я розумію, що значили слова лікарки при виписці. Вона, подивившись на результати аналізів, запитала здивовано: "Так що ж із Вами все-таки було?". Справа в тому, що при насланні "порчі" людина дуже хворіє, помирає, а аналізи показують, що вона цілком здорова. Розумний лікар у подібному випадкові радить звернутись в монастир або до знахаря.

Наша "дружба" продовжується.

З роботи Петро звільнився, але наша "дружба" продовжувалась – заходив до мене в гості, приблизно раз у два тижні. Важко повірити, але... я дуже скучав, коли мого однодумця, спільника довго не було.

Одного разу на небі було лише декілька хмаринок, але Петро тримав у руках чорну парасольку. Пішов, а парасолю забув. Другий раз я говорю:

- Ти забув парасольку. На – забери...

І я запам'ятав у цей момент його очі, голос, жести, хитрий вираз обличчя.

- Заберу, – каже. Але... знову забув.

Третій раз, коли я йому нагадав, він ніби злякався, зніяковів, занервував, але пообіцяв, що на цей раз уже точно не забуде. І... забув.

Усі предмети накопичують енергетику.

Що це було? В Магії предмети заряджені сатанинською силою називають "підклад". Ось із історії християнства повчальний приклад для кращого розуміння теми. У 326 році знайшли три хрести, на котрих був розіп'ятий Ісус Христос та двоє розбійників. Як же визначити, на якому саме був розіп'ятий Син Божий? Патріарх Макарій по черзі клав хрести на покійника, котрого в цей час несли мимо. Коли приклали хрест Ісуса Христа, покійник ожив. В пам'ять цього чуда православний світ 27 вересня святкує Воздвиження Чесного Хреста. І до цього часу благодать випромінюють всі предмети, зв'язані з життям Ісуса Христа, Богородиці, усіх святих.

Оскільки усе чого торкається людина накопичує її добру чи злу енергетику то даному випадку чорнокнижники із КДБ відповідним сатанинським обрядом зарядили ту чорну парасолю мені на шкоду.

У книгах "Житія святих" я прочитав таку історію. Князь відвідав монастир. Після смачного обіду запитав у настоятеля: "Чому ваша їжа смачніша, ніж у моєму палаці?". Настоятель пояснив: "Монахи під час приготування їжі моляться, просять Господнього благословення, а твої кухарі – лаються та сваряться".

Я вже говорив, що всяка річ, котру виготовляє чи котрою користується людина, накопичує в собі її добру чи злу енергетику, отож, наші товари низької якості в тому числі і тому, що ми працюємо як ті кухарі на кухні князя.

Старі люди знають, що слова та енергетика людей мають велику силу, отож, з огляду на це в селах весільний коровай на стіл молодих доручають випікати жінці, котра щаслива у шлюбі.

Жила у Болгарії знаменита ясновидиця Ванга. Їй не обов'язково була потрібна присутність людини – достатньо було взяти в руки одяг або навіть шматочок цукру-рафінаду, котрий та людина добу носила при собі, щоб сказати про її минуле, сьогодення та порадити як уникнути біди у майбутньому.

Знавці цих таємниць по різному використовую свої знання. Чорнокнижники магічним обрядом із відповідним закляттям заряджають сатанинською енергією різні предмети та й заносять у дім, підкидають під поріг ворога, викидають на перехресті, щоб хто взяв. Навіть сама людина, не знаючи, чи, не вірячи в подібні дива, може собі серйозно зашкодити: купити під час екскурсійної поїздки в екзотичні країни фігурку ідола, котрому колись приносили криваві жертви, підняти "підклад", зняти щось цінне з померлого, нарвати квітів, ягід або що інше взяти на кладовищі та й використати, побудувати або купити будинок на місці поховання тощо. Ось чому існують віками відшліфовані обряди при народженні людини, хрещенні, одруженні, похованні, порушення котрих викликає великі неприємності.

Буває, що випадково чи зумисне одна людина вбиває іншу і, щоб замести сліди, закопує труп у підвалі свого будинку, не розуміючи того, що з цього моменту вона вже живе... на могилі! Якщо ж закопає покійника в саду, то з цього моменту вона споживає овочі та фрукти, зриває квіти вирощені... на кладовищі! Наші предки були людьми розумними, отож, загиблу худобу, навіть улюблених котів та собак відвозили закопувати на спеціальні скотомогильники. Буває, що нерозумна господиня, замішуючи тісто, за якусь провину проклинає чоловіка та дітей й цим, сама того не відаючи, наводить на них порчу. Не розуміє дурна баба що хліб, як магнітна стрічка, накопичує негативну інформацію, отож після споживання тих пирогів у рідних їй людей починаються проблеми у бізнесі та зі здоров'ям – спрацьовує прокляття. Ця тема дуже об'ємна, але основна суть, гадаю, зрозуміла.

Отож, ота чорна парасолька була своєрідним магічним "троянським конем". Петро уже знав, що без його відома та згоди нічого не вчиню, що я повністю в руках диявола. Ось чому так несприятливо для мене і, відповідно, сприятливо для нього розвивались події у моєму домі. Якась таємнича, незрима сила перешкодила мені знищити всі речові докази, примусила покласти "компромат" майже на виду. І приніс же його нечистий саме в той день, коли я збирався все надійно переховати та щось ніби штовхнуло признатись: "Учора на Форті провів випробування, але, на жаль, невдало".

Таємна вечеря.

Того фатального вечора мама приготувала нам вечерю. Ми повечеряли, пограли в шахи та й поїхали до його брата Арсена. Отой "підклад" "друг", ясна річ, уже вкотре "забув" і надалі та чорна парасоля залишилась в хаті. Там, в Понебелі, він зателефонував своєму начальству і повідомив щось на зразок вислову з популярного кінофільму: "Клієнт дозрів. Пора брати". Налив у банки води та, виждавши певний час, щоб патруль встиг прибути в умовлене місце, прибіг до мого автомобіля. А що далі було я описав раніше.

На слідстві, суді, в таборі я все думав, думав, аналізував кожен свій крок і... нарікав на такий фантастично-фатальний збіг обставин. Радів, що все-таки не видав свого спільника! Ось як на мислення, поведінку людини впливають магічні коктейлі, причастя від тіла та крові диявола, ритуали...

Тільки 9 травня 1983 року, через рік після нашого знайомства, коли рідні привезли на довгострокове побачення свячену проскурку, Пасху, воду, сир, масло, яйця-крашанки і я попив, поїв освяченого, лише тоді в моїй свідомості туман розвіявся, повернувся здоровий глузд.

Що ж було раніше? Спочатку я прекрасно розумів, що Петро – агент КДБ, але під дією різноманітних чародійств підозра приглушувалась. Остаточний перелом наступив коли їм удалося причастити мене від тіла та крові диявола. Що ж сталось з моєю свідомістю?

Вплив магічних дійств на поведінку людини.

Ось перший аспект: Віра в Бога, любов до Бога, надія на Бога поволі згасали, доки не замінились байдужістю, роздратуванням, ненавистю. До церкви я вже не ходив й Біблію не відкривав – не хотілося.

Другим аспектом магічного впливу був феномен зомбування. Зазвичай людина весь час щось думає, переживає, аналізує, згадує, планує... Але, як тільки-но ішов чи їхав сам, приступав до одноманітної, рутинної роботи, так відразу мій розум відключався, ставав порожнім від думок – я діяв як запрограмований робот. Розум умикався лише тоді, коли я повставав перед проблемою, котру негайно потрібно було вирішити, або коли хто звертався із запитанням, котре потребувало логічного мислення. По цій темі важливо відмітити, що коли сідав грати в шахи, то розум вмикався й грав я як і раніше...

І третім аспектом був феномен утрати розуму лише по відношенню до чорнокнижника Петра – я полюбив його, як ліпшого друга, довіряв, жалів, прощав зверхність, цинізм. Свої відчуття можна пояснити так: в мою свідомість поселили диявола, котрий, як віртуозний піаніст, грав на народженні моїх думок, почуттів, бажань. Дома та на роботі ніхто в моїй поведінці нічого дивного не помічав. Ну хіба, що оцей епізод: бригадир попередив мене, що мій напарник є офіцером КДБ. О, як же не хочеться, щоб це було правдою – кожна клітинка мого розуму кричить, протестує: "Ні! Ні! Це неправда! Не вір!". Коли ж Петро досить примітивно викрутився, то я... із радістю повірив та й заспокоївся, а потім швидко забув цей епізод... На місце випробовування саморобного вибухового пристрою поїхав автобусом, – бачив небезпеку у тому, що вибух може привернути увагу правоохоронців й тоді собака по сліду приведе їх до винуватця. Це то я розумів, а от небезпеки, котра походить від Петра, впритул не бачив!

Дивним є також і таке: Чомусь нікому із рідні та друзів не здалося підозрілим моє "обстеження" у психоневрологічному диспансері та лікування у інфекційній лікарні?

Я би так популярно пояснив дію чародійства на поведінку людини. Ви будете успішно вирішувати свої проблеми, а от на найважливіше на даний час питання розум відповіді не дасть. Ви, для прикладу, не згадаєте скільки буде сім помножити на вісім. Цікаво, що думка заглянути у таблицю множення, помножити на сірниках чи запитати першого стрічного не народиться у голові. І ще одне: диявол зробить так, що ніхто із ваших родичів чи друзів не поцікавиться причиною Вашого сумного вигляду...

Було до арешту лише три випадки, коли обставини змусили згадати Бога. Ось перший. Якось Петро запросив мене в гості до своєї знайомої, котра жила за містом. Я поїхав. "Друг" приїхав із своєю співробітницею Ніною, котра грала роль його коханої. Господарка квартири Клавдія жила одна – чоловік поїхав у Росію на заробітки. Був накритий стіл. Ми пили, їли, жартували, слухали музику, танцювали. Пізно ввечері, під час танцю Клава ніжно шепнула на вухо: "Я хочу тебе". Я зробив вигляд, що не почув і, поглянувши на годинник, сказав: "Мені вже пора". Усі вийшли на зупинку. Зупиняли попутки, але водії не ставали – боялись. Тоді ми заховались, а Клава стала зупиняти сама.

Петро до мене: "Заночуй тут. Вранці буде автобус". Я прекрасно розумів, що це означає: Клава, як порядна жінка, постелить мені окремо, але скоро їй стане холодно та сумно, отож, вона прийде до мене погрітись... Хочеш-не-хочеш, а доведеться порушити сьому заповідь... Я відійшов у посадку ніби для того, щоб справити природні потреби, а сам став молитись: "Отче мій, що єси на небесах! Величезну дурницю я зробив, що приїхав сюди... Благаю: врятуй мене від гріха – хочу, щоб душа моя прийшла до тебе чистою, безгрішною... Зроби так, щоб я поїхав".

Не встиг я договорити останнє слово, як скрипнули гальма – зупинився бензовоз. Я сів, а шофер до мене: – Ну, що, Микола, трахнув цю бабу?

- А звідки Ви мене знаєте? – здивувався я.

- А я сусід твого тестя... Та не бійся, не скажу – сам таким був...

Підвіз під саму хату.

Другий раз молився після того, як "друг" зробив мені "порчу" на смерть і я відчував, що помираю.

Третій раз молився перед випробуванням вибухового пристрою. Недобрі передчуття мучили мене: розумів, що душа чує біду, але... йшов цілком добровільно на смерть заради народу. Молився: "Отче мій, що єси на небесах, благослови мене і я ціною власного життя знищу сатанинського ідола. Авва – Отче, – Тобі все можливе, пронеси мимо мене цю чашу! А проте не чого хочу я, але чого Ти..."

Я школу закінчував, коли мама купила в мою кімнату ікону "Моління про чашу", а перед нею повісила електричну лампадку. Отож, все моє подальше життя було осяяне блиском цієї ікони. Зрозуміло, що саме така молитва була цілком закономірною, але надалі сталось вже не так як хотів я...

Неабияке задоволення отримав чорнокнижник з КДБ від тієї гри та подальших нагород. Очевидно, цілу дисертацію написав про кожен мій учинок та вислів під дією магічних рецептів...










© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua