Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Облога химер

Singarella | 29.08.2009 23:35

-5
Рейтинг
-5


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
7

Казка-фентезі з політичним присмаком. Головні герої – Король Вік, лицарі герцог Рош і граф Червонний Туз, дівчина з народу Сінгі, герцог Дон та Леді Золотоволоска. Трохи битв приправлених магією, трохи кохання приправленого еротикою і, звісно ж, політичні інтриги.

Облога химер
"Десь колись в якійсь країні..."

Леся Українка

Облога химер

Ніч оповила Королівський Замок. Він врізався в скелю і, здавався, одним цілим з нею. З темних мурів Замку грізно посміхалися таємничі фігури якихось давніх химер. Не зважаючи на те, що Замок був серцем Королівства, зараз він був одинокий і, здавалося, покинутий – темне скло вікон негостинно виблискувало в сяйві місяця, який все ж іноді визирав з поміж густих хмар. В темряві ночі лише одинокий, ледь помітний вогник мерехтів в вікні Королівського Замку. За останні місяці Замок неначе вимер. Із Королівського Палацу – окраси Королівства, він перетворився на одиноку моторошну цитадель. Сірі стіни королівських мурів були одинокі й оповиті тишею. Не було чути звуків сурм королівських герольдів, гучних кроків гвардійців, не чути сильного голосу Короля, не з'являлися його вірні радники і міністри. До брами не під'їжджали карети придворних. Лише в темряві ночі мерехтів одинокий вогник свічки... Лише темрява і щелепи химер. Парк, який оточував замок, теж був інший. На деревах не співали, як раніше, птахи. Фонтани не пронизували живильною свіжістю спекотне повітря ночі. Не прогулювалися придворні дами...

Хоча – ні. Одна дама все ж була в Королівському парку. Вона привела під його стіни свої війська і війська союзників. І зараз їх намети оточили Короля. Їх перемога була лише справою часу. Король здасться. В цьому вона була впевнена. І в неї були свої причини так думати. Леді Золотоволоска переможним поглядом дивилася в очі своєму союзнику – герцогу Дону:

- Вік слабкий. Ще трохи, і його можна буде взяти голими руками. Навіть не доведеться брати Замок штурмом – він сам віддасть владу.

Король дійсно за останні місяці зламався. Він вислав з Палацу всіх своїх людей. Лише одинокий вогник у вікні серед темені ночі, показував, що Король все ще в Замку...

Йшов п'ятий рік з часу його тріумфального сходження на престол. П'ять років тому народ носив його на руках, пристрасно ненавидячи попередника і призначеного ним наступника герцога Дона. Тоді, він, король Вік, на чолі багатотисячного війська, що складалося з обуреного й прагнучого змін народу, взяв владу. Разом з ним був його народ, разом з ним були численні побратими. Він взяв престол, він мріяв навести в країні лад – дати свободи, заможне життя, більше ніколи його Королівство не стоятиме на колінах перед хтивими сусідами. Ні разу Король не схилив голову перед нахабними іноземцями. Але небезпека прийшла зненацька і звідти, звідки її не чекали. Під мурами королівського палацу стояв натовп, майоріли штандарти герцога Дона і... його колишнього Першого міністра леді Золотоволоски...

Король підійшов до вікна – схил до його палацу покривали намети бунтівників, скрізь наскільки вистачало зору, були їх люди. Король з сумом дивився на людей. Раптом картинка почала розповзатися і замість ворожих штандартів він побачив золотавий з вуздечкою прапор, почув як натовп пристрасно скандує його ім'я, побачив своїх вірних соратників, поруч яскраво вимальовувався сильний твердий профіль герцога Роша... Цікаво – де він зараз? Після помсти Леді Золотоволоски, яка не змогла пробачити нехтування нею, і коли вона, руками свого пажа в результаті брудних інтриг скомпрометувала герцога, Король не міг, при всій своїй любові й повазі до нього, залишити його Першим Радником. Це був перший ніж в спину від своєї соратниці – в королівстві почали зріти змови й бунти – це був результат маніакального бажання Леді взяти все в свої руки. Коли почалися бунти, Король дав наказ герцогу вивезти всіх відданих йому людей за межі столиці. З тих пір Король не мав про вірного герцога жодної звістки – де він, де його люди? Чи вдалося йому врятувати їх? Де граф Червонний Туз – їх друг і соратник?

В провінційному місті в одному ошатному будинку, що утопав в квітучому саду, юна дівчина сідлала коня. Вона міцно обняла матір і обіцяла повернутися з перемогою...

В розкішному наметі за широким столом сидів герцог Дон і Леді Золотоволоска. Перед ними була карта із зображенням королівського палацу, але то там, то тут на ній були білі плями – вони знали тільки маленьку частину палацу, де доводилося їм бувати і де бували їх вірні шпигуни.

Герцог Дон мовчав – він прекрасно знав, що Леді Золотоволоска сама мріє про трон, так само було, коли вона з теперішнім Королем брала владу – щойно була здобута перемога, почала плести інтриги. Дон думав – хто першим з його людей стане жертвою Леді...

Король з тугою оглядав палац, підійшов до вікна, через щілинку створок дивився на людей... Він думав, як краще зректися престолу... Він, перший монарх, який у вершину кута поставив демократію і свободу був готовий схилитися перед своїм народом і піти з влади, але... але усвідомлення того, що він схилиться не перед народом, а перед маніакальною інтриганкою і амбітним герцогом, не давала йому спокою. Може просто відчинити браму, а самому випити отруту?...

В міцно укріпленому і багатому замку недалеко від столиці герцог оглядав свій підвал зі зброєю – чого там лише не було! Але... але як він може підняти її проти простого народу? Він, лицар, просочив свій меч кров'ю, але жодного разу не чіпав простих людей, людей, які не тримали в руках зброю, навпаки – не раз цим самим мечем він рятував їх, рятував від люті інших, від нахабства банд і негідників. Не раз його васали тремтіли стоячи перед ним, коли йому ставало відомо про їх свавілля. Герцог Рош перевів погляд на всій штандарт – золотавий з біло-золотою стрічкою і вишитою золотою вуздечкою. Право носити герб-вуздечку – ознаку особливої відданості Королю, герцог заслужив своїм вірним мечем і неймовірною відданістю Королю. Герцогу згадалося як він, не остання людина при дворі колишнього монарха, кинув все і пішов під руку свого друга Віка – в той час найнебезпечнішої людини для тирана. Разом з Віком вони постійно ходили по вістрю леза, замість того, щоб спокійно жити при дворі, плести інтриги і вислужуватись перед монархом, герцог на довгі роки потрапив в горнило боротьби. Тоді вони втрьох присягнули один одному на крові йти до кінця, ділити на трьох всі радості й біди, до останнього боронити Королівство й бути вірними один одному.

Стояла глупа ніч. Дерева простягали своє гілля до одинокого вершника, що наважився о цій порі вирушити в дорогу. Густий ліс зараз був не кращим місцем для прогулянок – то там, то тут чулося завивання вовків, шугали сови, вузьку стежку перетинали лапи дерев. Та, здавалося, лицаря це не лякало – він впевнено знаходив дорогу, ледь помітну в суцільній темряві. Червонний Туз поспішав до замку Роша, за плечима розвівався червоний плащ, на якому розкривши крила блищав білоголовий орел. Він мчав лісами, щоб уникнути небажаної зустрічі з заколотниками і непоміченим опинитися у свого друга. До вуха лицаря долинув ледь чутний брязкіт зброї. Попереду замаячіла світла пляма – здавалося тендітна фігурка скаче між деревами. Червонний намацав меча. Раптом фігурка опинилася оточена юрбою грабіжників. Людина вихопила зброю, але відразу було зрозуміло, що сили не рівні. Лицар пришпорив коня і за секунду опинився поряд, через лічені хвилини нападники були розкидані. Червонний спішився і підійшов до розпластаної на землі людини:

- Як ти? – Червонний схилився над незнайомцем, – Боже мій! – він лагідно відкинув пасму волосся і побачив ніжні карі очі, що спалахнули в нічній темряві.

- Дякую – жива, – дівчина посміхнулася крізь біль, – хто Ви? – і тут їй здалося, що вона десь бачила це мужнє, трохи брутальне обличчя.

- Не важливо, – відмахнувся лицар, – ти куди прямуєш?

- До столиці.

- Хочеш приєднатися до заколотників? Як тебе звати?

- Сінгі. Ні, я хочу допомогти своєму Королю. Не знаю чим, але, але... Те, що відбувається – несправедливо. Так не повинно бути.

Червонний ніжно підняв дівчину, дякуючи Богу, що вчасно втрутився в сутичку:

- Поїдеш зі мною!

Дівчина підкорилася. Він допоміг їй сісти в сідло.

- Хто Ви?

Лицар подивився їй в очі:

- Червонний Туз. Ми їдемо до Роша.

Леді нервово міряла кроками намет. Їй не терпілося увійти в Королівський Замок, відкрити Королівську скарбницю, взяти в руки Королівські клейноди і... Золотоволоска вже бачила себе в блискучій короні, вона вже відчувала королівський трон і бачила як її гвардійці підводять до підніжжя трону норовливого герцога Роша...

Незважаючи на нічний час, шинок на узбіччі лісу жив своїм життям. Він гудів, мов розбурханий вулик – на подвір'ї двоє зброєносців з'ясовували чий лицар лицарсніше, в хащах, що росли ближче до хвіртки парубок доводив свою пристрасть якійсь шльондрі, в самому ж шинку стояв багатоголосний гамір.

- Хм... Ну нічого кращого по цій дорозі найближчі так верств двадцять ми не знайдемо, а тобі треба відпочити, інакше до Роша я доїду один... – Червонний невдоволено спішився і зняв дівчину з коня.

Дійсно, шинок був не з тих, куди зайде пристойний лицар, тим паче з пані, але вибір був не багатий, точніше відсутній. Червонний вибрав одинокий стіл між двома дерев'яними стійками, що не привертав до себе увагу, і повів туди дівчину. Проте могутня статура Червонного не залишилася не поміченою і йому в спину вп'ялися погляди – насторожені і ворожі зброєносців та збіднілих лицарів і зацікавлені шльондр і прислужниць. Не помічаючи їх, Туз посадив дівчину до столу, а сам підійшов до шинкарки. Тут в шинок зайшли ще двоє парубків, на підпитку – учень кравця і місцевий писарчук, що нещодавно навчився грамоті і тепер вважав себе дуже важливою людиною. Вони з викликом пройшли по шинку, луснувши по сідницях одну з прислужниць, і розмовляючи підкреслено голосно, наповнили і без того затхле повітря шинка перегаром.

Туз повернувся до дівчини і розливши вино, розпочав чи то пізню вечерю, чи то дуже ранній сніданок. Сінгі, скинувши лише капюшон, намагалася втиснутися в стіну і привертати до себе якомога менше уваги відвідувачів.

- Не бійся, маленька, – всміхнувся Туз і стиснув руку Сінгі. Дівчина, підняла очі на лицаря, і присунулася, намагаючись сховатися за його величезною статурою від гамірного й брутального шинка.

- І ось тут я підхожу до цього покидька в гвардійському мундирі, – учень кравця на весь шинок розповідав писарчуку про свої подвиги, – а він стоїть, що істукан...

- Так він був в караулі? – зацікавився писарчук, голосно гикаючи і осушуючи кухоль з пивом.

- Таке як так... Та не важливо... Здається стояв на варті. Сто чортів тобі в печінку! – кравець потягнувся за кухлем пива і втратив рівновагу. Писарчук гигикнув і втер рукавом заляпане обличчя товариша.

- До біса! – продовжував кравець, – так от я цього гвардійця...

Червонний поморщився, але стримав гнів і меланхолійно наповнив келихи:

- Вибач, Сінгі, але це краще вино з того, що є в цій дірі. Ненавиджу це місце! Зазвичай ми з Рошем їздимо іншим шляхом, але так швидше і непомітніше.

-... Так от, я цього гвардійця, цього сучого сина...

Червонний, повернувся на голос майбутнього кравця, який волав, перекриваючи гамір шинка, повільно встав, тим самим відкривши Сінгі.

- Трясця твоїй матері! Яка ципа! – парубки побачили за лицарем обличчя дівчини.

- Оце інша справа! – підтримав писарчук, – а то мені набридли кислі лярви цього дупла, – він презирливо оглянув присутніх дівок і обірвав себе, зустрівши не добрі очі Червонного, який повагом йшов по залу, – може... Може не варто? -злякано прошепотів він товаришу.

- Ги-ги-ги! Так, як я вигляжу? – озвався майбутній кравець.

Кухлі парубків підскочили коли лицарський кулак опустився на їх стіл.

- Слухай, хлопчику! – кравець відчув як його спина прилипла до стіни шинка, – а тепер тихо, щоб я не чув навіть твого паскудного перегарного дихання, ти щезаєш, і моли Господа, щоб я тебе більше не помічав! – Червонний, взявши лівою рукою за петельки надію кравецької справи, вдарив правою стіну біля його вуха так, що будівля здригнулася, – і тебе це теж стосується, – Туз взяв за шкірку писарчука і поніс нахаб до дверей.

-... Я ж казав "не варто"... – писарчук витер багнюку і кров з обличчя, шукаючи кравця, який загальмував біля якогось розбитого возу.

В браму постукали.

- Хто там?

- Нам головне в бій вв'язатись!

Варта почувши пароль, миттєво відчинила.

- Доброї ночі!

- Ваша світлість! Червонний Туз! – варта очманіло дивилася на гостей.

- Я, я, власною персоною. Рош вдома?

- Так. Йому вже доповідають про Ваш приїзд.

- Лікар є? У дівчини рана, – він кивнув на супутницю.

На сходах почулися гучні кроки – Рош, почувши про друга особисто прибіг його зустріти:

- Червонний!

- Рош!

Якусь мить вони стискали один одного в міцних чоловічих обіймах. Через мужнє плече Червонного Рош помітив гостю:

- Що за чарівна пані з тобою?

- Сінгі. Вона поранена.

- Доброї ночі, – скромно привіталася вона.

Рош випустив Червонного, кинувся до дівчини, помітив червону пляму на плечі, та швидко повів гостей до замку, кинувши варті:

- Лікаря мені в покої! Швидко!

Вони підіймалися крутими сходами, знекровлена дівчина спіткнулася і ледь не впала вниз. Рош підхопив її на руки:

- Червонний! Що ти зробив з дівчиною?

- На неї напали розбійники, – відгукнувся Туз.

Рош поклав її на ліжко, зняв плащ. Перед герцогом була молода дівчина. По її правильної форми обличчю стікала краплина крові. Повні губи жадібно ловили повітря. Герцог розрізав тугий корсаж, що стискував її груди, дівчина ковтнула повітря, відкрила очі. На лицаря дивилися дві великі шоколадні цукерки, правда в них відчувалася смертельна втома. Обличчя було бліде, рани знекровили її.

- Герцог Рош... Ні, це марення... – дівчина нічого не розуміючи дивилася на лицаря, – Цього не може бути...

Сінгі не могла повірити, що перед нею сам Непереможний герцог Рош, той самий Рош...Той Рош, який часто був нічним гостем її дівочих снів, той самий Рош, який краяв її серце вже який рік поспіль... Якось королівський кортеж проїжджав їх містом, і поряд з Королем вона побачила ЙОГО! Він височів навіть над могутньою постаттю Короля, на кремезних плечах майорів золотавий, кольору королівського штандарту, плащ з біло-золотою стрічкою, а очі палали пристрасним вогнем.

Герцог вдивлявся в обличчя дівчини:

- Чому ж не може бути? Це я.

Зайшов лікар, схилився над нею, похитав головою:

- Гарячої води й перев'язки швидко! – кивнув він помічникам.

Лицарі сиділи в сусідній кімнаті. На масивному дубовому столі стояли два келихи, в каміні палахкотів вогонь, стіни прикрашала картини. Картини, незважаючи на "чоловічий" настрій замку, були надзвичайно світлі і ніжні – на одній було зображено зелений луг, вкритий червоними маками, між маками прогулювалися тендітні пані. На іншій – порт, що тонув в блакитному серпанку, крізь який просвічувала сонячна доріжка, наповнюючи картину теплом. Обидві картини були такі витончені й радісні, що, поглянувши на суворе обличчя герцога Роша, не можливо було й уявити, що такий кремезний і безстрашний воїн ховає під латами ніжне серце, здатне відчувати красу й гармонію...

- Ну, розповідай! – запитав Рош, задумливо дивлячись у бік спальні.

- Що розповідати? Як і звелів Вік, я взяв гвардію і повів її придушити основну частину війська Дона. Але... Але, я його не зустрів – уже доїхавши до його герцогства я побачив, що там нікого не має, окрім простих людей – військо й сам Дон щезли, виходить вони пробралися повз мене непоміченими, якоюсь іншою дорогою... – Червонний присунувся ближче до вогню.

- Вік, – зауважив Рош, підкидаючи дрова, – Вік не дав тобі з ними зустрітися. Він хотів, щоб ти спокійно покинув країну і не був втягнутий в усе це, тому й послав тебе іншим шляхом. Ти ж знаєш – він наказав всім його соратникам виїхати зі столиці, якомога далі. Я вивіз весь його двір, як він і хотів, вони в безпеці, а сам повернувся сюди – я не можу кинути його одного – треба щось робити!

- Коли ми дійшли герцогства Дона, – продовжував Червонний, – вдалося з'ясувати де герцог, ми кинулися по його слідах, зійшлися з його військом, але до нього вже приєдналися його соратники. Ми всі полягли. Я очухався десь через добу на полі бою, ледь дістався найближчого поселення, на щастя бій був на порогах, поблизу мого графства, мені пощастило доповзти до першого-ліпшого дому, там мене відразу пізнали і врятували...

Рош смикнув сорочку Червоного – його груди перетинав глибокий свіжий рубець, плечі, живіт, руки були в ще не зовсім загоєних ранах.

- Непогано вони тебе, – співчутливо кивнув Рош.

- Пусте, – відмахнувся Червонний, ніби мова йшла про легку подряпину, мене зараз більше непокоїть Король...

З спальні Роша долинув тихий, крізь зуби стогін. Герцог кинувся туди – лікар бинтував чергову рану дівчини:

- Вона вся в ранах.

- Запізно я під'їхав... – зло буркнув Червонний.

- Виживе? – нервував Рош.

- Так. Просто втратила багато крові.

Рош буркнув собі під ніс лайку, Червонний співчутливо обійняв друга:

- Все буде нормально! Ти ж знаєш свого лікаря – він і мене не раз витягував!

- То ми, а то ніжна дівчина!

Лицарі повернулися до зали.

- Ти он сам – ще не зовсім готовий рватися в бій, – кивнув Рош на Червоного, – з твоєю завзятістю, рани відкриються в першому ж бою... Та й... проти кого ми будемо битися? Проти нашого народу?

Повисла тиша.

Король задумливо міряв кроками залу. Що він зробив не так? Чому, його народ, який ще недавно йшов за ним, зараз пристрасно хотів його прибрати? Він не виправдав довіру? Що він не зробив або навпаки зробив не те? Що саме чекали від нього і що саме вийшло не так? Завжди сповнений сил та енергії Король, Король, який пройшов горнило повстання, Король, який міцно тримав удар як при вирішенні проблем всередині країни, так і в стосунках з сусідніми Державами, Король, який змусив поважати свою країну, Король, сила й харизма якого були, здавалося, невичерпними, зараз був подавлений і стомлений. Він не міг змиритися з тим, що проти нього виступив його народ... Ні, він, звісно, розумів, хто підбурив на це народ. Але народ таки пішов! Значить, щось не так?

Лицарі гуляли парком Роша.

- Слухай, а в тебе в стайні знайдеться пара баских скакунів? – очі Червоного блиснули дитячим азартом.

- Давня слабкість? – підморгнув Рош.

Через якийсь час по парку, виписуючи неймовірні піруети носились два кремезних вершника. Під ними були чистокровні вороні коні, обидва здатні витримати богатирську статуру вершників.

- Давай навипередки до озера і назад! – гукнув Рош.

- Давай!

Вони під шпорили коней і полетіли в далекий кінець парку, де було кришталево чисте озеро. Рош першу половину шляху летів попереду, але недарма Червонний Туз славився в королівстві як неперевершений митець верхової їзди! Обійшовши Роша десь в останній треті шляху, він граційно об'їхав його по колу, перестрибнув озеро у вузькому місці і чимдуж прилетів назад до замку! Коли Рош наздогнав його, він вже охолоджував коня помірною риссю.

- Мда... Знайшов я з ким мірятися, – пробурчав Рош.

Червонний замріяно посміхнувся.

- Ну, катайся, катайся, а я в замок, – кинув Рош.

- Що ти там забув? Які в тебе коні! – Червонний любовно обіймав скакуна за кремезну шию, – Рош!

Сінгі схвильовано ходила по спальні. Серце шалено колотилося – після першої їх зустрічі вона відчула, що герцог Рош ще більш хвилюючий ніж вона його уявляла в своїх найвідвертіших мріях...

Рош вже біг в свої покої. Він стурбовано відкрив двері спальні – Сінгі вже перев'язали рани, вона змила дорожній пил і бруд, і зараз була в його сорочці (він наказав дати їй новий одяг, замість пошматованого в лісній бійці), яка рази в два оповила її тендітну фігурку. Її довге шоколадне волосся було зібрано, а обличчя, як і вчора бліде. Сінгі підняла очі, почувши скрип дверей і зашарілася, побачивши герцога.

- Як ти? – тепло запитав Рош.

- Дякую, в Вас дуже гарний лікар, мені набагато краще. Ви дуже турботливий.

- Пусте, головне, щоб ти одужала. Навіщо ти поїхала через ліс?

- На дорогах повно заколотників.

- А ти хіба їхала не до них? – Рош підійшов до дівчини.

- Ні, я їхала до столиці. Думаю там ще залишилися прихильники Короля, не знаю чим, але я хочу їм допомогти.

- Король сам. Його палац в облозі. Окрім нього там нікого не має.

Очі дівчини розширилися:

- Як? А де його гвардія?

Рош відвів очі:

- Його гвардія лежить десь під порогами. Її вів Червонний Туз, вони потрапили в пастку, – не вдаючись в подробиці, відповів Рош.

- Виходить, Король сам проти цілої армії, очолюваної цією навіженою?!!!

- Виходить, що так, – Рош підійшов ближче до дівчини, – не хвилюйся, ми з Тузом, щось придумаємо...

- Я хочу їхати з Вами. Я хочу допомогти Королю.

Рош обійняв дівчину за плечі.

- Навіщо? Ти залишишся в моєму замку. Якщо все буде вдало, ми скоро повернемося, а Король знову займе своє місце.

Сінгі відчула його руки – вони були дуже сильними і водночас лагідними. Від нього повіяло теплом і впевненістю. Сінгі сором'язливо схрестила руки, мимоволі милуючись сильним обличчям герцога. Він всміхнувся, поклав її на ліжко:

- Відпочивай, ти ще занадто слабка. Ну ж, маленька, давай, – він вкрив її шовком, – а знаєш, зараз ми тебе полікуємо! – його очі спалахнули грайливим вогнем.

Рош підійшов до різьбленої шафи, дістав з неї срібну шкатулочку, дві срібні чарочки і такий самий графин. Поставив все це на чеканну срібну тацю і підніс до ліжка. В шкатулці виявилися найдорожчі в королівстві цукерки, ті самі які були гордістю Роша і подавалися лише при королівському дворі. Він, незважаючи на жест протесту дівчини, налив в чарочки бальзам і подав їй:

- За короля! – виголосив він тост. Дівчина пригубила чарку і вмить відчула як по її тілу розлилося тепло. Не даючи їй нічого зрозуміти, Рош поклав їй до рота цукерку.

- Як смачно! – замружуючи очі, прошепотіла дівчина, Рош вдоволено всміхнувся... Він поклав свою велику гарячу руку на її – тендітну й холодну. В спальні було затишно, полум'я свічок мерехтіло на інкрустованих золотом стінах, різьблені меблі, вишневий шовк на постелі, такий же оксамит на великих, масивних кріслах. Вікно в заокругленій стіні спальні були відчинене і з саду долинав п'янкий аромат квітів, фіранка, яка закривала вихід на ще один балкон, тріпотіла під легким нічним вітерцем. Дівчина намагалася відвести погляд від пристрасних, владних, трохи навіть брутальних, темних очей герцога.

- Рош! – громовий рик прокотився по палацу, – де ти є? – Хтось різко загальмував перед дверима спальні. Герцог неохоче встав:

- Червонний! Що тобі не дає спокою? – невдоволений Рош з'явився на порозі своєї спальні. Червонний зніяковів:

- Вибач, я не знав що ти зайнятий...

- Нічого, все нормально. До речі – Сінгі вже краще, ще, думаю, кілька днів і вона повність одужає!

Леді Золотоволоска сварилася з Доном:

- Почекай, – воркотала вона, – візьмемо владу, а потім будемо її ділити.

- Ага! Я не буду кидати своїх людей ні за що! Я повинен знати, що остаточно ми отримаємо. Трон в Королівстві один.

- Сер! Ви непристойно наполегливі!

- Так, я наполегливий, коли йдеться про серйозні справи! Я не хочу, щоб мої війська, моє золото, мої союзники були просто використані! Я хочу мати гарантії!

- На кого ми можемо покластися? – запитав Червонний Туз і одночасно провів атаку – лицарі розминалися з мечами в парку.

- В мене є п'ять сотень бійців – моя особиста гвардія. Звірі, а не хлопці! – гордо відповів Рош, і відбив удар Червоного.

- Відповідаєш? Звірі? – Червонний пригнувся і пронирнув під меч.

- Звірі! – підтвердив Рош і зустрів удар знизу в живіт своїм мечем, – один легко ложить десь шість-сім звичайних воїнів або десь п'ять гвардійців, озброєння – хіба, що в мене краще, і то якщо враховувати мій родовий меч, а так – як і в мене! – Роша переповнювала гордість.

- Та ну! – недовірливо кинув Червонний.

- Двошарові лати – безшумні й міцні, абсолютно не заважають в бою, шоломи абсолютно неможливо пробити – перед тим як озброїти воїнів, я особисто рубав їх бойовою сокирою. Мечі, – Рош відскочив від удару, що застав його зненацька. Червонний всміхнувся, – мечі, – продовжував Рош, – в кожного по два – короткий на поясі і довгий за спиною – кращий метал, в самого Дона в копальнях такого не має, сам подумай – з копальні поблизу твого графства, – Рош провів атаку і притиснув Червоного до стіни замка, – бойові сокири – загартована сталь з тієї ж копальні, сокири, – продовжував він, – королівські гвардійці з ними тренувалися – заважкі, мої хлопці – ними махають як паличками! Ну ще міцні щити, на сідлах луки зі стрілами – на стрілах – все той же метал. Купа дрібничок – кинджали, кастети, всяке таке. Окрім того – вправляються з списами, палицями, прослизнуть в будь-яку шпарку, в рукопашному бою, – Рош знову провів атаку, – в рукопашному бою рівних не має – вдвох мене кладуть – уявляєш? – Рош розговорився і пропустив удар в плече, – одним словом – моя гвардія! – і знову пішов в атаку, вибивши в Червоного меч.

- А які в них коні?

- Пішли зі мною, – ховаючи меч у піхви, покликав Рош.

Лицарі підійшли до величезної будівлі – манежу Роша. Він приховуючи гордість, недбало відкрив двері – Червонний, який бачив на своєму віку багато коней, сам був до них не байдужий і завжди оточував себе лише кращими, був вражений! Таких коней він ще не зустрічав – кремезні, здатні витримати їх вдвох з Рошем в повному обладунку, швидкі, граційні, блискучі вороні коні!

- Нічого собі! – Червонний вражено оглядав коней.

- Ну, це ті, що для гвардійців, – недбало кинув Рош, – мої в сусідній стайні.

- Можна?

- Звісно!

Червонний підійшов до баского коня, той недовірливо глянув на нього. Рош покликав, кінь почувши хазяїна радо підійшов.

- Ну як?

Червонний обережно протягнув руку до коня, той знову напружився. Рош всміхнувся, взяв руку Червоного і провів своєю і його по шиї скакуна. Тоді кінь признав Червоного.

- Вони ще й норовливі в тебе!

- Аякже!

Кінь, признавши його як свого, раз велів хазяїн, дозволив Червоному пестити себе. Лицар не міг відвести очей від коня – ворона грива, м'язиста шия, тіло грає під його рукою! Рош дивився як Червонний з дитячою щирістю захопився конем.

- Він твій, – всміхнуся Рош, – забирай, забирай, тобі ж подобається!

- Дякую! Ти все роздаєш, що мені подобається?

- Так, на що ми натякаємо? – прижмурився Рош, – чи не та те, що я подумав?

- Дивлячись, що ти подумав... А що – ти вже встиг, так би мовити заявити права?

- От ніяк не збагну про що ми... – розвів руками Рош.

- Так розказуй – що там в тебе?

- Де?

Червонний розсміявся:

- В тебе в спальні, куди я так невчасно зайшов...

- Чарівна пані, яку ти ж і привіз.

- Це докір? – Червонний намагався стримати посмішку.

- Червонний, ти, особисто, претендуєш?

- Я? Я можу не претендувати? Ну... Хай буде по-твоєму – не буду. Раз для тебе це так важливо...

- От і добре! Значить домовились.

- А якби я сказав – претендую?

- Червонний! Ну давай не будемо!

Червонний розсміявся і обнявши Роша за плечі сказав:

- Ну так пішли до замку! Чого ми тут стоїмо?

Після цілющого бальзаму Роша, Сінгі почала одужувати, пообідді, вони вже втрьох гуляли парком. Сінгі була в довгій білій сукні, волосся прикрашене мереживом з перлинами, обличчя все ще бліде, але сама вона значно енергійніша. Рош із задоволенням показував парк. Парк дійсно був дуже гарний – декілька десятин, покритих старовинними рідкісними деревами, в кінці парка велике озеро "дикої" форми, багато квітів, то там, то тут фонтани, маленька капличка, альтанки... По межі парку височів міцний мур, біля головної і додаткових брам – військові будівлі – казарма, стайня, манеж. Весь парк був якийсь "чоловічий" і дихав могутністю та силою, здавалося парк сам є Рошем – кремезний і прекрасний. Замок врізався в парк і мав асотею над передньою частиною, що колонами спиралася на балкон другого поверху. По бокам замок обіймали сходи, плавно запрошуючи гостей на бічні балкони. Рош вів гостей до вишуканої альтанки, що ховалася в тіні дубового гаю. Вони повернули з основної алеї і їх зустріла доріжка, що плуталася між кущами троянд і жасмину. Як і на все, що його оточувало, Рош не шкодував коштів, і квіти в нього були одна кращої іншої! Це місце було улюбленим розарієм Роша – він тут зібрав сорти з усього світу! Сінгі, яка сама любила і вирощувала квіти, була вражена. Вони пірнули під арку, оповиту червоними трояндами і опинилися в мармуровій альтанці, на якій були розкидані оксамитові подушки. На вікнах альтанки стояла гордість Роша – горщички з мініатюрними трояндами – маленька копія справжніх троянд, вони були дуже рідкісними і примхливими, мало кому вдавалося їх виростити!

- Я відразу казав Королю – дограєшся! Люди не готові до таких свобод. Ти сьогодні даєш їм вільності, а завтра менестрелі, яким ти ж сам дав свободу співати, що заманеться, будуть розказувати який ти тиран! – Червонний влігся на мармурову лавку. Сінгі тишком-нишком розглядала лицаря. Легендарний воїн, перший друг Короля, один з кращих лицарів Королівства, він лякав і захоплював її одночасно. Вона й досі не могла позбутися думки, що ці два лицарі, що сиділи поруч з нею – не сон. Та ні – Червонний Туз, цілком реальний, напівлежав в альтанці, змушуючи Сінгі боротися з собою і відводити очі. Червонний випромінював небачену силу. Його очі горіли пристрасним вогнем, хоча весь він був спокійний, немов із сталі. Та це був спокій лева на відпочинку – лицар розслаблений і дещо навіть лінивий, але станься зараз якась несподіванка – він би миттєво перейшов би з байдужої розслабленості в бойову готовність. Сінгі впіймала себе на тому, що відверто милується Червонним і інстинктивно присунулася ближче до Роша.

- Так, Вік, тут виявився утопістом, – підтримав Рош Червонного, вдоволено помічаючи жест Сінгі, – ти прекрасно знаєш, яким він бачить королівство – заможним, сильним, вільним. Але, це не одного покоління справа. Він, яким би сильним і чесним він не був, не зможе цього зробити за своє життя. Можна закласти фундамент, на якому розбудується Королівство. Він це робить. Але фундамент треба ставити на міцну основу, а не народ, який піде туди, куди вкажуть продажні менестрелі. Свобода, вільності – це все буде. Але потім. Потім, коли королівство до цього визріє. Коли королівство буде єдиним. А не зараз, коли ми перемогли, а він милує герцога Дона! Чи він вважає, що Дон буде разом з ним зрощувати королівство? Він розуміє, що ні. Але, але він прагне, щоб кожен в королівстві мав право на власну думку, навіть якщо вона шкодить державі. Це неможливо допускати, поки держава до цього не дозріє. Поки вона не буде єдиною і допоки всі люди не будуть думати саме про благо королівства, а не про інтриги! – Рош захопився дискусією і невдоволено дивився на кущі троянд.

- Він дав волю вільно мислити і говорити людям і це обернулося проти нього. Але ж він прекрасно знав, що Золотоволоска цю волю використає на свою користь! – Сінгі була у відчаї.

- Знав. Але він вважає, що народ сам має приймати рішення. Але цікаво на основі чого? Балад і казок, що ними так щедро годують менестрелі? Сінгі, ти як і багато людей, звісно не бачила державних паперів і маєш про них уявлення як і всі – хіба що з уст герольдів. А раз фактів ніхто не бачив, то кожен герцог чи навіть барон може спокійно розповідати свою версію того, що відбувалося при дворі, того, які підписано міждержавні грамоти. Звідки кожен може бачити, що робила Перший міністр, що робив Король? Я згоден з Королем – люди повинні думати самі, але для цього у них мають бути достовірні відомості, на основі яких можна зробити висновки. Набридло. Я йому це не раз казав. Щиро й відверто. Тепер маємо те, що маємо. І в мене таке враження, що він взагалі радий, що народ може вільно вийти проти нього. Він сам хотів, щоб народ не боявся монарха. Що це не народ, а викинутий герцог і навіжена леді, це він воліє не помічати! – Рош роздратовано розлігся на подушках.

- Ну припустимо, нам короля не шкода. припустимо, для нас головне королівство. Якщо король віддасть владу, що буде?

- Як це нам короля не шкода?!!! – спалахнула Сінгі.

- Чекай! Червонний сказав "припустимо". Він не сказав, що нам король не важливий. Червонний, ти питаєш, що буде? Сам не уявляєш?

- Приблизно...Думаю, ні Золотоволоска, ні Дон не зроблять тієї помилки, яку допустив Король – вони в вільності гратись не будуть...

- Далі?

- Далі те чого так прагнула Золотоволоска при дворі – безроздільна влада і... – Червонний обірвав себе на півслові.

- А от про це не треба! Ти прекрасно знаєш, звідки все це почалося. І через що в неї почалася істерія. Ти хочеш тепер мене звинуватити в тому, що король в оточенні?!!!

- Чому ж? Ти абсолютно був не зобов'язаний робити те, чого абсолютно не бажав... Я знаю, як ти ставишся до короля, але заради нього відповідати на примху навіженої леді – це вже занадто...

- Я готовий померти за свого короля. І волію довести йому свою відданість на полі бою, а не... Думаю мій меч краще послужить нашій справі, ніж...

- Рош, не кип'ятись! Я ж сказав – навіть заради короля ти абсолютно не змушений був це робити. І потім, навіть отримавши що хотіла, вона б все одно маніакально прагнула б влади. Чи ти може шкодуєш, що...?

- Червонний! Ми це вже обговорювали.

- Ну все-все. Мовчу, – Червонний підморгнув Сінгі. Та кліпала очима, розуміючи що мова йде про якісь придворні інтриги, які їй не відомі.

- Червонний, якщо це доведе тобі моє абсолютно байдуже ставлення до обговорюваної особи, то я готовий особисто проштрикнути її мечем! Заодно і Короля врятуємо!

- Ага! А хто буде затикати рота її менестрелям, які на всіх усюдах будуть співати про те, як славний лицар Рош вбив беззахисну жінку?

Рош посерйознішав:

- А тут ти правий. Якщо її вбити, то саме це й буде. Але... Але якщо її не чіпати, вона знову візьметься за своє. Ні ти, ні я, ні Король, не можемо її вбити – вона саме на це розраховує. Навіть якщо її вже не буде, її соратники піднімуть на прапор "невинно вбиту жінку", а наше ім'я буде навіки покрите ганьбою. Ти прекрасно знаєш, що мені не шкода покласти своє життя за короля і його державу... Але, про герцога Роша не будуть говорити, що він воює з жінками! Хоча, мені здається це не жінка, а божевільна химера! Так, що доведеться піти на це.

- Зате я знаю хто може її вбити, не зачепивши свою честь, навіть навпаки...- задумливо сказав Червонний і подивився довгим поглядом на дівчину... Сінгі, попри те, що зрозуміла про що він каже, продовжувала ним милуватися і розуміла, що не може не погодитися з його ідеєю. Щось було такого в Червоному, що змушувало дівчину підкорятися з одного його погляду. Та й думка покарати Леді Золотоволоску Сінгі видавалася заманливою...

- Сінгі?!!! – обурився Рош, – ти пропонуєш віддати нашу Сінгі на розправу Золотоволосці?!!! І це каже Червонний Туз! Ти пропонуєш все зробити руками тендітної дівчини?!!! – Рош підскочив і височів своєю могутньою статурою над не менш кремезним Червоним.

- А в тебе є інші варіанти? – Червонний розвів руками, хоча по його очах було видно, що він не в захваті.

- Я готова стати до бою з Золотоволоскою, – піднялася Сінгі, – вона заслуговує на смерть після того, що вона зробила проти Короля і нашого королівства! – очі Сінгі були сповнені рішучості і серйозності

Рош, займаючи собою весь простір альтанки задумливо ходив туди-сюди. Він розумів, що ідея Червоного є слушною, але...

- Сінгі, ти розумієш, на що йдеш? Особисто я не хочу, щоб замість мене прийняла бій і неминучу смерть невинна дівчина! І потім – це не твоя справа – ми лицарі, і рятувати Короля це наш священний обов'язок! Це ницість, кидати в бій молоду дівчину, яка не тримала в руках меча!

- Чому не тримала? Я досить вправно ним володію.

- Як же трапилося, що тебе ледь живу Червонний виніс з лісу?

- Там була засідка.

- І що з того? Ти вважаєш, що у відкритому бою переможеш Золотоволоску?

- А в нас не має вибору. Інакше, навіть якщо Золотоволоску вб'є хтось із Вас ми все одно не повернемо Королю трон. Золотоволоска й розраховує на свою безкарність. Вона розуміє, що жоден з лицарів не підніме меч на жінку. Все. Я йду з Вами. І викликаю Золотоволоску на бій.

- Подивимось..., – невдоволено пробурчав Рош.

Червонний, який тепер абсолютно був впевнений, що він зараз тут зайвий, відразу ж знайшовся:

- Рош, якщо ти не проти, я піду огляну бійців.

- Йди, вони знають хто ти, і твоє слово – моє слово. Я трохи пізніше приєднаюсь.

А сам Рош повів Сінгі далі гуляти по парку. Вони йшли вузенькою посипаною гравієм доріжкою, настільки вузенькою, що Сінгі відчувала тепло його тіла. Рош недбало зірвав лілею і обійнявши Сінгі за плечі повернув дівчину до себе. Сінгі спалахнула під його поглядом і опустила очі, Рош всміхнувся й приколов квітку до шовку, що огортав дівочі груди. Дівчина знову відчула такі жадані руки лицаря. Герцог схилився й занурився в аромат лілеї, змусивши Сінгі відчути жорсткість свого трохи кучерявого волосся. Зайнятий квіткою, що красувалася на декольте Сінгі, він не побачив як очі дівчини спалахнули пристрасним вогнем, проте відчув як її тіло затремтіло від його дотику. Рош відволікся від лілеї і, посміхнувшись Сінгі, повів її поміж кущами жасмину, між хащами ліщини, а далі в дубовий гай. Велетенські дерева були схожі на могутніх воїнів, що впевнено й кремезно височіли над ними. Далі дуби скінчилися і Рош з Сінгі опинилися перед ще однією, більшою альтанкою, за якою виблискувало озеро. Вони підійшли ближче, вода була прозорою як сльоза – можна було легко побачити дно і дрібних рибок, що плескотілися в ній. Рош обійняв Сінгі за талію, вона знову відчула силу й жар його рук. Сінгі зачерпнула води:

- Яка вона прозора!

- Скупаємося? – запропонував Рош, ослабляючи сорочку.

- Не знаю...

- Ну давай! Спекотно ж!

Він розпустив їй шнурівку сукні, Сінгі якусь хвильку вагалася, потім сукня спала до ніг. Рош миттєво роздягнувся і бачачи вагання Сінгі, підхопив її на руки й поніс в воду. До вуха Червоного долинув дівочий сміх.

Холодна джерельна вода оповила їх тіла, подарувавши свіжість серед спекотного літа. Вони плескалися, плавали, пірнали. Нарешті Сінгі втомившись перевернулася на спину і розкинувши руки насолоджувалася чистою водою і сонцем, що пробивалося з поміж крон дерев. Поруч плавав герцог, вдоволено всміхаючись. Сінгі пірнула в кришталеву воду, Рош всміхнувся і пірнувши через мить упіймав дівчину. Слабка течія озера тріпала під водою волосся Сінгі, герцог згріб дівчину в свої сильні обійми і вона, пручаючись, притулилась до його могутнього тіла. Вони випірнули і поплили в тінь верболозів. Сінгі засміялася і розхитувалася, взявшись за пружну гілку, що схилилася над водою. Герцог відверто милувався дівчиною, сонце ніжило її стрункий силует, оповитий мокрим прозорим шовком... Нарешті вони попливли до берега. Сінгі розпушила своє розкішне волосся і сушила його проти сонця.

- Ти замерзла.

- Ні.

- Ну я ж бачу, – всміхнувся Рош і притиснув сором'язливу Сінгі до своїх грудей. Якусь хвилину вони так і стояли – кремезний, рази в два ширший від неї герцог і дівчина, що обережно дивилася на нього з під довгих вій. Раптом Рош притягнув її до себе і торкнувся губ.

- Рош...

- Я щось не те роблю? – і поніс червону Сінгі до альтанки...

Ввечері лицарі і дівчина сиділи на круглій асотеї, що була обрамлена мармуровою балюстрадою і спиралася на мармурові коринфські колони, які починалися на круглому балконі другого поверху, що своїм обрисом повторював асотею.

- Мені вдалося дещо добути, – сказав Червонний Туз, і розвернув капітанський мундир армії Золотоволоски.

- Звідки?

- Поки Ви були на озері, я вийшов з замку і мені зустрілися заколотники...

- А нічого, що нам поки не варто висовуватись? Ти хоч гвардійців з собою взяв? – невдоволено запитав герцог Рош.

- Навіщо? Я й сам впорався.

- Ще встигнеш. Дарма ти виходив, йдіть за мною.

Лицарі і дівчина пішли до зброярні Роша. Там були десь по триста мундирів армії Золотоволоски і герцога Дона...

- Звідки, Рош?!!!

- Не задавай питань...Але як ми пройдемо до королівського палацу? Король не знає, що це ми.

- Рош! Не сміши! В мене ключі від таємного ходу. Але проблема в тому, що до нього треба пробратися через військо Леді.

- Моя гвардія переодягнена в їх воїнів оточує їхнє військо і чекає команди...

- Хто веде гвардію?

- Командир моїх хлопців, мій вірний васал – віконт Клич, молодий правда, але довести від мого замку до королівського палацу зможе.

- Що ти пропонуєш робити в палаці?

- Перш за все я хочу переконатися, що з Королем все гаразд. Потім ми звернемося до народу. Гвардія стоятиме напоготові.

- Ти як Вік! Думаєш народ послухає?

- З народом треба говорити. Іншого виходу не має.

- І Золотоволоска й Дон так підуть?!

- А для цього в нас стоїть гвардія! Одним словом – першочергово дістатися палацу. Там ще переговоримо з Королем,на місці зорієнтуємося. Завтра вирушаємо.

Червонний пришпорив коня, він їхав попереду, відшукуючи дорогу між густими чагарниками. Трохи позаду помірною риссю їхали Рош з Сінгі. Пройшло близько двох годин, як вони покинули замок Роша і вирушили в дорогу. Лицарі давно не їздили цим шляхом – зарослим, маловідомим. В кращі часи вони б їхали по дорозі, але зараз це було недоречно. На сході прорізалися перші промінчики світла. Ліс вітав лицарів ніжним співом пташок і свіжим вранішнім повітрям. Червонний звернув на вузеньку доріжку і через декілька кроків друзям відкрилася мальовнича галявина, з трьох сторін оточена порослими лісом скелями.

- Ось і наша шпаринка! – підморгнув він Рошу, який саме обняв Сінгі, допомагаючи їй спішитися.

Лицарі й дівчина прослизнули в розщелину між двома каменями і опинилися в просторій печері. Печера складалася з декількох "зал", звідкись зверху проникало повітря і денне світло. В боковій залі була маленька стайня, запас зброї. В іншій запас води й їжі. В глибині кам'яний стіл, готове для розпалу вогнище, просторе ліжко. Червонний зі смаком плюхнувся на нього:

- Все, я залишаюся тут! До біса все!

Рош розсміявся і підхопивши на руки дівчину, плюхнувся поряд:

- І ми теж! – всі троє почали борюкатися на ліжку.

- Пішли хоч розгнуздаємо коней! – відкотився Рош від Червонного і Сінгі.

- Жінки... – дорікнув Червонний дівчині, яка перш за все кинулася до джерела, що било із скелі – одна думка – чиста вода і дзеркало!

Червонний ніжився на галявині, підставляючи своє тіло сонцю і поволі потягуючи вино. В очах було глибоке задоволення життям і філософське ставлення до негараздів. До вуха лицаря долинув тихий шелест і він відразу відкрив очі. Чагарники сколихнулися. Червонний поволі піднявся на лікті, підозріло вдивляючись в хащі. Поміж листям мелькнули загоріли плечі герцога Роша. Червонний всміхнувся і зробив ковток терпкого вина. До його вуха долинув сміх дівчини. Червонний примружився і ніжився на сонечку. Знову грайливий сміх, із-за кущів визирнула спина дівчини, яка через мить зникла, змінившись сильною спиною герцога. Знову між гіллям з'явилася Сінгі в могутніх руках, чоловічий рик, дівочий зойк. І із-за чагарнику випірнула кучерява голова Роша, лицар підняв над собою Сінгі. Шоколадне волосся розсипалося по граційних плечах, тонкі руки обіймали герцога, дівочі груди, тонкий стан...

- Пусти! – розсміялася Сінгі і обернувшись зустрілася поглядом з Червонним.

- Рош! – зашарілася дівчина.

Чагарники зашаруділи знову. На цей раз з іншого боку. Червонний потягнувся до меча і пішов на звук. Не встиг він покинути галявину, як помітив загін песиголовців. Десь десятка два потвор, вирощених в далеких болотах на північному сході, прочісували ліс. "Звідки вони тут?" – промайнуло в лицаря. Ватажок потвор зупинився і розкривши ніздрі втягнув повітря:

- Тут люди! – прохрипів він. Песиголовці заметушилися навколо ватажка. Червонний не чекаючи, першим пішов в атаку.

Герцог розслаблено обняв дівчину. Сінгі лежала на його грудях, лоскочучи герцога своїми віями. Рош грався її волоссям. Раптом він напружив слух, почувши ледь чутний брязкіт зброї.

- Червонний! – Рош миттєво підскочив і полетів на звук.

Червонний краєм ока помітив напіводягненого друга, який мчав йому на допомогу з оголеним мечем. Лицарі криючи один одному спину, опинилися оточені песиголовцями.

- Звідки вони, в біса, взялися в цих краях? – ричав Рош.

- Не питай! – Червонний відбив чергову атаку, – боюсь, що підтверджуються мої підозри.

Потворні, на голову більші від лицарів, порослі шерстю песиголовці – здається вони були всюди, і скільки друзі не рубали їх – песиголовців менше не ставало. Ось в плече Рошу впилася кігтиста лапа, Червонний тієї ж миті рубонув її мечем. Рош стиснув зуби й кинувся на наступну потвору. Раптом двоє потвор вибили меч і схопили Червонного. Рош вихорем опинився поруч, проштрикнувши одного з них, лицар опустив велетенський кулак на голову іншого. Потвора втратила рівновагу й випустила друга. Лицар тієї ж миті накинувся на нового ворога, і повис в нього на плечах. Нелюдське зусилля – і руки Червонного стисли горло песиголовця. Рош добивав ще двох потвор, Червонний кинувся на тих, хто вціліли, мить – і ще двоє ворогів лежали біля його ніг, він не помічав ні фонтану крові з свого плеча, ні подряпин від кігтів ворогів. Рош обернувся, наміряючись вбити останнього, та він вже лежав біля ніг його друга. Лицарі важко дихаючи витирали мечі:

- Ти як? – кивнув Рош.

- Живий. А де Сінгі?

- Там, – Рош махнув в бік галявини.

Тут до їх вуха долинув виск дівчини, і лицарі побачили як троє песиголовців тягнуть безпорадну Сінгі в глибину лісу.

- Сінгі!!! – Рош кинувся за викрадачами.

Лицарі помчали за песиголовцями. Потвори ставши на чотири лапи бігли значно швидше і щезли з поля зору друзів.

- Впустили! – Рош роздратовано рубонув перше ліпше дерево.

- Тихо, тихо... – Червонний лагідно обійняв могутні оголені плечі друга, – ніхто її їм не віддасть.

- Куди вони поділись?!!!

- Спокійно, Рош. – Червонний вдивлявся в хащі, – здається туди... Рош! Та отямся ти!

Рош втомлено стояв опершись на меч. Сонце оповило його кремезний торс, могутні м'язи видавали нелегке лицарське життя і юнацьке захоплення боротьбою.

- Пішли, Рош!

Лицарі пішли в хащі, вишукуючи сліди песиголовців. Ліс ставав все густіший, кам'янистий грунт ховав від друзів сліди потвор. Час від часу вони розгублено зупинялися, не знаючи куди йти далі.

- Сюди! – зрадів Рош, і підняв маленький клаптик білого шовку – шматочок корсету Сінгі.

Нарешті друзі помітили вузеньку стежку, що вела в порослі лісом гори. На стежинці яскраво вирізнялися відбитки кігтистих лап.

- Сучі сини! Звідки вони тут?!!! Я зустрічав цих потвор роки три тому, коли ми з Віком були на полюванні. Але це було на північних кордонах Королівства! Але звідки вони тут – під столицею?!!!

- Не питай, друже! Але Вік мені Вік розповідав, що вони можуть бути самі по-собі, а інколи вони наймаються до когось на службу. Цікаво знати, хто привів їх сюди?...

- Червонний, ти думаєш?...

- Поки, що не знаю... Та яка зараз різниця?

Лицарі безшумно підіймалися в гору. Раптом стежка обірвалася і вони опинилися перед важким каменем, що явно закривав вхід до якоїсь печери. Друзі перезирнулися:

- Що думаєш, Рош?

- Що тут думати? Треба відкривати...

Лицарі взялися за камінь, що був вищий за них, і напруживши м'язи, спробували його відсунути. Якби хто-небудь в той час слідкував за друзями, він би побачив як в Роша на спині грають могутні м'язи, як напружилася під червоною сорочкою кремезна спина Туза. З Роша в цю мить можна було ліпити Антланта – оголена спина, з різко окресленою впадиною між лопатками, могутні плечі, міцний корсет м'язів – все це красномовно розповідало про те, що в юності він був одним з кращих борців Королівства. Нелюдське зусилля – і камінь піддався.

- Важке, стерво! – буркнув Рош. Лицарі опинилися в темній печері. Червонний викресав вогонь, друзі обережно озирнулися. З печери вів вузенький коридор, на його стіні помітили шерсть песиголовців.

- Вони потягли її туди.

- Угу! – відгукнувся Червонний.

Рош обережно почав пробиратися коридором, молячи Бога, швидше вийти на відкритий простір, де б можна було якщо що вести бій. Він зупинився перед розвилкою, з якої один вихід йшов угору, інший вбік, Рош поліз вверх здираючи шкіру об жорсткі камені, Червонний за ним. Нарешті коридор скінчився і вони опинилися на маленькому майданчику, що нависав над просторою печерою і ховався в темряві, так, що з низу його, неосвітлений, було непомітно. Лицарі подивилися вниз. Перед їм поглядом відкрилася головна зала замку-печери, внизу снували десь два десятка песиголовців, трохи вище, на чомусь, схожому на кам'яне ложе, лежав величезний песиголовець, напевно ватажок. Ще двоє якраз тягли до нього Сінгі.

- Сучі сини! Що вони з нею зробили! – проричав Рош. Сукня Сінгі була порвана, волосся розкидане по плечах, то там то тут кровили подряпини. Червонний заспокійливо торкнувся руки друга:

- Спокійно!

Дівчину підвели до ватажка. Той піднявся на лікті, щось прогарчав, інші потвори, побачивши дівчину з цікавістю зібралися поряд.

- Рош, – тихо покликав Червонний друга, який не зводив очей з дівчини, – Рош, дивись сюди, – в бік вів вузенький виступ, що переходив в маленьку галерею, яка обрамлювала верх зали, і на протилежній стороні спускалась вниз. Лицарі перезирнулися і обережно поповзли по галереї, опинившись майже над самим "троном".

А тим часом ватажок підійшов до дівчини, з усіх боків почулося гарчання песиголовців... Ватажок взяв кігтистою лахматою лапою дівчину за підборіддя, повернув, подивився в очі, іншою лапою провів по тілу, потім звелів кинути її в міцну металеву клітку, що висіла над прірвою.

- Нічого не розберу... Що вони там ричать? – нервував Рош.

- Песиголовці вимагають зварити з нашої Сінгі вариво, – Червонний гнівно стис меча, – ватажок не поспішає, відповідає, що поки, що не вирішив, що з нею робити.

- Я його зараз вирішу! – стиснув зуби Рош.

- Проклинаю своє зневажливе ставлення до стріл! – пробурчав Червонний.

- Ага! Я сам люблю свій старий добрий меч! Але зараз би гарний лук став у пригоді... Хоча... Можемо обійтися так... – Рош кивнув на дві величезні каменюки поряд з ними.

Ватажок хтиво розглядав Сінгі. Дівчина злякано відсторонилась від потвор і подумки кликала Роша. Нижче від трону, там де зібралося найбільше песиголовців з карколомним шумом впали дві глиби. Песиголовці кинулися в різні сторони, але більшість їх опинилася під каменями. Вузенькою доріжкою лицарі кинулися вниз. Рош миттєво опинився перед ватажком, біля ніг Червонного вже лежало троє потвор і він добивав четвертого. Більшість песиголовців відразу полягло під каменями, решта спішили на допомогу ватажку, та на їх шляху опинився Червонний, який точними смертельними ударами відділив Роша і ватажка потвор від підмоги. Раптом Туз краєм ока помітив, як двоє песиголовців заметушилися біля клітки з Сінгі, лицар тієї ж миті опинився поряд, по дорозі поклавши ще двох ворогів.

- Туз! – злякано ридала Сінгі.

- Не бійся! – ричав Червонний, рубаючи песиголовців.

Рош обернувся на голос коханої і побачив, що вона висить над глибокою прірвою, а песиголовці прагнуть перерубати ланцюг, що тримає клітку.

- Сінгі!!! – закричав Рош і пропустив удар ватажка.

- Я з нею! – заспокоїв Червонний друга і поклав ще одну потвору.

Удар – і фонтан крові бризнув з розрубаного навпіл ватажка песиголовців, Рош не чекаючи кинувся до клітки, та останній з вцілілих чудовиськ уже перерубав ланцюг.

- Ні!!! – вихопилося в обох лицарів, і Червонний в останню мить вхопив ланцюг, проте вага клітки потягнула лицаря за собою. Нелюдським зусиллям Туз вчепився за виступ скелі, що трапився на дорозі. Рош вбивши останню потвору опинився поряд і тієї ж миті накрутив ланцюг на гострий виступ, що, на щастя, опинився поруч. Червонний зітхнув з полегшенням.

- Рош!!! – ридала Сінгі, – Туз!!!

- Тримайся! Сінгі, дівчинко моя, – Рош схилився над прірвою. Сінгі істерично чіплялася за виступи скелі, намагаючись зупинити розкачування клітки.

- Ти як? – Рош глянув на Червонного, – зможеш?

Той кивнув. Лицарі впершись в виступи скелі, неймовірним зусиллям потягли ланцюг. На оголеній спині Роша, здавалося, зараз лопнуть м'язи, проте лицар вперто тягнув. Ще трохи і над прірвою з'явився край клітки.

- Я тримаю, тягни клітку! – гукнув Рош і Червонний вхопився за грати. Крок за кроком лицарям вдалося підняти клітку з переляканою дівчиною. Друзі кинулися до неї:

- Жива! – з полегшенням зітхнули лицарі. Дівчина ридала, тягнулася до них крізь грати, голубила руки Червонного, цілувала Роша, проте клітка була міцною, замок не піддавався мечу, а ключа не було.

- Сінгі, кохана, – Рош намагався розвести грати.

- Рош!!! – прагнула до нього Сінгі. Рош через клітку спіймав її губи, пестив, заспокоював дівчину. Сінгі відповідала на ласку, але... але клітка від того не зникала. Між ними все одно був жорсткий метал.

- Сінгі, чекай, зараз ми тебе визволимо, – Туз гладив її волосся, – десь має бути ключ...

- Вони її щойно чимось замкнули!!! Значить ключ десь тут! Ще й світло сліпить! Промені ріжуть очі! – Рош розгнівано обшукував залу.

- Промінь світла пройде через кров – кров віддасть свою силу – промінь розріже крицю...

- Що ти там бурмочеш, Туз?!!!

- Нічого... Моя бабуся так говорила... Вона заставляла мене вчити всілякі різні пісні, казки свого народу... Правда, я зазвичай тікав до дідуся, який вчив мене їздити верхи... – Червонний заглибився в спогади. Перед його очима знову постало безтурботне дитинство, родовий замок, луг, дідусь, який катає малого Туза на вороному коні... Червонний замріяно всміхався...

- Туз! – різко окрикнув Рош, – твоя бабуся була мудрою жінкою, давай згадуй, що вона там казала про розріже крицю!

Червонний поморщив лоба:

- Хм... Я ж кажу, що я не приділяв цьому багато уваги... На мою думку, добрий меч і швидкий скакун – це все, що потрібно лицарю...

- Я сам такий, – всміхнувся Рош, – але...

- Так, – Червонний зосередився, – промінь розріже крицю...

- Ну? Який промінь? Давай з самого початку...

- Промінь світла пройде через кров...

- Так...

- Кров віддасть свою силу...

- Так... – Рош підняв з підлоги кришталеву чашу, різонув руку...

- Рош! – скрикнула Сінгі.

- Чекай, Сінгі..., – Рош підставив чашу під промінь, що пробивався десь вверху в отвори скелі. Сонце заграло в темно-червоній рідині, іскрилось і... нічого не відбулося. Не з'явилося ні всепроникаючого променю, не розрізався метал грат...

- І що?!!! Туз! Давай згадуй, що ще казала твоя бабуся? Може промінь потрібно ловити в якийсь певний час? Якась особлива кров? Якесь зілля? Замовляння?

Червонний задумався:

- Промінь світла пройде через кров – кров віддасть свою силу – промінь розріже крицю... Ти здається все так і зробив... Чекай! Коли бабусі вдалося змусити мене вивчити це, вона мені подарувала перстень...

- Що за перстень?

Туз підняв руку, на пальці зблиснув дивовижної краси темно червоний великий рубін.

- Вона сказала, що цей перстень в її народу дуже ціниться. Що він має якусь таємничу силу. Рош! – раптом зрозумів Туз, – відійди! Ось вона кров! Сінгі! Відсунься подалі!

Червонний зняв перстень, підніс його до грат, впіймав світло. І раптом з каменю вирвався сліпучий червоний промінь і розрізав залізні грати. Сінгі лише встигла замружити очі, а все одно бачила неприродно яскравий, осліплюючий промінь. Рош очманіло дивився на Туза.

- Гаряче, стерво! – Червонний взявся за розрізані стрижні і розвів їх руками, – Сінгі! – лицар витягнув її з клітки, притиснув перелякану дівчину до грудей, – Сінгі! Ти знову з нами! Ну ж бо, дівчинко, все нормально, ти в безпеці! – Червонний гладив дівчину, цілував її ніжне волосся, – Сінгі... – Червонний занурився в її локони. Раптом він оволодів собою і передав дівчину Рошу.

- Ну все, пішли з цієї діри!

Друзі із задоволенням покинули моторошну печеру і вдихнули свіжого лісного повітря.

Королівський палац височів над пагорбами, що були вкриті наметами заколотників. Палац прикрашали відлиті статуї якихось древніх химер – дивних чи-то звірів, чи-то птахів. Вечоріло, загін Золотоволоски в черговий раз обходив королівський палац. Заколотники відпочивали, то там то тут було чути веселий гомін. Недалеко від головного намету герцога Дона стояли кінні війська, в яких Червонний взнав воїнів, що розгромили його гвардію під порогами. Він прошепотів про це Рошу і вони намагалися зрозуміти, де герцог Дон за такий короткий час взяв таку сильну й організовану армію. Лицарі й Сінгі, в світлих плащах гвардії Золотоволоски не привертаючи уваги просувалися до палацу. Червонний для годиться пару раз гукнув вітання своїм "соратникам"-заколотникам, Рош декілька раз шанобливо кивнув... Вони підійшли майже до самого палацу, коли варта, що ставала все суворішою, чим ближче вони просувалися гукнула їх:

- Хто йде?

- Капітан гвардії її світлості графині Золотоволоски, Арі. – Сінгі витягнулася по струнці.

- Відкрити обличчя!

Не вагаючись, Сінгі зняла капюшон і спокійно подивилася в очі варті.

- А хто з Вами?

Сінгі повернулася і скинула капюшони з герцога. Варта очманіла:

- Герцог Рош!

Сінгі з суровим виглядом цикнула на варту:

- Тихо! Так, герцог Рош. Взятий в полон за наказом її світлості графині Золотоволоски. Я маю суровий наказ негайно й безперешкодно доправити його в намет її світлості, – Сінгі, з виглядом людини, яка змушена розповідати подробиці, які вона не має права розголошувати, нетерпляче дивилася на варту.

- Ми не знали... – винувато відповіла варта.

- От і добре! Вам і не треба знати! Її світлість воліє, щоб це не мало широкого розголосу! А зараз, з Вашого дозволу, сер, я маю негайно виконувати наказ її світлості. Вбийте собі в голову – ніякого герцога Ви не бачили. Така воля її світлості.

Сінгі накинувши капюшон нетерпляче штовхнула герцога, змусивши його йти і нагадала про тишу. Якийсь час вони йшли, зображаючи полонених, поки не щезли з поля зору варти. Друзі йшли між деревами та химерними витворами скульпторів, плутаючи між квітниками й камінням. Раптом Рош щез між двома великими каменями, що слугували елементами сходів, які подекуди перерізали рельєф міста. Сінгі пірнула за ним, і останнім до них приєднався Червонний. Пройшовши кілька кроків тунелем, вони опинилися в маленькій, круглій кімнаті, порослій мохом. Рош кивнув Червоному і лицарі, напруживши м'язи, відсунули важкий камінь і опинилися перед дубовими дверима. Туз брязнув ключами і вони пірнули в таємний хід, миттєво закривши за собою двері. Рош викресав вогонь і запалив смолоскип.

Вони почали підійматися крутими гвинтових сходами, до поки не зупинилися ще перед одними міцними дубовими дверима. Зі сходів раз по разу відгалужувалися бокові коридори, що вели в підвали зі зброєю та запасами.

Король в глибокій тузі сидів біля вікна, через яке скільки вистачало зору, було видно заколотників. Останні дні знесилили його. Він був зовсім не схожий на того Короля Віка, який п'ять років тому такий жаданий народом взяв владу в свої руки. Не схожий на Віка, який переможною ходою зійшов на престол і звільнив народ від тирана, якого так палко ненавиділи люди. На того Віка, який залізною волею відстоював свою Державу довгих п'ять років. Зараз же він був знесилений і розбитий. Король встав, підійшов до шафи, дістав склянку з отрутою, налив в чашу, поцілував державний стяг і раптом щось дуже важке вдарило в його руку, чаша вилетіла з рук і рідина розтеклася по мармуровій підлозі:

- Трясця твоїй матері!!! Мій король, не варто!

Туз випустив руку короля і схилився в шанобливому поклоні. Позаду так само схилилися Рош і Сінгі.

- Туз!!! Звідки ти взявся?!!!

- Мій король, ти думав, що ми залишимо тебе одного?

Король обійняв Туза:

- Даремно, мій друже... Це має скінчитися...

- Має. Але не так.

- Я ж звелів тобі й Рошу виїхати подалі разом з моїм двором! – Король міцно обіймав вірного графа.

- Твої люди у безпеці, не хвилюйся, – Червонний дивився в очі Короля, якому вірою і правдою служив стільки років, – я виконав твій наказ. А тепер ми маємо відновити порядок в Державі.

- Червонний!... – Король, притиснув до себе графа, ховаючи мокрі очі, – мій вірний Червонний...

Король підвів погляд:

- Рош! Мої вірні лицарі!

Рош підійшов до них і шанобливо вклонився:

- До Ваших послуг, мій Король!

Якусь мить Король стискав Роша в міцних чоловічих обіймах, знову відчуваючи підтримку друга за якого ладен був віддати власне життя. Потім Король перевів погляд-запитання на дівчину.

- Ваша величність, це Сінгі, – відрекомендував Рош, – вона...

- Сінгі – наша вірна соратниця, – поставив крапку Червонний.

Сінгі схилилася в поклоні і поцілувала руку Короля.

Лицарі, Король Вік і Сінгі сиділи за столом у великій королівській залі:

- Друзі мої! Це все марно. Я не піду проти свого народу. Народ мене привів до влади – він має право мене прибрати.

Герцог Рош роздратовано поставив келих:

- Мій король, який народ? Ти визирни у вікно – хто цей народ веде?

- Рош, люди зробили вибір. Я маю його прийняти.

- Ти мрійник, мій королю! Я розумію, ти прагнеш збудувати вільне королівство. Але скажи – чи стане воно вільним від того, що монархом стане навіжена леді, яка маніакально прагне влади або тиранічний герцог? Це вибір твого народу? Твій народ тебе ж благав врятувати їх від Дона!

- Значить вони помилялися. Вони мають право на помилку. Те, що ми зробили – було помилкою.

- Мій король! Ти краєш мені серце! – Червонний дивився в очі Королю, – як ти можеш? Вік, друже! Ти ж розумієш хто за всім цим стоїть! Мій королю! Коли ти одягнув корону, ти взяв відповідальність за цих людей! Ти не можеш їх кинути на пів дорозі!

- Мій друже! Я не можу проти їх сили їх вести! Я не можу навіть во благо, вести людей проти їх волі!

- Мій королю! Вибач, але ти зараз говориш не як король, на якому лежить відповідальність за долю свого народу! Що з тобою сталося, Вік?!!! Ти потрібен своєму народу!!!

- Кому? Роше, – визирни у вікно! Он мій народ – прагне моє смерті. І маю їм це дати.

- Визирни у вікно, мій королю! Визирни! І ти побачиш в першу чергу знамена Злотоволоски і Дона, їх гвардію. Де народ? Де? Пара сотень за спинами гвардійців?!!! Нумо, Віку, відкрий державний архів! Подивись, скільки налічується в твоєму королівстві людей? І що – вони тут?

- Ваша Величносте! Дозвольте? – Сінгі боязливо підняла очі.

- Ми слухаємо тебе, Сінгі!

- Ваша Величносте! Його світлість герцог Рош правий – не весь народ тут. Тут купка тих, хто воліє повстання замість розбудови нашого Королівства. Ваша Величносте! Ваш народ в переважній більшості зараз по своїх домівках – вони хочуть одного – спокійного й ситого життя. Ваша величносте! Ви законний монарх! І пробачте мою зухвалість, але я дозволю собі погодитися з його світлістю Червоним Тузом – Ви відповідаєте за долю свого народу. Народ чекає, коли Ви наведете лад в Королівстві. Коли припиняться інтриги і ми зможемо спокійно жити. Просто жити в своїй Державі. Ваша Величносте! Ви потрібні Вашому народу! Хто наведе лад в Державі? Хто захистить її, борони Боже, від ворогів? Ваша Величносте! Благаю Вас – врятуйте Королівство!

- Сінгі, дівчинко! Зрозумій – я не можу вести народ, який не хоче мене. Це його вибір.

- Але ж, Ваша Величносте, чому Ви вирішили, що купка заколотників біля Леді Золотоволоски і є Ваш народ? Невже Ви забули про інших? Вони мають не менше право розраховувати на Ваше заступництво! Ваша Величносте! Народ сам не піде. З'явилася Леді і його світлість герцог Дон – і люди пішли. Сотні тисяч Ваших вірних людей сидять вдома і будуть змушені прийняти нового монарха, лише через те, що Ви не волієте їх очолити і повернути порядок в Державу!

- Мій королю! Послухай, дівчину! Ти ж хотів думку народу, так? Чому ти не запитуєш де ми її взяли? Я відповім – ця дівчина їхала до столиці, прагнучи приєднатися до твоїх прибічників – вона не знала, що ти вирішив здатися. В лісі на неї напали розбійники, але, на щастя, мені вдалося її врятувати. Ти розумієш, мій королю, що не твій народ не хоче тебе, а підла інтриганка. Правда це ти знав давно. Мій королю! Озирнися і подивися, що твоє Королівство складається не лише з заколотників. До речі, мені здається, що це переважною більшістю люди, які йшли за тобою. Чого варта чи їх зневага чи їх захоплення, якщо вони так легко переходять від зневаги до захоплення і навпаки?!!!

- Саме тому мені й соромно перед ними, що я не виправдав їх сподівань. – відповів Король. Сінгі дивилася на монарха з прихованим відчуттям захоплення – Король викликав протилежні відчуття – вольове підборіддя, благородно розвернуті плечі, широкі груди, в усьому стані Короля читалася прихована сила і в той же час очі людини, яка ладна прийняти будь-який вибір свого народу, жертовність в погляді, не бажання боротися за себе...

- Віку! Та що з тобою сталося в біса?!!! Я тебе не пізнаю! Ти чув, що тебе благає Сінгі? Вона права – хто буде відстоювати Королівство? – спалахнув Червонний, – Ти готовий кинути людей, які довірили тобі владу? Ти ж прекрасно уявляєш, що буде з Королівством, якщо монархом буде чи Леді чи Дон! Я взагалі сумніваюсь – чи буде Королівство існувати!

- Мій король! Ти зобов'язаний зараз стати до керма! Королівство розхитане! Митарі деруть з народу три шкури! Кожен найжалюгідніший барон чинить в своєму баронаті свавілля! Сусіди хтиво зиркають на наше Королівство! І в цей час Король вирішив зняти з себе відповідальність!

- Ваша Величносте! Благаю Вас! – прошепотіла Сінгі.

Лицарі парилися в королівській лазні. Рош саме в черговий раз облив розпечене каміння крижаною водою, коли Червонний енергійно хльостав Короля березовим віником. Вік із задоволенням підставляв свої м'язи другу. Раптом очі Червоного звузилися і він схвильовано провів рукою по спині Віка:

- Мій королю! Звідки це? – Червонний дивився на рану від стріли, з якоюсь незвично обпеченою шкірою.

- Народний гнів! – Король стомлено відмахнувся, – я вийшов до народу і отримав стрілу.

- В спину, – уточнив Рош.

- Яка різниця?... – махнув Король. Рош роздратовано буркнув собі під ніс лайку, бачачи апатію Короля.

- Мій королю – лагідно, майже ніжно, сказав Червонний, приховуючи хвилювання, – скажи що ти відчув, коли стріла впилася в тебе?

- Сором перед народом...

- Вік, – почав дратівливо, та тієї ж миті стримався, Червонний, – я тебе питаю що відчуло твоє тіло? Чи не було якось дивного, не схожого на всі інші рани відчуття?

- Не пам'ятаю, Туз... Єдине, що я відчув – що я не маю права керувати цим народом...

Червонний скрипнув зубами і припинив розмову. Рош схвильовано подивився на друга, на що отримав стривожений і не добрий погляд Туза. Лицарі продовжували парити Короля, який, здавалося, вже не думав про розмову і просто розслаблявся в лазні.

Рош лежав в своїх покоях в королівському палаці. Він з насолодою підставляв розпарене тіло теплому повітрю і ніжним рукам Сінгі. Вона не могла відвести очей від Роша – лицар був перед нею в усій красі своєї сили й могутності – великий воїн, загартований в боях – його могутнє дуже тіло було вкрите слідами битв, сповнене енергії, налите силою й міццю. Його величні м'язи з насолодою приймали її ласку, відпочиваючи від недавніх битв. Сінгі подала йому келих вина. Він без поспіху зробив ковток напою, ліниво спостерігаючи за дівчиною.

- Звідки це? – Сінгі трепетно торкнулася суворого рубця, що перетинав його груди.

- Ммм... – Рош відчув її губи, – десь пропустив удар, – не вдаючись в подробиці відмахнувся герцог.

- Господи, Рош! Це ж смертельна рана!

- Пусте, – безтурботно кивнув лицар, продовжуючи ніжитися.

- А тут... – Сінгі цілувала довгий шрам, що перетинав його кремезне стегно від пояса до коліна.

- Яка ти допитлива... – промурчав Рош, – це з часів повстання, – герцог занурився у спогади, – це була єдина битва, де я відчув справжній страх... Ми брали Державний архів, де зберігався вигаданий родовід Дона, в якому доводилося, що саме він і є законним нащадком тодішнього монарха. Мені було страшно – з нами пішов сам Вік... Сінгі, перестань! – Рош грайливо перевернувся на ліжку і продовжував, – Уяви – майбутній король, наш Вік, від якого залежала доля Держави, сам пішов в битву... Ми з Червоним як могли берегли його, але ти не бачила Віка! Сінгі! – Рош продовжував розповідь, вдаючи, що не помічає її пестощів, – Вік волів бути в самій гущі битви, в той час як один влучний удар міг забрати в нас Короля!

Сінгі слухала з уст самого герцога Роша про події тих днів, одночасно не відволікаючись від лицаря...

- Ми ледь не втратили Короля! Це була найстрашніша битва. Ніколи я не відчував страху, окрім того разу. Я ні на крок не відходив від Короля, але дорогу нам перегородив віконт Рич. Тоді я залишив Короля з Червонним, а сам кинувся на Рича. Він вибив в мене зброю і тоді я зняв важкі дубові двері і ними поклав Рича. Сінгі, ти не даєш мені розповісти... ммм... – дівчина слухала, не відволікаючись від його плоті, – Ми добули тоді родовід Дона, в якому не було й слова правди! На радощах, я не добив Рича, який благав мене про помилування...Сінгі, – промурчав Рош і віддався її пестощам.

- Рош! Рош... в усьому світі не має воїнів рівних тобі!

- Сінгі... – сміявся Рош.

- Рош, таких як ти більше не існує... Аби ти лише уявляв яка це насолода пестити тебе..., – Сінгі схилилася і не оминула увагою жоден клаптик його могутнього тіла...

... Сонце пробивалося через вітраж королівських вікон і грало різнобарвними зайчиками на обличчі Роша. Він ліниво перекотився на ліжку й потягнувся. Сінгі подала вино.

- Сінгі, як тобі наш Король? – задумливо запитав Рош.

- Я вражена! Знаєш, я в захваті від тебе вже давно – якось королівський кортеж їхав нашим місцем і поряд з Королем я побачила ТЕБЕ! Ви з королем тоді були божевільно прекрасні! Навіть на фоні кремезного сильного Короля, ти захоплював неймовірною могутністю.

Рош всміхнувся:

- Сінгі, я запитую про Короля...

- Я до чого веду – Король був шалено енергійний і могутній. Але мені здається, він тяжко переживає те, що почався бунт. І вирішив змиритися зі своєю роллю. Ти його друг, ти маєш повернути йому надію!

Рош похитав головою:

- Не тільки бунт... Король поранений. Поранений отруйною стрілою. В лазні Червонний побачив на його спині рану. Я знаю такі шрами – так розпечена шкіра буває лише від одного – отрути, яка паралізує волю людини. Ця отрута не вбиває, але проникає в тіло, в душу людини і сіє там тугу, безнадію. Король більше не король, він не воїн... Отрута вразила його волю і він став жертвою, готовою лише скорятися. Хто це зробив тонко прорахував – він не стане вбивцею, навпаки – Король сам віддасть владу. Король віддасть владу і добровільно зганьбить своє ім'я. Той хто це зробив зазіхав не на життя Короля – він зазіхав на його честь і владу.

- Ти знаєш, хто це зробив? – Сінгі сиділа на ліжку, граючись своїм довгим шоколадним волосся.

- Здогадуюсь...

- Ми маємо помститися і врятувати Короля!

- Я знаю такі рани, але не знаю від них ліків. Та все ж має існувати якесь зілля!

Рош мовчки дивився повз дівчину, потім нарешті зважився:

- Сінгі, я маю тобі дещо сказати...

Дівчина відчула як впало її серце, проте відповіла якомого більш байдужим голосом:

- Слухаю...

- Сінгі... Я не знаю як все складеться далі... – Рош перекотився на білосніжному зім'ятому шовку, потягнувся до маленької скриньки поряд з ліжком, – Сінгі, я не знаю чи ми встигнемо зняти з Короля чари – ні в мене, ні в Червонного не має зілля проти цього, хоча... – Рош раптом обірвав себе на півслова, – хоча може знати знахарка Росава, вона найсильніша з відомих мені чарівниць... І все ж, – Рош повернувся до розмови, – Сінгі, я не знаю чи встигнемо ми зняти чари до того як вони розпочнуть штурм. Якщо до цього часу Король буде ще під впливом зілля – це ускладнить задачу. Ми говорили з Червонним – він в будь-якому випадку рятуватиме Короля. Я його знаю – він сам загине, але Короля врятує. Я ж піду в бій і дам Червонному вивести Короля через таємний хід. Сінгі, як тільки почнеться штурм, – Рош дав їй ключ, що дістав із скриньки, – ти не чекаючи ні мене, ні Червонного щезаєш таємним ходом. Я хочу, щоб ти врятувалася... До речі, Сінгі, – Рош подивився їй в очі, – в нас?...

- Ще не знаю, – почервоніла Сінгі.

- В будь-якому випадку, ти тікаєш таємним ходом.

Сінгі поклала ключ лицарю на долонь і закрила його пальці:

- Ні, Рош, нікуди я без тебе не піду, – Сінгі приголубила його обличчя в себе на грудях, пестила його кучеряве волосся, – ні Рош, я не зможу піти, знаючи, що ти помреш. Якщо так судилося – помремо разом.

- Туз! Пішли з нами! – покликав Рош. Лицарі й Сінгі спустилися до фехтувального залу, що був поряд зі зброярнею.

- Ну давай, Сінгі – раз ти вирішила стати до бою з Золотоволоскою... Точно вирішила? – Рош не покладав надії її відмовити.

- Так, – спокійно відповіла Сінгі.

- Рош, ти ж розумієш, що у нас не має іншого вибору! – наполягав Червонний, – по-перше ми, а значить, і Король, відразу станемо тиранами й нелюдами, що вбили через ненажерне прагнення влади безневинну Леді – єдину надію на порятунок! – Червонний скривився, – по-друге наші герби будуть вивернуті назовні і з кожної башти королівства ми будемо оголошені жалюгідними боягузами, які не можуть нічого кращого ніж воювати з жінками! Про менестрелів я вже мовчу. На кожному базарі...

- Ну добре, добре... Я з усім згідний...Сінгі стверджує, що вона вміє володіти мечем! Зараз ми це й перевіримо! А заодно й навчимо її дечому...

Вони зайшли в зал, на стіні висів королівський герб – золотавий герб, із зображенням вуздечки і написом на якійсь стародавній мові. Сінгі із запитанням подивилася на Роша.

- "Я не зачаровуюсь, щоб потім не розчаровуватись!" – герцог переклав їй девіз Короля.

Весь день лицарі й Сінгі фехтували мечами. За цей час вони впевнилися, що вона, в принципі, казала правду, але звісно володіла вона мечем не на їхньому рівні... Герцоги були відомі всьому Королівству як неперевершені митці бою! Рош, звісно враховуючи лише ті прийоми, які могли витримати дівочі руки, тим паче, що битися їй з Золотоволоскою, показав їй такі речі, які були відкриттям навіть для Червонного. Проте Червонний теж вразив Роша своїми секретами і в результаті кожен з них, а особливо Сінгі значно покращили свої вміння.

- Ваша світлість! Ще декілька днів і цей сучий син зречеться престолу! – барон Блек Беф зазирав в очі Дону, який прогулювався між своїми гвардійцями.

- Ваша світлість! Ви ж віддасте мені на розправу Роша? В мене з ним ще давні рахунки з дня, коли ці покидьки взяли Державний архів! – віконт Рич хижо всміхнувся!

- Хлопче, в мене на Роша бажаючих – греблю гати. Я, напевно, сам його проштрикну, щоб не вагатися з вибором – брутально розсміявся Дон.

- Ваша світлосте! Рош наніс мені кровну образу в тім бою!

Блек Беф гигикнув:

- Ще б пак! Славного лицаря ледь не розчавили дубовими дверима! Ваша світлосте! – звернувся він до герцога, – віддайте віконту Туза! Перед ним він точно в боргу!

- Ги-ги! – зареготав Дон, – в яблучко, Беф! Аби не Червонний Туз, нашого б славного віконта Рича тоді б народ розірвав на шматки!

- Ваша світлосте! – з образою в очах вскипів Рич, – там все було по-іншому!

- Аякже! – зареготав Блек Беф.

Раптом Дон рвучко спинився і втягнув ніздрями повітря:

- Позакривали пащі! Щось мені здається... – і Дон різко звернув до намету Золотоволоски, відштовхнувши варту, що намагалася його не пустити.

Дон зайшов в намет і принюхався. Леді стояла біля столу, змішуючи в келиху якісь таємничі зілля:

- Сер! – обурилася вона, – як Ви смієте так вриватися до мене! Де Ваші манери?!!!

- До біса! Будете манерною в тронному залі! Якщо будете там! Що це в келиху? – Дон різко підійшов до неї.

- Сер! Чому я маю Вам відповідати? – зриваючись на істеричний визиг образилася Золотоволоска.

- Тому, що мій досвід підказує, що тут щось цікаве і небезпечне.

Леді відсунула від нього келих.

- Кого на цей раз планує труїти Леді Золотоволоска? – очі Дона не віщували їй нічого доброго, – Кому призначений цей келих?

Леді відступила на крок і підняла на Дона невинні, трохи сором'язливі очі:

- Рошу, – коротко відповіла вона і почервоніла, – це приворотне зілля... Сер! Чому я маю Вам це розповідати? Ви обіцяли, що коли ми візьмемо владу, віддасте мені герцога!

- Шльондра! – Дон стис підборіддя Леді і дивився в її очі, – затям... – Леді пручалася і ковзнула правою рукою в мережива своєї сукні. Удар і Дон вибив з її руки кинджал, боляче заламавши руки.

- Затям, лярва! За себе я не боюся – для цього в тебе закороткі руки. Але, якщо хоча б один волосок впаде з голови моїх людей, – Дон боляче стиснув обличчя Леді, – борони Боже, від твоєї руки загине хоч одна моя людина – ти пошкодуєш, що народилася на світ! Приворотне зілля кажеш?!!! Не бажаєш його випити? – Дон випустив її руки і підніс до губ келих, – Ну ж бо, Леді! Це всього-на-всього приворотне зілля!

- Воно не діє на жінок... – прохрипіла Леді...

- Тим краще! Значить тобі не зашкодить! А я переконаюся, що це була не отрута!

Дон насолоджувався повними жаху очима Леді:

- Ну що, шльондра? – Дон кинув келих на підлогу і рідина відразу пропекла дорогий килим.

- Дивись мені! – Дон відшвирнув Леді від себе, – ще раз побачу – ти його вип'єш!

І Дон розгнівано вийшов з намету.

Ніч оповила столицю. Небо затягли хмари, древні химери королівського палацу таємниче вимальовувалися на темному тлі. Столичні пагорби вкривали заколотники. Одинока фігура в світлому плащі гвардії Золотоволоски вже покинула межі їх табору і прямувала до високих пагорбів, один з яких був відомий як Поросла Гора. Це місце жителі Королівства намагалися уникати, про нього ходили різні легенди і чутки. Говорили, що там збираються шамани та відьми. Що там проходять різні таємничі події. Що те місце – місце чар. Дівчина в світлому плащі не без страху почала підійматися на Порослу гору. Вона йшла вузенькою стежкою поміж чудернацьких дерев, майже в повній темноті. То там то тут дорога плутала між непрохідними чагарниками. Дівчина йшла, відшукуючи дорогу на дотик. Нарешті вона знайшла, що хотіла – перед нею стояла важка кам'яна будівля, через вікна якої пробивалося ледь помітне світло. Дівчина постукала в двері.

- Заходь. – почулося зсередини.

Дівчина, не сміло, відчинила двері і опинилася в просторій кімнаті. Перед нею сиділа молода жінка, одягнена в дивний одяг, схожий на одяг античних богинь полювання, її прикрашали масивні і якісь таємничі прикраси. В жінки було довге, воронова крила волосся і такі ж самі темні великі очі.

- Сідай, – пролунало з її вуст запрошення-наказ, – розповідай!

Гостя, це була Сінгі, обережно підійшла до жінки:

- Доброї ночі! Дозволь просити тебе про допомогу, Всезнаюча Росава! – Сінгі протягнула жінці калитку з дорогоцінними прикрасами, – і прийми ці скромні дари в знак нашої безмежної поваги до твоїх знань і твоєї сили. Я прийшла до тебе, благати допомогти нашому Королю і нашій Державі, Велика Росава!

- Король... Я знаю – йому зараз не легко... Тяжкі хмари зібралися над ним, темні сили обступили... Що саме ти хочеш? Ти просиш не лише від себе – за твоєю спиною я бачу могутні постаті.

- Всевидяча Росава, ти права. Разом зі мною тебе благають їх світлості Непереможний герцог Рош і граф Червонний Туз. Саме його світлість граф зрозумів, що тут не лише сила меча – тут задіяні сильніші сили!

- Розповідай!

- Король в непомірній тузі. Він втратив свою колишню силу. Він зараз не здатний протистояти нікому. Його світлість граф побачив на його спині рану. Його світлість стверджує, що ця рана від отруєної стріли, яка й паралізувала волю Короля.

Росава присунула до себе кришталеву кулю, що стояла на столі, прошепотіла якісь слова і вражена Сінгі побачила королівську спальню. Король спав в своєму ліжку. Росава ще щось сказала і картинка збільшилася – щезла ковдра, що закривала від них Короля і вони побачили той самий шрам, про який говорив Червонний. Росава напружено вдивлялася в нього:

- Не може бути! Але ж ні – це саме він – той слід від отрути, яку ми називаємо отрутою серця. Отрути, яка впивається в людину і робить її немічною душею. Вона вбиває силу волі і людина стає покірна й безсила. Вона нездатна протистояти нічому. Вона повністю перетворює навіть найсильнішого й наймужнішого воїна на безсилого раба. Вона перетворює чоловіка на ніщо. Якщо цією отрутою отруїти навіть самого Непереможного герцога Роша, через деякий час з безстрашного і могутнього воїна стане безсилий раб. Ця отрута діє не відразу – спершу людина просто втрачає всяку агресію, потім людині стає все одно, потім вона починає скорятися. Якщо це чоловік – він втрачає свою силу. Якщо це жінка – вона втрачає вроджений інстинкт оберігати своє гніздо. Вона може сама знищити своїх дітей. Чоловік же перестає бути воїном. Якщо це лицар – для нього втрачає всякий сенс поняття "слава", "честь" – він може покірно схилитися перед ворогом, не зробивши бодай спроби боронитися. Він може віддати свою владу, свою жінку, своїх близьких... Це страшна отрута. Я навіть не знаю, хто може знати її таємницю. Я пам'ятаю в мене була одна учениця, і вона якось таємниче щезла, і через деякий час я помітила, що пропала пляшечка з цією отрутою. Я досі намагаюся знайти й повернути її. Але марно... І боюсь, що це саме вона...

- Велика Росаво! Але ж має бути від цього якесь спасіння!

- Так, воно є! Але... але його треба вміло використати... Я тобі дам ліки, – Росава підійшла до шафи, що повністю була з маленьких ящичків, відкрила один і дістала коробочку з прозорим порошком, – відкрий перстень звеліла вона Сінгі, хоча з першого погляду зрозуміти, що під каменем подвійне дно було неможливо. Сінгі не запитуючи підкорилася. Росава насипала їй порошку.

- Розводиш це зілля з вином. Даєш випити Королю. Чари мають зникнути і Король знову відчує смак життя, він знову стане тим Віком, якому народ довірив владу.

- Дякую, о Велика Росава! Ти єдина можеш врятувати Короля! Дякую, – Сінгі зняла з себе коштовні сережки і намисто, не зважаючи на протест Росави поклала на стіл, – дякую Всезнаюча Росава, дякую, дякую...

- Вперед! І пам'ятай – між зіллям і дією має пройти якнайменше часу! Стій! Візьми це, – Росава протягнула їй флакон з якимись таємничими парфумами, – його світлості має сподобатись...

І Сінгі чимдуж поспішила до палацу.

- Ваша Величносте! Бажаєте чаю? – Сінгі зайшла в покої Короля з тацею, на якій стояла чашка запашного чаю і солодощі. Перед цим вона довго й прискіпливо приводила себе до ладу й не забула нанести на тіло декілька крапель подарунку Росави...

Король всміхнувся:

- Дякую, Сінгі, ти така турботлива! Не йди так швидко – побудь з старим королем...

Останні два слова вдарили ножем Сінгі в серце, але в ньому горіла надія, що уже сьогодні все зміниться... Вона повільно поставила тацю на кам'яну стільницю й ніжно подивилася на Короля. Король підійшов до шафи, дістав два келихи з гірського кришталю, срібний графин:

- Вип'ємо вина?

- Це висока честь для мене.

- Сінгі, я дуже радий, що Рош привів тебе сюди, – король розлив вино, Сінгі подала йому келих і одночасно з її персня кристали посипалися в рубіновий напій.

- Сінгі, я щасливий, що не весь народ відвернувся від мене...

- Ваша Величносте! Ви занадто скромний. У Вас залишилося багато вірних людей! Вперше в історії Королівства люди відчули свободу! Вперше Ви примусили інших поважати нашу Державу! Я щаслива, що Ви мій Король! – Сінгі дивилася на Короля великими ніжними очима. Він захоплював її ще до часів повстання. Її завжди вражали його сила й могутність. В нього було щось, що змушувало її тремтіти від захоплення. І зараз, знаходячись біля нього вона була й вражена й боязлива одночасно.

- За мій народ! – король виголосив тост.

- За мого Короля! – відповіла Сінгі.

Він осушив келих, відчуваючи як неймовірне тепло й енергія розливаються по його тілу. Сінгі сиділа поруч і милувалася королем з під опущених вій. Її обличчя розшарілося і вона намагалася приховати сором'язливість. Сінгі милувалася руками Короля – він тримав кришталевий фіал, але це були руки людини, яка все життя тримала меч. Округлий келих здавався тендітним в величезних чоловічих долонях, дівчина почервоніла, дивлячись на його руки... Неймовірне поєднання сили і вишуканості – благородні зап'ястя, що переходять в великі, сильні долоні, довгі гарні пальці, неначе створені тримати і важкий лицарський меч і Державну Булаву. Граційні, сильні і одночасно вишукані, звабливі жести... Щоб якось відволіктися від таких спокусливих рук Короля, Сінгі запитала:

- Ваше Величносте, я вражена Вашим палацом! Він такий незвичайний! Ці статуї, що оздоблюють дах!

- Це дуже древні статуї. Вони існують, скільки існує палац, – Король повільно підніс келих, вдихнув аромат вина, не поспішаючи випив...

- А як вони зроблені? Це ж не камінь?

- Ні, Сінгі, вони відлиті. Але не з металу. Є така речовина, що спершу ніжна й пластична, але потім твердне...

- Чудеса!

Раптом Король відчув, як кров завирувала в жилах, йому нестерпно захотілося опинитися в горнилі битви, взяти в руки меч, відчути корону, підкорити жінку...

- Ні, чому ж чудеса? Звичайне природне явище..., – король енергійно провів рукою по волоссю Сінгі, – м'яке стає твердим – приймає форму й перетворюється на камінь. Така природа речей...

Раптом очі Короля спалахнули, він рвучко поставив келих, густе червоне вино розлилося по білосніжній скатертині. В повітрі стояв запах її парфумів, Сінгі відверто милувалася Королем. Король провів рукою по її обличчю:

- Ти така гарна, Сінгі... – але він опанував себе, – Ні, повертайся до Роша. Ще мить – і я втрачу найближчого друга. Ти ж його кохаєш?

Сінгі чесно кивнула:

- Дуже, Ваша Величносте!

Я не можу так вчинити з ним. На жаль він був перший. Вибач. Повертайся до нього, Сінгі! Хоча – ні! Поклич його сюди! Разом з Червонним! – Король відчув неймовірне бажання діяти.

- Слухаюсь, мій Король!

В залі, оздобленій червоним деревом, з важкими шторами за дубовим столом сиділи лицарі, Король і Сінгі.

- В нас є півтисячі моїх гвардійців, – говорив Рош, – якщо все як я й планував, віконт Клич уже з ними недалеко від твого палацу, мій Королю!

Король, як і колись енергійний і сповнений рішучості, в той же час залишався благородним і чесним:

- Друже мій, і що ти плануєш з їх допомогою робити?

- Мій Королю! Ми вдаримо по заколотниках, приберемо Дона й Золотоволоску й в Державу повернеться спокій.

- Що ти розумієш під "заколотниками" – народ?

Червонний Туз в цей час мовчки встав, підійшов до бюро на ріблених ніжках, інкрустованого золотом, вмокнув перо і почав щось писати.

- По-перше, там в переважній більшості не народ, а їх армії, – заперечив Рош, – по-друге, мій Корою, ти ж не збираєшся вести з ними переговори?

- Роше, друже мій! Все має відбутися згідно Законів нашого Королівства. Ніякої сили проти своїх людей!

- Мій королю, ти ж розумієш, що Дон і Золотоволоска розуміють лише силу!

- Звісно, Рош! Але там наш народ. Тому зробимо так... Червонний! Що ти там робиш, – Король помітив, чим зайнятий Туз.

- Підсилюю наші ряди, мій Королю! – озвався Червонний, не перестаючи писати. Король підвівся, підійшов до нього, поклав руки йому на плечі:

- Яким чином, Туз?

- Пишу листа магістру мого Ордена. Я в Ордені не остання людина, тому він миттєво пришле нам на допомогу десь вісімсот – дев'ятсот наших лицарів. В мене, як завжди, при собі пара поштових голубів – за дві години магістр отримає листа. До вечора хлопці будуть тут.

- Туз! З якого переляку лицарі твого Ордену будуть приймати в цьому участь?!!!

- Мій Королю! Нам потрібне військо.

- Туз! – очі Короля недобре звузилися, – скажи, а тебе не непокоїть те, що Орден, якому ти служиш, давав обітницю боронити наше Королівство від ворогів і не підіймати меча на своїх людей?

- Мій Королю! Наша гвардія лежить під порогами! В нас не має людей!

- Як це в нас не має людей? – озвався Рош.

- В нас не має багато людей, – відразу виправився Червонний.

- Туз! Я вдячний тобі за відданість і, дійсно, ти практично, перша людина в своєму ордені, але твої люди не порушать обітницю. Друзі мої! Нам не треба багато людей. Ми розрубаємо цей вузол по-іншому: я вийду і викличу Дона на бій.

- Мій Королю! – підскочив Червонний, – а тебе не тривожить те, що за Уставом Королівства, монарх не може нікого викликати на бій, оскільки його життя належить не йому самому, а Королівству?!!!

- Туз, я думаю, в даному випадку це не має значення...

- Ага! А як ти потім плануєш переконувати народ жити за Законами і Уставом Королівства, якщо сам його порушиш? – знайшовся Рош.

- Мда... мій Королю, Рош говорить слушно, – підтримав Червонний.

- Мій Королю, давай вдаримо по заколотниках! – наполягав Рош.

- Рош! Все має відбутися згідно Уставу Королівства. Жорстко, але законно!

- Тоді давай вдаримо по гвардії Дона й Золотоволоски, а їх самих викличемо на бій ми! – запропонував Червонний.

...До глибокої ночі в королівській залі горіло світло і Король з соратниками шукали вихід...

З вулиці почувся звук рогу, наростаючий гомін натовпу, брязкіт зброї. Через весь цей шум було чути пронизливий голос Золотоволоски:

- Це наш останній і рішучий бій! Вже завтра Ви всі відчуєте зміни! Вже завтра, ні – сьогодні Ви всі будете вільними й заможними! Ми змусимо його припинити знущання над власним народом! Чуєш, Вік! Виходь! Якщо в тобі є хоча б краплина совісті, якщо ти справжній чоловік, якщо в тобі залишилася хоч краплина честі – вийди до свого народу! Вийди, Віку, і зречись престолу або прийми бій!

Завіса, що закривала королівський балкон колихнулася. В натовпі пройшов гамір "Король!", очі Золотоволоски і Дона налилися хижим вогнем. "Ось вона – мить слави!" – прошепотіла Золотоволоска Дону і зробила крок у напрямку палацу. На балконі, перед очманілим натовпом з'явилася тендітна дівчина в світло-золотавій сукні, шкіряному корсеті, з коротким мечем на поясі. З плеч звисав золотавий плащ з вишитою вуздечкою, а її довге шоколадне волосся було зібране шкіряним обручем з одним єдиним каменем посередині. Вона спокійною ходою вийшла на балкон, палаючими очима оглянула натовп і перевела погляд на Золотоволоску:

- Леді! Чому Ви вирішили, що наш Король має зректися престолу?

Леді Золотоволоска перезирнулася з Доном, який теж нічого не розумів, озирнулася на натовп – гвардія стояла без емоцій, в той час як в очах народу було німе запитання. Дівчина на балконі продовжувала:

- Леді! Чому Ви вирішили, що наш Король зречеться престолу, щоб наситити Ваше божевільне прагнення влади?

- Король – зрадник! – відповіла Золотоволоска.

- Та невже? І кого він зрадив?

- Народ!

- Правда? Як?

- Він має зректися престолу!

- Леді, дайте відповідь нашому народу – в чому зрада Короля?

- Народ зубожів! Король не захищає наше Королівство! Король прагне війни з нашими сусідами! Король не дбає про інтереси народу! Король – тиран!

- Леді! Ви називаєте зрадою відстоювання інтересів Королівства? В той час, як Ви, як його Перший Міністр втоптали честь нашої Держави в бруд! Ви називаєте зрадою інтересів народу те, що Король не дав Вам, як Першому Міністру грабувати наш народ непомірними податками? За моєю спиною, – Сінгі махнула в бік дверей, – Державні папери, в яких Ваш підпис, як Першого Міністра стоїть на Указах про введення нового мита – мита на коней, завдяки якому половина народу була змушена їх просто на просто забити. Укази, де Ви караєте наших міністрів за те, що вони посміли відстояти честь нашого Королівства, а не поклонилися нахабі? Ваш підпис на Міждержавних грамотах, де Ви зобов'язуєтесь від нашого Королівства закуповувати товари в сусідів за здирницькою ціною та на невигідних нам умовах! Міждержавні грамоти за Вашим підписом, де Ви кидаєте Королівство в ганебну боргову кабалу! Продовжувати? І Ви насмілюєтесь називати КОРОЛЯ зрадником?!!! Короля, який вперше за всю історію нашого Королівства не дозволив сусідам витирати об нас ноги? Короля, який твердо й рішуче відстоює честь нашого Королівства? Короля, який довгі п'ять років згуртовує наш народ, в той час, як такі як Ви натравлюєте людей один на одного? Короля, який вперше в історії нашого Королівства дав народу вольності і свободи, Ви називаєте тираном? Ви, Леді, смієте звинувачувати Короля, в той час як Ви бачите перед собою лише його трон і задля того, щоб зайняти його, Ви готову пожертвувати інтересами народу? Відповідайте за свої слова, Леді!

З цими словами Сінгі легко перелетіла через парапет балкону, в повітрі промайнув її золотавий плащ, і діставши в польоті із піхов меча, опинилася перед Золотоволоскою. Вона рвучко смикнула плащ, і залишилася в шовкових шароварах і шкіряному корсеті, які не заважали вести бій. Золотоволоска теж скинула плащ і діставши меча наблизилася до Сінгі.

Вони кружляли перед очманілим натовпом, гвардією заколотників, і герцогом Рошем, який теж перелетівши балкон, опинився неподалік від них. Золотоволоска провела атаку. Але Сінгі легко відбивши її, змусила Леді відступити. Сінгі летіла на неї смертельним вихором, та в останній момент Леді вивернулася і нанесла контрудар, який розсік Сінгі блузу. Сінгі здійняла меч і вмить Леді була змушена відступити. Леді піднирнувши ударила Сінгі в живіт, але дівчина зустріла її удар мечем, і відкинула суперницю в далекий край майданчика. Леді знову пішла в атаку і влучно вдарила по ногам Сінгі, проте дівчина в останню мить підскочила і в повітрі нанесла Леді удар в плече. Леді скрикнула, з руки приснув червоний фонтан, Сінгі, не даючи суперниці відпочити, почала атакувати її, нанісши ще один удар в стегно. Проте Золотоволоска відповіла їй тим же, і вже в Сінгі кров хльостала із розсіченої руки. Сінгі кинулася на Леді, але та вивернулася і не давши Сінгі розвернутися нанесла удар, проте Сінгі в повороті підставила Леді плече і уникла удару в спину. Сінгі зібралася і розсікла Золотоволосці скулу. Леді озвіріла і притисла Сінгі до стіни замку:

- Шльондра! Королівська підстилка! Я тобі покажу, що значить стати в мене на дорозі!

- Помиляєшся! Я підстилка такого жаданого тобою герцога Роша! – і з цими словами Сінгі кинула Леді в пил перед замком. Дівчина притисла Леді до землі і вибила в неї зброю.

- Ну, що відпускати тебе, чи ти знову візьмешся за своє? – Сінгі тримала меч біля грудей Леді.

В цей момент Сінгі відчула в руках щось слизьке і гнучке і побачила як замість Леді тримає в руках велетенську крилату ящірку, що вислизає з її рук. Леді тієї ж миті здійнялася в повітря і кинулася на Сінгі, що нічого не розуміючи намагалася закритися мечем.

В ту ж мить до оточуючих з боку Порослої Гори долинув довгий гучний звук трембіти. З королівського палацу посипалося каміння. Найбільша з химер, що прикрашала палац, раптом звільнилася від кам'яної шкіри і оживши підняла Сінгі собі на спину. В повітрі кружляли два чудовиська – Леді-ящірка і химера на спині якої, тримаючись лише ногами сиділа Сінгі. Вони літали над переляканим натовпом, над королівським палацом, намагаючись вразити одна одну. От Леді відкрила пащу і вже була готова проковтнути Сінгі, коли та направила химеру під нею і розвернувшись полетіла на Леді з мечем. Леді замахнулася хвостом і вибила б Сінгі з сідла, аби її химера миттєво не відреагувала і не уникла удару. Химера Сінгі розставила пазурі і шугонула на Леді, коли та закрилася від неї велетенським крилом. Чудовиська розлетілися в різні боки, і розвернувшись знову пішли одна на одну. Химера Сінгі опинилася вище і дівчина стиснувшись в клубок м'язів стрибнула на спину Леді. Та марно намагалася скинути її чи дістати пащею – Сінгі наносила потворі один за одним страшні удари. Нарешті Леді втратила рівновагу і полетіла вниз, несучи за собою Сінгі. Вже біля землі Сінгі зіскочила з неї і приготувалася до нової атаки. Та її не сталося – Леді впавши на землю знову стала людиною. До неї підбігли її люди, і головний серед них – високий безволосий чоловік – керівник її гвардії. Він дістав меч і з запитанням подивився на смертельно поранену Леді. Та істерично замахала головою – "Ні!", проте чоловік всадив їй в груди меч.

Сінгі, відійшовши від потрясіння витерла меч, коли відчула на собі сильні брутальні руки герцога Дона. Рош, який смикнувся до неї відразу ж опинився під прицілом сотні стріл Донових лучників:

- Рош – ти дурень! – розсміявся Дон, – ти щойно звільнив мене від необхідності ділити з кимсь трон! Проте дав с ким ділити постіль! – Дон притиснув до себе Сінгі, що марно пручалася в його руках, – дивись Рош, я вже відчуваю себе її химерою, – Дон рвучко повернув Сінгі і смикнув залишки її блузи, – я вже відчуваю як її губи...

В цей час Дон похитнувся і ледь не втратив рівновагу від удару міцної лицарської рукавиці, яку Рош кинув йому в обличчя. З розбитої губи бризнула кров.

- Дон! Якщо ти лицар – ти битимешся зі мною! Якщо ти хочеш не зганьбити навіки своє ім'я, якщо ти хочеш довести своє право цілувати цю дівчину, якщо ти хочеш змити кров'ю образу, яку наніс нашому Королю – вийми свій меч і йди сюди! Давай Дон, доведи своє право на цю дівчину і на престол!

І, Рош, не дивлячись на стріли, що були готові полетіти в нього, вихопив меча і кинувся на Дона.

- До біса, Рош! Я вб'ю тебе! І сьогодні ж сидітиму на троні, а твоя дівчина буде цілувати мені ноги і виконувати мої забаганки! Але перед цим вона побачить тебе, який захлинається в калюжі крові!

І Дон, кинувши Сінгі в бік, махнув своїм людям опустити луки й пішов на Роша.

Лицарі кружляли перед палацом. Це була неймовірна мить – кремезний, потужний Рош, з величезним дворучним мечем і велетенський Дон з таким же самим страшним лицарським мечем. Дон замахнувся і наніс удар від якого не було спасіння. Меч опускався на голову Роша, і розтрощив би її, якби той не зустрів його своїм мечем. Леза брязнули в повітрі, висікаючи іскри, і Дона відкинуло назад. Рош, не чекаючи, стрибнув на нього, але був змушений відскочити в бік від смертельного удару в груди. Дон не встиг змінити напрямок і пролетів повз Роша, в той час, як Рош замахнувся мечем і дочекавшись коли Дон розвернеться, розрубав йому ліву руку. Дон озвірів і чиркнув Роша по стегну. Рош відскочив і вони знову почали кружляти навколо один одного, чекаючи слушного моменту для удару. Це був гімн чоловічій сили й могутності – два велетенський бійця, кращих воїни Королівства – Непереможений герцог Рош і герцог Дон, якого прозвали Скелею за величезні розміри й міцність в бою, зійшлися в смертельній битві! Їхні м'язи були налиті кров'ю, на руках виступали велетенські жили, очі горіли вогнем. Сінгі не могла відвести зачарованого, і водночас зляканого, погляду від свого коханого! В цей момент він був кращий за кращого з легендарних воїнів, кращий за цілу армію могутніх бійців, кращий за самого Короля! Рош знову підніс меча і щосили опустив його на голову Дону, проте той вчасно відскочив і меч Роша опустився на землю, тягнучи за собою герцога. Дон замахнувся, щоб ударити Роша, який схилився за рухом меча, проте Рош уже розвернувся і піднирнувши, ударив Дона в бік, але зустрів на своєму шляху міцні лати – Дон лише похитнувся від удару. Тут Рош знову підніс меча і влучно вдарив Дона в груди. Дон похитнувся, з його грудей бризнув червоний фонтан і він упав під ноги своїм соратникам.

Рош важко дихав, намагаючись прийти в себе, коли до нього підбігла Сінгі. Він втомлено обійняв її за талію, коли гвардія, Дона, саме та, яка розбила Червонного під порогами, вигукуючи накази на іноземній мові і топчучи все на своєму шляху кинулася в бій.

Рош і Сінгі миттєво скочили в коней, і полетіли назустріч ворогам. Проте сили були нерівні. Але в цей час з балкону промайнули дві велетенські постаті в золотавих плащах. І Король та Червонний Туз теж опинилися в сідлах. Коні відчувши чужаків встали дибки, проте двох сильних рухів було достатньо, щоб тварини зрозуміли хто тепер їх хазяїн.

В цей час два загони – один в плащах Золотоволоски, другий Дона, десь по 200 -300 бійців кожен, скинули плащі і опинилися в мундирах Роша, з вишитою правому кутку вуздечкою – цей знак означав особливу відданість Королю і носили його лише бійці Роша і Червоного Туза. Віконт Клич, що очолював бійців, повів гвардію Роша до Короля й лицарів, і через якусь мить Король на чолі гвардії, супроводжуваний по праву руку Непереможеним Рошем, а по ліву Червоним Тузом врізалися в ряди гвардії заколотників.

В цей час з іншого боку війська Золотоволоски й Дона притиснув народ, який вела Сінгі. Вороги опинилися затиснутими – відступати їм не дав народ, а попереду смертельним вихором летіла гвардія Роша, очолювана Королем. Летіли на землю повалені противники, звучала лайка чужою мовою, ламалися мечі, розрубувалися стальні лати, а під ними виявилися мундири із ображенням дивовижного багатоголового птаха

- Так я і думав! – крізь битву було чути хрип Червоного, – саме про них я згадав, там під порогами! Але як Леді могла?!!! Як вона могла їх покликати?!!!

- За Королівство! – лунало в гвардії і Король, що залишав за собою вбитих ворогів вів свою гвардію до перемоги. Нарешті ряди їх поріділи, гвардійці пов'язали тих, хто залишився в живих і гвардія Короля з'єдналася з народом, рвучко зупинивши коней.

Гвардія вишикувалася поряд з Королем, поряд стояли стомлені битвою лицарі. Рош під'їхав до Сінгі і однією рукою пересадив її до себе в сідло.

Народ почав скандувати:

- Слава Королю Віку! Слава Королівству! Слава! Слава! Слава!

Король і лицарі притисли своїх коней і самі схилилися в поклоні:

- Дякую! Дякую мій народе! Ми з Вами перемогли! Слава Королівству! – Король вітав натовп, і в повітрі, багатотисячним голосом залунав гімн Королівства.

***










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua