Політичні перспективи України

Напевно не варто зараз розпочинати аналізувати весь той хаос, що твориться останнім часом в сучасній українській політиці і виясняти хто з цих політиків що саме кому і коли сказав, і хто в чому винен. Тим більше, що кожна з наявних зараз в Україні політичних сил всі свої невдачі чи поразки вже не перший рік неодмінно списує або на зрадливих партнерів, або на непрогнозованих виборців, а перемоги вже звично приписує лише власним політтехнологам. А раз так – то весь цей хаос і усі ці події здаються більш ніж закономірним результатом такої їхньої недолугої діяльності. Мова про інше – про спробу зрозуміти те, що насправді стоїть за усіма цими процесами...

1. Те, що маємо

Те, про що ми зараз говоримо як про політику, є дітищем сучасного капіталізованого світу – бо до того часу, поки не існувало вільного обігу коштів, уся політика тогочасного світу зводилася лише до одного – фізичного насилля одних над іншими та наступного релігійного обґрунтування його необхідності та справедливості. Боротьба ж ішла тільки між різними представниками владних родів та кланів – за те, хто саме з них і яким саме чином матиме виняткове право на те, щоб гнобити свій власний чи загарбаний ним народ, який, проте, час від часу намагався відстоювати свої права шляхом бунтів, повстань та революцій.

Але подальший розвиток грошових відносин дозволив накопичуватися матеріальним благам і поза цими двома інституціями – влади і народу, породивши таким чином третю силу – спочатку торговців і купців, а згодом і фінансистів чи промисловців, які задля зміцнення свого становища стали тепер добиватися й підтримки народу. І так політична боротьба стала розгортатися тепер вже не тільки за право фізичного насилля, доступу до державної влади чи впливу на священників-жерців, але й задля одержання для своїх цілей підтримки з боку пригнобленого народу – таким чином останній і був включений в політичні ігрища "сильних світу цього".

А що насправді людина може діяти всього-навсього двома шляхами – або щось робити, або – ні, то і вплив теж був відповідний – за те, чи можна підняти народ на боротьбу за ідеали, вигідні тобі – і тоді, коли тобі це конче необхідно, чи за те, чи можна й далі тримати його в покорі і смиренності – так щоб він не приймав ніяких заходів і не робив ніяких дій в тому разі, коли це тобі абсолютно не потрібно. І навіть якщо тепер і змінилися методи підкупу чи переманювання на свій бік політичної еліти чи наділених владою можновладців, які могли би забезпечити претенденту на владний трон інтелектуальну, фінансову чи владну підтримку, чи незначно змінилися методи боротьби за крісло верховного правителя – крім звичних вбивств і отруєнь до них додалися ще й механізми виборів, то методи впливу на народ залишилися поділеними на тих же дві категорії – той, хто вже наділений владою, все так же намагається тримати його в покорі і залежності, а той, хто нею обділений – закликає народ до революційної боротьби...

* * *

А проте, щоб зрозуміти те, що насправді відбувається в Україні за останніх кілька років, ми перш за все повинні хоча би частково оцінити те, яку саме спадщину отримали разом з її незалежністю, і які саме політичні процеси визначають долю світу в глобальному масштабі – що неодмінно тим чи іншим чином відбивається і на нас з вами. Тим більше, що по великому рахунку таких уявлень існує не так вже й багато:

1.1. Тоталітарна демократія

Парадокс перший полягає в тому, що попри загальноприйняту думку демократія у "чистому" вигляді – як влада більшості, не є достатньо довершеною формою правління – особливо тоді, коли ситуація вимагає або детального аналізу ситуації, або навпаки – негайного прийняття рішення. Або й навіть гірше того – іноді ця більшість може виявитися навіть і далеко не найкращою частиною суспільства – недаремно ж Аристотель вважав демократію шкідливою і навіть небезпечною формою правління. Основна ж її небезпека полягає в тому, що така більшість може не задумуючись пожертвувати тими, хто хоч трохи намагатиметься порушити безтурботність її існування – навіть незважаючи на те, чи це будуть відверті розбійники, а чи навпаки – кращі і досконаліші представники її народу. Історичним доказом даного твердження стали приклади демократично, голосуванням, засуджених до страти спершу Сократа, а згодом і Христа.

Але й це ще не все – така демократія, як необмежена влада більшості, може призвести не тільки до знищення нею окремих представників суспільства, але й до повного винищення нею меншої його частини, перероджуючись таким чином у диктатуру і тоталітаризм, в пригноблення і знищення меншості більшістю. Такою необмеженою владою більшості, якою вона і планувалася творцями тієї системи, в нашій історії стала тоталітарна демократія Леніна-Сталіна – диктатура пролетаріату. Для України, з її неорганізованим минулим, козаччиною і постійними повстаннями та бунтами, в принципі це був хоч і вкрай важкий, але до певної міри й необхідний урок, який забравши з собою мільйони життів, приніс разом з тим, надіємося, гірке усвідомлення й того, що демократія не повинна бути владою необмеженої сили натовпу, що вона повинна мати і якісь свої певні обмеження – хоча би в тому, що навіть задля майбутнього розвитку своєї держави, більшість суспільства все-одно не повинна руйнувати життя тих, хто до неї не увійшов, хто не поділяє її погляди.

Крім того, сталінська демократія володіла іще однією, дуже важливою для нашого подальшого розуміння державотворчих процесів, рисою – в наявності того "тотального контролю", який супроводжував цю диктатуру. Не говорячи про моральну чи етичну сторону такого механізму контролю усіх за усіма, відмітимо лише що будь-яка система управління, в тім числі і державна, для свого повноцінного існування повинна отримувати повноцінну і своєчасну інформацію як і про стан зовнішнього світу, так і про перебіг підконтрольних їй процесів та наслідки свого власного впливу на них – що саме і в яку саме сторону змінює її власна діяльність.

1.2.Західна ліберальна демократія

Виникнення тоталітарної демократії Сталіна стало цілком закономірним результатом феодального, по суті, устрою царської Росії та релігійних уявлень її російського народу з його общинним устроєм та віковічною вірою в "доброго царя". Проте Європа зуміла уникнути більшовистської, в прямому і в переносному значенні цього слова, влади, а тому її розвиток визначали ті фактори, які сформувалися раніше – ще тоді, коли вона потерпала від державно-релігійного тоталітаризму монархів і римських пап. А тому для неї ця ідея свободи – звільнення від державної та релігійної влади, цілком логічно поєдналася з ідеєю влади народної – Республіки, навіть незважаючи на усі ті можливі небезпеки демократії, про які ми писали вище.

Таке поєднання стало предтечею сучасної ліберальної демократії – об'єднаної ідеї і свободи, і народного правління. Але й тут все виявилося далеко не безхмарно – тому що така однакова на словах для всіх свобода, на ділі проявилася у вигляді більшої свободи для тих, хто володіє більшими фінансовими чи матеріальними ресурсами, попросту кажучи – має більше грошей, і меншою свободою для тих, хто їх позбавлений. А тому навіть при ліберальній моделі влади, будучи ніби-то більш чи менш убезпеченою від небезпеки переродження в тоталітаризм і формально володіючи одинаковою для всіх свободою, людина знову стає залежною, але тепер вже від новітніх фінансово-інформаційних технологій, покликаних впливати на її спосіб мислення і на її здатність обирати тих чи інших представників влади.

І так здавалось би початково вільна система демократії поступово перетворюється на систему маніпуляції суспільною думкою, чи в усякому разі – перетворюється на неї в усіх тих випадках, коли суспільство не має повного доступу до усієї інформації, коли воно позбавлене своїх, незалежних від політичних партій і фінансових кругів аналітиків, коли воно не має ніяких реальних механізмів впливу на ситуацію – крім тих же, що й колись – бунтів і революцій.

1.3. Радянський соціалізм – від демократії до геронтократії

Але якщо система західної демократії більш чи менш гармонійно злилася в єдину цілісну структуру, то такого не сталося з радянсько-комуністичною системою влади – бо якщо сама ідея комунізму була такою ж ідеєю маніпуляції масами, як і ідея маніпуляції суспільною думкою на Заході, то система Рад стала символом самостійного управління народом своїм життям. Певною ілюстрацією цього протиріччя стали два періоди – 1922-1929-х років, та періоду 1960-х – початку 70-х років, які ознаменувалися певним послабленням національного тиску, розвитком культури і науки, навіть певною лібералізацією суспільних відносин. І разом з тим – наявність сильної тоді ще комуністичної влади дозволила вберегтися від того хаосу і невизначеності, який так часто переслідує демократію. В свій час про щось подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому – говорячи про позитивне поєднання російських тоталітарних та українських демократичних рис в історії Росії. А отже – сильна демократія для свого існування потребує, як мінімум, й сильної централізованої влади.

А проте й це ще не все – бо навіть звільнившись від тоталітарного сталінського правління, і навіть з цим позитивним фактором поєднання національних характерів двох народів, що його творили, Радянський Союз все-одно не зміг вберегти свого власного існування. Перша причина цього лежить прямо на поверхні – нездатність владної еліти Союзу до самооновлення, відсутність системи підбору та оновлення керівних кадрів – в результаті чого радянський соціалізм поступово перетворився на владу застарілих правителів – геронтократію. Інша причина – сама ідеологія комунізму. Комунізм як община (так як слово "комуна" і означає общину), і до того ж, відірвана від Бога (позбавлена релігійної віри), може існувати лише в обмеженому, відділеному від решти світу, вигляді.

А раз так – то й розвиватися ця община теж буде інакше, ніж весь світ – і якщо вона й здатна створити щось своє, то в будь-якому разі вже не здатна сприйняти нічого чужого. І тоді вже, за таких умов, питання краху такої общини – це лише питання часу, бо рано чи пізно, за теорією ймовірності, в зовнішньому щодо такої общини світі виникне хоч щось, що буде більш прогресивним і кращим, і що вона, в силу своїх обмежених уявлень, сприйняти вже просто не зможе. А що саме – це вже не принципово...

1.4. Незалежна Україна

Усі ці недоліки як і комуністичної системи, так і неоліберального західного світу, в повній мірі успадкувала й незалежна Україна, що виникла на руїнах СРСР влітку 1991-го року. І до того ж успадкувала їх ще й дещо специфічними, до певної міри взаємовиключними шляхами, увібравши в себе не тільки ті цінності, які були характерними для цих двох систем, але й усе те, що тепер прямо суперечило колишнім комуністичним уявленням. Таке часто буває тоді, коли в силу якихось життєвих обставин якісь свідомі уявлення людини тим чи іншим чином зазнають краху. Тоді ті уявлення, які раніше були найбільш характерними для неї, починають асоціюються з відчуттям болю, а тому й щезають глибоко в підсвідомості, а замість них на перше місце виходить усе, що там приховувалося раніше, що досі було подавленим.

І так після краху СРСР і в Україні чільне місце зайняло усе те, що раніше, за колишньої комуністичної влади, були повністю або частково забороненим – що асоціювалися з національними устремлінням, символізувало релігійну віру чи й навіть якісь містичні уявлення, відстоювало право приватної власності. Разом з тим особливістю України стало й те, що таке "інверсне" наповнення відбулося далеко не в усіх сферах, а в деяких зовсім навпаки – зберегло своє пряме спрямування. Щоб зрозуміти цю особливість саме України, треба пригадати сам процес прийняття нею Акту проголошення незалежності – в серпні 1991 року, під час ГКЧП-істського путчу та наступних подій в Москві. Тоді, дружно проголосувавши за українську незалежність, комуністична більшість в парламенті насправді зовсім навпаки – голосувала в першу чергу саме за те, щоб зберегти своє існування, щоб створити такий собі "заповідник комунізму" в одній окремо взятій країні, уникнувши таким чином можливих непередбачуваних для неї загроз.

І тому в результаті суспільне і політичне життя України й утворило собою таку дивну суміш як і колишніх комуністичних уявлень, так і уявлень, прямо протилежних до них – так що новітня історія України ознаменувалася одночасно як і розвитком національних устремлінь та впровадженням неоліберальних цінностей сучасного капіталістичного світу, так і подальшим розвитком цілої низки все тих же, що й колись, комуністичних міфів радянської доби – аж до відрази до всього національного, ненависті до української мови та культури.

1.5. Уроки Майдану

Усі, описані вище проблеми, і зумовили подальший розвиток України, зробивши з неї полігон, що може проілюструвати практично майже усі, за винятком хіба що елітаризму, особливості систем державного устрою та управління. Вихідними пунктами для розуміння цього факту є декілька речей – наявність достатнього демократичного досвіду (козаччини) з його крайніми проявами безконтрольності і хаосу, та відсутність національної еліти – а тому й відсутність плану побудови суспільства чи уявлень щодо того, що саме, як і навіщо потрібно створити.

Разом з тим народне голосування на референдумі 1 грудня для самого народу означало прагнення самостійно визначати своє життя, чого він, здається, зовсім був позбавлений в радянські часи, і прагнення зберегти все краще, що в ці радянські часи вже існувало. І голосуючи за незалежність України її громадяни намагалися зберегти принцип Рад – можливість впливати на місцеву владу (як би там не було, в СРСР навіть посада судді була виборною – хай і формально), можливість звернутися до місцевого начальника у своїх справах і отримати від нього хоч якусь аргументовану відповідь, можливість звернутися з листом в газету чи скаргою до органів влади.

Єдине, чого здавалося не вистачало тоді – так це лише того, щоб поширити цей принцип місцевого самоуправління і на масштаби усієї країни – отримати право на те, щоб вибирати і загальнодержавні органи влади, та на те, щоб самостійно, не прислухаючись до ідеологічних установок "керівної і спрямовуючої" партії, визначати долю і напрямок розвитку своєї держави. А проте в результаті ми втратили навіть ті демократичні механізми, які вже існували тоді, а замість загального виборчого права отримали цілий комплекс новітніх маніпулятивних виборчих технологій, покликаних якраз зовсім не на те, щоб надати людям важелі для управління державою, а навпаки – на те, щоб зробити їх ще більш залежними...

І тому, зрозумівши з часом те, що насправді відбулося, український народ вийшов на Майдан саме задля того, щоб відновити втрачену справедливість, щоб відстояти своє право на чесні, без маніпулятивних технологій, вибори напрямку розвитку держави та вибору її керівників, право на те, щоб вимагати повернення людям можливості впливати на своє життя на місцевому рівні, відстояти право на отримання інформації та на вільну пресу, пропагувати відкритість і чесність. Що сталося з усіма цими ідеалами і вимогами народу зараз, через 4 роки, нагадувати, напевно вже не варто...

2. Майбутнє України.

Якщо ж ми тепер спробуємо сконструювати майбутнє України, то для цього будемо змушені поетапно зупинитися на кількох основних моментах:

2.1. Ідея

Важко побудувати державу, не розуміючи кому і навіщо це потрібно. Звичайно в 1991 році, як ми це вже казали, деякі уявлення з цього приводу існували – в певній мірі інтуїтивно відчуваючи їх, Юлія Тимошенко в свій час говорила про національну ідею як про справу побудови держави з найбільш справедливим державним устроєм. Це звичайно відповідає тим прагненням, які панували в нас усіх тоді, але в світлі останніх подій, тепер вже видається більш ніж сміхотворним. А тому наразі доводиться визнати, що єдиної, достатньо проробленої і сприйнятної для всіх громадян, національної ідеї в нас немає. Це, можливо, не так вже й трагічно, але це говорить про необхідність введення відповідних коректив, які можуть компенсувати цей недолік, в наші плани побудови держави на наступних етапах її розвитку.

2.2. Механізм її реалізації

Проте ні одна, навіть найкраща, ідея нічого не варта тоді, якщо немає механізму її реалізації. Тому навіть уявивши собі якнайкраще майбутнє, можна або попасти в одну залежність – утопізму і нереальності, або в іншу – коли позитивна по-суті ідея досягатиметься неприйнятними методами – як це сталося з тією ж ідеєю комунізму. А тому справа побудови держави вимагатиме виконання цілого ряду допоміжних, але від того не менш важливих, завдань: і створення повноцінної виборчої системи, і розвитку політичних партій, і гарантування розвитку недержавних і неполітичних організацій – та ін.

2.3. Програмні комплекси поведінки

Проте по великому рахунку для кожного з нас не має абсолютно ніякого значення те, що саме і як планує наша політична чи інтелектуальна еліта – і чи планує взагалі. Сфера основних життєвих інтересів кожного громадянина лежить переважно за межами політики, набагато важливішими для нього є його власні проблеми, яких по великому рахунку виявляється не так вже й багато – збудувати чи купити житло, знайти гідну роботу, здобути освіту та реалізувати себе в тій сфері, яка тобі подобається, підтримувати свої сили і здоров'я. Тому будь-яка ідеологія і будь-яке завдання побудови справедливої держави вимагатиме перш за все саме цього – створення цілого комплексу таких програмних комплексів поведінки для кожної людини, з яких вона вже зможе вибрати щось підходяще саме для неї – таке, що могло би забезпечити задоволення усіх її основних потреб.

Те ж, про що нам так часто говорять політичні партії – питання мови, НАТО чи вступу в Євросоюз насправді є лише передвиборчими технологіями, і не більше того – бо ніяк безпосередньо не впливають на життя рядових громадян. І тим більше смішно вірити в те, що розвинуті європейські країни захочуть вирішувати проблеми країни, що перевищує їх за площею (Україна – найбільша країна Європи) і яка займає не останнє (четверте, якщо бути точним) місце в ній за кількістю населення.

2.4. Структура державного управління

І тоді, визначившись з цілями, які ми збираємося переслідувати в справі побудови своєї держави та визначивши ті пріоритети, виконання яких є найбільш важливим для рядових громадян, ми повинні будемо створити і ефективну систему державного управління. Але будь-яка достатньо складна система управління може повноцінно існувати лише тоді, коли наділена зворотнім зв'язком – механізмом, що:

а) забезпечує її інформацією:

- про стан зовнішнього світу;

- про стан самої системи;

- про зміни системи і світу після здійснення чи виконання нею певних дій і реалізації певних рішень;

б) дозволяє коригувати чи виправляти раніше прийняті нею рішення відповідно до отриманої інформації про їхні наслідки.

Звичайно такі механізми можуть бути реалізовані яким завгодно чином – наприклад і сталінська, і гітлерівська системи забезпечували собі цей зворотній зв'язок за рахунок розвинутої мережі інформаторів і за рахунок наявності каральних органів. Але якщо ми тепер хочемо побудувати достатньо вільне і справедливе суспільство, то напевно повинні прагнути до того, щоб цей зворотній зв'язок забезпечувався не каральними методами, а за рахунок вільного доступу громадян до інформації, і за рахунок того, що не тільки держава контролюватиме своїх громадян, але й вони будуть контролювати діяльність своїх владних органів.

2.5. Влада – народ:

І таким чином проблема створення ефективної системи державного управління поступово переходить в проблему відносин влади та народу. Найбільш показовим індикатором цього для України є проблема корупції – і корені її слід шукати зовсім не там, де це зазвичай роблять. Попри всю свою сучасну політтехнологічну зазомбованість, українські депутати таки іноді говорять правду – тоді, коли самі не задумуються над тим, що кажуть. Пригадується в цьому сенсі один дещо давніший виступ депутата-нашоукраїнця Володимира Стретовича на "Свободі слова" Савіка Шустера: "Нам основне добитися, щоб наш народ взятки не давав! А нас тут скільки є, на верхах? – Десь тисяч з п'ять, не більше – ми тут між собою вже якось самі розберемося." Ось так! – і не більше і не менше – вони, виявляються, між собою й самі розберуться. Без ніякого надокучливого народу!

Оце і є істинна причина корупції – в тому, що доти, доки вона існує – доти народ ще хоч якось зрівняний в правах з "обраними" – бо назбиравши певну кількість грошей кожен, в принципі, може якось вирішити усі свої проблеми. Тоді ж, коли того не буде – залишаться тільки обрані й недоторкані – як каста компартійних начальників, що розподіляла поміж собою блага комуністичної доби.

2.5.1. Суспільний договір.

І так, в радянські часи говорячи про владу як про "слуг народу", насправді ми отримували щось зовсім інше, і навіть – прямо протилежне – те, що ці "слуги" жили набагато краще за тих, кого буцім-то називали "господарями". Це – цілком закономірно, бо будь-яке поділене, дихотомічне уявлення завжди існує одночасно в обох своїх проявах, абсолютно незалежно від того, який з них ми вважаємо хорошим і прийнятним для себе, а який – ні. Єдиним методом уникнення такої небезпеки є лише одне – те, щоб взагалі вийти за межі такого поділу, тобто в даному разі – казати про те, що ніхто нікому не повинен служити взагалі.

А тому відносини влади і народу краще сприймати не як відносини слуги і господаря, незалежно від того, хто ким буде, а як певний суспільний договір рівноправних між собою суб'єктів – в повній відповідності до основних ідей творців цього поняття – Джона Локка та Томаса Гобса. Народ обирає собі правителів, які зобов'язуються виконувати для нього певні завдання, а він за те обіцяє служити їм і дотримуватися прийнятого ними законодавства.

2.5.2. Диктатура  тоталітарна демократія

Проте говорячи про відносини влади і народу не можна ще раз не повернутися до основної проблеми демократії – загрози скочування її до некерованості і хаосу, і як наслідок – приходу до влади тих, хто в своїх інтересах краще вміє маніпулювати суспільною думкою. Так безкарність і надмірна свобода насправді рано чи пізно породжують свою пряму протилежність -тоталітаризм і диктатуру. А тому демократія в чистому вигляді практично зовсім неможлива, а те, про що ми говоримо зараз як про сучасну демократію, може існувати лише при чіткій централізованій системі влади, при законодавчому гарантуванні прав меншості та прав кожного громадянина, що мало би вберегти їх від свавілля більшості, та при повноцінному доступі до інформації та можливості її аналізу усіма громадянами – що би убезпечувало від можливості спотворення інформації кимсь одним, наділеним владними, інформаційними чи фінансовими ресурсами задля наступного маніпулювання суспільною думкою.

2.5.3. Теорія біологічного еволюціонізму

Проте не завжди до влади приходять тільки в результатів виборів – хай навіть і за рахунок маніпулювання суспільною думкою, і не завжди відносини в державі визначаються наявністю чи відсутністю явного чи неявного суспільного договору. Значно частіше, в усякому разі ще не в такі давні часи, до влади приходив той, хто сильніший фізично, і хто більш безпринципний і більш нестримний, простіше кажучи – нагліший. Дуже часто це пояснюють теорією саме еволюційного відбору – мовляв в стаді владу завжди бере найсильніший, найагресивніший чи й навіть найбільш сексуально-привабливий вожак, але аж ніяк не той, хто є кращим за інтелектуальними чи моральними якостями.

Власне кажучи, і така теорія мала би право на існування, якби не кілька зауважень. Перше – якби не те, що дуже часто агресивність людини перевищує усі необхідні природні потреби – хоча б у тому, що навіть найлютіші хижаки в дикій природі ніколи не убивають собі подібних. А по-друге – у тому, що такий природний механізм завоювання вожаком влади разом з тим передбачає і механізм його заміни іншими, молодшими і сильнішими тоді, коли він почне втрачати свої виняткові природні якості. В людському суспільстві все відбувається якраз навпаки – до влади дуже часто приходять якраз найбільш боягузливі, і змістити їх потім виявляється зовсім непросто. Саме це, власне кажучи, і визначає різницю між справжнім авторитаризмом – системою, побудованій на реальному авторитеті лідера, який і дозволяє йому утримуватися при владі навіть тоді, коли реальні механізми його зміщення існують, від диктатури – влади слабких, які відсутність власного авторитету намагаються замінити повсякчасним збільшенням своїх власних владних повноважень. Приклад останніх двох президентів України з їхнім 5-7% рейтингом і одночасним з його падінням наростанням бажання прихопити собі побільше повноважень, в цьому плані напевно більш ніж показовий.

2.5.4. Теорія еліт.

А тому наступним етапом в розвитку уявлень про становлення держави стає теорія еліт. Нічого нового в ній немає – ще в Древній Греції, виділяли серед державних устроїв монархії, республіки та аристократії. Будь-яке ж уявлення про владу аристократії це в кінцевому результаті і є уявлення про владу обраної – не в результаті виборів, а за якимись іншими критеріями, частини суспільства – еліти. Тільки якщо в давні часи ця "обраність" визначалася за правом народження, приналежністю до якогось роду, що дуже часто позиціонував себе нащадком богів, то тепер вона визначається за наявністю тих чи інших інтелектуальних чи морально-вольових якостей. В поєднанні з системою демократії це означає те, що та частина суспільства, яка може запропонувати якийсь новий шлях розвитку держави, яка є більш інтелектуально розвинутою чи володіє більш повноцінною інформацією про стан справ, повинна довести такі свої переваги переконавши інших за допомогою процедури виборів в своїй винятковості чи унікальності, в привабливості саме її шляху розвитку держави.

Разом з тим, оскільки навіть найблагородніші ідеї та цілі можуть становити небезпеку тоді, коли будуть досягатися нечесними чи суспільно-небезпечними методами, іншим призначенням демократичних виборів стає вибір тих представників народу, які би виходячи з його уявлень і моральних цінностей, контролювали діяльність такої еліти. І таким чином насправді процедура демократичних виборів включає в себе вже два взаємовиключних завдання – вибір еліти, і вибір тих представників народу, які цю еліту і повинні контролювати. Як це можна сумістити, вибираючи для виконання цих двох абсолютно несумісних і повністю суперечних одне одному завдань одних і тих же людей – невідомо. Що ми і бачимо в результаті під час і після кожних парламентських виборів в Україні – повністю безконтрольну владу, яка навіть приблизно не уявляє собі, що саме і як вона повинна робити задля своєї держави.

Тому єдиним розумним виходом в цій ситуації здається є необхідність розділення цих двох завдань і цих двох категорій обраних депутатів: палату, що визначатиме курс розвитку країни, яка цілком може формуватися з представників політичних партій, як зараз, і палату, яка буде складатися винятково з представників народу за територіальним, і можливо навіть – майновим чи національним цензом. Можливо, як експеримент, з часом тут варто було би подумати навіть і про висунення цих представників за принципом жеребкування, як обов'язок громадянина, а не його право – і звичайно ж, на менший термін, ніж зараз – не більш як на рік-два, і не більш як на один строк підряд – щоб уникнути можливої корупції чи зловживань. Власне кажучи, щось схоже вже існує в США, де Палата представників обирається на термін до двох років.

2.6. Політика та суспільство

Проте якщо ми стверджуємо, що для кожного громадянина сфера його основних життєвих інтересів лежить поза межами політики, то щось схоже повинно спостерігатися і стосовно всього суспільства – тим більше, що тільки в тоталітарних суспільствах держава повністю контролює геть усе. Суспільство ж достатньо вільне бачить завдання держави не стільки в тому, щоб все контролювати і все регламентувати, як в тому, щоб створювати позитивні умови розвитку для своїх громадян, якими вони вже можуть користуватися повністю на власний розсуд. До того ж повноцінне функціонування такої демократії, яка не скочується ні до хаосу, ні до тоталітаризму, неможливе без існування цілого ряду громадських інститутів, здатних як і отримувати та розповсюджувати інформацію, так і її аналізувати, чи й навіть – генерувати на її основі якісь свої власні ідеї чи здійснювати якісь свої власні дії.

2.7. Духовний розвиток України та її місце в сучасному світі.

І таким чином політичний розвиток України виявляється, як того і слід було в принципі очікувати, напряму пов'язаним з системою уявлень, думок і вчинків її громадян. Враховуючи ж її історичний досвід, геополітичне положення та посткомуністичне минуле – усі необхідні дані для того, щоб створити щось своє і запропонувати світу дійсно нову систему державного та суспільного устрою, прийнятну для більшості країн світу, ми справді маємо. Проблема полягає тільки в одному – саме в тому, що й стоїть на нашому шляху вже протягом багатьох сторіч – в фактичній відсутності державотворчої еліти. І за таких умов проблема відсутності як і в політичних партій, так і в державних структур ефективної системи виховання і підбору кадрів виглядає більш ніж загрозливою. З цієї точки зору навіть політика Кучмівської адміністрації і то виглядала значно кращою за кадрову політику, чи вірніше повну відсутність такої, останніх адміністрацій і урядів Ющенка-Тимошенко-Януковича. А якщо ще й пригадати рівень сучасної освіти та фактичну відсутність національної ідеї, яка б могла спрямовувати молодь в руслі інтересу до справи побудови своєї держави, то...

3. Політичні партії та майбутнє.

Що ж ми маємо в результаті? На сьогодні усе електоральне поле України цілком закономірно, враховуючи її суспільно-історичний досвід, виявляється розподіленим поміж трьома політичним силами так, що в основному цей розподіл буде зберігатися й надалі, незалежно від того, ким саме конкретно він буде представлений. Щоб зрозуміти це більш детально – чому саме і як саме це відбувається – необхідно врахувати два основних діючих фактори, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять наші політики:

1. Фактор перший – фактично третина України, уся її південно-східна частина, є надзвичайно молодою, не старшою 200-300 років. Тільки Харкову щось трохи більше як 300 років, вік же усіх інших міст цієї частини України заледве перевищує 200-ті. В історичному масштабі – це дуже мало. Європа пам'ятає свою історію за останніх 1000-2000 років, навіть США і Росія мають вже не менш як 500-літню історію – і це притому, що 200 років тому в США вже існувала конституція, а в нас ще тільки починалася колонізація цих безлюдних степових просторів. До того ж цей історично-географічний феномен "пустелі в центрі Європи" додатково посилюється наступним історичний розвитком нашої країни вже в радянські часи – масовими переселеннями і депортаціями народів, ударними комсомольськими будовами, післяінститутською роботою за направленням – так що більша частина жителів цих регіонів, а по-великому рахунку – і значно більшої частини України, фактично втратила свої родові корені і іноді буває відірваною навіть від своїх безпосередніх предків – батьків та дідів.

Це зумовлює те, що в політичному плані вони більш схильні віддавати свою прихильність тій партії, яка в якійсь мірі буде виконувати для них роль батька, представляючи собою таку ідеологію патерналістського типу, яка буде турбуватися не тільки про їхні політичні інтереси, але й про усе їхнє життя. Типовим прикладом такої партії звичайно є партія комуністична, яка й отримувала усі роки незалежності своїх законних 20-30% електорального урожаю. А проте, більш ніж переконливо продемонструвавши з часом свою повну неспроможність зробити хоч щось чи досягнути хоч чогось, вона втратили цю свою перевагу, в повному складі віддавши весь свій попередній електоральний пояс новим і більш амбіційним політикам з Партії Регіонів. За аналогією з США, більшість жителів яких в свій час переселившись на новий континент теж втратила свої родові зв'язки, ця партія представляє тепер ліберально-консервативну ідеологію і є в цьому сенсі певним аналогом консервативної партії США.

2. Фактор другий – особливості процесу формування нації. Нація виникає тоді, коли в усіх її представників виникає відчуття спільності своєї історичної долі. А це неможливо доти, доки окремі її представники розподілені по окремих родових групах, доки зберігається патріархальний устрій суспільства. Комуністи цю роль руйнівника патріархального устрою, як передумови виникнення націй, приписували капіталізму, а проте це не завжди і в усьому вірно. В усякому разі для України це не так, бо її патріархальний устрій, за невеликим винятком гірських районів Західної України, був зруйнований ще татарською навалою, що майже повністю винищила її центральну частину. Однак саме по собі руйнування патріархального устрою хоч і є передумовою формування нації, але не є достатньою для цього причиною – тому що для того, щоб виникло це відчуття усвідомлення спільності своєї історичної долі, народ, як мінімум, цю свою історію, повинен знати і розуміти, бути достатньо розумним і освіченим. І тому вперше про українську націю заговорили не після тієї монгольської навали, яка знищила колишній патріархальний устрій, а набагато пізніше – більш як 300 років потому – після реформ Петра Могили, внаслідок яких в Україні запанувала загальна грамотність населення, що і стало передумовою виникнення державотворчих устремлінь Богдана Хмельницького.

Цей, другий, фактор формування нації для України породжує ще два наслідки. Перший з них – в тому, що найбільш сприятливі умови для утворення якогось нового національного формування утворилися в її центральній частині, і в тому, що ті частини західної України, які не зазнавали аж настільки руйнівних впливів, хоч і зберегли свою національну самоідентифікацію, але зате виявилися неспроможними до розширення свого розуміння поняття "нації" до загальнодержавних масштабів, так по суті і залишившись на своїх вузькородових, патріархальних позиціях. З цієї точки зору львів'янин, який хоче збудувати для всієї України тільки "львівську Україну", абсолютно не враховуючи інтереси навіть своїх найближчих сусідів, такий же противник нації, як і донеччанин чи кримчанин, який цього поняття не розуміє взагалі. В політичному ж сенсі цей фактор породжує кілька наслідків:

- обмеженість електорального поля тих партій, які на перше місце ставлять відстоювання лише національно-культурних цінностей;

- виникнення на цій основі двох діаметрально протилежних партій – "Нашої України", та Блоку Юлії Тимошенко. Одна з них спрямована на захист ліберал-національних цінностей, за зразком національно-ліберальних партії Західної Європи, інша – стала партією, що безуспішно намагається відстоювати соціал-демократичні принципи побудови держави за зразком тих же західноєвропейських партій, але в умовах не до кінця сформованої, на відміну від них, нації. Це і зумовило в кінцевому результаті безперервні коливання цього блоку від одного полюса (вступу в Соцінтерн і орієнтації на виборців східної частини нашої держави) до іншого – захисту націонал-ліберальних цінностей.

Якщо ж до цих двох суспільно-історичних факторів додати ще й третю силу – наявності в Україні власного великого капіталу та можливого впливу капіталу світового, та четверту – безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь спектр сучасного політичного життя нашої країни. Очевидно, ці три основних електоральних поля в найближчому майбутньому так такими і залишаться, але які саме партії, де саме і в якій саме пропорції опиняться в майбутньому – невідомо. Разом з тим, враховуючи усі особливості національно-історичного розвитку України, доводиться визнати що попри те, чи може навіть – саме завдяки їм, вона має деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок дальшого розвитку процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх комплексів уявлень комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості розвитку – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього, по перше, тим партіям, які вже існують "на краях" – "Нашій Україні" та Партії Регіонів – треба звільнитися від аж настільки яскраво вираженої залежності від великого капіталу, яка є в них зараз, а тим партіям, які існуватимуть в центральному поясі (БЮТу, чи іншій амбіційній партії, яка ризикне піти на це) взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України саме в описаному напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей...

Але чи дійсно це можливо і реально? Шляхи виходу з такої ситуації є лише два – і до того ж таких, що до певної міри є взаємовиключними. А проте – це якраз той випадок, коли протилежності повинні взаємодіяти і доповнювати одна одну, породжуючи новий стан розвитку суспільства, а не знищувати одна одну. Можливість перша – розвиток самоусвідомлення народу, його цілей і прагнень. Можливість друга – наявність такої партії, яка могла би взяти на себе відповідальність за долю держави – і не стільки відповідальність політичну і владну – таких бажаючих в нас і без того більш ніж треба, як відповідальність саме за розвиток в народу його самоідентифікації, відповідальність за переосмислення колишнього досвіду і намагання створити щось нове і краще. А такого, на жаль, на даний момент зовсім немає. А проте – й тут теж є в перспективі дві можливості.

Одна з них полягає у реформуванні БЮТу – якщо тільки той буде поставлений в такі умови, що без цього реформування просто не зможе вижити – інакше навряд чи можна чекати від його керівництва хоч якоїсь осмисленої діяльності саме в цьому напрямку. Враховуючи ж його досвід політичної роботи саме на центральному електоральному полі це для нього більш як реально – треба тільки відкрито заявити про свою підтримку національних цінностей, і, разом з тим, – про намагання відтворити усе те позитивне, що вже існувало в радянську епоху – але без комуністичних маніпулятивних технологій. В цьому плані така його ідеологія повинна бути близькою до ідеології першого Руху – того, який був ще громадським об'єднанням, а не партією, пізніше створеною фактично лише під одного-єдиного конкретного лідера.

Або, можливість інша – створення нової націонал-демократичної сили, яка буде розуміти поняття "нація" не в вузькому сенсі цього слова, визначаючи приналежність до неї лише за спадково належною людині національністю когось з предків, а як об'єднання суспільно-історичне, яке першою ознакою приналежності до нації визнає відчуття спільності історичної долі і бажання працювати задля своєї держави в майбутньому. Про щось подібне говорив ще Грушевський 1918 року в статті "Вільна Україна":

"Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе. Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, єврей, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець."

5. Що робити?

За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми не стільки партійного будівництва, як розвитку суспільних уявлень. В цьому плані основним для розуміння цього процесу стає те, що в будь-якому разі механізм поведінки людини, як в принципі і будь-якої достатньо складної системи, повинен включати в себе декілька надзвичайно важливих пунктів – за одним, правда, винятком – що людина, на відміну від технічних і кібернетичних систем, сама здатна ставити перед собою завдання і сама здатна генерувати ідеї (див. далі п.2,3), та сама спроможна приймати рішення (п.7).

А тому в загальному, для досягнення бажаного для неї результату, вона повинна послідовно здійснювати такі дії, які містили би в собі:

1. прогноз розвитку світу чи окремої ситуації;

2. ідею про те, як можна цей прогноз використати з користю для себе;

3. програму досягнення бажаного результату – "що робити?";

4. методи досягнення бажаного результату – "як саме робити?";

5. критерії оцінки досягнутого рівня (в нашому випадку, в політиці – рівень життя, зарплат, зростання ВВП, можливість забезпечення освітою, медобслуговуванням – і т.д.);

6. порівняння отриманого і бажаного результату – почуття задоволення чи ні;

7. залежний від результату такого порівняння підсумок поведінки – запам'ятовування її на майбутнє як усталеного механізму досягнення своїх цілей і вдоволення своїх потреб, чи, у випадку невдачі, її аналіз і наступне коригування.

В реальному політичному житті ця схема повинна бути застосовна у двох своїх крайніх проявах. З одного боку – як механізм діяльності самої партії, яка не просто повинна володіти досконалим зворотнім зв'язком, але й повинна генерувати нові ідеї і повинна відповідати за прийняті нею рішення. А з іншого – як можливість і розуміння того, що й для виборця його прагнення влаштувати основні життєві потреби теж буде підкорятися цим же законам – а тому ніяка діяльність нікого з політиків для нього ніколи не буде важливішою його власних проблем. І таким чином вже на цьому етапі відносини партії та громадянина повинні будуватися за тим прототипом суспільного договору, за яким мали би бути побудовані і відносини суспільства та державної влади. От тільки для цього потрібно щоб це суспільство дійсно було організованим, щоб воно мало свої, незалежні від держави, громадські інституції, щоб воно володіло здатністю самостійно здобувати і аналізувати інформацію, щоб могло як і продукувати нові уявлення, так і переосмислювати вже здобутий ним раніше досвід.

А тоді вже, самостійно продукуючи ті ідеї, які й визначатимуть його майбутнє, в кінцевому результаті вже мабуть не воно виявиться залежним від новітніх маніпулятивних розробок нечистоплотних політиків, як зараз, а навпаки – вони будуть боротися за право взяти собі на озброєння якусь з його ідей. Боротимуться за право стати його повновладними представниками, а не за те, щоб одноосібно ним маніпулювати. І навіть якщо ми й стверджуємо, що проблема відсутності еліти в сучасній Україні насьогодні є чи не першочерговою, то все ж враховуючи її суспільний і історичний досвід, її демократичне минуле – таке завдання створення системи самодостатніх суспільних уявлень не видається тепер аж настільки нездійсненим. Чи в усякому разі – вибору-то в нас все-одно немає – або й далі борсатися в тому багні, в якому ми перебуваємо вже другий десяток років, або таки взяти свою долю в свої руки. Іншого не дано – тільки думати, осмислювати і творити – і немає на то ніякої ради...



Ігор Лубківський

06 жовтня 2008-го року.

м. Тернопіль