Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Україні конче потрібна зміна режиму у Росії. Росії теж.

Ігор Бурдяк | 5.07.2014 14:07

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
2

"Якщо діяти не будеш, то ні до чого розум цілого збору мудреців. Кожен уявляє себе стратегом, спостерігаючи за боєм зі сторони. Радість смакувати не важко, краще міцним у горі будь!"

(Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі")


Україні конче потрібна зміна режиму у Росії. Росії теж.
18 квітня 2004 на Головпоштамті у Мінську відбувся офіційний випуск нових поштових марок з нагоди "70-річчя визволення Білорусі від німецько-фашистських загарбників". Несподівано, марки були передруковані через Україну.

Українська революція налякала очільників Росії і Білорусі. Її перемога – смертельна загроза авторитарним режимам цих держав. Це й змусило їх намагатися переконати усіх, кого лиш можна, у тому, що в Україні до влади прийшла дуже нехороша сила. І якщо в Україні встановлений фашистський режим, то як можна разом з Україною святкувати перемогу над фашизмом?

Під час першого оголошення про випуск нових марок їх анонсували як спецвипуск з нагоди "70 років визволення Білорусі, Росії та України від німецько-фашистських загарбників". Філателістам презентували ескіз майбутньої марки з відповідним написом. Однак наприкінці березня марку перемалювали і віддрукували з новим написом, в якому про Україну вже не згадується.

У середині березня блок прибрали з сайту білоруської пошти, а 25 березня на ньому з'явилися марки у зміненому вигляді, де представлені тільки Білорусь і Росія.



Інші держави, утворені на уламках СРСР менше переймаються подіями в Україні. Бо у мусульманських просто інший менталітет. Згідно Корану і заповітам Магомета світська і релігійна влада має бути авторитарна і в одних руках (халіфат). То ж швидше у "правовірних" до своїх президентів претензії цілком іншого роду: чому вони не прагнуть до того, щоб в державі було так, як того вимагає іслам? Вірменія ж хотіла обрати європейський шлях, та Росія пригрозила віддати її на поталу туркам-азербайджанцям.

Фактично Росія у протистоянні з Україною і всім світом практично самотня. Лукашенко хоча й не хоче того, що відбувається в Україні, не знає, чим закінчиться двобій, і про всяк випадок намагається зберігати по можливості нейтралітет.

Українська революція була нашою внутрішньою справою. Та небезпечною для путінського режиму. І Путін зреагував на неї подібно. Та джерело "путінської революції" (власне контрреволюції), на відміну від української революції – одна особа (Путін). В Україні ж революція пішла з низів, і зовсім несподівано для парламентської опозиції. Більше того, на початку українські революціонери взагалі не хотіли мати нічого спільного з політиками, і навіть організували окремий, "неполітичний" Майдан. Але, слава Богу, вони виявилися добрими учнями ситуації, збагнули, що це шлях у глухий кут, влада повинна бути успадкована у легітимний спосіб, а це без обраних народних депутатів неможливо. Далі сталося те, що сталося. Янукович із більшістю урядовців ганебно втекли, Верховна Рада сформувала нові органи влади. Підставою крім Революції, поштовхом до якої була зрада президентом Євровибору, було те, що депутати від опозиційних партій, обрані по партійних списках, складали більшість у порівнянні з аналогічними колегами із провладних партій. Всі добре пам'ятали, що вона формувалася через підкуп, залякування "незалежних" депутатів-мажоритарників, і навіть депутатів-зрадників, обраних від опозиційної партії "Батьківщина". Вони зрадили програмі партії, завдяки якій і були обрані. Тобто зрадили виборців. Інший аргумент – Верховна Рада ініціювала відміну незаконних повноважень, які отримав президент через втручання Конституційного Суду у тіло Конституції. І він відмінив власне неправочинне рішення. Таким чином, по-суті, нова влада стала більш легітимною, ніж стара. Тому міжнародне співтовариство зразу ж визнало її. Путін звичайно, ні. Російські ЗМІ і доморощена п'ята колона почали за його командою інформаційну війну проти України ("фашистсько-бандерівської хунти"). Йому вдалося збаламутити власний народ, і частину населення в Криму і на Донбасі. Декого і в інших регіонах.

Та розігрітий власною контрреволюцією Путін потрапив у тенета "запаморочення від успіхів". Він необачно, у порушення норм російського, українського і міжнародного права приєднав Крим до Росії. Нині він заплутався у поясненнях, навіщо це зробив (див. тут.) Далі – більше. Оголосив, що "Новоросія" – це частина Росії, і розпочав військову інтервенцію проти України. Поки-що на Донбасі. Звичайно, із залученням доморощеної п'ятої колони і збаламучених російськими ЗМІ українцями. Вважає, що це дає йому право говорити: "ми до цього стосунку не маємо. Це внутрішньоукраїнський конфлікт". І сміх, і гріх.

Усі ці несподіванки захопили нашу владу зненацька. На початках вона мабуть, наробила помилок. Хоча, якщо йдеться про силові дії – чи можливо було оперативно поміняти усіх зрадників на вірних присязі службовців (провести люстрацію), якщо вони на Донбасі, наприклад, майже усі такі? Про Крим і казати нічого.

Але ж революцію почала не влада. Її почав народ. І далі продовжує. Тепер уже й не лише революцію, а і війну з агресором. В добровольчих батальйонах, величезній кількості волонтерських організацій.

А у Путіна проблеми. Він розпочав контрреволюцію, довів її до війни, яка виявляється не такою, як планувалося. Що робити далі? Продовжувати до "победного конца" не дає світ. Розказати правду про Україну і припинити війну боязно. Як зреагує розігріте брехнею патріотичне, сповнене готовністю "живот положить" за справедливість населення, коли таємне стане явним?

Путін дуже сподівається на третій варіант, який детально викладає Венедиктов: "втягнути Україну в переговори, якимось чином легітимізувати "Стрілкових" і "Бабаєвих" і влаштувати на південному сході таке величезне Придністров'я, тліюче вогнище, яке "підривало" б Україну, не даючи їй можливості успішно розвиватися за європейською моделлю.

Адже з чого все почалося? З того, що Путін був дуже наляканий доконаною в Україні антикримінальною революцією, що повалила клон його автократичного режиму і вибрала європейський сценарій розвитку. Він ні в якому разі не може допустити того ж самого у себе. Йому майже вдалося реалізувати цей третій сценарій, але під тиском Майдану Порошенко зважився на військове вирішення проблеми південного сходу. І зараз у Путіна залишилося два дуже поганих варіанти: або здати південний схід, або активно захищати його – і тим самим напоротися на санкції"


"Росія парадоксальна. До Росії застосовують часто взаємовиключні визначення: то вона страшний агресор, а її лідер – харизматичний диктатор; то це слабка величезна стагнуюча імперія з масою порохових бочок всередині себе і на кордонах; на думку частини національної інтелігенції, Росія шантажує і грабує Україну або ж самоусувається від свого найближчого слов'янського сусіда і брата. Саме так, відштовхуючись за допомогою антиросійської міфології, Україна пливе до європейських берегів" – "Крах Російського світу. Погляд з Москви". Роман Лункін

А ось 9-та теза із 10 тезисов о Новороссии, Путине и России:

"Недавно известный медиа-менеджер Леонид Бершидский написал, что уезжает в "эмиграцию разочарования". Мол, 20 лет пытались сделать из России приличную многонациональную Польшу или Румынию, но после Крыма выяснилось, что не выходит из России Румыния, вся многонациональность насмарку и хоть ты плачь. Думаю, что-то подобное сейчас испытывает Путин: 14 лет честно старался стать умеренным колониальным диктатором, Уго Чавесом, ритуально ругающим Америку попутно с продажей Америке большей части нефти, а тут на тебе, проснулась Русская История и взяла в оборот. И не вырвешься: на Запад ходу нет, только если беженцем, с золотым гандоном подмышкой; назад с Новороссии ходу тоже нет: силовики смотрят хмуро, народ точит вилы; и вперед на Новороссию страшно не хочется: закроют счета, вышлют дочек с Голландии и Южной Кореи, разорвут приятный круг порочного безвременья и заставят сражаться. Причем сражаться за русские национальные интересы, без Кадырова и пушкиннегра. Так не хочется. Так 20 лет хорошо прошли ни о чем (кроме денег), и почему нельзя еще 20 лет ни о чем (кроме денег), но приходится. Как и Бершидскому. Тот пишет колонки в фейсбук, оттягивая момент эмиграции, Путин пишет газовые счета, оттягивая момент русификации. Такие разные и в то же время такие одинаковые граждане разрушающейся на глазах Великой Новиопии, вместо которой начинает проступать Россия".

А що ми?

Зазвичай громадянам не властиво захоплюватися: як усе чудово! У здоровому суспільстві владу не вихваляють. Навіть у розвинутих країнах є проблеми, у нас – тим більше. Але у нинішній ситуації, чи заслуговує діюча влада ті докори, аж до звинувачення у зраді, які на неї сипляться нині?

Здається, Порошенко в дуже важкій ситуації. Бо якщо вірити політологам, США, і особливо Європа, його потихеньку здають. Тому що бояться йти на справжній конфлікт з сьогоднішньою Росією, з її можливостями. Навіть вмовили Порошенка відтермінувати ратифікацію Угоди з ЄС. Чи це справді так, побачимо. Ну, в усякому разі мені не зрозуміло, наприклад, чому 17 квітня 2014 у Женеві відбулися чотиристоронні переговори щодо врегулювання кризи в Україні за участі вищих дипломатичних представників України, ЄС, США та Росії, а 2 липня у Берліні відбулися чотиристоронні переговори з питань врегулювання кризи за участю міністрів закордонних справ Німеччини, Франції, України та Росії. США чомусь випала. І Англії немає. Явно прослідковується результат диктату Росії у зміні формату переговорів. Бо це на її користь. А Україна, очевидно, не змогла відстояти англо-американську участь у переговорах. Чи змусить Європа Україну піти на невигідне нам перемир'я з терористами ("голуба" мрія Путіна)? НМД, якщо буде тиск на Порошенка, суспільство знову повинне допомогти йому і "натиснути" на нього (на ЄС). Бо ж очевидно, що перемир'я не має доброї перспективи, і не гарантує зменшення жертв, швидше навпаки.

Але без "завоювання Росії" ми у себе, в Україні, перемогти не зможемо. І ось що на питання "які форми опозиційної діяльності ви вважаєте найрезультативнішими, найбільш затребуваними сьогодні?" відповідає російський політолог, публіцист, провідний науковий співробітник Інституту системного аналізу РАН Андрій Піонтковський:

"Политическое поле зачищено настолько, что целенаправленная деятельность по отстранению режима от власти невозможна. В результате выборов он не уйдет, и участвовать в них смешно. Мы же не можем взять оружие и пойти на вооруженное восстание. Сейчас ликвидацией режима занимается сам режим. Возможности для нормальной политической жизни возникнут, когда мутации произойдут в нем самом. И мы должны быть готовы к этому моменту. Для этого нужно создавать сетевое комьюнити, находить единомышленников – сейчас Интернет позволяет это делать, общаться между собой и думать, как мы будем решать массу политических, экономических, социальных проблем...Мы должны находить друг друга в Интернете и готовиться к тому, что в любой момент может возникнуть политическая жизнь, в которой у нас будут оппоненты из числа поклонников сайта "Спутник и погром", у которых другие ответы на эти вопросы".

А нам залишається сподіватися, що сучасний російський режим не дуже довго буде сам себе ліквідовувати, допомогати йому це робити у міру наших сил, і... продовжувати жити в умовах війни. Фактично ми живемо у цих умовах з 24 серпня 1991 року.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua