Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Два погляди на одну історію

І. Матичак | 10.11.2007 20:43

14
Рейтинг
14


Голосов "за"
14

Голосов "против"
0

Це зразок того, як змінюється бачення історії під впливом ідеологічних догм.

Дивився у минулий четвер дискусію 1-го каналу (Я так думаю) про 7-ме листопада,наше радянське минуле і те, що люди про це все думають. І так захотілось прийняти участь у цій дискусії, що не міг собі відмовити, та й спосіб знайшовся.

Я очевидно, не маю бажання дискутувати з симоненками, вітренками та їм подібними і нижче поясню чому. А от секретарю донецької міськради, по моєму, його прізвище Левченко, я б задав декілька питань.

Пане Левченко, почну з того, що я прекрасно розумію вашу позицію, на чому вона базується і де її коріння.

На світі і зокрема в Європі живуть різні народи – німці, французи, поляки, чехи. Одні з них великі, а інші зовсім маленькі, всього декілька сот, чи навіть десятків тисяч. В незалежності від кількості їх щось об"єднує і надає сил, щоб не розтанути у нашому глобалізованому світі.

Я б назвав це національною свідомістю.В Україні живуть українці, росіяни, татари і багато інших народів, чи їх представників. Що нас вирізняє з поміж інших європейських держав, так це те, що значна кількість громадян України не є часткою народу і не мають національності. Вони називають себе "рускоязычным населением". Не треба бути дуже мудрим науковцем, щоб зрозуміти – історія цього конгломерату обмежується декількома десятками років, що це дитя національної політики як Російської Імперії так і відповідно комуністичної імперії.

Ви запитаєте мене, а яке відношення чи вплив це має на наше сьогодення?

Саме пряме. Народ вибирає собі орієнтири і рухається за ними, розбудовуючи свою державу і дбаючи про своїх громадян. Це називається національною ідеєю. Провідниками у цій справі є національна еліта.

"Население" не має і не може мати національних ідей за принципом. Воно орієнтується виключно сьогоденними інтересами і забезпеченням збереження того кокомфорту, яким воно володіє.

Пане Левченко, дивлячись на те, з яким несприйняттям, чи навіть ненавистю ви сприймаєте потуги українців до відновлення історичної справедливості, захищаєте цінності тоталітаризму в його пам"ятниках і слова не можете сказати по українськи, можна зробити простий висновок – друже, Ви забули де ваше коріння, де ваш народ, хто ваш дід-прадід і перетворилися на "Івана безрідного". Ваші прадіди, які з шаблею в руках гинули, захищаючи Україну, ваші діди, яких розкуркулювали, морили голодом, висилали на Сибір, розстрілювали перекидаються в гробах бачучи в що переродився їх нащадок. Кого і що ви захищаєте? Катів вашого народу?

Чесно кажучи, я Вас і мільонам вам подібних ні в чому не обвиняю. Мені вас жаль. У вас украли частку вашої ідентичності, затерли ваш "генетичний код" і ви несвідомі того, що ви робите, що ви частка цього народу, що всі аспекти його історії, які би складні вони не були – це ваша історія. Коли ви це зрозумієте, то в цей же момент побачите, що історія України, це не зовсім те, що вам втовкмачували усе ваше життя. Ви мабудь сумніваєтесь в моїх словах. Я пропоную вам провеси тест. Я вам розкажу коротку історію, а ви її оцінете.

Попробую стисло.

На Західну Україну прийшли фашисти. Дехто їх вітав квітами як визволителів. Але це свято тривало недовго. Однієї ночі вони прийшли і забрали мого діда, сільського філософа, який любив необачно щось сказати. Більше його ніхто ні живим ні мертвим не бачив. Село другого діда, по батьковій лінії, оточили есесівці, дали їм на збори 3 години і все село вигнали геть. З села залишились головешки. У діда забрали все майно і сім"я довший час голодувала. Після цього його арештували і відправили в концтабір.

Тепер питання – як я маю відноситись до загарбників? Я впевнений що моя оцінка ситуації зівпадає з вашою, Пане Левченко. Це загарбники і злочинці і правильно їх судили в Нюренбергу.

Тепер ще раз ця ж історія, лише так як воно було насправді і я відповідаю за кожне написане мною слово.

На Західну Україну прийшли "совіти", прийшли вдруге. Їх ніхто квітами не зустрічав – хто такі "совіти" народ знав по першому пришестю 39 року. У 1946 році мого діда Івана, переодягнені під бандерівців НКВ-дисти, забрали серед ночі залишивши мою маму і її братів і сестер сиротами. У том ж таки 1946 році ті ж НКВ-дисти разом з поляками оточили споконвічне українське село Дусівці, що біля Перемишля, дали людям на збори 3 години і вивезли в товарних вагонах на Тернопільщину. Село спалили. Його більше не існує. У Діда забрали 10 гектарів землі і 12 коней у колгосп. Через декілька місяців по тому сім"я вже голодувала і мій семирічний батько пух з голоду. У 1952 поці діда заарештували і він одержав 10 років таборів. Його врятувала смерть Сталіна і амністія.

Тепер нове питання до Пана Левченка – як я маю відноситись до цього режиму?

Чи ви Пане Левченко осознаєте кого захищаєте? Чи ви розумієте, що цей людоненависницький режим, який знищив мільйони наших дідів, який базувався на принципі, що щастя і добробут одного класу можна побудувати на крові іншого, приречений на Нюренберг – 2?

А тепер чому я не хочу дискутувати з симоненками-вітренками. Та тому, що вони кінчені. Чи ви б дискутували з фанатиками націонал-соціалістичної партіі Гітлера?

А от з Вами я дискутую, бо вірю, що десь там в глибині вашої пам"яті все ще існує той "генетичний код", який підкаже Вам, що ви не "Іван не помящий родства", не якесь там "население", а ви УКРАЇНЕЦЬ.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua