Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Чому ліберальний українець і є єдиним справжнім українцем? Четвертий жижекіанський урок.

iovv | 28.05.2009 10:49

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
4

Спроба діалектичного погляду на "вічне" питання національної ідентичності дещо приправлене лаканівським психоаналізом

Чому ліберальний українець і є єдиним справжнім українцем? Четвертий жижекіанський урок.
Якщо ви від душі смієтеся з жарту про те, як москалі полетіли в космос, але на жаль не всі, чи робить це вас справжнім українцем? І, з іншого боку, якщо цей жарт приємно лоскоче вам серце, чи маєте ви все ще право називати себе лібералом, тобто людиною, яка відстоює право на вільний вибір іншою людиною власної ідентичності, включно з ідентичністю національною, і як правило негативно ставиться до різних форм нетерпимості, в тому числі і русофобії?

Жижекіанський психоаналіз вчить нас, що людина може вважати себе повноправним членом певної спільноти не тоді, коли вона виконує усі експліцитні приписи цієї спільноти, а лише тоді, коли вона інтерналізує "внутрішньо притаманний переступ" спільноти, тобто той "спосіб, яким нам дозволено/від нас очікується, що ми порушуватимемо експліцитні правила". (2) Іншими словами, ми стаємо частиною спільноти тільки після того як приймаємо за свій власний властивий цій спільноті непристойний партикулярний спосіб насолоджуватися. Власне ксенофобські анекдоти про "москалів" та "кацапів", на відміну від, скажімо, відверто антиросійського націоналістичного дискурсу, який є експліцитним, і є цими "маленькими шматочками насолоди", що існують поза межами або на маргінесі публічного дискурсу і повинні залишатися там, якщо вони мають зберегти свою ефективність. Таким чином здатність або, навпаки, нездатність людини брати участь у непристойній насолоді спільноти може слугувати альтернативним критерієм належності до певної нації на противагу занадто вузькому, в українському випадку, лінгвонаціоналізму або інколи надто широкій концепції "громадянської нації". На практиці це означає, що цілком російськомовний житель Києва ліберальних поглядів, який ніколи не вживає української, але від душі регоче з анекдоту про досягнення росіян в підкоренні космосу, є цілком повноправним, з лібідальної точки зору, членом української нації, тоді як людина на зразок Дмитра Табачника, яка на публіці показово добре, навіть з наддетермінацією спілкується українською, але приватно болісно, як я здогадуюсь, реагує на русофобські анекдоти, знову ж таки з лібідальної точки зору, до цієї нації не належить. Чи означає це, однак, що російськомовний ліберал просто лицемірить, насправді сповідуючи націоналістичні цінності, тоді як гадані погляди пана Табачника, з його внутрішнім неприйняттям національної нетерпимості, є істинно ліберальною позицією?

Справа в тому, що позиція a la Табачник переочує одну деталь: коли російськомовний ліберал у своїй приватній сфері насолоджується ксенофобськими анекдотами, публічно проповідуючи терпимість, тут йдеться не просто про лицемірство чи цинізм. Йдеться про фундаментальний розкол між публічним законом, який формує смислове поле суспільства, великим Іншим ідеології, та його непристойним додатком, що є діалектичним фундаментом будь-якої спільноти. Цей розкол не лише санкціонує цинічну приватну трансгресію, але й запроваджує дистанцію суб'єкта до його власної культури та ідентичності, її експліцитних норм та правил. Тобто, гадано цілісна позиція в дусі пана Табачника переочує діалектичну природу символічного порядку, його нецілісний характер, той факт, що будь-яка символічна ідентичність є можливою виключно на фоні певного фундаментального виключення.

Власне згадана вище дистанція, що уможливлюється розколом у символічному порядку, також має подвійну, діалектичну функцію. З одного боку, вона дозволяє субєкту набути певної символічної, у нашому випадку, національної ідентичності. Відсутність такої дистанції перетворює навіть найбільш ревного прихильника певної спільноти на чужинця, "який намагається вірно дотримуватись правил домінантної культури, в яку він хоче влитися та ідентифікуватись із нею", але який "навіки приречений залишатися стороннім, оскільки йому не вдається практикувати, брати участь у само-дистанції домінантної культури, дотримуватися неписаних правил, які кажуть нам як і коли порушувати експліцитні правила цієї культури. З іншого боку, ми знаходимося "всередині", є інтегрованими у певну культуру, сприймаємося її членами як "свої", лише коли нам вдається практикувати цю невловиму ДИСТАНЦІЮ від символічних правил – в кінці кінців саме ця дистанція виявляє нашу ідентичність, нашу належність до відповідної культури", а заразом дозволяє фундаментальний плюралізм ідентичностей, що є ознакою ліберальної позиції. (2)

Не залишаючи місця для непристойної трансгресії, суб'єкт водночас закриває простір для того, щоб критично ставитися до своєї власної культури і своєї власної ідентичності. Саме тому український ліберал, який здатний приватно насолоджуватись непристойною національною трансгресією, і є єдиним справжнім українцем, адже щоб бути українцем, тобто цілком належати до партикулярної національної спільноти, суб'єкт обов'язково повинен практикувати певну дистанцію до її символічних правил, дистанцію, яка стає можливою тільки і виключно завдяки існуванню самої непристойної трансгресії.

(1) Славой Жижек, "Вчинок та його негаразди"

(2) ibid

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua