Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Римокатолики Галичини

FidelKaryj | 24.04.2008 10:57

1
Рейтинг
1


Голосов "за"
1

Голосов "против"
0

Після другої світової бруківку міста Лева найчастіше шліфують українці і приїжджі поляки. Хоча є ще й третя група, яка пов'язана з попередніми двома, але одночасно не належить до жодної з них. Ці люди становлять польську діаспору, або ж Полонію на Україні – вони і є єдиними та унікальними римо-католиками Галичини.

Усім відомо, що з давніх давен Львів був багатонаціональним містом. Колись на його вулицях можна було почути єврейську, вірменську, українську та польську мови. Після другої світової кількісний склад цих народів суттєво змінився і тепер бруківку міста Лева найчастіше шліфують українці і приїжджі поляки. Хоча є ще й третя група, яка пов'язана з попередніми двома, але одночасно не належить до жодної з них. Ці люди становлять польську діаспору, або ж Полонію на Україні. Їх можна назвати українцями польського походження, або поляками з українським громадянством, але в цій статті, за Сергієм Жаданом, я їх називатиму – римо-католики Галичини.

Вперше я зустрівся з цими феноменальними людьми в Любліні (Польща), де я сумлінно навчався п'ять років. Це були юнаки та юначки з України, Литви і Білорусії, які мали польське коріння і були свято переконані, що вони поляки "з крві і кощі". Розмовляли вони жахливим суржиком (мішанина польської і російської), проводили час переважно в групі подібних до себе і всі звичайно ж були римо-католиками. Начебто все гаразд, але от біда – самі поляки не сприймали їх за своїх, вони їх вважали "рускими" і українці чи скажімо литовці також їх з собою не ототожнювали. Цим молодим людям не вистачало чогось, щоб бути повноцінними поляками або справжніми українцями чи білорусами. Складалося таке враження, що їхня національна свідомість заплуталась між двома народами, як ворона між двома проводами.

Не розуміючи "звідки ростуть ноги", я успішно завершив навчання і повернувся в рідне місто Львів. Склалося так, що моїми новими друзями стали українці польського походження (саме українці – бо не мали проблеми з визначенням своєї національної приналежності), тоді я багато дізнався про спільноту римокатоликів Галичини.

Напевно всім відомо, що на Україні де завжди велася запекла боротьба між католицизмом і православієм, римокатолики асоціювалися виключно з поляками і навпаки, натомість православні чи греко-католицькі конфесії були зарезервовані для русинів, або ж українців. Перехід з одної віри в іншу, автоматично означав зміну національності. Тому римокатолики Галичини – це в більшості поляки, які не покинули Україну в 47-му році і не оселилися десь у Вроцлаві. Впродовж радянського панування вони ходили до Кафедрального Собору на Площі Ринок, де Ян Казімєж віддав себе і свій народ під опіку Матері Божої, і молились за кращі часи. Тому "Катедра" стала не тільки місцем релігійного, але й національного культу – польським острівцем серед потоку "чужинців" які заполонили Львів після війни.

Коли пав тоталітарний режим Москви і свобода віросповідання повернулася в Україну, римо-католицька церква стала приязною до українців і позбулася національних стереотипів, зокрема на східній і центральній Україні, де успішно проходять Богослужіння на українській, польській і російських мовах. В Галичині ситуація виглядає інакше, тут слова католик і поляк далі вважаються синонімами. Приведу декілька прикладів:

Коли Катерина, яка на той час грала на гітарі і виконувала пісні підчас Літургії в Катедрі, одного разу, підчас Богослужіння виконала більше ніж 3 пісні українською мовою, їй задали претензійне запитання – "Ми що, в церкві знаходимось?"

Коли зайшла мова про впровадження українських Літургій в Кафедральному Соборі, то релігійні бабусі почали бити на сполох з вигуками – "Шатан в Косціелє!"

Досить тривалий час навчання в Римо-католицькій Семінарії у Брюховичах проводилось виключно польською мовою.

Отці Францисканці в церкві св. Антонія, що на Личаківській, мали великі труднощі із впровадженням української та російської мови богослужінь, тепер ця церква наповнена віруючими

Поляки та корінні львів'яни створили ізольовану групу, яка ще з 40-х років нервово і ревно культивує, консервує і передає свої традиції наступним поколінням. Тому молоді люди, які виходять з "польських" сімей часто не мають чіткої національної тотожності і не чуються повноцінними українцями, ані поляками. Часами ця ізоляція спричиняє неохоче або навіть вороже ставлення до всього українського. Проілюструю це наступними випадками:

побувавши в Катедрі, група молодих туристів зайшла до каплиці Боїмів, якраз тоді, коли гід розповідала про її історію польській групі. Коли розповідь добігала до кінця, до каплиці під'їхала машина і зупинилася просто перед дверима. Обурена гід сказала групі, що ці українці все нищать і не шанують історії. Коли мої друзі вийшли назовні то почали сміятись – на багажнику виблискували польські номери.

Якось відвідуючи Нижанковичі (містечко біля кордону з Польщею) зі своєю дівчиною, я зустрів знайомого семінариста з Брюховецької семінарії. Ми розговорилися. Після якогось часу семінарист сказав феноменальну фразу – "Чого це ми говоримо українською, якщо всі можемо розмовляти НОРМАЛЬНОЮ мовою?" на що звісно прозвучала відповідь, що українська це і є нормальна мова для України.

Дівчина після тривалого зустрічання з хлопцем, заручилася з ним. Обоє ходили до Катедри, але батьки і бабуся постійно повторювали їй -"ми тебе не хочемо, бо ти українка". Пара розірвала заручини і він оженився з полькою.

Галицька єпархія досі опирається впровадженню змін у своїй політиці, не бажаючи відкрити двері потенційним віруючим і все більше запріває у своєму націонал-консерватизмі. Мабуть це зумовлено браком фахового духовенства з України, чи історичною ізоляцією, або ж просто небажанням зрозуміти, що Церква це інтернаціональна інституція відкрита для всіх і кожного. Можливо, якби міф про те, що римо-католик у Львові це обов'язково поляк не впаювався моїм знайомим із самого дитинства, то вони б сміливо могли сказати – "Я Українець!" і в Кафедральному Соборі ми почули б нарешті українську мову.

І на завершення хочу переповісти ще одну історію, яку я почув від Бартека, студента Ягелонського Університету:

- Якось мандруючи Україною, в вагоні поїзда, що прямував до Івано-Франківська, він познайомився із чоловіком похилого віку, який добре розмовляв польською і був уродженцем Львова. Він розповів, як після війни один з його братів опинився в Гданську, другий десь у Німеччині, а він, наймолодший, залишився у Львові з батьками-поляками. На питання ким він себе вважає, старий спокійно відповів – українцем.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua