Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Іспит на інтелігентність

поступовець | 9.11.2010 03:08

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
0

Жалкуючи, що українська політика не така "передбачувана", що українська демократія не така "керована", як у Росії, – номенклатурні раби завмирають у благоговійному невіданні й солодкому очікуванні: коли ж і з якого боку пролунає над їхніми головами нарешті звичний посвист владного батога?...

Іспит на інтелігентність
То були наші міркування, оприлюднені 26 січня 2010 року перед другим колом президентських виборів.

Батіг після того таки просвистів. І ми з гірким подивом спостерігаємо, як зовні поважні представники нібито "еліти нації" – професори, академіки, почесні громадяни – бухаються навколішки перед новоявленими хазяями. І з приємністю зауважуємо, що дотепер нібито непоказні "прості люди" вже доростають до звання справжньої національної еліти...

Навантаження на вісь

Україна – держава зі зміщеним центром політичної маси. Розташовується він не у столиці Києві і не в географічному центрі території, що припадає десь на Кіровоградську область. Уже кілька років тому чулося від фахівців, що точку політичної рівноваги вони віднаходять у Харкові. На нерівноплечий важіль зі сходу тисне ідеологія "регіоналів", із заходу – рівнодійна всіляких інших політичних сил. Звідси виходить величезна спокуса: щоби схилити на свій бік важіль всеукраїнського вибору – хочеться ще трохи притиснути його ближче до осі, навколо котрої той обертається. І оскільки опорна вісь проходить саме тут, то харків'яни сповна відчувають суспільний тягар, що налягає на неї.

Особливо це проявилося в підсумках виборів Харківського міського голови: кількість голосів, відданих за провідних кандидатів, виявилася близькою до стану рівноваги – що й спокусило одну із сторін кинути на політичні терези фальшиві гирі.

Офіційний результат "зважування кандидатів" на день написання цього огляду ще не встановлено. І поки суди розбиратимуться в цьому механізмі з юридичного погляду, громадськість уже висловлює щодо одного явища моральні оцінки у стандартному дусі протилежних тлумачень: чи то напівповної, а чи напівпорожньої склянки. Хтось тішиться, що нарешті й на місцевих виборах у Харкові опозиційний кандидат склав гідну конкуренцію провладному. А комусь гірко від того, що багато харків'ян (навіть якщо відкинути частку фальсифікацій) все-таки проголосували за останнього, знаючи йому ціну.

Звідси пішли далекосяжні висновки, висловлювані у формі риторичних запитань. А чи може Харків досі вважатися інтелігентним містом?... Чи досі він є інтелектуальною столицею?... Якщо аж стільки людей підтримують криміналітет при владі або принаймні не виступають проти – чи варто мати з Харковом серйозні справи у міжнародних відносинах?... А може, на колишній славі міста пора вже і взагалі поставити жирний хрест?...

Є оцінки і не в риторично-запитальній, а в окличній інтонації: "Соромно!"

Кому має бути соромно й за віщо? І поки суди по їхній змозі встановлюють юридичну істину, у наведених моральних судженнях спробуємо розібратися ми.

Градація деградації

Головні учасники дійства – влада і харків'яни у їхній взаємозалежності.

Під президентські вибори на початку цього року функціонери від Партії регіонів напропале обіцяли всілякі блага. Дорвавшися до влади, вони негайно відсунули свої обіцянки геть і заходилися здійснювати справжню програму: збереження самих себе при державному управлінні, уникнення політичної відповідальності за його наслідки, демонтаж легітимних способів зміни влади, а отже, консервація встановленого режиму на якомога довший час. Більш прозірливим то було ясно від самого початку, менш прозірливі – прозріли (хоч і не всі) вже після президентських виборів і з тим прозрінням прийшли до виборів місцевих.

Так, для багатьох із владою уже все ясно: крім усього іншого, вона виявилася ще й неспроможною організувати чесні вибори.

Голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін сприйняв успіх всеукраїнського об'єднання "Свобода" як "дуже тривожний дзвінок". Можна погодитися з Михайлом Марковичем: дзвінок для нього справді серйозний. Адже – поряд з успіхом за абсолютними показниками у Західній Україні – "Свобода" в Харкові, за оцінками аналітиків, отримала найбільший відносний приріст голосів на свою користь. Тобто тут у порівнянні з результатами виборів на початку року "Свобода" виявилася найдинамічнішою з-посеред усіх політичних сил, які були представлені також у президентських перегонах.

Важливо тільки, щоб значення цього дзвінка влада розтлумачила правильно: ну не можна все-таки державну політику в Українській державі замішувати на знавіснілому антиукраїнізмі – на це буде адекватна відповідь.

Окреме слово – про правоохоронну систему в Україні, що нагадує кінематограф початку двадцятого століття. Кіно тоді називалося "великим німим", а сучасна правоохоронна система – ніби "великий сліпо-глухо-німий", який, проте, зберіг рухомість. Під дією зовнішніх подразників він може, наприклад, хапати й судити людей, що вийшли на захист міського парку, наосліп шукати бомбу в гаражі громадського активіста, а то й навіть конвульсивно змінювати Конституцію держави.

З харків'янами справа складніша. Різні ступені моральної деградації, що уразили частину суспільства, визначаються промовистими коментарями до повідомлень в інтернеті або ж репліками в усних дискусіях.

"Обгадитеся ви проти такого-то перти!" (в оригіналі дієслово вжито ще "крутіше", замість людського імені – кримінальна кличка) – найцинічніша з усіх позицій. Автор визнає кримінальну сутність згаданого чоловіка, не заперечує правоти його опонентів, – але відмовляє останнім у праві на перемогу, відчуваючи від цього ще і якусь злостиву насолоду.

"Краще який-небудь синьо-білий, ніж будь-хто з помаранчевих!" – менш цинічна позиція, автор якої не бачить жодної хиби серед перших і жодного достоїнства серед других, – але в цій своїй засліпленості він принаймні щирий.

"Так, знаю, хто такий Кернес, але він чітко за російську мову і за дружбу з Росією!" – автор уже хоч приблизно розрізняє кольори в різних частинах спектра, – але вузькі особисті інтереси затуляють йому бачення вагоміших суспільних наслідків. Хіба добре, коли при потуранні "чіткого прихильника" мови (будь-якої, до речі) порушується елементарний правопорядок? А до чого призводить безоглядна "дружба" панівних режимів без урахування їхньої сатрапської сутності – добре відомо з історії 1939 року та подальших подій.

"Звичайно, тим, кого ви критикуєте, не місце при владі. А хто їх зупинить? Ви?... Ви як малі діти! І скільки ж вас таких? Ви... чи навіть ми разом з вами усе одно погоди не зробимо!" – найбільш обнадійлива позиція, оскільки найменше зачеплена цинізмом, не ізольована від альтернативних міркувань і не виключає конструктивних змін у майбутньому: при зіткненнях із сумною життєвою реальністю, яка переконує сама по собі, та при подальшій взаємодії із сильними особистостями. Однак небезпека в тому, що носій "м'якої позиції" своїм песимізмом перед тим може "заразити" чимало психологічно слабкіших за себе. Справді: кому у зрілі літа хочеться видаватися наївною дитиною, котра не розуміє, що "там уже все вирішено", "там усе їм потрібне без нас намалюють"?

І найбільше саме ради таких, що перебувають у нестійкій рівновазі, варто боротися за правдивий результат. Пройдуть фальсифікації безкарно – люди цієї категорії почуватимуться правими принаймні у своєму прогнозі: "Ну я ж казав (казала)..." А переможуть закон і справедливість – упевняться передусім вони самі: спротив таки не марний! І можемо "погоду зробити". Багатьох це порятує від подальшої деградації. І наступного разу більше громадян взагалі підуть на вибори, більше голосів буде віддано не абияк, а осмислено.

Позитив у сухому залишку

Так що навіть не в тому головна суть, хто врешті-решт формально буде оголошений переможцем на виборах Харківського міського голови: Геннадій Кернес чи Арсен Аваков, – хоча це теж дуже важливо. На кону насправді стоять престиж міста, честь харків'ян. Від остаточного юридичного присуду залежатиме або довше заскніння окремих громадян у приниженні – або прискорений масовий вихід нагору з деградації, яка – все-таки правда – охопила частину населення.

Але й за менш сприятливих обставин розбудова громадянського суспільства в Харкові та області триватиме. На те є кілька помітних позитивних знаків.

"Елітним левам" колись нарешті набридне скакати на тумби і стояти на задніх лапках під посвист батога в руках усього лише циркових фокусників.

"Пересічні громадяни" поступово роблять свої висновки з чорної пропаганди, поширюваної без вихідних даних і (або) під прикриттям чужих імен. І ті висновки – протилежні доведеній їм "інформації".

"Прості" бабусі та дідусі, нічого не кажучи всупереч, уже мовчки йдуть і голосують так, як їм підказує совість.

Пройдені вибори також розвіяли низку брехень, поширюваних провладними пропагандистами.

Неправда, немовби начальством "усе наперед вирішено" і від виборців ніщо не залежить. Насправді чим менше людей цьому вірять, тим дієвіший їхній вплив на результат.

Неправда, нібито нинішній владі в Харкові немає конкурентів. Насправді конкурентна боротьба велася практично на рівних навіть за умов, що одна із сторін порушувала правила.

Неправда, начебто опозиція незабаром зникне як явище, бо вона, мовляв, утілюється в окремих політичних маргіналах, котрі не мають команд. Насправді без команд, де кожен свідомо робить свою справу, харків'яни не досягли б такого результату, який маємо.

Неправда, буцімто "злагоджену команду професіоналів" становить нинішня влада, єдино спроможна скрізь навести лад. Насправді місцеві вибори пройшли в такому хаосі, якого не бачив світ. Безладдям обурювалися навіть бувалі члени виборчих комісій, далекі від опозиційності Партії регіонів.

І так далі, і таке інше...

Уроки з історії

Похваляючись результатами виборів, функціонери Партії регіонів наполягають на тому, що їм нібито видано народом "кредит довіри", який вони мусять чимскоріше використати.

Та річ у тім, що такий "кредит" не завжди видається достойним, і питання – "соромно чи не соромно" за це виборцям? – постає трохи пізніше. Відповідати на нього – а можливо, й дорого розплачуватися за наслідки – доводиться вже нащадкам. Про головні передумови такого явища нагадує приклад Німеччини 1933 року.

Звичний до певного матеріального і культурного рівня, німецький народ на початку 1930-х років був поставлений перед необхідністю дбати в основному про власне виживання. Замість високих духовних цінностей німцям нав'язали ерзац у вигляді "расової теорії". Усе це в сукупності принижувало людську гідність та призводило до моральної деградації особистостей, у тому числі – зауважмо – серед еліти. Унаслідок цього німецький електорат обрав "ефективного менеджера", який вибудував "вертикаль влади", "підняв з колін" країну і врешті-решт довів її до катастрофи.

То був іспит на інтелігентність для німців. І тепер, замість того щоб картати цілий народ, корисніше для справи знати інше: це ж до якого такого стану треба було його довести, щоб він значною своєю частиною без очевидного примусу проголосував за політичного авантюриста і за партію з диктаторськими замашками?

Деталі ще варто вивчати й доносити до ширшої громадськості, а основні прийоми вже відомі: позбавлення громадян матеріальної незалежності, зниження культурних потреб і доведення їх до примітиву, демонстративне потоптання людської гідності.

Після того маніпулятори суспільною свідомістю нічого принципово нового не придумали.

Євген ХОДУН,

прес-служба ГО "Поступ"










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua