Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Туристична поїздка   КДБ   сексот   перевтілення...

Подав документи на поїздку в капкраїну – став обєктом оперативної розробки КДБ!


4
Рейтинг
4


Голосов "за"
5

Голосов "против"
1

Подав документи на туристичну поїздку в капкраїну – став обєктом оперативної розробки КДБ! Стали всіляко перевіряти, агентів підсилати... Я був пильним і тоді, розколоти "міцний горішок" підіслали агента, котрий знавцем Магії (екстрасенсом) виявився!

Подання документів на екскурсійну поїздку в Індію.

Настав квітень 1982 року. В один із весняних робочих днів мені цілком випадково потрапило на очі оголошення: "Бажаючі поїхати в туристичну поїздку до Індії, звертайтесь у профком". Однак ця випадковість стала початком карколомних пригод у моєму житті. У свідомості з незрозумілих причин з'явилось нестерпне бажання відвідати цю екзотичну країну. Оскільки на роботі я мав добру репутацію, то вважав, що маю непогані шанси на екскурсійну поїздку. Було й таке, що мій портрет хотіли занести на "дошку пошани", але з цим не погодився парторг: мовляв, він у церкві вінчався, а віруючим не годиться красуватися на такому почесному місці.

(Дошка пошани – це такий великий стенд на котрому розміщені фотографії передовиків соціалістичної праці. Якось представник іноземної делегації здивовано запитав:

- Це що – злочинці?

- Ні. Це передовики – люди, котрі працюють добре, на совість.

- Значить інші працюють гірше? Так звільніть їх. А от у нас такого нема – працюють добре усі...)

В епоху холодної війни кожного бажаючого відвідати капіталістичну країну влада розглядала як потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Тож знав, що будуть ретельно перевіряти, чи, бува, не збираюсь я за кордоном попросити політичного притулку. Знайомий з дитинства з практикою подвійної моралі, був готовий зіграти роль відданого комуністичним ідеалам юнака. Коли ж зайшов в обком профспілок, то відповідальний чиновник довірливо сказав: "Я вірю, що ти хороший хлопець, але цього мало. На ось поглянь характеристики пристосуванців, котрі поїдуть за кордон. Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити! Принесеш таку ж характеристику – поїдеш і ти". Сам же пильно дивиться мені в очі – хоче побачити, як я на це зреагую. Я ж прикинувся "шлангом", тобто простачком – а мені, мовляв, все-одно, що ви там говорите...

Наступного дня сам на себе написав хорошу характеристику та й поніс на підпис до парторга. (я не був комуністом, але тоді потрібні були підписи парторга, профорга та керівника підприємства). Той, прочитавши, сказав: "Не підпишу – ти в церкві вінчався". Та, зустрівши мій розгублений погляд, подобрішав: "Іди до начальника. Якщо він підпише, тоді, може, і я".

Начальник витримав паузу і з усією серйозністю та відповідальністю заявив: "Я залишу характеристику в себе, і ми ще подумаємо, чи вартий ти такої честі".

Наближалось велике комуністичне свято – Міжнародний день солідарності трудящих. 1 Травня хтось з електромонтерів повинен був чергувати зранку у відділі. Як завжди, всі відмовлялися, тому кинули жереб, і випало чергувати мені. Уночі й вранці був сильний вітер із дощем. Зазвичай завивання вітру та шум дощу навіюють сон. Я проспав, отож, не встиг на автобус, який утік з-під носа, і, звичайно, запізнився. І воно б то нічого, але вітром зірвало величезний плакат "СЛАВА КПРС!" який, падаючи, розбив вікно хімчистки. Потрібно було заблокувати сигналізацією отвір, а мене ж то нема на чергуванні... Через день мав серйозні неприємності. Тепер уже точно за кордон не випустять, – вирішив я і спересердя витратив усі заощаджені гроші.

Перевірка благонадійності.

Через декілька днів до мене підійшов колега з іншої бригади та запросив у кафе. Я не відмовився, а про себе подумав: Чого б це раптом? Він щедро пригощає, заводить задушевну розмову, а в моїй свідомості виринає думка: ось хто серед нас "шістка"! Значить, мені все-таки простили запізнення і розпочали по-справжньому перевіряти. Хоча на цей час у мене вже не було бажання їхати до Індії, бо гроші спересердя витратив, проте про обережність я не забував ні на мить, так що він нічого нового від мене не довідався.

Саме тоді я розпочав вивчати англійську мову. Важкі для запам'ятовування слова записував на папері та заучував їх на роботі, зокрема під час нудних "п'ятихвилинок", котрі зазвичай тривали по півгодини. Одного разу я забув списаний по-англійськи аркуш у робочому столі, а наступного дня його вже там не знайшов. Отже, – здогадався я, – він не інакше як у компетентних органах...

Через день послали мене, єдиного представника від відділу, скирдувати сіно у колгосп. Це викликало підозру, тому що завжди посилали відразу всіх. Біля мене опинилась молода, вродлива та весела, без комплексів жінка. Я знав, що всі повії співпрацюють із міліцією, а ті, відповідно, закривають очі на їхню секс-роботу. Отож, – думаю, – підкладають під мене секс-бомбу, щоб я під час любовних утіх розкрив їй свою душу. На всі прозорі натяки відповідав що одружений і, взагалі, не розумію її домагань.

Настав час обіду. Чомусь мене кличуть до своєї компанії хлопці з карного розшуку. (У нас в подібних ситуаціях не прийнято обідати осторонь – усі викладають свої припаси на загальний імпровізований стіл.) Підходжу, сідаю. Пригощають зафарбованою самогонкою, пропонують різноманітну закуску. Жарти, сміх, розповіді про веселі випадки з їхньої нелегкої роботи. У той час у всіх на слуху був арешт та суд казнокрадів, котрі невиконану роботу списували на "мертві душі", а гроші привласнювали – отож, жили, ні в чому собі не відмовляючи. Розповідали, що організатор тієї злочинної групи, він же головний бухгалтер, вів себе на слідстві дуже нахабно. Хвалився: "Я, то хоч пожив, як у раю, – усе мав! А що в цьому житті бачили ви?!". Це так, але коли зачитали смертний вирок, наробив у штани...

Після третьої чарки розпочали розповідати анекдоти. Вони про Чапаєва – і я, вони про Брежнєва – і я. Мій язик чомусь розв'язався, як шнурок, я хотів, але чомусь не міг стримати себе.

Наступного дня до мене підійшов новачок. Сценарій стандартний: запрошує у кафе, замовляє каву з коньяком, заводить задушевну розмову про важке життя у нас і про хороше на Заході. А я в душі подумки розсердився: та не їду, не їду вже я в ту Індію, чого причепилися? В результаті той молодий сексот як прийшов, так і пішов.

Та цим не закінчилось. На другий день посилають в Управління внутрішніх справ допомогти переставити меблі у кабінеті їхнього керівника. Я зрозумів, що якийсь високопоставлений начальник хоче зблизька роздивитись мене, потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Там, у прийомній, мене ввічливо попросили: "Сядьте ось на цей стілець і почекайте. Вас скоро викличуть". Через декілька хвилин знову ввічливо: "Ми вже передумали. Ідіть, працюйте". Я довго думав над цим дивним викликом і дійшов висновку, що мене викликали лише для того, щоб я... декілька хвилин посидів на тому стільці. А так і виходило! Але для чого? Відповіді не знаходилось.

Азарт гри у котика та мишку.

А вже через день до нас на роботу, і саме до мене напарником, знову влаштувався новачок. Я поглянув на нього й посміхнувся. Подумалось: "Примітивно працюєте, хлопці. Я ж не такий простачок... На мені, де сядете – там і злізете". Однак разом із тим з'явилась цікавість: хай цей комітетник мене пригощає, дістає дефіцитні ліки, приносить "самвидав", хай при мені лає владу, розповідає анекдоти – словом, хай усіляко догоджає, щоб вивідати мої наміри щодо еміграції на Захід. А, крім того, як усі новачки, хай поносить мій дипломат з інструментами. І справді, мене охопив азарт гри: що ж, пограємось у котика та мишку! Як-не-як, а все-таки хоч якась розвага. Не потрібно було навіть життєвого досвіду чи інтуїції, щоб зрозуміти, що то агент КДБ, сволота. Усе: вираз обличчя, одяг, манери – кричали про це. Можна навіть сказати так: У нього на лобі було великими літерами написано: "Агент КДБ".

Що це "підсадна качка" – зрозуміли всі. Після "п'ятихвилинки" на східцях нашого відділу Володя Леус із словами "Ах ти сексот смердючий!" вдарив цього офіцера КДБ під зад ногою, але той напрочуд спритно ухилився, так що нога лише ковзнула по тілу. Усі розсміялися, а я помітив яким гнівом спалахнули очі цього комітетника. Ще мить і він би сказав Володі щось нищівне, але наші погляди зустрілись, і той сексот промовчав. Я зрозумів: промовчав ради мене, щоб не зламати гру.

Ідемо на об'єкти охорони, а цей сексот розповідає про себе: – Звати мене Бобровнік Петро Артемович. Я 1952 року народження. Закінчив Київський державний університет. Знаю чотири іноземні мови. Викладаю англійську в інституті культури. Люблю книги, музику, шахи. Живу в гуртожитку. Маю кохану, але не одружуюсь, бо ніде нам жити. Дівчина моя живе теж у гуртожитку. Оце влаштувався до вас по знайомству, щоб хоч щось за період канікул заробити.

Крізь напівпрозору літню сорочку просвічувалось мускулисте тіло – було видно, що цей комітетник мав звичку качати прес та тягати штангу. (Зазвичай заклопотаним сімейними проблемами вчителям його віку у наш час не до спорту...)

Я слухаю й дивуюся: ти дивись, якого вченого Іуду підібрали комітетники для мене. Одягнений він був відповідно легенді: бідно, але чисто. В той день він, як і належить новачкові, носив мої інструменти. Я іронізував із цього, але він робив вигляд, що нічого не розуміє.

О 18:00 відмітився й приїхав додому. Жінка на роботі. Батьки працювали в полі. Став переодягатися. Чую на вулиці крики: "Пожежа! Пожежа! Люди, рятуйте!" Швидко вибіг на вулицю – треба ж людям допомогти... Коли дивлюсь: так це ж горить... горище мого будинку!!!

Збіглося мало не все село. Одні гасять, інші майно виносять, а знайшлись й такі, котрі, користуючись моментом, намагались собі щось потягнути. Приїхали дві пожежні машини. Загасили. Дивлюся на обгорілі дошки, одяг, взуття, і чомусь така думка виникає: "Ось у праведного Іова теж так почалися всі нещастя після того, коли до нього прийшов сатана... Ой, мабуть, дарма я поліз у ту гру".

Язик, як шнурок, розв'язався...

Наступного дня ми знову зустрілись на роботі. Цей хитрун узяв із дому свій шкіряний дипломат і набрав у складі всього необхідного, так, що "лафа" закінчилася – він уже носив свої інструменти. Були також у нього із собою обіцяні дефіцитні ліки для мене та мами, надруковані на машинці заборонені вірші та оповідання. По дорозі трапилось кафе. І тут знайомий сценарій. Запрошує. Замовляє каву, але дістає свій коньяк:

- Давай з коньяком за знайомство та дружбу. Брат працює на спиртозаводі, так що спирту у мене вдосталь. Оце виготовив по старовинному рецепту власний коньяк. Скуштуй, дуже смачно.

Линув у чашку з кавою. Якийсь дуже дивний присмак мав той коньяк. Ми йшли й розмовляли. Мій язик чомусь, як шнурок, розв'язався і вже я говорив, говорив, не міг виговоритись, а Петро уважно слухав. Розкриваю свою душу і сам собі дивуюсь: Чому я усе це розповідаю? Чому цей чоловік мені такий милий? Чому мені так хочеться розкрити свою душу? Ми ж знайомі другий день... Де моя обережність?...

Я мав звичку щовечора аналізувати події прожитого дня. Дивлюся в дзеркало й запитую себе: – Чому, чому цьому мерзотникові я розкривав душу?... Що зі мною було?...

Петро жив у гуртожитку, але на той саморобний коньяк не скупився – брат працював на спиртозаводі. Він був цікавим співрозмовником: знав багато цікавого, вмів дуже уважно слухати. Розповідав антирадянські анекдоти, діставав дефіцитні ліки, приносив конфіскований "самвидав", давав уроки англійської мови. Весь вільний час ми грали в шахи. Одягнений був досить бідно. Люто ненавидів комуністичну ідеологію й усе жалівся на несправедливість влади та свою мізерну вчительську зарплату. Мріяв утекти на Захід, тільки не знав, як це зробити, – просив поради. Якось запросив у гості до себе в гуртожиток. В кімнаті розрахованій на двох ліворуч ліжка стояв стіл, на якому були охайно складені книги англійською, німецькою, польською, французькою мовами. На стіні висіла карта Лондона.

Петро пояснював: – Ось поглянь, як живе наша інтелігенція. Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземні мови, а ось чого заслужив від нашої рідної влади... Стою в інституті культури в черзі на квартиру, але бачу, що до смерті того житла не дочекаюсь А куди дінешся? За вчительську зарплату 100 карбованців про приватний будиночок годі й думати... Ех, вирватися б на Захід, то там із своїми знаннями та талантами хоч би пожив, як людина! Та як же ти вирвешся, кордони ж на замках! Терпи й дихай. Та скільки же можна терпіти оце беззаконня? Кімната, як бачиш, на двох. Ось ліжко радянського інженера. Здавалося б, інтелігентна людина, а поговорити нема з ким. Я часто ночую в гуртожитку у Ніни, так що кімната в його розпорядженні. Так хоч би кохав якусь одну, а, то приводить щораз іншу. Вранці зайдеш – ніде ступити: усюди бруд, сміття, пляшки з-під дешевого вина й перегар на гектар. Пояснюю йому, що так не можна, а у відповідь добірна лайка, багатоповерхові матюки. І що кому скажеш? Виходить, що тут пожити не дають і за кордон не випускають. Ех, життя наше собаче...

Вийшли з кімнати в коридор. Через вікно було видно подвір'я та будинок КДБ. Петро вказав рукою на споруду і сумно проказав монолог:

- Ось поглянь, хто живе у нас як при комунізмі! Ось кому в першу чергу квартири, машини, пайки та дефіцити. Робота ж не пильна, а зарплата висока. Кадебісти – це нелюди, які насолоджуються безкарністю та уседозволеністю. Конституція СРСР висить на цвяху в їхньому туалеті замість паперу. КДБ – це каста недоторканних, це держава в державі. Ти думаєш, що вони, ризикуючи життям, безперестанку ловлять шпигунів та бандитів? Помиляєшся: вони вишукують незадоволених владою та й відправляють цвіт нації у сибірські табори та спецпсихлікарні. Уявляєш, як боляче мені щоранку дивитися, як ці покидьки, ці христопродавці роблять фіззарядку, грають у волейбол, городки?!...

Те, що КДБ мав необмежену владу було правдою. У той час люди із КДБ за валютні операції арештували дочку генсека – Галину. Це так чинили на Брежнєва тиск, показували хто у імперії справжній господар й цим доводили перестарілого генсека до інфаркту. (Пізніше виявилось, що таким чином прагнучі ще більшої влади комітетники прочищали дорогу для свого шефа – Андропова.)

Бувало, ідемо на об'єкти, а Петро пропонує пройти іншою вулицею – хоче з тайника забрати вісточку від своєї коханої. Вийнявши записку, читає її і блаженно посміхається: "Оце так жінка! Оце розумниця! – і, приклавши руку до серця, промовляє: – Моя, душею й тілом моя". Коли ж, нарешті, зустрінуться, то вже, як ті голуб'ята, милуються один одним, цілуються.

Аж ось Петро ходить сам не свій, мало не плаче.

- Що сталося? – запитую.

- Моя Ніна завагітніла, та аборту робити не хоче. Я вже її і так і сяк умовляю, а вона уперлася на своєму: буду родити, хочу стати мамою. Каже: вже пора – старію... Ну, що його робити?... Де жити?... І як жити на наші вчительські зарплати? Ні, це не влада, це натуральний фашизм!... А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе, нам плювати на свій нещасний народ! Злочинно, злочинно мовчати! Потрібно якось протестувати! Але як!? Що робити? Що!?...

Благально подивився мені в очі:

– Може, у твоєму селі хто частину хати здає квартирантам? Розпитай! Я погоджусь на будь-які умови...

Ми довго розмовляли. Я, як міг, всіляко втішав свого товариша. Петро не раз запрошував мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив у Понебелі – селі, котре розташоване за шість кілометрів від міста. Арсен був радий гостям – завжди стіл накривав. А на ньому отой саморобний коньяк, самогон, різноманітна закуска. Стосовно братових проблем Петро довірливо розповідав таке: – Братик має на ощадкнижці 4000 карбованців, згоден мені позичити половину. Але совісно брати, бо він дочку хоче влаштувати в інститут, а це, сам знаєш, без доброго хабара не обійдеться. Совісно залишити братика без копійки. А тут ще й моя Ніна з новиною: "Лікарі казали, що аборт робити вже пізно". Та я її розумію: вона кохає мене і, як кожна жінка, хоче стати матір'ю. Ну як же жити далі? Хоч бери та в петлю лізь...

Я заспокоював товариша, співчував, обіцяв ще раз розпитати односельчан чи чули хто у селі планує прийняти квартирантів. Мені стало його дуже шкода – це ж треба, щоб так людині не щастило...

Мій однодумець, як майже всі в той час, був атеїстом. Я вирішив виправити цей недолік: розповідав йому про створення Богом світу та людини, життя біблійних героїв, життя та добровільну смерть ради нас, грішних, Сина Божого – Ісуса Христа. Давав Петру почитати позичену в сусіда Біблію. Повертаючи Святу Книгу, друг щиро руку прикладав до серця, а очі зводив до неба і радісно, блаженно висловлював свої враження: "Оце книга! Оце книга! По-правді, по-правді Біблія – книга життя, джерело мудрості!..."

"Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один..."

Я був радий таким відгукам, такій цікавості товариша до віросповідання наших предків. Гордився тим, що рятую заблудлу душу й часто говорив: – Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один...

Петро любив слухати мене. Іноді ми сперечалися. Я переконував, що тіло помирає та згниває, а безсмертна душа постає на суд перед Богом. Мій учень заперечував: – Та ні, головне тут, на Землі, пожити у своє задоволення. Брати від життя потрібно все що зможеш, тому що живеш то один-єдиний раз!

На прикладах із Біблії я знову й знову переконував друга, що його світосприйняття помилкове. Та хоча він і мав вищу освіту, але пожити у своє задоволення йому чомусь не виходило. Щодня у мене копійки позичав та пиріжки з лівером купував. Жадібно їв та нарікав на владу, при котрій дійшов до такого життя... Я щиро жалів Петра. Він запрошував мене до себе в гуртожиток, до брата Арсена в село, і мені вже стало якось незручно не запросити його до себе. Дома я пригощав товариша, ми їли з однієї миски. Давав також для його вагітної Ніни полуниці, малину, яйця, м'ясо, молоко. Бувало, ми так захоплювались грою в шахи та політичними розмовами, що друг запізнювався на останній автобус. Тоді я відправляв жінку спати в іншу кімнату й стелив йому на ліжку поряд із собою. Вранці вмивались, снідали й йшли на автобусну










© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua