СНГ як відповідь чому Путін не став Прем'єром в парламентській Росії, а залишив Федерацію президентською.

Згущаються хмари над Росію, американці ставлять свої ракети під ніс, світова громадськість не розуміє благородних поривів Кремля по збереженню балансу часів холодної війни, і тут Путін іде. Затятий борець з усім цим, до подиву не тільки росіян, не перекидає владу під себе руками послушних думців. Це не совість...причина-імперський вигляд Росії.

Союз Незалежних Держав (рос. СНГ) створився на теренах колишнього СССР не випадково. Одразу, після розвалу тюрми народів, перед державами, які повідновлювали свою незалежність, постало питання випрацювання нових властивостей відносин між ними, а також з їх колишнім колонізатором Росією. Тодішня ситуація окреслила два шляхи: прийняття правил міждержавних відносин вже існуючих на Європейському континенті; намагання залишити певні стосунки між колишніми Республіками, які не заважали б контактувати з іншими країнами. На першому етапі розбудов Незалежностей всі обрали другий варіант, коли була впевненість в демократичному шляху розвитку усіх разом. Та Російська Федерація, усвідомивши свою роль як енергетичного монополіста на Євразійському континенті, почала знову намагатись диктувати свою волю решті. Тоді демократичність СНГ перетворилась на окреслену зону впливу Кремля і противника Європейському Союзу. Позиціювання Росії в Співдружності Незалежних Держав вимагало при цьому вже виду як "рівнішого серед рівних". Що з успіхом було зроблено і рух в напрямку збереження цієї лінії продовжується.

Путін, займаючи пост Президента Росії, активно агітував і розвивав СНГ. За роки його правління ця структура прийняла виключно корисний і бажаний для Кремля формат. При Путіні створилась система, коли сама Росія розвиває співпрацю з Євросоюзом, шукає там друзів і находить, а від інших країн Співдружності, демонструючи їм всю свою антизахідність, вимагає вірності і солідарності дружбі з Москвою.

Для доведення своє виключної антизахідності, Росія всюди демонструє свою позицію "проти" Західних Країн в міжнародних відносинах. Але в цей час різні людішкі при уряді Російської Федерації обтяпують справи з окремими країнами Євросоюзу, коли Путін потім на завершальній стадії скріпляє підписом зроблене. Наприклад рішення про побудову південного газопроводу по дну Чорного Моря, північного газопроводу через Балтійське Море, з закупкою всього туркменського і азейбаржанського газу, прокладання нафтового шляху через Чорне Море, користуючись розбіжностями в Європі. Враховуючи всі політичні, економічні, перепони, які неодмінно мали місце при цьому, зрозуміло, що підготовка до таких рішень йшла роками.

І "рятівним кругом", що спас Росію і Путіна від відкритих звинувачень в подвійних стандартах, стало розміщення американської системи протиракетної оборони в Чехії та Польщі. Вся увага звернута на цю подію. Росія влаштовує одразу ж демонстративну підготовку до початку нової холодної війни. При цьому мало кого хвилює, що практично вся Балтія вже давно в НАТО і там не тільки протиракети можуть розміщуватись, а й власне наступальна зброя, адже Росія повного доступу туди не має. Зате антизахідний курс витриманий справно і звинувачення в західності Кремля не сприйматимуться, маючи сильний контраргумент, що базується на питанні розміщення ПРО в Європі. Таким чином політична боротьба в середині Євросоюзу між Франко-Німецькими прихильниками і Англо-Польськими з підмогою США, дало шанс Росії укріпити свої позиції в Світі. Путін скористався такою ситуацією може й не на повну, але узалежнення Європи від Росії зберіг і укріпив.

Чи могла така сильна геополітика втілюватись в життя без сильної президентської влади?

Для пострадянського простору з великою долею вірогідності відповідь -"ні". Перше, що аргументує саме таку відповідь-це традиція керувати одній людині, що органічно сприймається людьми колишнього СССР. Другим підтверджуючим фактором, що свідчить на користь президентської форми правління є тяжкість переходу від існуючих балансів влади до інших. Коли при цьому переході виявляється безліч інтересів, які намагаються влізти якнайвигідніше в новий розподіл влади, що її розбалансовує майже до анархії. Сприяє цій різнобіжності з протягуванням власних інтересів і невизначений стан суспільностей на пострадянському просторі, коли більшість є дезорієнтована відсутністю спільних стратегій розвитку. Є й інші аргументи, але ці два основні для захисту ідеї президентської влади, а не якоїсь іншої.

Тому завдяки саме Президентській формі правління Росія змогла сконцентрувати зусилля на конкретних напрямках і тримати контроль за ними. І тільки так вдалось Кремлю проводити впливову геополітику на Євразійському континенті. А Співдружність Незалежних Держав стала гарною стартовою площадкою для втілення геополітичних намірів Москви в європейському напрямку. Тобто захопивши і відвоювавши право диктату своєї волі в країнах СНГ, Кремль в стосунках з Заходом став виступати не тільки як розпорядник можливостей тільки Росії, а й як такий, що має пріоритетне право залучати ресурси Співдружності.

Звісно геополітика не може подобатись тим в шкоду кому вона робиться. Якщо деякі Держави Співдружності, як Україна і Грузія, тільки тепер взялись серйозно втікати від російського пресу, вслід за іншими країнами колишнього СССР, які тепер в Євросоюзі та НАТО, то останні вже вибудовують нові стосунки з Росією. А стара Європа й того далі збирається дружити з Кремлем. Наприклад Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Греція, які бачать в цьому пряму економічну вигоду в цьому для своїх країн. І якась там демократизація "залишків СССР, які приймають в значній мірі європейські цінності, але під впливом Російської Федерації не можуть поворухнутись", є зайвим.

В такій ситуації домовленості з Президентом Росії про співпрацю не відбувається наче домовлянням з царьком. Коли останнім епітетом щедро нагороджують не тільки натяками провашингтонські сили колег по Євросоюзу того ж таки Путіна. Мовляв берлінська стіна пала, хто хотів визначився куди йому йти, а там не наше діло, бо Президент Росії все ж не Генсек, що могло б викликати нерозуміння громадян їх країн. От і стають транзитери економічного щастя таких Євросоюзівців і з Росії, як Україна та Білорусія, "розбійниками і шантажистами".

Роль Президента Росії в цьому плані виявляється не складною. Путін її виконує з успіхом. Різними способами вимальовується образ нехороших, коли не послушних Кремлівським порадам, транзитних Держав. Для цього багато "уваги" приділяється помилковим наче б то тим чи іншим діям української влади. Вказується на нестабільність і "нерозбериху" в державній владі. Наче викриваються якісь негативні тенденції в українському суспільстві, які мали б загрожувати при їх великих масштабах людству. І все це "розуміє і радить" як краще сам Президент Росії... (шоб його...)

Путін при цьому виглядає дуже правильним і незамінним в очах громадян Росії. Мовби це президентська посада його запрошує і не хоче відпускати. Росіян ж в баталіях часів холодної війни і економічних успіхах Газпрому забувають про навколишні умови життя чи винуватять у всьому ворожі Росії сили. Тут Путін як не крути асоціюються і зберігає відношення до президентської посади, в будь-якому випадку при його участі в політиці.

Звідси нічого страшного і такого, що може поміняти кардинально владу в Росії при не обрані Путіна на третій термін, не має. Достатньо нинішньому Президенту Російської Федерації, який став символом її сучасних успіхів, рекомендувати наступника, не демонструючого широту поглядів, як повернення Путіна на четвертий термін гарантовано.

Чому ж все таки Путін ні не залишався на третій термін, ні не провів конституційну реформу, щоб стати Прем'єром, з більшим повноваженнями ніж в Президента?

Третій Президентський термін здається найпростішим шляхом для збереження і Путіна і його курсу при владі в Росії. Та є те "але", що не дозволяє цього робити. Пов'язано це з неконституційністю підряд трьох термінів президентства однієї й тієї ж особи, що визначається основним законом Російської Федерації. Здавалось би, що коштує популярному Путіну ініціювати і за допомогою депутатів Державної Думи Росії провести відповідне рішення. Проте, тоді б до звинувачень в недемократичності Кремлівської влади, що пов'язують з авторитарним стилем правління Путіна, додався б ще один вагомий аргумент. Що в свою чергу дозволило б на повну використовувати його опонентами з числа Західних країн, і охолодити тим самим відносини з лояльними Євросоюзівцями. Крім того, ну не хочеться Путіну долучатись до ряду інших Президентів, які подовжують собі терміни, а потім пожинають плоди цього рішення при першій ж невдачі.

Аналогічно це стосується і зміни форми правління в Росії на парламентсько-президентську, де Путін мав би ставати Прем'єром. При чому тут ситуація ще гірша в плані звинувачень в бажанні втриматись при владі будь-якою ціною. Хоча менше було б аргументів на користь диктаторського спрямування Путіна, але ціною утримання при владі для нього об'явленим був би ризик розвалу Росії. І це не враховуючи критики за надмірне владолюбство, яке супроводжувало б цю прем'єріаду.

Але найгіршим для встановлення парламентсько-президентської форми правління в Росії була б втрата імперського іміджу. Тобто стрижня геополітики Російської Федерації. А оскільки значна частина успішної Росії пов'язана саме з зовнішніми перемогами, то втрата їх, завдяки послабленню, привела б до розчарування й всією владою Кремля серед росіян.

Проте магія Президентської влади довго не відпускала Путіна. Безліч людей в уряді, чиновників різних рангів, партійців пропутінського спрямування не бажали змін. Ці люди найбільше й вмовляли Путіна залишитись на третій термін, щоб все залишилось стабільно без найменшого потрясіння. Вмовляння і натяки не помогли, а виграла політика.

Хоча варто додати, що стати Президентом Росії, з не аж таким авторитарним видом, Путін все ж міг. Відбутись це могло за умови тотальної перемоги його партії на Виборах до Державної Думи. Було видно, як Путін чекав з остаточним рішенням про кандидування своєї персони на третій термін президентства. Не склалось. Близько 66 процентної перемоги його партії досягти не вдалось. Негласний лозунг: "Путіна на третій термін" не отримав цієї необхідної цифри для того, щоб вважати це попередньою волею всіх російських громадян. А тут ще й спостерігачі з Заходу демарш провели, як протест проти невідповідності виборів демократичним стандартам. Добавити до цього звинувачення опозиційних російських партій в фальшуванні виборів, і шансів в Путіни опертись на безсумнівну волю більшості голосів виборців, які дозволяли б йму ініціювати зміну до конституцій з правом йти на третій термін президентства, не стало.

Отож, в Росії залишилась Президентська форма правління. В той час, як проросійські сили разом з російськими п'ятими колонами в країнах Співдружності Незалежних Держав проводять політику обезглавлення влади. П'яті колони, отримавши таке завдання порівняно недавно, активно слідують цій лінії і всіма силами просувають ідею парламентських республік без Президентів, або зведення статусу його до рівня англійської Королеви. Звичайні ж проросійські сили активізують такий напрямок діяльності, коли в Президентах опиняється людина не з їх числа. В іншому випадку вони балансують між бажанням тримати владу і не перечити інтересам Кремля.

То ж Путін покидає на деякий час Президентський пост. Але Росія від того не стає іншою. Гарний вигляд Президентської Російської Федерації і вітання змін до конституції в інших країнах СНГ, здійснених по технології опозиціонера Мороза, який виявився проти Президентської влади, а не проти Кучми, геополітичний інтерес Кремля обслуговують добре.

Нашим ж завданням є не дозволяти Москві "гратись" нами. А Вашингтону і Брюсселю "розігрувати" нас. Бо Україна понад усе! І історія показала, на чию голову найбільше падає Варшавське сміття і грязь Москви.