Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Чому народ стає жертвою своїх "слуг"?

Olexandr | 13.09.2011 12:12

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
2

Українські політологи сьогодні пропонують багато версій характеристики політичної ситуації в Україні. У засобах масової комунікації вони смакують різноманітні політичні "виразки", інколи доходячи до політичного мазохізму. До цього зводиться частіше майстерність і професіоналізм так званої політичної аналітики.

Чому народ стає жертвою своїх ''слуг''?
Чому народ стає жертвою своїх "слуг"?

Дещо про політичну віктимологію

Українські політологи сьогодні пропонують багато версій характеристики політичної ситуації в Україні. У засобах масової комунікації вони смакують різноманітні політичні "виразки", інколи доходячи до політичного мазохізму. До цього зводиться частіше майстерність і професіоналізм так званої політичної аналітики.

Проте сучасна ситуація в країні – це вже наслідок певних причин і умов. Саме розкриттю причин і умов, що породжують цю ситуацію в Україні, політологія мала би приділяти уваги найбільше, бо треба не насолоджуватися своїми живописаннями політичних патологій, а шукати шляхи їх лікування. Саме цього, на жаль, поки що немає.

Крім того, сьогодні політологія в Україні значною мірою уражена "комплексом войовничої антинауковості", що проник в усі сфери суспільного життя. Образно кажучи, Україна сьогодні – це якась антинаукова країна... І дехто із так званих "слуг народу", користуючись таким станом речей, з цього має величезний зиск!

Ті поодинокі спроби докопатися до причин і умов, що породжують негаразди в політичній сфері, зупиняються здебільшого на констатації дефіциту так званої "політичної волі". Виходячи з цього, політичним коментаторам залишається лише радити громадянам вимолювати у можновладців цю "хиренну" "політичну волю". І все! Питання про те, чому народ ніяк не діждеться цієї омріяної благодаті – доброї "політичної волі" від можновладців, чомусь політологами-мрійниками не ставиться і не вирішується. А робити це треба, щоб не лише констатувати політичну патологію, і зокрема патологізацію "політичної волі" в Україні, а й усувати зазначену хворобу.

"Політична воля" може бути спотворена (патологізована) двома способами: або бути слабкою, або перетворюватися на "політичну сваволю". В історії є приклади, у тому числі і в Україні, як народ, потерпаючи від слабкої "політичної волі" одних "слуг народу" і бажаючи від неї позбавитися, потрапляє у лабети інших політичних маргіналів, тобто тих, хто здатен лише на "політичну сваволю". Це закон політичного життя: народ з нерозвиненою політичною культурою – може вибирати лише з двох зол, і тому неодмінно стає іграшкою в руках політичних маргіналів, що є носіями політичної патології двох видів: або слабкої "політичної волі", або "політичної сваволі".

Дослідженням феномену народу як жертви політичних маргіналів має займатися спеціальна наука – політична віктимологія (від лат. victima – жертва).

Основне питання політичної віктимології можна сформулювати наступним чином: "Чому громадяни потерпають від "політичної волі", що набирає форми "політичної сваволі", чи слабкої "політичної волі" (тобто, чому вони є політичними потерпілими, жертвами "слуг народу"), замість того, щоб бути джерелом влади, покликаної забезпечувати процвітання народу?". Відповідь на це запитання має бути наступною: тому що українські громадяни повинні, але не можуть забезпечити таку владу! Але це не вина їх, а біда! І ця біда полягає у тому, що народ не має поки що розвиненої належним чином політичної культури! Колишній тоталітарний режим позбавив українців можливості мати таку політичну культуру. У цьому драматизм політичної ситуації в Україні...

Таку відповідь дає нам політична віктимологія про причину перетворення народу на жертву політичних маргіналів. Усі інші чинники (зокрема, недоліки законодавства тощо) – то лише умови, що сприяють політичній віктимізації народу.

Українські політичні маргінали, що ховаються під будь-якою "барвою" політичної палітри – і "ліві", і "праві", є зазвичай лише "фарбованими лисами". З допомогою "політичної мімікрії" вони, під час так званих "демократичних виборів", отримують владу з рук тих громадян, які через недостатній ще розвиток політичної культури і брак демократичного досвіду не здатні розпізнати їх справжню "лисячу" сутність. Якщо дослідити феномен демократії, зокрема у Стародавніх Афінах, то можна дійти висновку: демократія є справжньою лише тоді, коли громадяни мають належну політичну культуру, без політичної культури громадян у країні може бути лише псевдодемократія. Саме псевдодемократію використовують для заволодіння владою політичні маргінали в Україні, підступно стаючи "слугами народу". А для боротьби зі своїми противниками вони користуються таким "зручним" інструментом державної влади, як кримінальна юстиція, зазвичай зловживаючи ним. Саме так буває за тоталітарних режимів, і не лише.

І тут слід звернути увагу на ще одну соціальну ілюзію, яка сьогодні мусується в Україні. Йдеться про феномен "громадянського суспільства". Сьогодні в Україні дехто вбачає у ньому "панацею" від зловживань владою з боку так званих "слуг народу". Проте громадянське суспільство теж може виконувати свою справжню роль лише у тому випадку, якщо громадяни, що його складають, мають належну політичну культуру. Інакше громадянське суспільство перетворюється на "натовп" політично безкультурних громадян, з усіма притаманними йому властивостями. Про це свідчить, зокрема, той факт, що сьогодні в Україні інститути громадянського суспільства не менше корумповані, ніж інститути держави.

Згідно з твердженнями політичної віктимології, політичні маргінали, отримавши владу, роблять у країні ті посягання на інтереси народу, які їм "дозволяють" робити самі ж громадяни, що не мають належної політичної культури. Наприклад, хіба це не громадяни м. Києва з власної волі дали можливість для посягань на їхні інтереси "молодій команді" Леоніда Черновецького? Ця драматична ситуація пояснюється тим, що вони самі створили собі "кумира" і дали йому можливість для посягання на їх інтереси тому, що не мали належної політичної культури, яка створила б імунітет проти його політичних "гіпнотичних чарів".

Отже, "політична воля" є інструментом, який використовується можновладцями в інтересах народу лише тією мірою, якою народ здатен змусити до цього. Якщо громадяни через неналежну політичну культуру не здатні змусити до цього можновладців, то останні використають інструмент влади у своїх інтересах – егоїстичних, перетворюючи народ на свою жертву. І вони не можуть інакше. Політичні маргінали, уражені "комплексом політичної сваволі і політичних ілюзій", приречені зловживати владою, гноблячи свій народ, навіть не усвідомлюючи цього природного "політичного закону", який керує їхньою поведінкою. Це проявляється в так званому феномені "мажорів", тобто дітей "слуг народу", які отримують у спадок "комплекс сваволі та ілюзій" від своїх батьків. Це теж складова політичної драми в Україні.

Протидіяти зловживанням "політичною волею", яку "слуги народу" перетворюють на "політичну сваволю", народ може лише тоді, коли він має розвинену політичну культуру. Іншого способу протидії антинародним зловживанням владною "політичною волею" немає. Тут корінь проблеми! Це означає, що місія справжньої української еліти (йдеться не не про псевдоеліту, якою оголошують себе політичні маргінали!) полягає у тому, щоб за допомогою, зокрема, політичного просвітництва формувати політичну культуру народу, завдяки якій народ зможе убезпечити себе від посягань з боку політичних маргіналів.

Зокрема, незамінною є роль університетів України у тому, щоб нести у маси прогресивну політичну культуру. Історія цивілізаційного процесу в Європі дає підстави стверджувати: "Долю народів вирішують університети, а не партії, уряди, парламенти і президенти!".

Саме університети є тими соціальними інституціями, які покликаються формувати ідеологію для просвітництва громадян, що забезпечує розвиток у них політичної культури. Це помітив у свій час відомий німецький філософ Карл Ясперс у праці "Ідея університету".

До речі, засоби масової інформації не можна вважати джерелом ідеології, покладаючи на них місію, що насправді належить лише університетам. Єдине, на що здатні ЗМІ, так це не витворення ідей, а лише поширення їх у суспільстві своїми каналами. Тому слід визнати перебільшенням ту ідеологічну роль ЗМІ, яка досить часто пропагується в Україні. Насправді та "влада", яку приписують ЗМІ, належить не їм, а університетам-просвітителям, які формують ідеологію для громадянського суспільства. Соціальна функція ЗМІ інша – бути каналом для просвітництва, тобто займатися поширенням прогресивної ідеології у суспільстві – основи політичної культури. Для ЗМІ має бути орієнтиром наступна теза: "Просвітництво – вище від політики, а просвітителі – вище від політиків!". Тоді вони виконають своє справжнє призначення...

Цікавим є досвід Грузії, де указом президента затверджена програма всенародного вивчення англійської мови, що є мовою міжнародного спілкування. Знання англійської мови стане каналом у світ, через який громадяни Грузії будуть долучатися до соціальної (у тому числі – політичної) культури прогресивного типу.

Важливим каналом формування політичної культури громадян в Україні може стати також політика держави щодо навчання молоді у країнах з розвиненою політичною культурою громадян і використання отриманих нею політичних знань і навиків у політичних процесах в Україні. Інакше в Україні триватиме процес передачі у спадок політичного безкультур'я від одних поколінь іншим.

Очевидно, виходячи з цього, в Україні також мала би бути розроблена нова, прогресивна концепція суспільної ролі університетів, зокрема щодо їх місії у формуванні політичної культури громадян шляхом політичного просвітництва. І тут може бути корисним певний досвід, що його вже має, наприклад, Національний університет "Києво-Могилянська академія".

Це лише деякі пропозиції, що їх може подати політична віктимологія для "визволення народу" з-під гніту його власних "слуг" – політичних маргіналів, що так збиткуються над ним, зокрема через проведення різноманітних антинародних (тому що антинаукових) псевдореформ.

Олександр КОСТЕНКО – професор факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Газета "День", N154, четвер, 1 вересня 2011

http://www.day.kiev.ua/214807

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua