Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/politics/4753b731de0c3/

Лідер нації – велич Росії

Віктор Вірний | 3.12.2007 09:58

Як прихильникам Президента Росії Володимира Путіна, так і його противниками, я хотів би поставити питання: "За скільки, Ви вважаєте, можна купити Путіна?"

2 грудня 2007 року, день виборів до Державної Думи Російської Федерації, які визнано референдумом довіри Президенту Володимиру Путіну, – позаду. Партія "Єдіная Росія", очолена два місяця тому Главою держави, отримала приголомшливий результат. За попередніми даними на 10 ранку 3 грудня 2007 року – "Едіную Росію" підтримали 73,74% виборців, КПРФ – 8,27% ЛДПР – 8,2%, "Справедлівую Росію" – 7,8%. Явка виборців склала 63%. Громадяни Росії проголосували за Володимира Путіна, за стабільність, передбачуваність, прогнозованість, про революцій і за відповідальність.

Напередодні виборів західна преса лютувала від свого безсилля і неспроможності вплинути на переможну ходу Росії. Будь-яка освічена людина була б здивована тією злобою, що заполонила шпальти газет і журналів, а якщо ризикнула б не втопитися у потоках лайки і не захлинутися бризками ротів, від яких вельми недоброго тхнуло, побачила б нагромадження перекручувань, купу нісенітниць, відсутність логіки та взаємовиключні посили. Отже, короткий огляд декількох з них.

Чому так стурбований Захід, ми знаходимо 30 листопада 2007 р. у статті "Диявол ховається у деталях" на шпальтах латвійської Telegraf. Занепокоєння викликає, що "Путін і його прихильники відчайдушно намагаються знайти формулу, яка б дозволила йому піти й одночасно залишитися". Роз'яснення наступне: "Ніхто не очікував, що Росія може повернутися. Панувала думка, що країна віддає останній подих і/чи являється молодшим партнером Заходу. Повернення Росії, яка вимагає, аби гра йшла на її умовах, виявилося вкрай неприємним сюрпризом...".

Цього ж дня іменита англійська The Economist обурюється з приводу того, що "вибори, як передбачає само це слово, повинні пропонувати певний вибір. Однак у російських виборців немає реального вибору серед кандидатів, які 2 грудня будуть вибиратися до Державної Думи Росії. Тому ці вибори неможна назвати справжніми, бо за великим рахунком, вони не будуть мати будь-якого значення". "Це демократія, це трагікомічний фарс". Далі обурення з приводу скорочення Москвою кількості спостерігачів на виборах, звинувачення в утиску опозиції, скімлення з приводу можливих фальсифікацій.

"Саме дивне у жорсткій поведінці Кремля, що у цьому немає необхідності. Результатам опитувань громадської думки, що проводилися в Росії у ці дні, навряд чи можна довіряти, проте всі ознаки вказують на те, що пан Путін дійсно користується популярністю у пересічних громадян. Росіянам подобається та стабільність і високий рівень життя, які спостерігаються протягом останніх восьми років завдяки прибуткам від продажу нафти. Ім. байдужа ліберальна опозиція, яка у них асоціюється з хаосом, бідністю і появою олігархів, що спостерігалося у 90-і роки під час правління Бориса Єльцина. Більшість росіян хочуть, аби пан Путін залишився на посту президента, коли у березні наступного року закінчиться його другий і останній (за Конституцією) термін на цій посаді", – вимушена визнати The Economist.

Наприкінці матеріалу лунає заклик: "Західні політичні лідери повинні без вагань засудити організацію і проведення виборів. (До речі, виборів, які на той час ще не відбулися – ред.). Вони повинні виключити "обраних" російських депутатів з Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка вважається демократичним утворенням. І звичайно, давно прийшов час переглянути членство Росії у "великій вісімці" заможних демократичних країн. Якщо ці фіктивні вибори не зазнають засудження, це тільки дискредитує Захід..."

Наприкінці місяця респектабельна англійська The Guardian теж опиняється у числі тих, хто користується неперевіреними фактами чи видає бажане за дійсне. Після купи "фактажу" щодо широкомасштабної фальсифікації виборів, яка планується, неочікувано для себе доходить висновку: "Незрозуміло, навіщо Путін вважає за необхідне підтасовувати результати голосування. Він найпопулярніший лідер Росії за багато років". "Путін – молодий (йому всього 55), віє здоров'ям, а рейтинг його популярності постійно складає 80 відсотків. Перебільшувати підтримку населення Путіну немає необхідності", – підсумовує The Guardian. Але знову, правда, по-іншому, ніж на початку статті, у тезах, які і наводити не хотілось: "Але у Президента є проблема. Він жадає залишитися "національним лідером", а Конституція, яку Путін не раз обіцяв виконувати, говорить, що бути президентом третій строк він не може". Отже, як плоско мислить і простакувато виглядає The Guardian. Адже президент, незалежно від політичного режиму, повноважень тощо може стати національним лідером чи ні. А головне: лідер нації – це значно більше, ніж бути президентом.

Цікаво, що донедавна, 2 листопада 2007 р., ця ж The Guardian використовувала інший глагол по відношенню до російського президента Путіна. "Надто довго Захід був упевнений у своїй вищості. Належить піднести російського президента за те, що він продемонстрував оманливість цього переконання", – починає вона. "Є одна хвороба, якою вражені сьогодні стандартні зовнішньополітичні коментарі, – продовжує The Guardian. – Це залишки мислення у дусі "холодної війни". Ми дуже багато говоримо про "Захід" і маємо на увазі добрий, цивілізований Захід, якому загрожують вороги. Сталін помер 54 роки тому, але за цей час "Захід" набрав цілу когорту нових ворогів. Надумане, що приймалося на віру, сприяло тому, що ми заплющували очі на кожний акт втручання чи агресії з боку Сполучених Штатів. Деякі, втім, відчували сумніви і робили обмовки, проте офіційні коментарі, уряд і в усе більшому ступені нова, слухняна Бі-Бі-Сі, абсолютно переконані в існуванні загальних західних інтересів... Можливо ми ще побачимо, що тріумф Америки в останні 20 років був свого роду конвульсією, що тріумф породив катастрофу, а гординю спіткала відплата".

The Guardian повертає читачів до часів Бориса Єльцина і говорить про Володимира Путіна: "Чи можливо уявити собі більш жалюгідну фігуру, ніж Борис Єльцин? П'яний і нездатний керувати країною, він дозволив групі корумпованих прибічників розкрадати національні багатства. Він санкціонував відміну субсидій на продовольство, водночас призвівши пересічних громадян до злиднів. З точки зору гордості і відчуття власної гідності росіян він відіграв роль collaboration, квіслинга (Відкун Квіслинг (норв. Vidkun Abraham Lauritz Jonssøn Quisling, 18 липня 1887-24 жовтня 1945) – норвежський політик, нацист. С січня 1942 р. до кінця Другої Світової війни займав пост міністра-президента окупованої Норвегії. Після війни Квіслинг був розстріляний за обвинуваченням в державній зраді. Ім'я Квіслинга стало символом зради – ред.), що займався самозбагаченням і втішав себе п'янством і відновленням собору за великі гроші і без смаку. Люди шукали їжу на смітниках, але Борис Єльцин був західником, чудовою людиною, живим свідченням західного тріумфу. Чомусь уряди США і Великої Британії ніколи не відчували того ж відношення до Володимира Путіна. Проте не відчували такого і росіяни".

"Путін неймовірно популярний... Вважаю, нам потрібно погодитися з російським народом. Вони отримують те, чого воліють, адже Путін править Росією для Росії і росіян, відновив відчуття власної гідності в державі, надір (точка, яка протилежна зеніту – ред.) якої відбивав зеніт Америки", – утвердив англійський часопис.

Закінчується матеріал так: "Замислиться про наслідок наступних ударів по Іраку: про посилення активності терористів, про ослаблення безпеки проамериканських урядів на Близькому Сході, подумайте про людей, які загинуть, про те, що відчиняється шлях до неминучого зростання напруги, і слова Володимира Путіна будуть здаватися досить поміркованими. Він вчиняє спротив. Те ж саме повинні були б робити Браун, Меркель і Саркозі, але давні похмільні думки про західну зверхність роблять цю позицію психологічно неможливою. Лідер Росії, який підтриманий своїм народом, промовляє від імені держави, і його слова у вищому ступені осмислені. Проте зрозуміти цей смисл нам заважає наш західний комплекс".

Цікаво, що напередодні згаданого матеріалу The Guardian, аналогічну позицію озвучили в Конгресі США республіканець Дан Рорабакер і демократ Бред Шерман. Зокрема, глава підкомітету з боротьби з тероризмом палати представників США Бред Шерман заявив: "На рівні рефлексів ми займаємо антиросійську позицію. Більшість представників нашого зовнішньополітичного істеблішменту зростала у радянську епоху, займаючись виробленням стратегії того, як оточити, послабити і принизити Росію. Ми зробили усе можливе аби викликати ворожість у відносинах з російською державою". Він не тільки піддає жорсткій критиці адміністрацію Президента Буша щодо антиросійської позиції, а й звинувачує у політиці подвійних стандартів: "У відношенні до Придністров'я й Абхазії ми підтримуємо територіальну цілісність, проте у відношенні до Косова – самовизначення. Хтось може сказати, що ми незрозуміло непослідовні, але я скажу, що ми дуже послідовні і настійливо займаємо антиросійську позицію у відношенні всіх цих трьох конфліктів".

"У Китаї немає опозиційних партій, взагалі немає акцій протесту на вулицях, відсутня свобода віросповідання, – продовжує конгресмен. – Китайці – найбільші порушники прав людини, і тим не менш ми надаємо їм режим найбільшого сприяння у торгівлі, але не звільняємо Росію від поправки Джексона-Веніка, не дивлячись на те, що росіяни працюють краще, ніж Китай у всіх цих областях".

"Росія бачить, як США і НАТО розгортає свої бази у половині колишніх радянських республік, але при цьому ми позбавляємо Росію права мати будь-які законні інтереси за межами її власної території", – підсумував Бред Шерман.

Шермана підтримав заступник голови підкомітету з міжнародних організацій і прав людини Дан Рорабакер: "Російський уряд повинен діяти, виходячи у відповідності до інтересів країни у довгостроковій перспективі. Якщо це включає використання нафти у якості "важеля" – то чому ми очікуємо, що він буде діяти інакше?"

Володимир Путін... Кожне його слово, фраза, звернення чи послання, що особливо відчувається після його звучної Мюнхенської промови, не потребує особливої розшифровки, лежить у площині його останніх дій і відповідає державницькій позиції з жорстким визначенням національних пріоритетів і являє собою, в першу чергу, посил нації, російській еліті.

Путінська стратегія – це комплекс національних проектів, завдання яких полягає у відновленні російської нації і вибудові зовнішньої політики як продовження національної політики, в основу яких покладено "ядерне православ'я" – військова міць і духовна сила нації. Кожний національний проект підтверджується наявністю часової і фінансової дисципліни, чітким визначенням інструментарію і цифр.

Путін природний, практичний, цільний. Стратегічне бачення Путіна вийшло за межі не тільки нинішньої виборчої кампанії до Держдуми і майбутньої президентської, а набуло значення напрямних Росії на найближчі 10, 15, 25, 50, а, може, й 100 років. Зрозуміло, що це план-прогноз, який набуватиме корегування, проте напрямні будуть незмінні.

Володимир Володимирович діє і діятиме у відповідності до інтересів нації, чітко виражених і конституційно обумовлених. Безперечним фактом є невід'ємність політичної волі Володимира Путіна від волі нації. Політична воля Путіна – це продовження волі нації. Путін – захисник православного світу. Його призначення – захистити всю православну цивілізацію.

Годі дифірамбів. Я в жодному разі не намагаюся ідеалізувати пана Путіна. Це висновки за його речами, вчинками й сприйняттям його нацією, народом Росії. І вони знову підтверджені народом. Нажаль, Україна втратила авторитет першопочатку для "молодшої сестри", а відтак, можливість духовного впливу на Росію. Українська еліта гідна роздерти одна одну за посади, владу. Мозки частини українців затьмарені міфами й нездійсненими бажаннями. Тим часом можновладці розкрадають і розпродають Україну. Президент України своє завдання вбачає в зміні цивілізаційного вибору України-Руси. Маніпуляція суспільною свідомістю й громадською думкою, зміщення понять і протиставлення українця росіянину, росіянина – українцю, стають нормою сьогодення. Жодного голосу на захист братніх українсько-російських відносин, спільної історичної спадщини, християнської православної єдності, просто родинних зв'язків, – тому відсутнє суспільне розуміння, що чим міцніше Росія, тим краще Україні. Я – не про владу. Вона – не вічна. Україна-Русь повинна залишитися...

Так, Путін має опозицію, нечисельну, декоративну. Він з огидою згадує її, тих, хто заважає державі і проти нації, хто "шакалить" під іноземними посольствами, біля іноземних дипломатичних представництв і розраховує на підтримку іноземних фондів і урядів, а не воліє підтримки власного народу. Так, попри певні зрушення, існує чисельна кількість соціальних проблем, не подолана корупція, зловживання владою... Важливо, що взято за напрямні, як визначаються національні пріоритети, знаходиться інструментарій для їх вирішення і, відповідно, – рішення, результати, досягнення. У нього були, є і будуть помилки, але вони мізерні поряд зі звершеннями.

Як прихильникам Президента Росії Володимира Путіна, так і його противниками, я хотів би поставити питання: "За скільки, Ви вважаєте, можна купити Путіна?" Відповідь однозначна, зрозуміла... За таким визначенням стоїть не Альма-матер, вишкіл, життєвий досвід... Вона значно глибше. То є національний лідер не за назвою, а по совісті, за духом.

Віктор Вірний, політолог,

"Фундація Аналітичної Думки"



© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua