Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
президент   устрій   конституційна реформа   корупція   рецидивіст Янукович   парламент

Кому який потрібен президент


5
Рейтинг
5


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
3

В умовах наявності потужної московської п'ятої колони в українських владних коридорах та практично безмежних за розміром та кількістю засобів тиску на кожного окремо взятого депутата з боку цієї колони, парламентська держава у нас – це (практично) просто відсутність незалежної української держави

Дане цікаве питання, кому який потрібен президент – особливої актуальності якому придає здається уже неминуче назріла грунтовна конституційна реформа, виникло далеко не сьогодні. Тому мабуть значно цікавіше буде розглядати його не з суто сьогоденної точки зору, а в достатньо грунтовно розгорнутому в часі контексті.

Для цього спершу скористаємось розглядом саме якраз цього питання за станом на 8 січня 2004 р., а потім спробуємо зробити висновки, порівнюючи тогочасні оцінки із реаліями сьогодення.

Отже стаття "Кому який потрібен президент" з позиції 8 січня 2004 р. Нагадаємо деякі з актуальних тоді речей: боротьба проти грантів; антикорупційна комісія Колінько; призначення Блохіна тренером збірної; визнання Конституційним судом права Кучми балотуватися на ще один строк; повний карт-бланш в руках глави адміністрації Президента України Медведчука.

====початок========8_січня_2004р.=============

Якщо наявність тут, з нами, великої розгалуженої злочинної спільноти, тільки часткою якої являється московська злочинна система, ні в кого не викликає коли не сумніву, то в кожному разі хоч скількись аргументованих заперечень, то мабуть слід було б з метою дещо прояснити розуміння реалій нашого повсякденного життя спробувати розглянути деякі із складових українського політичного життя, не відкидаючи при цьому фактів нещодавніх убивств цією спільнотою значної частини українського народу, а також факту нерозкритості (завдяки зусиллям злочинців) даного злочину.

Ну наприклад от боротьба з грантоїдами в Україні, яка мотивується тим, що через гранти мовляв здійснюються шкідливі впливи на громадську думку в Україні.

На перший погляд ця боротьба справді може видатись боротьбою проти закордонних впливів на нашу ситуацію. Добре, припустимо що закордонні впливи шкідливі і тому проти них слід вести непримиренну боротьбу. Але чому ж саме проти тільки грантів направляється обурення закордонними впливами? Інакше кажучи коли московських грантів (до 2004) у нас нема, то може вплив з Москви на наші ЗМІ та інші інституції в Україні відсутній?

(Пауза – щоб посміятись)

Словом ми бачимо намагання оголосити шкідливими прозорі, контрольовані, законні, звідусіль видимі гранти і таким чином спробувати усунути рештки точок зору, які альтернативні тим, що контролюються Москвою не грантами, а з допомогою старих нормальних звичайних добре перевірених засобів, які завжди притаманні кожній злочинній організації, а саме обманом, підкупом, підступом, шантажем та іншими формами насильства, як от корупція, до якої належить усе вище перелічене, а також звичайно що такою надзвичайно ефективною формою впливу, як дивні несподівані смерті та завжди нерозкриті убивства тих, хто заважають вже, а чи є підстави для певності, що заважатимуть згодом. І коли гранти порівнювати з усіма цими московськими засобами впливу, то очевидно ясно, що при наявності цих засобів, спеціалістами з яких битком набиті структури московської злочинної системи як в самій Москві, так і в дочірніх організаціях в Україні, то гранти здаються просто сміхотворними іграшками, коли йшлося б про їх використання, але які однак дратують своєю наявністю з протилежного боку, оскільки навіть слабенький голос правди проти навіть дуже потужної брехні зводить її ефект до практично нуля чи навіть мінуса.

Не так давно на Львівщину з метою нібито боротьби проти корупції наїхала грізна комісія на чолі з шановною Колінько. В результаті її роботи із своїх посад за недостатню боротьбу проти корупції були звільнені з роботи ряд керівників регіонального рівня. Одночасно з цим ця ж комісія навіть і не починала перевірки двох найкорумпованіших регіональних установ (це добре всім відомо), податкової і митниці. А для справжньої боротьби проти корупції в регіоні достатньо було перевірити і зробити висновки стосовно керівників тільки цих двох установ. Але висновки були зроблені навпаки стосовно тих, хто не "дружив" з найкорумпованішими керівниками. Виникає законне запитання. Якщо комісія Колінько – це не корупція на найвищому урядовому рівні, то що тоді таке корупція?

Завісу таємничості причин переходу Блохіна з фракції комуністів в фракцію СДПУ (о) зняло призначення цього чудового футболіста тренером національної збірної. Стало ясно, що коли б не СДПУ (о), а комуністи керували федерацією футболу України, то цього міжфракційного переходу ми би не побачили. Я нічого не маю проти Блохіна (проти такого хабара мабуть не встояв би і Ньєто, який встояв здається проти шуби з тих же рук, після чого київське "Динамо" було дискваліфіковане, та й і корупмайстерність шановного Суркіса з того часу мабуть суттєво зросла), і бажаю йому (Блохіну) плідних результатів на тренерській ниві, а болільникам – носити його на руках після гучних перемог, але серед різновидів корупції політична (як на мене) – це саме якраз та голова, яка в риби псується перш за все.

І коли після років і років досить обґрунтованих заперечень здатності Верховної Ради до чіткої політичної позиції, здатності ефективно захищати державні інтереси України та інших негативних моментів раптом з допомогою тих же ЗМІ нам починають розказувати про надзвичайну європейськість парламентської держави та великих переваг колективної відповідальності, то віриться не дуже. Тим більше, що вже давно ясно, що колективна відповідальність є не що інше, як повна відсутність будь-якої відповідальності взагалі. А в умовах наявності потужної московської п'ятої колони в українських владних коридорах та практично безмежних за розміром та кількістю засобів тиску на кожного окремо взятого депутата з боку цієї колони, парламентська держава у нас – це (практично) просто відсутність незалежної української держави, життєву для українського народу необхідність якої легко зрозуміти, якщо не викидати з памяті (що нам пропонують зробити представники злочинної системи) серії голодоморів 20-го сторіччя, організованих Москвою в Україні.

І єдиний інститут, який об'єктивно справді стоїть на перешкоді ліквідації української державності – це інститут сильного президента, повноваження якому надає своїм волевиявленням цілий народ.

Верхівка КПУ, яка "подхватіла пошатнувшеєся знамя" 1921-23, 1932-34, 1946-47 і дійсно послідовно тримається схоже тільки за основне, тобто за українофобію, вже давно притримується саме такого підходу, тобто добивається відсутності в Україні інституту президента. Решта ідеології, її офіційна частина, як от класова пролетарська ненависть до буржуазії, особливо великої, це вже таке.

Разом з КПУ, на ідентичній з партією пролєтаріата позиції знаходиться партія великої буржуазії СДПУ (о) на чолі з главою адміністрації президента України, якому Москва (ну не він же сам чи президент України) надала такі круті права, що деколи аж перехреститись хочеться, щоби не сприймати президента України як речника глави його ж адміністрації.

Реальність демократії навряд чи колись вимірюватиметься чимось іншим, крім реальності можливості народу обрати альтернативну політичну силу для управління своєю державою. "Конституційний" же процес, свідками (й учасниками) якого ми є, це фактично процес руйнування правового поля України, який вже йде. Його мета – позбавити український народ змоги реально впливати на свою долю, зробити беззахисним перед злочинними посяганнями не тільки на його життєві інтереси, а й і на власне саме його життя. Щоб моментально пересвідчитись, що це не порожні слова, достатньо тільки розплющити очі на долю нам невідомої кількості мільйонів українців (точну кількість тих мільйонів приховують в московських спецхранах), професійно й фахово убитих Москвою одними тільки трьома голодоморами 20-го сторіччя – тобто тільки що. Погляньмо наприклад на Конституційний суд України з його принциповим підходом типу "чєво ізволітє?". Правове поле роками крок за кроком зводилося за дуже таки некволої участі Леоніда Кучми (звісно до того, як він ослаб перед Путіним по часу десь після справи Гонгадзе) і воно ж в важку хвилину ставало саме йому тією опорою, без якої йому довелося би дуже скрутно, і створення якого мабуть ще не раз могло би згодом дати опору та бути поставлене йому та його нащадкам в заслугу перед українським народом.

====кінець========8_січня_2004р.=============

http://olexlviv.tripod.com/cgi-bin/numh3.cgi?thebox=708

(або http://www.geocities.com/olexandr/txt/2004-1.html#708)

Що ж змінилося з того часу?

Що стосовно обставин, то легко бачити, що досить таки багато. Від антигрантівської кампанії, наприклад, лишилися тільки спогади. Кучма не купився на рішення Конституційного суду. Блохіна вже носили на руках, що дає підставу сподіватись, що носитимуть ще, і не раз. КПУ ще і ще підтвердила висновок про те, що окрім московської українофобії, ніякої іншої політичної лінії не має. Пророщений на кримінальному грунті московськими спецслужбами атєц української мафії рецидивіст Янукович із своєю кримінально-політичною партією Регіонів повністю замінив на московському посту номер один в Україні простого московського сексота Медведчука з його СДПУ (о).

А що якось особливо не змінилося, то це повна й легка корумпабельність (якщо можна так висловитись) колегіальних державних органів. Для досягнення в парламенті цифри коли не 450, то скажімо 445, навряд чи у когось є сумніви, що потрібно було б більше ніж іще кількох місяців. Всяка людина слабка, коли вона не Президент – а такі люди всюди в колегіальних органах. Незмінною залишилася й повна ясність стосовно московської неспроможності так само прямо підпорядкувати собі інститут Президента – "єдиний інститут, який об'єктивно справді стоїть на перешкоді ліквідації української державності – це інститут сильного президента, повноваження якому надає своїм волевиявленням цілий народ".

Що іще не змінились, то це напрямки московських робіт в Україні. Що ж їм іще лишається робити, коли не намагатися тим чи іншим способом зруйнувати інститут Президента – якщо не ліквідувати його, то хоча б максимально послабити, оскільки як і раніше ясно, "що колективна відповідальність є не що інше, як повна відсутність будь-якої відповідальності взагалі. А в умовах наявності потужної московської п'ятої колони в українських владних коридорах та практично безмежних за розміром та кількістю засобів тиску на кожного окремо взятого депутата з боку цієї колони, парламентська держава у нас – це (практично) просто відсутність незалежної української держави, життєву для українського народу необхідність якої легко зрозуміти, якщо не викидати з памяті (що нам пропонують зробити представники злочинної системи) серії голодоморів 20-го сторіччя, організованих Москвою в Україні".

Що ж до галопуючої корупції у Верховній Раді у вигляді перш за все купівлі-продажу депутатських шкур, звідки ця корупція потужними потоками плодиться на всю українську землю, руйнуючи основу основ нормального життя, тобто гідні людські взаємини, – то як на мою скромну думку, справді зупинити її ближчим часом може мабуть тільки ясний і однозначний президентський державний устрій в Україні.

Олександр Франчук

http://www.geocities.com/olexandr

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua