Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Василь Рубан: "Помирав уражений проліском сніг"


2
Рейтинг
2


Голосов "за"
3

Голосов "против"
1

Василь Рубан: "Тим часом пора підвести деякі підсумки моєї літературної творчоті, бо так мені здається, що головні свої твори я вже написав, хоча книгу "Берегиня" доведеться дописувати і вдосконалювати весь відведений мені творчий час".

Слово про віднайдений роман

(передмова до публікації в журналі "Київ" 1993 року)

Роман "Помирав уражений проліском сніг" написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року. В цей рік мене вигнали з університету, я одружився і оселився в хаті своєї баби, по матері 1969 року віддрукував твір у трьох примірниках, один віддав жінчиній родичці, а коли у 1970 році написав другий варіант, два інших спалив.

Другий варіант теж був у трьох примірниках. Один я подарував Івану Світличному 12.01.1970 року з дарчим підписом, сподіваючись що він його передасть за кордон, другий пустив по руках, віддавши Григорію Криворучку, третій залишив у себе. Саме той примірник, що пішов по руках, десь у 1971 році якийсь "совєтський" чоловік відніс у КДБ. Цікаво, що я до цих пір не намагався дізнатись ім'я того чоловіка, хоча на суді він, може, фігурував як свідок.

Одначе, аж до 1972 року, коли мене заарештували, І. Світличний так і не передав роман за кордон, хоча, за його словами, це для нього тоді було простіше простого. За зміст він мене не дуже хвалив, казав жартома, що от якби, мовляв, відокремити політичну частину від сексуальної. До речі, збірку віршів "Химера" я передав йому ще раніше, але за кордон вона теж не потрапила, хоча мої вірші Світличний хвалив ще з першого знайомства 1965 року. Можливо, Світличний знав, що моя творчість у чомусь не підходить українській діаспорі, котра несла історичну якість українофільства. Отож, коли я загув на етап, закордонні українці про мене майже нічого не знали, а розголос тоді відбувався головно через діаспору. Спілка письменників від "десидентів" чітко відмежовувалась і принагідно ганьбила націоналістів.

Десь у 1971 році я давав читати роман Є. Сверстюку. Він тоді, здається, працював у біологічному журналі. Дуже близько від Білого корпусу університету. Я заходив до нього на роботу. Пам'ятаю, прийшов через тиждень, але Євген Олександрович ще не починав читати. Тримав він його в робочому столі. Така "конспірація" мене покоробила, я хотів забрати роман, але Сверстюк попросив залишити ще на тиждень, він, мовляв, обова'язково прочитає. Через тиждень я зайшов з твердим наміром забрати текст, чи то ми домовились зустрітись в магазині "Передплатні видання", теж біля університету. Він, на відміну від Світличного, відверто хвалив мою прозу, порівнював з Хемінгуеєм, але зауважив, що в плані сексуальних малюнків, моя проза крутіша. Це було для мене доброю моральною підтримкою, хоча потім, коли ми відсиділи кожен стільки і там, де кому прийшлося, мої стосунки із Сверстюком не налагодились.

Отже, як сказано вище, 1972 року мене було заарештовано і на волю я вийшов аж у 1978 році. Всі папери і папірці з маїми творами і нотатками були протокольно забрані й зберігалися в КДБ. Спершу дві мої збірочки віршів прислав В. Голобородько, третю я знайшов у Василя Довжика. Потім, коли вже велася редакційна робота, щоб видати мої вірші у видавництві "Радянський письменник" (1989 р.), загальну збірку під назвою "Химера" віднайшов у своїй бібліотеці і повернув Іван Драч. Цю самвидавську збірку я подарував йому незадовго до свого арешту. У ній для видання вдалося виловити ще з півсотні віршів. Коли збірка таки вийшла, мені було присуджено літературну премію імені Василя Симоненка, але проза ще перебувала в КДБ. Це п'ятнадцять оповідань, три п'єси, повість "Мертвий штиль" і роман "Помирав уражений проліском сніг". По тому як я трохи відтанув від спецтюрми Дніпропетровська і Казані, я почав писати роман "На протилежному боці від добра" та історичну компіляцію "Берегиня". До "перебудови" надій на те, що вдасться віднайти раніше писану прозу, не було. Робили ми спробу з чоловіком жінчиної двоюрідньої сестри копати там, де він закопав роман, коли мене заарештували, але нічого не знайшли. Можливо, за вісім років він забув під яким кущем закопав.

Аж ось взимку 1990 року зустрічає мене в метро мій давній знайомий, поет Київської школи, Станіслав Вишенський і каже, що Анатолій Перепадя йому казав, що в нього є мій роман "Помирав уражений проліском сніг". Ми негайно поїхали до Анатолія на квартиру, і він вручив мені той примірник, який я колись подарував І. Світличному, на ньому був дарчий підпис. Іван Світличний дав роман А. Перепаді незадовго до свого арешту. Десь невдовзі, за моєю заявою в СБУ, повернули мені всі папери, в тому числі і цей роман.

У той час як рукопис роману "На протилеженому боці від добра" вже перебував у редакції журналу "Київ" і планувався до друку, того ж 1991 року, я заніс знахідку в журнал "Дніпро", де головним редактором М. Луків. Я наївно думав, що Луків із радістю схопиться за текст, який 19-ть років пролежав у сейфі КДБ, але... Можливо як щирий уболівальник кедеберосійськокомуністичної системи, яка його вигодувала, Луків нарочито мене дурив, обіцяючи надрукувати, і за кожним разом пересовуючи публікацію на три номери вперед, але до початку 1993 року він так і не спромігся його набрати. Нарешті я забрав рукопис і заніс у журнал "Основа", який став редагувати мій давній знайомий по Київській школі В. Ілля. Тут, думав я, вже промашки не буде, свій хлопець і головний редактор. Не те що в шістдесяті, редакторами сиділи "не наші" – Б. Олійник, В. Коротич і не друкували. Мається на увазі журнал "Ранок". Правда, Борис вернув, а Коротич надрукував п"ять рядків.

Валерій Ілля прибився до Київської школи, тобто до кафе "Київське", вже перед початком кінця. Бо коли я сів, вони, тобто В. Кордун, М. Воробйов ще років з п"ять продовжували зустрічатись головно у Валерія Іллі на квартирі, куди інколи приїздив із села В. Голобородько. Але по тому, з причини герметичного недрукування у радянських виданнях, геть пересварилися, виясняючи, хто в кого вчився писати вірші, хто і як ходив на бесіди в КДБ, і чи взагалі туди ходив, чи ні? Хоча їх туди викликали і з приводу мого арешту.

Коли я десь з 1985 року почав частіше з"являтись в Києві і хотів їх помирити, це мені не вдалося, кожен пішов своїм шляхом, бо неможна весь час ходити в школу. Тоді я ще зберігав нормальні стосунки з усіма поокремо, хоча саме Валерію Іллі першому дав почитати рукопис "Берегині", але виявилось також, що за цей час, кожен вирішив свої проблеми по-своєму. В. Голобородько поїхав у село на Луганщину і там затворився, В. Ілля виявився ревним християнином, я – прихильником арійської віри українського обряду, а В. Кордун повірив у ЦК КПРС і поступив у цю партію. М. Воробйов тоді працював вахтовим, а я – кочегаром. Не змінився лише С. Вишенський і з ним можна було нормально випити і поговорити, або поговорити, а потім випити.

У зв'язку з роботою над "Берегинею" з 1968 року і по цей день я впритул цікавився історією і теологією, але В. Ілля цього не знав і спершу розказував мені цю тему з ознакою незаперечної істини в одній інстанції, що передалося і його журналові, коли він став добирати туди авторів. Коротко кажучи, в коло авторів його журналу я не потрапив, як і в редакційну колегію. Рукопис роману "Помирав уражений проліском сніг" він мені повернув, бо його зміст не вкладався в селянську програму журналу "Основа".

Я не впав духом, була "перебудова", в Києві вже видавався журнал "Сучасність". Діючим редактором там став Ігор Римарук, з яким у мене склалися добрі взаємини ще з того часу, як він писав супроводжувальну рецензію на мою книгу віршів "Химера". Ігор віддав роман міжнародному критику й демократові, модерністові Миколі Рябчуку, той познайомився з текстом і повернув мені рукопис з огляду на те, що він чималий за обсягом – це 160 сторінок машинопису, це мікророман. Тут я нарешті задумався: можливо, М. Рябчук побоявся публікувати роман, бо тоді я саме надрукував скандальну статтю в газеті "Слово" під назвою "Мародери". А можливо, ще й тому, що там значиться головним редактором на громадських засадах І. Дзюба, стосунки з яким у шістдесяті роки описано в моєму романі "На протилежному боці від добра". В усякому разі причина була не літературна, а службова.

Тим часом пора підвести деякі підсумки моєї літературної творчоті, бо так мені здається, що головні свої твори я вже написав, хоча книгу "Берегиня" доведеться дописувати і вдосконалювати весь відведений мені творчий час.

Потреба написати таку книгу як "Берегиня" спричинена відсутністю в українській менталітеті поняття Бога. Всі книги на цю тему, як то "Біблія", "Коран" та інші – це витвори інших народів і вічні істини там заховані за чужу ментальність. З цієї причини і наша українська література весь час перебуває на рівні посереднього позитивного хуторянства. Соціалісти послуговуються вірою в доброго Леніна. Власне, найкращі українські письменники радянського часу не мають у своїх творах високої і зрозумілої ідеї Бога. Саме книга "Берегиня" закладає наріжний камінь для кристалізації душі українського народу, як основи, на якій може існувати національна держава.

Вже в процесі реалізації цієї неймовірно важкої ідеї, я прийшов до висновку, що коли зосереджуєшся на ній, то зникає відчуття невідомого у давньому минулому, а з другого боку, бачиш, що волхви або просвітлені, завжди ходять межи народу і носять хоча б по частинах крихти вищих світлих знань, але у зв'язку з тим, що панування темних чи світлих сил на землі пов"язане із космічними законами, то в період тотальних інвазій інших релігій, цих людей-пророків ніхто не бачить, чи не хоче бачити.

Тим часом така мета і така книга ідуть усупереч кільком світовим силам, які панують у західному світі і мають вплив на Україну, у зв'язку з її географічним положенням – поміж Сходом і Заходом. Ці сили називаються: міжнародний іудоєвангелізм, сіонізм і масонство. Їхня агресиність змиває національний менталітет малих і великих народів. Ми бачимо як у лакуни, які звільняються від ленінізму, напористо заходять чорноризники. У них нема проблем з папером і грошима. Але в них нема і того, що дається кшатрію – аристократизму. Шляхетність – це, з огляду на короткість життя одного індивіда, майже не набуттєве явище. Це дано лише від Бога Світла. Саме почуття неповноцінності робить іудо-клерикалізм агресивним.

Звернення до Бога Світла, до животворного вогню – Ягни, дає нашому зорові здатність відрізняти Добро від Зла, для чого власне і призначена література. Лише у деяких віршах вдається досягти чистого світоносного відчуття, такого, як перша цнотлива любов.

1.12.1993 Василь Рубан

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua