Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
московські убивці   убивства українських діячів

Чергове московське убивство: Василь Червоній


16
Рейтинг
16


Голосів "за"
20

Голосів "проти"
4

Чи збільшує шанси залишитись живими липкий страх причетних до можливості розслідування обставин убивства Василя Червонія та об'єктивного оприлюднення інформації про нього?

Чергове московське убивство: Василь Червоній
Чи збільшує шанси залишитись живими липкий страх причетних до можливості розслідування обставин убивства Василя Червонія та об'єктивного оприлюднення інформації про нього?

Величезний досвід українського народу однозначно показує, що так звана (м'яко кажучи) "примирювальна" позиція при виді очевидних ознак чергових московських убивств на українській землі – а також не менш очевидних ознак величезних московських зусиль щодо нового підпорядкування Москві важелів управління безпекою українського народу, з метою учинення нових гігантських убивств на українській землі – не тільки аніскільки не поліпшує особистої безпеки даних прямо причетних людей, а цілком навпаки, з імовірністю майже одиниця неминуче та прямо й досить таки швидко веде цих людей до загибелі. І далеко не тільки особистої фізичної їхньої скорої загибелі, зауважимо при цьому.

Що стосовно чергового щойно учиненого нового московського убивства ще одного українського політичного діяча, Василя Червонія, то ознак традиційної московської ретельної організації прикриття цього убивства стільки, що тільки за одною цією стандартною ознакою учинення московських убивств можна не сумніватися в тому, що це не що інше, як нове московське убивство.

Щодо (загальної) причини убивства, то тут гадати не доводиться, достатньо тільки прочитати одну з останніх публікацій Василя Червонія:

===:

УКРАЇНЦІ... ПЕРЕМОЖЦІ ЧИ ЖЕРТВИ ВІЙНИ?

Слово Просвіти ч.20 (501), 21-27 травня 2009 р.

четвер, 21 травня 2009 06:00

Василь ЧЕРВОНІЙ,

народний депутат України чотирьох скликань

Мої родичі, як і більшість українців, боролися з фашизмом як у Червоній армії, так і в лавах УПА. Мені легко говорити на тему війни в будь-якій аудиторії. Але далі терпіти приниження українців через применшення їхнього внеску в очищення Європи від німецького фашизму та Євразії від російського націонал-більшовизму і через прищеплення нам неіснуючих провин за чужі гріхи не хочу.

За 18 років керівники України так і не виробили власної української оцінки ходу війни, її наслідків, внеску українського народу в перемогу над обома агресорами та організаторами війни – нацистами і комуністами. Саме тому підручники з історії для школярів досі подають майже без змін історію війни в радянській, тобто російській інтерпретації, ототожнюючи її з історією так званої Великої Вітчизняної. Багатьом в Україні не хочеться, щоб українці дізналися всю правду про криваві події 1938-1953 років. Бо в цього покоління можуть з'явитися нормальні, а не рабські вимоги до своїх сусідів – колишніх окупантів...

Історію потрібно знати без прикрас. І вивчати її на правдивих фактах, дивлячись на неї українськими очима, а не позиченими у московського чи тель-авівського посла. Бо результатами війни на кістках мільйонів українських жертв й надалі користуватимуться і збагачуватимуться ті, хто розпочав війну, або ті, хто не наважився підняти свою зброю проти двох агресорів.

Історична правда полягає в тому, що Друга світова війна розпочалася не 1941 року нападом Німеччини на СРСР, а 1939-го нападом СРСР на Фінляндію, згодом Естонію, Латвію, Литву, Румунію та Польщу. Перші два роки війни СРСР і Німеччина були державами-союзниками; їхні вожді Гітлер і Сталін симпатизували один одному; червоноармійці й солдати Вермахту проводили спільні військові паради в Гродно, Бресті, Пінську, Золочеві. Берія в газеті "Правда" називав німецький націонал-соціалізм братерською ідеологією. Тому й не дивно, що ця німецько-радянська дружба завершилася так званим пактом Молотова-Ріббентропа, який розв'язав руки агресивній Москві в її намаганнях окупувати величезні території сусідніх держав.

Уже у вересні 1939 року під радянською окупацією опинилася вся Україна. На західноукраїнські землі прийшло не визволення, а терор, розкуркулення і колективізація, арешти та розстріли активістів патріотичних організацій, священиків, інтелігенції. Майже 1,2 млн так званих ворогів народу було вивезено в Казахстан і Сибір.

Про це нині мовчать і в Москві, й у Києві. Як не хочуть говорити і про те, що саме українських новобранців часто кидали на німецькі укріплення без зброї, без набоїв, під дулами заградзагонів, аби знищити тих, хто вижив після страшного Голодомору.

Потрібно згадати бездарних і жорстоких червоних генералів, які під час оборони Києва та Харкова здавали в німецький полон мільйонні армії. Немає досі всієї правди про штрафні батальйони, про розстріли комуністами тих, хто втік з німецького полону, про радянські концтабори для тих, хто вже побував у таборах фашистських, про особливу роль СМЕРШу, про енкаведистів, якими була нашпигована кожна військова частина і загони яких було послано в Західну Україну під маскою червоних партизанів для боротьби не з фашистами, а з українськими повстанцями і мирним населенням.

Монголо-татарську підступність і виняткову жорстокість так званих визволителів добре пам'ятають і латиші, й естонці, й поляки, і чехи, й угорці. Радянські "визволителі" зґвалтували 15 млн жінок (на території НДР – майже всіх жінок!), 6 млн з яких зробили аборти. Цього не було в британській чи американській зонах окупації. Економіку країн соцтабору (радянської зони окупації) було відкинуто на десятки років назад порівняно з країнами Європи, які опинилися в НАТО.

Усе це – сотні тисяч безневинних жертв. Усе це – гірка правда тієї війни, яка завдала українцям непоправних втрат. За даними англійського історика Нормана Дейвіса, в роки Другої світової війни загинуло 20 мільйонів українців – найчисленніші жертви серед усіх народів світу. За це європейці повинні українцям руки цілувати, пам'ятники встановлювати, а не йти на повідку у ФСБ і Моссаду, звинувачуючи українців у співпраці з фашистами, як цинічно це робить німецька Феміда щодо червоноармійця Івана Дем'янюка, який потрапив у німецький полон.

Так, деякі українці, як і всі європейці, воювали на боці німців (і то не до кінця війни) лише у складі однієї дивізії "Галичина" та двох батальйонів – "Нахтігаль" і "Роланд" (жодним чином не пов'язані з УПА), що налічували загалом не більше 30 тисяч вояків. Натомість цілі держави, такі як Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія тощо були союзниками Німеччини. Кількість поляків, євреїв, французів, бельгійців та інших окупованих народів Європи, що воювали у формуваннях СС, Вермахту, охоронних, поліційних та інших формуваннях ІІІ Рейху, була у кожної європейської нації набагато більшою, ніж згадані 30 тисяч українців. Тепер можна стверджувати, що серед окупованих народів Європи найменша кількість тих, хто добровільно або примусово став під прапори і багнети Адольфа Гітлера, – це українці!

Улітку 1942 року приблизно 500 тисяч росіян вже служили в німецькій армії, а на кінець того самого року їхня кількість в лавах Вермахту, СС та інших військово-поліційних і допоміжних формуваннях коливалася від 800 тисяч до 1 мільйона осіб. Французький історик К. К. Жура стверджує, що їхня кількість – півтора мільйона. Росіянин став вагомою фігурою після німця, що під нацистськими штандартами погодився вести безкомпромісну збройну боротьбу проти Червоної армії, радянської держави та своєї батьківщини. То чому росіяни, поляки чи євреї не сміють їх називати підсобниками фашистів, німецькими прихвоснями, нацистами, колаборантами, а українців дедалі частіше називають фашистами? І це на українських телеканалах! Чи не тому, що ці телеканали належать не українцям?

Невже цього не розуміє так звана українська влада? Не розуміють, бо і Президент, і уряд, і парламент "купилися" на дешеву російську пропаганду і поширюють в Україні чужі українцям ідеї "великої перемоги" так званого радянського народу, отже, Сталіна. Доказ? Простий! Українська влада не вважає за потрібне засудити комунізм і Сталіна так, як 1945-го судили нацизм і Гітлера.

Росія не лише привласнила перемогу над фашизмом, вона використовує цю дату як ідеологічний плацдарм для боротьби з українською державністю і для нової окупації України. Спочатку ідеологічної, інформаційної, церковної, економічної, а згодом і територіальної.

Правда полягає в тому, що після червня 1941 року Україна опинилася в жорнах двох тоталітарних режимів, і особливого вибору в більшості українців під час мобілізації не було. Тому маємо віддати належну шану тим українцям, кого примусово мобілізували до Червоної армії, хто загинув у боротьбі з фашизмом.

Мало хто знає про те, що в когорті Героїв Радянського Союзу -половина українців, як і те, що на 2009 рік в Україні проживає всього 219 тисяч фронтовиків, а так звана Всеукраїнська організація ветеранів налічує аж 3 млн членів. Саме їх, енкаведистів, кадебістів, політруків, народжених після 1927 року, бачимо на парадах, де вже немає фронтовиків, бо їм далеко за 80 і вони ледь животіють на мізерні пенсії, на відміну від вгодованих ветеранів НКВС.

Та найбільша ганьба нинішньої української влади – ситуація, що в Українській державі не визнано тих, хто зі зброєю в руках без примусу, добровільно боровся за неї проти німецьких, російських, угорських, польських та інших окупантів. Українські повстанці – справжні Герої України. Саме їхній безсмертний подвиг приніс Україні омріяну Незалежність. Для українців Друга світова війна завершилася лише 24 серпня 1991 р.

Доки влада не стане українською, доки не вимагатиме від інших країн і народів шанувати українців як націю, що поклала на вівтар перемоги над фашизмом найбільшу кількість жертв, доти в нас не буде сильної національної держави, яку створили, наприклад, євреї саме як жертви війни. Українці – не переможці, а жертви війни, і не менші, ніж євреї. А тому маємо не менше прав, ніж євреї, на створення власної національної держави, де в усіх сферах політичного, економічного, військового, інформаційного, культурного, церковного життя керували б представники корінної нації, яка найбільшою самопожертвою серед народів світу виборола священне право на національне відродження з попелу війни.

І першим кроком у цьому напрямі має стати відмова від загравання з колишніми неприхованими і таємними організаторами війни та святкування так званого Дня Перемоги за чужими сценаріями. Дні завершення Другої світової війни мають залишитися поминальними, коли всі українці, за християнськими традиціями, молитимуться у храмах та біля могил усіх жертв і всіх учасників війни. В ім'я примирення українця з українцем! В ім'я України, а не її катів, що досі не покаялись!

Copyright © 2009 Слово Просвіти. Всі права застережено.

:=== Передруковану на ХВ: http://h.ua/story/200441/

Оригінал тут: http://www.slovoprosvity.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2221:%D0%A3%D0%9A%D0%A0%D0%90%D0%87%D0%9D%D0%A6%D0%86%E2%80%A6%20%D0%9F%D0%95%D0%A0%D0%95%D0%9C%D0%9E%D0%96%D0%A6%D0%86%20%20%D0%A7%D0%98%20%D0%96%D0%95%D0%A0%D0%A2%D0%92%D0%98%20%D0%92%D0%86%D0%99%D0%9D%D0%98?&catid=41:%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%8F%D1%87%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0&Itemid=57

Найбільше інформації про убивство Василя Червонія, яку як на сьогодні мені вдалося знайти, в публікації (наводжу її повністю):

Авторка: viaaaa@livejournal.com

Ім'я: Via

День народження: 1968-05-28

Місцезнаходження: Київ, Ukraine

===:

Jul. 8th, 2009 at 9:24 PM

Василь Червоній – загибель чи вбивство?

4 липня 2009 року трагічна смерть обірвала життя народного депутата України чотирьох скликань, члена Вищої церковної ради УПЦ КП, старости Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівне, голови Рівненської обласної організації Української Народної Партії Василя Червонія.

6 липня Василя Червонія поховали біля центрального кафедрального Свято-Покровського собору поряд із митрополитом Рівненським і Острозьким Даниїлом.

На похороні було близько п'яти тисяч чоловік (за оцінками преси, як на мене – набагато більше), напередодні цілу добу тривала служба у соборі – аби мешканці Рівного могли попрощатися з Червонієм. Віддати останню шану загиблому соратнику приїхали люди з усієї України, вперше в житті бачила таку кількість мужніх чоловіків із сльозами на очах. Співали Гімн України і стріляли з рушниць, спускали труну під улюблену пісню Василя про Полісся – ось тут є відео похорону:

http://www.rivne1.tv/Info/?id=2991&p=0&p1=2

Звісно, були виступи. Голова УНП Юрій Костенко попросив вибачення у Василя Червонія – можливо, й щиро, але мимоволі закралася думка, що перед мертвими вибачатися простіше. Різні були промови "діячів" – і від душі, й формальні, але загальний настрій був щемно-трагічним – Рівненщина понесла величезну втрату, люди втратили Провідника – одночасно із сльозами горя на обличчях людей видно було розпач і безпорадність, якусь навіть дитячу розгубленість.

Немилосердно пекло сонце, виступи тривали дуже довго. І ось слово взяв Микола Поровський: "Я не вірю ні у які блискавки. Читав висновок судово-медичної експертизи – де зазначено, що струм увійшов через ліве плече і вийшов через праве плече. Де ви бачили блискавку, що б'є не вертикально, а горизонтально?". Всі люди стиха загомоніли – бо то була думка, висловлена вголос від імені багато кого, хто не вірив у випадковість загибелі Василя Червонія. І вже у наступному виступі хтось продовжив думку про вбивство: "Загинули Чорновол, Ємець, Оробець, і Червоній став з ними в ряд".

Ще напередодні у Києві, читаючи повідомлення про смерть Червонія, жодної секунди не вірила у випадковий збіг обставин і версію смерті від блискавки. У Рівному я очікувала почути факти від очевидців і соратників – і то відбулося вже одразу біля могили покійного, люди говорили про це. Соратнику Червонія – Євгену Жовтяку – слова для виступу так і не надали. В'ячеслав Кириленко також не виступав – стояв серед людей оддалік. Хтось з керівників області зачитав слова співчуття від Президента України Віктора Ющенка, а потому одразу заговорив Володимир Бондаренко (і краще б він мовчав): "Коли ми йшли до могили, дехто з людей кинув нам вслід "О, приїхали Юлькіни жучки". То ми кажемо, що ми не "жучки", ми також привезли співчуття від Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, не одному ж Президенту співчувати". Люди знову стиха загули – але вже від огиди і обурення, то було дуже недоречно і непристойно – таке верзти на похороні.

Коли почали засипати могилу, і всі кидали пригорщі землі на труну, людський вир зіткнув мене з Кириленком – тихенько попросила його про те, аби депутати ВР ініціювали порушення кримінальної справи за фактом загибелі Василя Червонія. В'ячеслав пообіцяв порадитися з іншими депутатами і зробити все можливе, аби це вбивство було розслідуване.

Потім був поминальний обід – на якому всі знову і знову розпитували один одного, що саме трапилося. Помітила, що всі члени УНП продовжували наполягати на версії про випадкову блискавку, мешканці Рівного говорили мало і неохоче – видно було деяку упередженість і побоювання, що ми поїдемо назад до Києва, а їм там залишатися і жити.

Поспілкуватися з родичами не було можливості – бо це виглядало б просто неетично, тому всі одне одному переказували чутки про те, що нібито казали родичі і свідки загибелі Василя. І говорили різне.

Далі я просто викладу ту інформацію, що почула у Рівному, прочитала у пресі, отримала від різних адресатів на електронну пошту за останні дні:

1. Мешканці Рівного говорили, що Василь з родиною поїхав купатися на озеро, почався дощ, родичі вийшли на берег, а Червоній залишився у воді – поплавати під дощем. Потім люди з берега побачили, як Василь різко здригнувся, нібито хотів вискочити з води, і впав. В цей час гримів грім – але дуже далеко, і блискавки видно не було. Дехто з очевидців бачив, як впав Василь, з вікон будиночків, що нібито є на березі озера.

2. У найперших повідомленнях ЗМІ писали про те, що Василь вудив рибу з вудкою, в яку нібито потрапила блискавка.

3. Інші ЗМІ писали про те, що Василь розмовляв під час дощу мало не у озері по мобільному телефону, через що в нього нібито влучила блискавка.

4. 4 липня було названо одразу три різних лікарні, у які начебто відвезли Василя Червонія.

5. Частина ЗМІ писала, що Василь Червоній помер у машині швидкої допомоги, частина ЗМІ запевняла, що його рятували у реанімаційному відділенні ще декілька годин. Після похорону преса написала таке: "Блискавка увійшла в одне плече і вийшла в інше, розірвавши серце, кажуть очевидці і лікарі. Зазвичай вона входить у землю вертикально." http://www.radiosvoboda.org/content/article/1770672.html. Виникає слушне питання – який тоді був сенс у реанімаційних заходах і чи були вони взагалі?

6. Одразу після повернення у Київ мені надіслали листа, де розповіли, що блискавка вийшла через ногу – і що була обпечена плоть ноги.

7. Також мені надіслали скан висновку судово-медичної експертизи, у якому зазначено причину смерті: "Ураження атмосферною електрикою" – яким чином судмедексперт зробив висновок про природу електричного струму, невідомо. Проте перелік ушкоджень – відсутній, на підставі чого саме зроблені висновки – невідомо.

А тепер про тих, кому вигідна була смерть Василя Червонія саме зараз:

1. У зв'язку з подіями по "справі Лозинського" була виявлена наступна закономірність:

Василь Червоній закінчив в 1975 р. середню школу на батьківщині батька в с.Грушка Кіровоградської області.

http://maidanua.org/static/news/2009/1246739047.html

У цьому самому с.Грушки Ульянівського району Кировоградської області народився і мешкав вбитий 16 липня Валерій Олійник.

І дуже неподалік – у тому ж Ульянівському районі Кіровоградської області 15 липня загинув у автокатастрофі син народного депутата України Ганни Герман.

Перші повідомлення про вбивство Валерія Олійника у Голованівському лісі надходили до преси саме від осередку УНП у Кировоградській області.

2. У зв'язку з приїздом партиарха Кирила:

Василь Червоній ініціював розгляд питання по недопущення патріарха Кирила не територію Рівненської області і це питання мало бути поставлення на голосування у Рівненській облраді 10 липня.

Також Червоній планував із соратниками організацію блокування патріарха Кирила у Бориспільському аеропорту м.Києва 28 липня 2009 року.

Окремо звертаю увагу – на запит у Гуглі залишився кеш з наступною інформацією:

"Василь Червоній, Микола Поровський та Володимир Пилипчук дадуть прес-конференцію у... Про це повідомили з прес-служби РОО УНП. Інші новини за 26.06.2009...www.ogo.rv.ua/hot_news/28314 – Сохранено в кэше – Похожие"

Станом на сьогодні сайт "Ого" не працює і довідатися, яку саме прес-конференцію планував Василь Червоній, не маю змоги – чи то щодо подій на Кировоградщині, чи щодо приїзду патріарха Кирила.

Ще одна цитата з новин: "Цю трагедію вважає не випадковою і священик Степан Маринич – колишній соратник покійного, нещодавно відсторонений від служби не без участі Члена вищої церковної ради УПЦ КП Василя Червонія. "Не треба ніколи нікому копати яму", – зауважив Степан Маринич." http://www.radiosvoboda.org/content/article/1770672.html. Це вже схоже на погрозу.

Одночасно хочу зазначити, що у Інтернеті почалася шалена інформаційна кампанія про "Кару Божу" буквально з перших хвилин появи повідомлень про загибель Василя Червонія. Версію про блискавку активно педалювали і підігрівали прихильники Московського патріархату, і навіть були погрози "незгідним", що вони можуть повторити долю Василя Червонія. І при цьому члени УНП, присутні в Інтернет просторі, наполегливо просили не піднімати питання про те, що смерть невипадкова – що також насторожує.

Підводячи риску, зазначу, що смерть Василя Червонія відбулася за незрозумілих обставин, в ній були зацікавлені різні кола політичних і релігійних діячів, і реалії та наведені факти потребують дослідити справу в рамках кримінального процесу – із залученням слідчих органів, бо замовчування факту вбивства Василя Червонія є неприпустимим злочином перед мешканцями Рівненської області та всієї України.

:=== http://viaaaa.livejournal.com/28600.html

Не доводиться сумніватися, чи не так, що дане вбивство – як і усі без жодного винятку убивства величезної кількості українських політичних, мистецьких та медійних діячів, які усі, так само без жодного винятку, були убиті виключно бандою московських убивць українського народу – звичайно що не буде а ні розслідуване, а ні тим більше розкрите. І ці абсолютно безкарні московські убивства – це зрозуміло мабуть усім – продовжуватимуться доти, доки Україна не стане дійсним учасником НАТО.

Останні кілька слів попереднього абзацу взяті з безпосередньо відносної до даної теми статті:

"Убивства українських політичних і культурних діячів"

http://h.ua/story/53946/

(http://www.narodnapravda.com.ua/politics/46b84f3c178cc/)

Олександр Франчук http://olexandr.uuuq.com/

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua