Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
вибори   міжнародний спостерігач

Під небом України, вересень- жовтень 2007 р.

Борис Когатов | 18.10.2007 15:36

7
Рейтинг
7


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
2

Політичні мемуари.

Під небом України, вересень- жовтень 2007 р.
Я сів за написання цих нотаток з метою зробити якусь позначку у пам'яті. Я хочу якамога докладніше записати мої враження від України восени 2007-го року напередодні та під час парламентських виборів аби мати можливість потім, за рік або два, порівняти як змінилася країна. Адже на виборах знову перемогли памеранчові, вони оторимали другий шанс довести до ума те, що їм не вдалося у 2005-2006-х роках.

Перед виборами.

Цього разу я приїхав до України офіційним спостерігачем на вибори. Ця місія примушувала мене зберігати нейтралітет, утримуватися від пропаганди й виказування своїх політичних симпатій. Я чесно намагався залишатися на цих позиціях, принаймі під час роботи на виборчих дільницях. Тим більше, що я приїхав до України не тільки аби стежити за виборами, але й послухати людей, які там живуть й відчувають наслідки тієї чи іншої політики на власній шкірі. Я сподівався повчитися від них, можливо я чогось не розумію в українському політичному житті. Частково мені це вдалося. Але мене з самого початку приголомшила значна кількість розгублених дезорієнтованих людей, які просили у мене поради за кого їм голосувати. Я казав – ви повинні краще за мене знати – ви тут живете, я – іноземець. Як правило, такі люди були серед тих, хто збирався голосувати за Регіони. Але про це докладніше трохи далі.

За виборами я спостерігав у Харкові й, щойно приїхавши, я вирушив до міста подивитися на передвиборчу агітацію. Агітаційні намети Регіонів стояли скрізь, навіть у дворах. Видавали агітаційну продукцію. Регіони гарно попрацювали в цьому напрямку. Я отримав досить великий буклет, де на кожній сторінці були переконливі обіцянки поліпшити рівень життя, освіти, медичного обслуговання. Окремою сторінкою йшли цифри – порівняння ефективності урядів Тимошенко, Єханурова та Януковича, де звісно ж, що усі показники були на користь останнього. Я вирішив поїхати до центру міста. Сів на трамвай щоб подивитися довкола. Десь на палаці Рози Люксембруг я побачив купу молоді, що простувала з зеленуватого виду прапорами із написом "Кучма".



Вони роздавали листівки з програмою лідеру цього блоку О.Волкова. Я зробив спробу вступити у розмову із дівчиною, що йшла у авангарді колони. Вона, одначе, рішуче відмовилася відповідати мені на запитання, сказавши, шо вони студенти й нічого про програму, яку вони розповсюджують, не знають. Їм доручили й вони розносять, а що це за партія й чого вона хоче вони не знають. Відповідала вона мені у досить типовій для Харківа агресивній манері, й навіть запитала "Ви мабуть з БЮТу?". Мабуть представники БЮТу люблять ставити каверзні питання. Я пішов Полтавським шляхом у напрямку до вокзалу. Скрізь були агітаційні намети Регіонів, побачив один БЮТу.





В усіх наметах Регіонів сиділи якісь досить непривітливого виду люди, переважно середнього або похилого віку, які неохоче вступали у бесіду, відповідали із злобою, мало що знали про власно програму Регіонів, яку вони роздавали й кляли усіх політиків, нібито Регіони це партія не політична. Це були не члени партії, а випадкові люди, яких наняли за невеликі гроші на час перевиборчох гонки. У наметах від БЮТу сиділи здебільшого люди більш молодшого віку, члени якоїсь партії, що входять в блок, при звертанні до них відповідали люб'язно, знали програмні положення партії, були здатні відповісти на запитання, аргументувати свою позицію. Значно менше бачив я наметів від НУНС, але в тих, що я бачив у Харкові та у Києві, сиділи також люди досить похмурого виду, які неохоче вступали в розмови. Тільки один намет від ПСПУ знайшов я на майдані Незалежності у Харкові. Я запитав у агітатора чому Наталія Михайлівна ніколи не розмовляє українською, на що він відповів, що Наталія Михайлівна блискуче володіє як українською, так й англійською мовами. Володіє, але чомусь ніколи не користується. Отак от. Досить неприємне враження залишило спілкування з агітаторами від "ВО Свобода". Більшість з них були на кштальт агітаторів за "Кучму" – тобто не знали що це за партія й навіщо вони тут стоять. Але ж знайшовся молодик, який погодився мені пояснити, що от існують кацапи, напівкацапи, а існують українці, й списки до парламенту треба формувати у відповідності з етнічним складом населення у відсотках, а не спираючися на власні професійні якості кандидатів. Агітатор чомусь пояснював мені це російською мовою й на українську перейти не зміг, коли я йому зауважив, що мовляв кацапською мовою не слід про такі делікатні речі. Мене не дивує, що "ВО Свобода" набрала менше 1 відсотка на виборах, але гроші на проведення передвиборчої кампанії у них були вочевидь більші, ніж у ПСПУ, бо наметів, навіть у російськомовному Харкові, я бачив значно більше, ніж таких від ПСПУ, й у поштову скриньку нам регулярно кидали безкоштовну газету "ВО Свобода". Юлія Тимошенко назвала хлопців з Свободи перевдягненими ПРовцями, що мабуть не так по суті, але дійсно так по формі. Вони посварилися з Тимошенко напередодні виборів, ініціювали розкіл у таборі національно свідомих сил, почали загрожувати Тимошенко судовими тяжбами тощо. Тобто поводили себе як провокатори. А цей відсоток, який вони поцупили своєю кампанієй згодився б для більш переконливої перемоги БЮТу або НУНС й вони б отримали на 1 чи 2 місця більше у парламенті.

Від майдану Свободи я пішов по Сумський. Тут знов таки я побачив студентів, які стояли кожні 2-3 мєтри з прапорам ПР на телескопічних вудочках. Я запитав одну з них чого це вони стоять? Чи хтось з поважних осіб їхатиме, чи шо? Вона сказала, що знов таки не знає чому вони тут стоять й кого чекають. Вони студенти, їх примусили після занять вийти й стояти на Сумській з прапорами. Нічого, до речі, за це на заплатили. А скільки стояти й кого чекати вони не знають. От вам й приклад використання адмінресурсу. Я раптом відчув буквальне дежавю – ідентично до радянських часів, коли й нас виганяли на першотравневі демонстрації, суботники тощо. Отже ПР тепер замість КПРС, принаймі у Харкові.



Моє подальше знайомство з агітацієй ПР продовжилося 26-го вересня на майдані Незалежності в Харкові, де проходив мітінг за участю самого Януковича. Площу було заповнено. Блакитні прапори усюди, знов таки я побачив студентів, які їх тримали. Багато людей очевидно були привезені звідусіль, але було й чимало людей, які прийшли на мітінг за власним бажанням, й уважно слухали пана Януковича, не пропускаючи жодного слова. Я часто оглядував натовп, вивчаючи реакцію тих, хто прийшов.



Студенти відверто насміхалися над малограмотною доповідю проФФесора, але стихали й робили серйозні обличчя коли я наводив на них камеру. Мабуть були відповідним чином проінструктовані. Але ж багато людей дійсно благоговійно відносилися до того, що казав Хвьодорович. А казав він звісно про те, що ці нові вибори українському народу не потрібні, що український народ вже свій вибір зробив, але ж вони вирішили таки на них йти й він сподівається на підтримку проти "оранжевой свори". Проїхався Хвьодорович по прем'єрству Тимошенко, назвав рішення Ющенко її звільнити єдиним, за яке він би потиснув йому руку, сказав що Єхануров був непоганий господар, але йому теж не дали працювати (хто? Мабуть ті ж самі, хто звільнив Тимошенко?). Говорив він не більше 10 хвилин хрипким голосом, потім почав робити чарівні паси над натовпом, здіймаючи руки догори й опускаючи їх разом нібито на голови присутніх.



Після мітінгу народ став дуже швидко розходитися. На краю площи стояло безліч наметів ПР з назвами районів Харкова – мабуть координаційні намети. З кожного району треба було привезти на мітінг певну кількість людей. Одразу після виступу Януковича заграла група Грін-Грей, але на них майже ніхто не залишився.

Під час свого візиту я часто спілкувався з людьми, підтримуючими або БЮТ або ПР. Тут також був разючий контраст.

Прихильники ПР були, як правило, дуже розчаровано налаштовані, зневірені, розгублені, роздатровані, втомлені від безкінцевого політичного хороводу, які не хочуть ніяких змін, але ж очікують соціальної справделивості та стабільності, яку їм обіцяють Регіони. Вони часто казали, що політики там не думають про народ, але тільки про власні амбіції, на мої питання про покращення життя з новим урядом казали "Та яке там покращення? Зарплати підняли на 20 гривень, а подивсь як скачуть ціни!". Й дійсно ціни на продукти в Україні вже практично світові. Залишається відносно дешевим громадський транпорт й дєякі послуги, але ж життя стрімко дорожчає, й ніякими цифрами, які ПР намалювали у своєму агітаційному буклеті, це замилити не можна. На це я, до речі, звернув увагу присутніх під час невеличкого стихійного мітінгу на майдані Незалежності біля агітаційного намету БЮТ. Я розвернув 2 буклети – один від ПР, другий від БЮТ. У буклеті від ПР було наведено абсолютні цифри зростання заробітньої плати під час прем'єрства Януковича, а у буклеті БЮТ – реальні цифри, що відбивали падіння реальної покупної здатності пересічного українця під час прем'єрства Януковича. Прихильники ПР здебільшого лаяли усіх політиків, але ж залишалися "вірними" своєму вибору – за ПР. Чому? Не зрозуміло. Бо не памеранчові.

От прихильники БЮТу, як правило, більш менш аргументували свою позицію. Наводили конкретні факти господарювання Регіонів. Наприклад, досвід так званих вільних економічних зон. Аби конкурувати з цими зонами у "несвободних" зонах забили всю скотину. "Янукович підтримує свободні економічні зони за рахунок усього іншого, а Юля робить навпаки" казали вони. БЮТівці відрізняются від ПРовців.Я б сказав це розділення нації на оптимистів та песимістів. Не за мовною чи етнічною ознакою, як колись нібито було. Про мову вже майже й не згадували під час цих виборів, хоча в усіх наметах ПР збирали підписи за другу державну та проти НАТО. Куди ці підписи пішли й чи пішли вони кудись взагалі мені невідомо. Цікаво, що сам пан Янукович та його партія завжди казали, що вони взагалі підтримують курс на НАТО, але вважають, що для цього потрібен народний референдум. На зустрічах в Брюселі да інде на Заході Янукович завжди дипломатично казав, що народ України ще до цього референдуму не готовий, й над цим питанням треба працювати. На вулицях ж України я мав нагоду власними очима переконатися як він "працює" над цим питанням, пропонуючи провести референдум "ПРОТИ НАТО". Все це, звісно, дешевий популізм, так само як й питання про другу державну.

Ще одна партія, про яку варто згадати це СПУ. Ці також вели дуже активну передвиборчу кампанію, кидаючи нам у поштову скриньку свої газети та листівки. Мене трохи здивував той факт, що ця партія так сміливо перекладує провину за усі проблеми, що є у суспільстві на інших. Інші це, звичайно, переважно памеранчові, але ж робили СПУшники певні кивки й у сторону своїх нинішніх союзників Регіонів. Тут мені одне не зрозуміле – ця партія – єдина, яка залишалася при владі з самого майдану безперервно аж до нинішнього часу. Спочатку з памеранчовими, й тоді вони відіграли далеко не останню роль у тимошенківських реприватизаційних проектах, потім, зрадивши памеранчових, залишился при владі з антикризовиками, більш того – Мороз став спікером Ради, тобто головним диригентом тих рішень які вона приймає, й головним архітектором політреформи, згідно з якою парламент набув значно більше повноважень й впливу на процеси у суспільстві та економиці, ніж мав колись. Так чому ж вони роблять вигляд нібито вони та сила, яка ні за що в країні не відповідає, а тільки позіхає як було б гарно, як би вони... Саме СПУ за все відповідає у більшій мірі, ніж будь-яка інша партія в країні. Й я не можу не висловити свого задоволення від того факту, що ці трусливі пиявки, які на все впливали, але ні за що не хочуть нести відповідальність, нарешті опинилися за бортом історії України й, сподіваюся, що назавжди.

До речі, про мовний стан в Україні. На мій погляд жодного утиску російської мови там немає. Люди не тільки вільно користуються російською на усіх рівнях, але й навіть написи у метро, чи назви крамниць та інші оголошення робляться російською. Це у Харкові, де нібито було прийнтято рішення про регіональний статус для російської. Але ж таку саме ситуацію я спостерігав й у Сумах. Досягнуто певного прогресу й у розвитку української. Під час виборів скрізь в Харкові я розмовлял виключно українською, мені дуже часто й відповідали українською. Часто чув українську у транспорті, що взагалі нереальна ситуація для, скажимо, Харківа радянських часів. Я б сказав, що в Україні створено дуже комфортні умови для співіснування цих двох мов, й ніяких інших заходів (як то надання статусу офіційного для російської) робити не потрібно. Підтримання такого статус-кво було б ідеальним для України. Так само, мушу відзначити, що у мене не було жодних проблем із використанням російської в Латвії. Мені завжди відповідали російською, навіть якщо з дуже важким латвійським акцентом. Я гадаю, що справа тут у тому, що російська мова в Латвії та в Україні, коли позбавлена важілю офіційного статусу, що вона мала у часи радянські, в одночас втратила той неприємний відтінок насаджування й адміністративного тиску, душок колоніального пригнічення національної культури, й тепер сприймається просто як інструмент спілкування. Зручніше користуватися російською ніж англійською в Латвії? Якщо зручніше, то й користуємося. Й, на мій погляд, не треба нічого у цьому питанні міняти. Люди сами зроблять вибір яку мову їм розвивати й якою спілкуватися.

Кілька слів про якість сервісу в Україні. На жаль, я побачив дуже багато рудиментів з радянского часу. Перш за все – черги повсюди. Коли я брав квітки на поїзд, я пішов до кас попереднього продажу й що я побачив – 25 віконець, відкрито тільки одне, довга черга, у якій я простояв більше години, технічна перерва кожні півгодини.



Що це таке? Чому не можна відкрити додаткові віконця як це роблять на Заході, коли бачать що черга починає зростати? У залізниці немає коштів? Чомусь не віриться. На жаль, таку саме картину я побачив навіть у комерційних банках. Один стіл, за яким працює одна дівчина й обслуговує людей по всім питанням. Якийсь дикий совок одне слово. Картина часів мого мотання у 90-х рр. по ЖЕКам та ОВІРам. Й кожну людину обслуговують дуже довго – заповнюється безліч якихось форм, завжди потрібний паспорт й уся додаткова інформація. Багато службовців демонструє непрофесіоналізм, незнання власної справи, що також подовжує час обслуговання. Наприклад, коли я міняв фунти у пунктах обміну, їх вивчали так довго й ретельно, нібито перший раз бачили – спочатку обмацати, потім роздивлялися проти світла, на ультрафіолет, потім відкривали спеціальну книгу й читали інформацію про банкноти.

Непрофесійно працює навіть таксі. У Харкові зараз щонайменше 5 чи 6 компаній, що надають таксомоторні послуги. Виявилося, що якість цих послуг залежить від району обслуговання. Одного разу мені потрібно було поїхати в район Новоселівки. Водій всю дорогу мурмотів, що не любить цей район (навіщо мені ця інформація про що він любить, що ні?), потім завіз нас кудись у Липову рощу. Намагався читати мапу, але ж остаточно заблукав. Я зиркнув у мапу й побачив, що він тримає її до гори ногами. З великими труднощями таки знайшли необхідну вулицю. Але ж коли вирішили їхати додому, то не могли додзвонитися до жодної компанії. Нарешті, один телефон відповів, але ж відмовилися їхати у той район. Довелося доправлятися власними засобами. А якщо запізняєшся на поїзд? Нікому нема справи.

Ще одне, що я помітив у сучасному українському сервісі – наявність просто таки радянського дефіциту! Дуже часто просто неможливо було дістати необхідні речі, наприклад ліки. Або ж така ситуація – підходиш до кіоску "Морозиво". Читаєш список сортів морозива що продаються – їх десь з десяток. Навпроти кожного з них написано "НЕТ". Але ж навпроти двох чи трьох написано що є, тобто ціна. Просиш ті що є, але їх також немає! Ніякого морозива кіоск "Морозиво" не продає! Спробував купити пляшку лимонаду, дали теплу, попросив з холодильнику на мене гавкнули що: "Ві что не знаєте, что все холодільнікі отключені?". А звідки мені це знати? Мабуть слід звертатися англійською, чи імітувати іноземний акцент, бо інакше тебе підозрюють, що ти над ними знущаешься. Хамство подекуди чисто радянське, печерне, квасне. На тебе кидаються, як на ворога народу, втручаються у твою бесіду з друзями, хамлять так, що ніяковіешь, не знаєш як відповідати й що.



Ще одна підробиця -рудимент радянщини – дуже часто у обслуги немає здачі. Не тільки в парці, а скрізь. Суто по-радяньскі просять знайти мелочь, або дати точно таку суму, яку треба заплатити. Для мене це було просто дико. В Британії навіть якщо річ коштує скажімо 4 фунти 1 пенс, ти даєш 5 й тобі без будь яких розмов дадуть 99 пенсів сдачі. А якщо у них немає (майже поза межами уяви), то вони знайдуть у хвилину десь, або ж навіть якщо не знайдуть, то отримаєш товар бекоштовно або із знижкою. А в Україні це твоя власна проблема – вас просто не стануть обслуговувати. Не вистачає грошової маси чи що? Все на 100 відсотків як за часи СРСР. Я зайшов до бару випити пива. Келих коштував 2.80. Я протягнув 5. Продавщиця запитала "А у вас 2.80 є?". Ну якби було я б напевне дав. Знайшла таки сдачу 2.20 й дуже хутко, тобто була в неї сдача. Просто вже звичка така – усе вирішувати за рахунок клієнта.



Цей совковий принцип відноситися до людей як до скоту ще можна побачити скрізь. Я взяв квиток на автобус "Автолюкс" від Бориспіля до Харкова, а в "люксі" туалет зачинено. Він що не працює? Ні, просто зачинено щоб не ссали й не срали, бо їм в падлу виносити-прибирати. А теща їхала таким же ш "люксом" так їм взагалі заборонили навіть їсти та пити в салоні. Бо потім крошки, сміття, це ж прибирати. Та де таке на Заході бачене? Я вже не кажу про таксистів які палять коли їм забажається й не питають у пасажирів чи можна, чи може хтось не любить диму?

Кажучи про стан українських сервісів, хочу також відмітити проблему, яка стає, на мій погляд, дедалі важливішою для Харківа. Оскільки рівень життя населення зростає, все більше людей користується персональними авто. Громадьский транспорт знаходиться у занепаді. Такі зручні та екологічно чисті форми пересування як трамвай та тролейбус явно скорочено, усі ті що залишилися – переповені. Метро значно подорожчало й найбільш коштовне в Харкові, у порівнянні з іншими містами. Інтервал між потягами збільшено. Як наслідок – знов таки натовпи народу, відсутність елементарного комфорту. Натомість зросла кількість маршрутних таксі, але якість обслуговання низька. Маршрутки коштують у кілька разів більше, ніж трамвай або тролейбус, але вони малі за розміром, незручні, водії поводяться дуже брутально, палять. Одначе, брутальність та побутове хамство це типова ознака для Харківа й не тільки Харківа. Щоб закінчити питання з транспортом у Харкові хочу додати, що місцевий уряд вочевидь цим питанням не займається. Трохи поліпшено якість доріг у порівнянні з 2005-м роком, однак вони все одно геть погані. Нічого не робиться для розширення шляхів або створення альтернативних путей об'їзду (хоча план розташування вулиць це довзоляє). Як наслідок – купа пробок та заторів. Також слід відзначити, що такого поняття як час-пік у Харкові не існує. Вулиці однаково вщент завантажені транспортом весь світовий день та вечір до відбою. Це мені пояснили тим, що усі працюють на ринок, та на ринку. Головний з харківських ринків, Барабашка, продовжує розростатися. Він вже напевне займає площу невеличкого міста й все більше нагадує ракову пухлину.

Ще одна проблема Харківа – утворення цілих районів-гетто. Одним з таких виступає Салтівка. Район засмічено, ніхто не займається благоустроєм, в парадні в будинках просто страшно заходити, ще й запаяли мусоропроводи, аби не забивалися (як туалети в "Автолюксі").



Парадоскально, але я зробив висновок що головне коріння українських бід в українскьому ж менталітеті (або краще сказати в менталітеті громадян України). Усі люди страджають від таких рудиментів совку які наведені вище, але вони пристосувалися й сами їми користуються. Тобто у правлячому там безпредєлі вони для себе знаходять якусь вигіду. Закон недовершений, але ж вони користуються цим, його недовершенністю, якось вигадують від корупції, одночасно страджаючи від неї. Одного разу їхав з приятелєм на авто. Звернув увагу на те, як він порушує правила дорожнього руху – їде на красне світло, по зустрічній полосі, по тротуарам. Натякнув, що у нас так неможна, бо камери, свідки, закон. Він відповів, що у них ті камери рознесли б вщент, бо людям мабуть такий хаос подобається більше, ніж порядок. От такою ментальністю й пояснюється велика кількість людей, які голосують за ПР, бо бачать у них запоруку того, що нічого й ніколи не буде мінятися. Або ті, що голосують за КПУ – ностальгують за законами часів совку. А ностальгія відчувається скрізь. Багато станцій крутять тільки стару естраду – 60-90х років, на ТВ багато фільмів того ж періоду, дєякі люди апелюють до того як воно було за часів СРСР як до єдиного позитивного досвіду. Таке інколи відчуття, що все, що було гарного у житті цієї країни – все у минулому. Нині нічого нового й яскравого не генерується, не створюється.

26-го вересня й поїхав до Києва на бріфінг для міжнародних спостерігачів. Їхав я новим потягом "Оберіг". Вагон було зроблено дуже гарно – електронне табло з вичерпною інформацієй про послуги, які можна отримати безкоштовно, або за гроші, обладнанне купе, більш-менш люб'язний провідник. Проте табло показувало невірну дату й невірний час, а в купе було дуже парко й душно, й провідник включив кондиціонер лише один раз за всю ніч.

27-го вересня я прибув в Київ. Київ зовсім не змінився за 2 роки. Я не побачив ніяких архітектурних змін, на відміну від Харкова, який настільки обріс новими офісами, що за ними вже важко впізнати обриси старих, знаоймих з дитинства будинків, тому місто здається чужим, не рідним. Очікуючи бріфінгу, я поблукав містом, пішов до Маріїнського парку, пройшов по Владимірській, зайшов до музею натуральнох історії на Б.Хмельницького. Музей мене приголомшив. Це тітанічний труд поклінь вчениих України, дійсно велетенська робота, капітальна екскурсія по світу рослин тварин, рослин та мінералів. Побував також на Софіївській площі, де розкинулося агітаційне наметове містечко БЮТ.



Люди розхватували маєчки та ручки із символікою БЮТ. Я отримав хустинку з написом "Юля это COOL", та маєчку для малюка з написом "Справжні красуні голосують за Юлю". Дійсно Юля це харізматична лідерка. Чого не скажеш про В.Ф.Януковича. Останній не придумав нічого кращого ніж спорудити велетенську сцену на майдані Незалежності, на якій ніхто не виступав й нічого не відбувалося взагалі. Просто з часів памеранчової революції це вже в нього страх такий на рівні інстинктів – памеранчові захоплять стратегічно важну площу. Й він її захоплює першим, навіть якщо у нього вже не вистача "елехторату" з регіонів, але ж принаймі сцену поставити аби ніхто там не вештався.



Брифінг проходив в приміщенні Укрінформа. Перед нами виступило багато поважних осіб, включаючи посла США в Україні Уільяма Тейлора. Тейлор говорив про можливі результати виборів й про те яка буде коаліція в парламенті у залежності від набраних партіями голосів. Підкреслив, що вони з свого боку будуть співпрацювати з будь якою законно обраною коаліцієй, а найгіршим сценарієм називав післявиборчий хаос, коли одна, чи більше крупних політичних сил не визнають результатів виборів й почнуть страйкувати. Я оглядав аудіторію. Більшість з прибулих на вибори спостерігачів були американці, але ж були й люди з Росії та Франції, може ще звідки. Переважна більшість присутніх мали якісь зв'язки з Україною – або були етнічними українцями, але народилися за кордоном, або були вихідцями з України, що нині мешкали за кордоном. Багато хто українською не розмовляв, але мабуть розуміли усі, чи майже усі. Слід відзначити, що усі присутні були волонтери й приїхали в Україну за власний кошт. Організація, яка взяла на себе функцію координатора, не змогла оплатити нам нічого, тільки видала посвідчення від ЦВК та матеріали, необхідні для грамотного спостереження за виборчим процесом. Американці дуже сумлінно й серйозно ставилися до дорученої їм місії. Ставили складні запитання, усе нотували. Видно було, що вони не сумніваються, що все, що вони робитимуть, сприятиме процесу демократізації України й піде їй на користь. Багато з тих, хто був присутній, також активно працюють над демократичним процесом у себе вдома, визнають наявність певних проблем. Тобто, я одразу хочу щоб читач зрозумів, що до адміністрації Буша наша делегація спострігачів ніякого відношення не мала.

Після бріфінгу наша команда віїхала до Харкова, а я пішов на майдан послухати що люди говорять й зустрітися із своїм приятелєм. На майдані люди гаряче обговорювали вибори до яких вже залишалося 2 дні, хтось казав, що по областям люди складають партійні посвідчення ПР. Київ це переважно памеранчове місто.

День виборів. 30 вересня.

Цього року було подовжено тривалість голосування. Воно починалося о 7-мій годині ранку, а закінчувалося о 22-й аби збільшити кількість проголосувавших. Але ж, в той же час, було скасовано систему голосування по відкріпним посвідченням аби відсекти тих громадян, хто опинився у відрядженні, чи на відпочинку не за місцем проживання. Зроблено це було мабуть за ініціативою правлячої коаліції аби зменшити явку памеранчового електорату в Західних частинах України, де значна кількість населення знаходиться на заробітках за кородоном. Але ж ця міра також вдарила по мешканцям й східних регіонів,які виїзджали за кородон навіть на один день. На одній дільниці ми побачили громадянина, який віїхав в Росію на 1 день аж 1-го серпня. Цікаво що він зателефонував на свою виборчу дільницю 25-го вересня аби переконатися, що він є у виборчих списках. Але ж 28-го прийшла вказівка з ЦВК видалити його прізвище з виборчих списків. Парадоксальність ситуації погіршується тим, що цей громадянин був також офіційним спостерігачем, тобто мав посвідчення від ЦВК на право спостерігати в день виборів. Проблема з виборчими списками була масова. На деяких дільницях громадянам пропонували писати скарги, на одній на 13-у годину таких було вже 12 штук, на інших просто відмовляли виборцям у голосуванні й дійсно нічого вже зробити було не можна, адже воно проходило у неділю, коли суди, яки могли своїм рішенням видати право на голосування громадянам, були закриті...

Ми почали свою роботу з Артемівки під Мерефою, де о 6-й ранку перевірили наявність заяв на голосування на дому та кількість виданих бюлєтенів. Потім перевірили кілька дільниць у Південому, після чого поїхали до Харкова, де перевіряли дільниці Дзержинського району. Загалом ніяких грубих порушень нами не було помічено. Вибори дійсно проходили досить цивілізовано, спостерігачі від різних партій були представлені більш менш пропорційно, окрім скарг на виборчі списки інших скарг не надходило.

На підрахунок я пішов на виборчу дільницю, розташовану в медкомплексі на Салтівці. Координатор програми по Харкову нас попереджав, що це проблемна дільниця (голова – злісний ПРовєць). Виявилося, що дійсно на цій дільниці був досить таки проблемний добродій. Він, правда, був не головою, а заступником голови, проте керував процесом фактично він. Голова – білявий юнак його явно побоювався, так само, як й члени комісії. Цей заступник голови був сивий дідусь, ще досить кріпкий та енергійний сталінського загартування. Він керував дільницею окриком, тиснув на усіх психологічно, часто казав "так було у СРСР давайте робити так". Звичайно, ми з ним мали сутичку майже одразу, коли я зробив зауваження на те, що підрахунок бюлетнів повинно робити у тому ж самому приміщенні де було голосування. Він кидався на мене ще кілька разів, поки я йому спокійно не пояснив, що його поведінка агресивна, що він оказує психологічний тиск тощо, й я матиму відмітити це у моєму звіті. Це подіяло. Він ображено замовк. Проте, при підрахунку він все ж таки намагався полічити зіпсовані бюлетені. Зіпсовані бюлєтені були тільки й виключно від тих, хто голосував за ПР, КПУ та ПСПУ. Ці люди або ставили більш, ніж одну позначку на бюлєтні, або щось там писали таке від себе. Комісії, при підтримці спостергігачів, вдалося ці бюлєтні полічити як зіпсовані, хоча цей зіцголова наполягав їх полічити як дійсні, аргументуючи ти, що йому й так зрозуміло за кого голосувала людина.

До дому я прийшов о 5-й ранку. Майже цілу добу було потрачено на вибори. Десь серед дня я на мить забіг додому пообідати й вмикнув телевізор. Як раз показували якогось політолога з Росії, який розлючено волав що вибори в Україні незаконні, що усі спостерігачі заангажовані, що результати виборів не слід визнавати та іншу нісенітницю, притаманну російським "друзям" України. Мене поява цього типу на екрані дійсно роздатрувала. Яке він має право так казати? На ту годину я вже проінспектував багато дільниць, суттєвих порушень не бачив, усі люди в комісії та спостерігачі працювали сумлінно, вибори ще не закінчилися, а оцей російський бо зна хто вже виливає помиї на Україну! Й вони потім ще дивуються звідки в Україні береться м'яко кажучи недружнє ставлення до Росії.

Слід відзначити, що навіть на цій салтівській дільниці, де голосували переважно пенсіонери (які в Харкові дружньо голосують за КПУ та ПР) у переважно біло-блакитному місті, мене вразила відносно велика кількість голосів, відданих за БЮТ – 20% (за ПР – 43%, за НУНС – 7.7%, за КПУ – 8.1%, за блок Літвина – 4.6%, за ПСПУ – 3.9%, за СПУ – 2.2%).

Цікаво було б зрозуміти чому пенсіонери голосують за ПР. Голосують вони за них не всюди в Україні, а тільки в східно-південих районах, де ПР має більше адміністративних ричагів. Якщо на студентів вони можуть натиснути адміністративно, то на пенсіонерів у них свої інструменти впливу. Це я бачив на прикладі моєї бабусі, яку обхажувала председателька ЖЕКу-агент ПР. Тут використовується стратегія прянику – в обмін на дрібні послуги председателька, наприклад, попросила бабусю повісити флаг ПР на воротах. Ну й так само переконала її проголосувати за потрібну їй партію. Але вже в Сумах пенсіонери голосують за БЮТ та НУНС.





Після виборів.

Після Харківа я поїхав до Сум.

В поїзді трапився маленький інцидент, який можливо не варто й згадувати, проте я таки його опишу, бо він досить яскраво характерізує відношення пересічного росіянина до України. Якась літня жінка їхала у тому ж самому вагоні що й я. Я взяв плацкарт, бо до Сум було тільки 4 години їзди. Підійшовши за чаєм до провідника, я побачив таку сцену. Ця жінка хотіла купити собі щось попоїсти, але відмовлялася слухати ціну в гривнях, вимагаючи щоб їй назвали ціну в рублях й обслуговували в рублях. "Я не собираюся утруждать себя вашей валютой!". Коли провідниця заперечила їй, що товаро-грошові операції на території України проводяться тільки в гривнях, то жінка досадливо махнула рукою "Всьо у вас так". Таке великодержавне відношення до України на рівні навіть пенсіонерів наштовхує на певні думки. Брейнвош російських ЗМІ мабуть таки досягає мети. Росіяни вже не можуть казати "Велика політика це одне, а стосунки між людьми це інше". Бо велика політика вже у моску кожного пересічного росіянина.

Інколи доводилося включати російське ТВ. Новини на російських каналах організовані приблизно такими чином. Спочатку хвилин 10 чи 15 один тільки Путін. Путін сказав, Путін підписав, чергове мудре рішення, черговий безсмертний афорізм, чергова благодать для власного народу та вірних союзників. Потім, одразу на контрасті новини з країн-ворогів – проблеми в Грузії, в Україні ("СРСР був країною вічнозелених помідорів, Україна – країна вічнозелених апельсинів"), США та інших. Наприклад, скандал з американською спорстменкою, що також показали в той день по Би-би-си, але ж в розділі "Спорт", на російському ТВ йде як головна новина – це ж сором Америки! Ну й на завершення програми, в розділі "культурне життя країни" знов таки Путін – показано секту юнаків-фанатів президента. Вони носять футболки з його обличчям, та написом "Путіну третій строк", хлопці, які марять стати таким як Путін, дівчата, для яких він секс-символ. На завершення виступає аналітик, яка каже, що відсутність у суспільстві будь-яких інших позитивних героїв робить Путіна центром всезагальної уваги. Мабуть суспільство має бути дуже хворим, якщо в ньому геть відсутні будь-які позитивні герої, окрім Путіна. Адже навіть у сталінські часи, хоча Сталін безумовно був суперстар, було безліч людей – героїв, гідних для подражання.

Суми – значно тихіше місто, ніж Харків. Тут можна перепочити, походити алеями парку. Люди не такі розлючені, хоча побутове хамство й тут має місце. В часи памеранчової революції Суми, як батьківщина Ющенка, були головним осередком революційних настроїв. Там взагалі не було ніякої підтримки Януковичу. В музеї памеранчової революції в Сумах, який я відвідав у травні 2005, я побачив навіть дошку сорому – список зрадників, які підтримували Януковича, яка стояла десь у центрі міста. Цього разу в Сумах я звернув увагу на блакитні стрічки, та якісь залишки агітаційної кампанії за ПР. Місцеві мешканці казали, що раніш такого ніколи не було. ПР добрався й до Сум.

В Сумах я пішов з дитиною до парку атракціонів. Тут була така ж сама картина, як й у Харкові – дітей немає! Усі атракціони відкривали тільки для моєї доньки. В Харкові обслуговуючий персонал скаржився мені, що атракціони стоять порожні. Не ходять люди з дітьми в парк. Але ж сумний факт – дітей не так вже й багато можна побачити на вулицях українських міст цього часу.



З Сум ми поїхали до Нової Січі - колись великого селища, з якого походить наш рід. Ще у 2005 я був там й відзначив, що значна частина села загинула – зникли будинки, усе заросло. Але цього разу я відмітив й якусь позитивну динаміку. Я побачив діточок у дітсадочку – аж 5 або 6. Замок Лещинських почали реставрувати, кияницький парк почали благоустраювати.

Мій візит до України підходів к кінцю. Час було їхати до Бориспіля.

Якість покриття на автомагістралях помітно поліпшено. Тепер вони як колись були коли я їхав через Польшу у 1999-му році – не досконалі, але вже по ним можна їздити.

Аеропорт Бориспіль це просто жах – малий, не комфортний, перевантажений пасажирами, сервіси обмежені та дуже коштовні. Скидається на якийсь провінційний для обслуговання маленьких містечок та сіл, а не на міжнародний.

Післямова.

Незважаючи на усі недоліки й проблеми які я згадав вище, я був в цілому задоволений тим, що я побачив в Україні. Країна потроху вибирається з темного минулого. Вона вже значно більше скидається на цивілізовану європейську державу, ніж колись. Корупція, принаймі на побутовому рівні значно знизилася, політична культура неймовірно зросла. Україна безумовно велетенська держава з працьовитим народом, який здатний й заслуговує на значно більше, ніж він зараз має, але ж потрібна зміна ментальності. Потрібна зломка усіх рудіментів советчини, що я зазначив, й які не попали в поле мого зору, але ж напевне існують. Для цього Україні потрібен сильний лідер. Людина, яка не буде загравати з народом, й апелювати до його комплексів та недоліків, а яка буде це все викорчовувати, вижигати каленим залізом. Серед сучасних політиків України на таке, на мій погляд, здатна лише Ю. Тимошенко. Я радий, що на останніх виборах вона отримала новий шанс проявити себе на посаді прем'єра. Будемо сподіватися, що вона його не впустить.

17.10.07

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua