Народные блоги
http://narodna.pravda.com.ua/rus/culture/5cb1adb3c0cd9/

Одеса: вистава не змусила забриніти жодну струну моєї душі

museum-ukraine | 13.04.2019 12:36

В будь-якому випадку можна щиро порадіти за Одеську оперу.

Ну і нехай вистава не змусила забриніти жодну струну моєї душі, згорьованої від оперної безідейності останніх десятиліть. Але спроба перемогти своєю бездарністю геніальність Пуччіні успіхом не увінчалась. Що не може не тішити.


Одеса: вистава не змусила забриніти жодну струну моєї душі
5 та 6 квітня 2019 року в Одеському Національному академічному театрі опери та балету відбулася прем'єра опери Джакомо Пуччіні "Мадам Баттерфляй".

Для втілення цього проекту, який мав усі шанси стати знаковим явищем, якщо не для театрального життя України, то принаймні для самої Одеської опери, були залучені: диригент-постановник Ігор Чернецький, режисер-постановник Анатоль Прайсслер (Австрія), художник-сценограф Карел Спанхак (Нідерланди), два художника по світлу, співробітник ОНАТОБ В'ячеслав Ушеренкота, Давид Альберт (Німеччина), а також художник по костюмам Уллі Кремер.

Але, стати чимось більшим, ніж чергова рядова вистава, цьому видовищу не судилося.

Коли йдеш на виставу, завжди сподіваєшся на те, що саме сьогодні та саме зараз тебе змінить побачене та почуте. Сподіваєшся, що кожна людина в глядацькій залі разом із тобою, хоч на крихту, але стане кращою, освіченішою, добрішою, чутливішою. А коли їдеш зі столиці з чітким наміром отримати виключно позитивні враження, невимовно прикрим стає полиново-гірке розчарування, що доводиться спостерігати ті ж самі проблеми, що й на театральних сценах Києва.

Анатоль Прайсслер – режисер, успішний перекладач та автор. Дебютував як режисер у 2001 році.

Але річ не в тім, що фахівець, який у професії вже близько двадцяти років вирішив відмовитись від динамічної мізансценічної структури, що на сцені фактично нічого не відбувається, що мізансценічний малюнок вкрай одноманітний і що все в найкращих традиціях "розводки". Не в тім навіть, що в сценографічному вирішенні вистави і натяку на образність немає – це радше підпорядкування задуму режисера, а не виснажена творча уява сценографа Карела Спанхака, який у 2018 році створив фантастично переконливу сценографію до дитячої опери "Гензель і Гретель" для Штауфер Фестивалю. До того ж, варто зазначити, що візуальну складову цього видовища вдалося врятувати завдяки блискучій роботі художників по світлу, та цілком притомній роботі художника по костюмам – Уллі Кремера, людини, яка бездоганно працює як із тканинами так і з формами.

Все ж найбільшим розчаруванням стала безнадійно зіпсована інтерпретацією Ігоря Чернецького (чи пак її відсутністю) музична складова вистави, реанімаційною терапією для якої не спрацювала навіть сама по собі геніальна музична мова Пуччіні. Зізнаюся, в душі жевріла надія, що вистава 6 квітня буде вдалішою аніж перша. Але окрім приємної заміни гравців серед виконавців головних партій, на терплячого та спраглого глядача не чекало нічого хорошого чи нового.

Диригент та співаки зійшлися у нерівному двобої, з якого вийти переможцями співакам не вдалося. На боці маестро боролися жорстко випалювані піцикато, грубе звучання струнної групи, оглушлива до неможливості мідь та доведена, здавалося б ще 5 квітня, до найвищої точки, фальш дерев'яних духових. Але 6 квітня виявилося, що в цьому плані немає нічого неможливого.

Зогляду на сказане вище, цілком природною є відсутність балансу між співаками та оркестром.

Величезну кількість питань викликають темпи, хоча говорити про них доволі важко, адже не зрозуміло, який темп є еталонним та чи існує цей еталон взагалі, - у глядацькій залі було зрозуміло одне – диригент явно прагне прибити співаків до самого долу кілками невиправдано затягнених темпів.

Пуччіні – незрівнянний композитор-драматург, він надзвичайно майстерно акцентує головні психологічні кульмінації своєї улюбленої "японської драми", чого маестро Чернецький не відчув, а глядач не почув.

І. Чернецький був надмірно спокійним, навіть не дивлячись на зовнішньо енергійний жест, опера не палала під його рукою. В дуеті Чіо-Чіо-Сан та Пінкертона не вистачило пристрасного й темпераментного натиску, що не тільки дозволило би зробити музичну тканину живою, але й не аби як підштовхнуло би й самих акторів, до прояву почуттів та взаємодії.

Позбавили глядача трагедії і в 2 арії Чіо-Чіо-Сан із 1ї картини 2 дії. Єдине, що наштовхує на думку про наближення фатальної розв'язки – це обрана композитором тональність as-moll, що знову ж таки є невід'ємною та неподільною заслугою Пуччіні.

Маючи смак, художнє чуття та певну сміливість, із музичним полотном "Мадам Баттерфляй" можна бавитись як завгодно, тим самим змушуючи сяяти цю коштовність новими й новими барвами. Саме тому щире здивування викликає те, що диригент Ігор Чернецький не лише не зміг переконати своєю музичною концепцією вистави, але й дозволив запідозрити себе в тому, що насправді вона відсутня.

Важко зрозуміти, чому до такого серйозного проекту, як "Мадам Баттерфляй", очільники ОНАТОБ готові залучити іноземну постановочну групу, а диригента-митця відшукати не спромоглись.

Непідробну та щиру цікавість викликає і принцип підбору запрошених співаків: чи можна допускати до роботи акторів, у арсеналі яких два з половиною погляди та три жести?Створені ними образи у виставі цілком посередні, що можна було би компенсувати бездоганним вокалом. Але й цією перевагою запрошені актори похизуватися не можуть.

Виконавиця партії Чіо-Чіо-Сан Хіроко Моріта- чарівна, миловидна японка. Але вона не героїня естетики Пуччіні. Мертва жестикуляція, відсутність акторської харизми, призвели до того, що створений співачкою образ був непереконливим та пекельно нудним.

Не скажу, що маю особливі претензії до вокалу Доменіко Меніні (Італія). Так, у партії Пінкертона він звучав упевнено, але так званий "потиличний" звук призвів до значних інтонаційних втрат.

Образ Сузукі неперевершено втілила Катерина Цимбалюк. Її пластика, грамотне фразування, обдуманий спів, а не просте озвучування тексту не змогли залишити глядача байдужим.

Виконавець партії Пінкертона, 6 квітня, Олег Злакоман, наче граючись виводив широкі динамічні переливи, вражаючи бездоганними звуковеденням та інтонацією.

В будь-якому випадку можна щиро порадіти за Одеську оперу.

Ну і нехай вистава не змусила забриніти жодну струну моєї душі, згорьованої від оперної безідейності останніх десятиліть. Але спроба перемогти своєю бездарністю геніальність Пуччіні успіхом не увінчалась. Що не може не тішити.

Ольга Савчишин, http://blog.i.ua/


© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua