Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Палестина   Ізраїль   Близький схід

Як Ізраїль довів Сектор Газу до гуманітарної катастрофи

Олег Гриць | 11.01.2009 09:07

-4
Рейтинг
-4


Голосов "за"
8

Голосов "против"
12

Спеціаліст з міжнародних відносин, професор Оксфордського університету Аві Шлаїм служив в ізраїльській армії і ніколи не піддавав сумніву легітимність існування єврейської держави. Однак, безжалісний напад Ізраїлю на Сектор Газу наштовхнув його на невтішні висновки...

Як Ізраїль довів Сектор Газу до гуманітарної катастрофи
Зрозуміти безглузду війну Ізраїлю у Газі можна тільки розуміючи історичний контекст. Заснування єврейської держави в травні 1948 року являло собою величезну несправедливість по відношенню до палестинців. Британські посадовці, свого часу були дуже невдоволені втручанням американців у цей процес на боці новонародженої держави. 2 червня 1948 р. сер Джон Траутбек писав міністрові іноземних справ, Ернесту Бевіну, що саме американці нестимуть відповідальність за створення цієї держави-гангстера, на чолі котрої стала "горстка цілком безпринципних лідерів". Колись я вважав таку оцінку Ізраїлю занадто суворою, але жорстокий напад на палестинців в Газі і співучасть адміністрації Джорджа Буша у діях Ізраїлю знову відкрили для мене цю тему.

Я вірно служив в армії Ізраїлю у середині 1960-их років і ніколи не піддавав сумніву право на існування держави Ізраїль у кордонах, які вона мала до 1967 року. Однак, я повністю відкидаю сіоністський колоніальний проект, який тепер виник за межами Зеленої лінії. Окупація Ізраїлем Західного берега ріки Йордан і Сектору Газа після війни 1967 р. не мала нічого спільного із прагненням до безпеки, але була простим розширенням територіальних володінь. Основною метою сіоністів було заснувати Великий Ізраїль шляхом встановлення постійного політичного, економічного і військового контролю над палестинськими територіями. В результаті, ми маємо справу з однією з найбільш довготривалих та найжорстокіших окупацій цілого народу в новітній історії.

Чотири десятиріччя ізраїльського панування у регіоні завдали економіці Сектору Газа незчисленного збитку. Велика кількість біженців після подій 1948 року скупчилася на маленькому відрізку землі – не маючи ні інфраструктури ні природних багатств Газа не могла розраховувати на велике майбутнє з самого початку. Газа, проте, є не просто результатом економічного недорозвитку, але унікальним і жорстоким прикладом цілеспрямованого руйнування розвитку. У біблейській термінології, Ізраїль перетворив мешканців Гази у буквальному смислі на рубачів дров та носіїв води, на джерело дешевої людської сили і невільний ринок для ізраїльських товарів. Ізраїлем активно створювалися перепони для розвитку місцевої промисловості з тим, щоб унеможливити визволення палестинців з-під ізраїльського панування, щоб вони не змогли закласти ті економічні підвалини, які є необхідними для досягнення справжньої політичної незалежності.

Газа є класичним прикладом колоніальної експлуатації у пост колоніальну добу. Єврейські поселення на окупованих територіях є ганебною, незаконною і непереборною перешкодою на шляху до миру. Ці поселення є одночасно знаряддям експлуатації і символом ненависної окупації. В Секторі Газа у 2005 році єврейські поселенці нараховували лише 8000 осіб у порівнянні з 1,4 млн. місцевого палестинського населення, однак поселенці здійснювали контроль над 25% території, 40% сільськогосподарських земель і левової частки недостатніх в цьому регіоні водних ресурсів. Перебуваючи пліч-о-пліч з цими іноземними загарбниками більшість місцевого палестинського населення перебувало у злиднях і стражданнях, які зараз навіть тяжко уявити. 80% з них ще досі животіють на 2 долари за день. Умови життя в Секторі Газа є образою цінностям цивілізованого суспільства, могутнім поштовхом для опору і благодатним ґрунтом для політичного екстремізму.

У серпні 2005 року уряд сформований Лікудом на чолі з Арієлем Шароном розпочав односторонній відхід Ізраїлю з Гази, вивів всі 8000 поселенців і зруйнував будинки й ферми, які залишилися після них. Ісламський рух опору Хамас, таким чином, доволі вдало вигнав ізраїльтян із Сектору Газа. Хоча відхід був для Армії оборони Ізраїлю приниженням, для решти світу Шарон представив цю евакуацію єврейського населення з Гази як свій внесок у мирний процес, який ніби мав у своїй основі принцип мирного співіснування двох держав. Однак вже через рік інші 12000 євреїв поселилися на Західному березі ріки Йордан і таким чином ще більше зменшили територію майбутньої незалежної палестинської держави ніж було звільнено. Заграбастання територій і миротворчість неможливо поєднати разом – Ізраїль мав вибір, і віддав перевагу експропріації додаткових земель замість миру.

Справжньою метою цієї ініціативи уряду було перекроїти в односторонньому порядку кордони Великого Ізраїлю шляхом додавання до території країни великих блоків основних поселень на Західному березі. Евакуація з Гази була, таким чином, не прелюдією до мирного процесу з палестинцями, але скоріше прелюдією до подальшого розширення сіоністами територій на Західному березі ріки Йордан. Цей односторонній крок був сприйнятий, на мою думку, помилково, як такий що відповідав національним інтересам Ізраїлю. Відхід з Гази був частиною фундаментального світогляду ізраїльського керівництва, яке заперечувало національну ідентичність палестинців, позбавляло їх можливості налагодити незалежне політичне існування на власній землі.

Ізраїльські поселенці виїхали, але ізраїльська армія продовжувала контролювати сполучення Сектору Газа суходолом, на морі та в повітрі – таким чином, цей анклав водночас перетворився на одну велику в'язницю. Відтоді ВПС Ізраїлю мали повну свободу скидати бомби, літати низько над містами та долати звукові бар'єри шокуючи та тероризуючи грюкотом беззахисне населення цієї в'язниці.

Ізраїлю дуже подобається зображати себе острівком демократії у морі авторитаризму, однак за всю свою історію він нічого не зробив задля сприяння розвитку демократії у арабському світі і навпаки робив все можливе аби цьому зашкодити. Таємна співпраця Ізраїлю з реакційними арабськими режимами у справі придушення арабського націоналізму має довгу історію. Незважаючи на всі свої недоліки, народові Палестини таки вдалося побудувати єдину справжню демократію в арабському світі, за можливим виключенням хіба що Лівану. У січні 2006 року в результаті чесних і вільних виборів до Законодавчої асамблеї Палестинської автономії до влади прийшов уряд на чолі з Хамасом. Ізраїль з свого боку, однак, відмовився визнати демократично обраний уряд палестинців, охарактеризувавши Хамас просто терористичною організацією.

США і ЄС ганебно підтримали Ізраїль і почали демонізувати уряд на чолі з Хамасом, намагаючись повалити його шляхом затримки перерахування коштів від мита, та міжнародної допомоги. Таким чином в Палестині, утворилася дивна ситуація, коли значна частина світової спільноти упровадила економічні санкції не проти окупанта, а проти окупованих, не проти гнобителів, але проти пригноблених.

Так вже склалося в трагічній історії Палестини, що жертв звинувачували у власних негараздах. Пропагандистська машина Ізраїлю постійно нав'язувала світові уяву про те, що палестинці – терористи, що вони відмовляються співіснувати в мирі з єврейською державою, що палестинський націоналізм нічим не відрізняється від антисемітизму, що Хамас є звичайнісіньким збіговиськом релігійних фанатиків і що іслам є несумісним з демократією. Однак, насправді, палестинці – нормальні люди з нормальними мріями і сподіваннями; вони нічим не кращі і нічим не гірші від інших національностей. Більше за все вони мріють про землю, яку вони могли б назвати своєю, на якій вони могли б жити вільно і з почуттям гідності.

Хамас, як і інші радикальні рухи, з приходом до влади почав змінювати свою політичну програму – почався певний рух від ідеологічних заперечень у своєму статуті до прагматичних ідей співіснування двох держав на одній території. В березні 2007 року Хамас і Фата сформували уряд національної єдності і були вже готові до перемов про довгострокове припинення вогню з Ізраїлем, але той відмовився вступати у діалог з урядом, в який входив Хамас і натомість почав розігрувати між ворогуючими палестинськими угрупуваннями стару тактику "розділяй і володарюй".

Свого часу, в кінці 1980-их років Ізраїль підтримував ще молодий рух Хамас якраз для того, аби послабити інший світський та націоналістичний рух на чолі з Ясіром Арафатом – Фатх. Тепер Ізраїль почав заохочувати корумповане та піддатливе керівництво Фатху аби воно усунуло силою своїх опонентів з політичної арени і саме захопило владу. Американці-неоконсерватори брали активну участь у підбурюванні палестинців до громадянської війни – саме їх втручання було однією з головних причин розформування палестинського уряду національної єдності. В кінцевому результаті, очікуючи і побоюючись захоплення влади Фатхом, Хамас випередив його і у червні 2007 року сам захопив владу в Секторі Газа.

Війна, яку розпочав Ізраїль проти Сектору Газа 27 грудня стала кульмінацією цілої низки суперечок і сутичок між ним і палестинським урядом на чолі з Хамасом. В ширшому розумінні, це безумовно війна між Ізраїлем і палестинським народом, оскільки саме народ обрав Хамас своїм представником. Сам Ізраїль визначив причинами цієї війни намагання послабити Хамас і шляхом такого тиску примусити його до припинення вогню за умов, вигідних Ізраїлю. Негласними цілями війни також стало намагання змалювати для решти світу долю палестинців Газі просто як проблему гуманітарного характеру і такими чином зашкодити їхній боротьбі за незалежність і державність.

Час початку військових дій був визначений питаннями політичної доцільності – виборами в Ізраїлі 10 лютого. Напередодні виборів всі основні політичні сили намагаються довести на ділі свою рішучість. Армійське керівництво з нетерпінням чекало можливості добити Хамас, щоб таким чином змити зі своєї репутації чорні плями, які з'явилися там після поразки у війні проти Хезболли у Лівані в липні 2006 року. Керівництво Ізраїлю могло теж з впевненістю та цинічно розраховувати на байдужість і недієздатність прозахідних режимів арабського світу і передусім на беззастережну підтримку з боку адміністрації Джорджа Буша в останніх днях його президентства. І справді, Буш з готовністю підтримав Ізраїль, поклав відповідальність на Хамас і навіть наклав вето на резолюцію Ради безпеки ООН з закликом до термінового припинення вогню. Таким чином, Ізраїль отримав карт бланш на продовження вже наземного вторгнення в Газу.

Як завжди, всемогутній Ізраїль представляє себе світові як жертва палестинської агресії, але разюча різниця у потужності військових сил сторін конфлікту не залишає сумнівів щодо того, хто насправді тут жертва. Цей конфлікт – це поєдинок між Давидом і Голіафом, але на відміну від біблейського образу, палестинці зараз предстали як беззахисний Давид проти озброєного до зубів, безсердечного та нахабного ізраїльського Голіафа. Застосування жорстокої військової сили, як завжди супроводжується вереском про жертовність Ізраїлю в купі з проникливою жалістю до самих себе і почуттям месіанської добродійності. Така поведінка на івриті має назву синдром бокім ве-йорім (плачу і стріляю).

Безумовно, Хамас далеко не безвинна сторона у конфлікті. Після того, як йому не дозволили скористатися результатами своєї перемоги на виборах і зіштовхнули віч-на-віч з безчесним супротивником, він вдався до зброї слабких – тероризму. Бойовики з Хамасу і Ісламського джихаду запускали ракети Касам по ізраїльським поселенням біля кордону з Газою доти, поки за посередництва Єгипту минулого червня не було укладене шестимісячне перемир'я. Ці примітивні ракети спричинили зовсім небагато шкоди, але психологічний вплив від їх вжитку був значний. Саме він спонукав населення Ізраїлю вимагати від уряду захисту. За цих обставин Ізраїль мав право на самооборону, але його відповідь на ці незначні ракетні провокації була цілком непропорційна. Із статистичних даних чітко видно, що за три роки після евакуації з Гази від ракетних нападів палестинців загинуло лише 11 ізраїльтян. З іншого боку, лише у 2000-2007 роках ізраїльська армія вбила в Газі 1290 палестинців, з них 222 дитини.

Будь-якій кількості вбитих мирних жителів не може бути виправдання, як для Ізраїлю, так і для Хамасу, але дії Ізраїлю протягом усього конфлікту характеризуються відвертою жорстокістю і нестриманістю у війні проти мирного населення Гази. Крім того, Ізраїль продовжував тримати Газу у блокаді навіть після припинення вогню, що з точки зору Хамасу означало порушення домовленості. Під час перемир'я Ізраїль активно перешкоджав експортові з Сектору Газа, що порушувало угоду 2005 року і призвело до різкого підвищення безробіття. Офіційно цей показник тримався на рівні 49,1%. В той самий час Ізраїль значно скоротив кількість вантажівок з харчами, паливом, газовими балонами для кухонь, медикаментами, запасними частинами для водоочисних та каналізаційних споруд, які пропускалися до Гази. Тяжко зрозуміти, яким чином голодні й холодні мешканці Гази могли бути гарантією безпеки мешканців на ізраїльському боці кордону. І навіть, якщо знайдеться виправдання цим злодійським діям та колективному покаранню усього палестинського населення, такі дії повністю суперечать міжнародним гуманітарним законам.

За жорстокість Ізраїлю було гірше тільки лицемірство його інформаційної машини. За вісім місяців до початку теперішньої війни в Газі Ізраїль заснував Національне інформаційне управління, яке виправдовувало теперішні дії Ізраїлю тим, що ніби Хамас порушив припинення вогню, що вчинки Ізраїлю були керовані виключно намаганням захистити власне населення, що війська Ізраїлю роблять все можливе аби не зашкодити мирному населенню. Ізраїльські політтехнологи добилися неабияких успіхів у розповсюджені цієї брехні.

Між побрехеньками його апологетів та реальністю вчинків Ізраїлю зяє величезна прірва: саме ізраїльська армія, а не Хамас порушила перемир'я. 4 листопада Ізраїль першим здійснив напад на Газу, в результаті котрого загинуло шість бойовиків Хамасу. Більше того, метою Ізраїлю є не захист власного населення, а намагання усунути від влади Хамас і налаштувати палестинців проти свого уряду. Ні про які зусилля зменшити кількість цивільних жертв не може бути й мови – Ізраїль несе відповідальність за нерозбірливе бомбардування Гази та трьох-річну блокаду, у результаті котрої півтора мільйони палестинців анклаву опинилися на межі гуманітарної катастрофи.

Біблейський принцип око за око видається в наш час надзвичайно жорстоким, але безглузді дії Ізраїлю в Газі більше відповідають його новому принципові – око за віко. Після восьми днів бомбардування, 400 загиблих палестинців та 4 ізраїльтян, войовничо налаштований уряд країни наказав розпочати ще й наземне вторгнення, наслідки котрого можуть бути непередбачуваними.

Скільки б не збільшувалася інтенсивність військових дій, вона не гарантуватиме захисту Ізраїлю від ракетних нападів з боку військового крила Хамасу. Незважаючи на великі руйнування і людські жертви які спричинив Ізраїль, Хамас чинитиме опір й далі та запускатиме ракети, бо цей політичний рух надзвичайно високо цінує жертовність та мучеництво. Конфлікт між двома народами просто неможливо вирішити за допомогою зброї. Ізраїль має спотворену концепцію власної безпеки – він намагається забезпечити її шляхом відмови своїм сусідам навіть елементарної безпеки. Ізраїль не зможе захистити себе тільки застосуванням військової сили – лише шляхом діалогу з Хамасом, який до речі, неодноразово заявляв про свою готовність укласти довгострокове перемир'я на 20, 30 чи навіть 50 років з єврейською державою у її кордонах до війни 1967 року. Ізраїль відмовився від цієї пропозиції так само як він відмовився від мирного плану 2002 року пропонованого Арабською лігою, який все ще розглядається арабськими державами і який включає в себе як поступки так і компроміси.

Переглядаючи історію Ізраїлю за останні сорок років дуже тяжко утриматися від висновку, що ця країна не перетворилася на державу-ізгой, на чолі котрої стала "горстка цілком безпринципних лідерів". Держава-ізгой, яка постійно порушує міжнародне право, має зброю масового знищення та практикує тероризм – використовує військову силу проти мирного населення заради досягнення політичних цілей. Те що робить Ізраїль відповідає всім цим критеріям, оскільки його справжня мета не мирне співіснування зі своїми палестинськими сусідами, а військова гегемонія. Протягом своєї історії він продовжує робити помилки, одна за іншою, і кожна нова помилка обертається ще більшим лихом. Політикам, як і всім іншим дозволяється відверто брехати і робити помилки минулого, але настирливо наполягати на їх повторенні не варто.

Аві Шлаїм – спеціаліст з міжнародних відносин, професор Оксфордського університету і автор таких книжок, як Залізна стіна: Ізраїль і арабський світ та Йорданський Лев: Життя короля Хусейна в мирі і війні.

Оригінал статті в газеті Гардіан.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua