Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Майбутнє України – кланові етнічні "кристали"?

goutsoullac | 31.05.2007 13:56

-6
Рейтинг
-6


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
10

...І замість цих скалічених Україн Рослинами зростатимуть народи (Євген Маланюк)

Майбутнє України – кланові етнічні ''кристали''?
Після розпаду СРСР у середовищі російськомовної общини України постала т.з. "теорія азіатського Риму", згідно з якою Київ є культурно-духовним епіцентром здвигів у напрямку до оздоровлення "східного слов'янства" та православ'я. Формальне вираження ця теорія набула у творчості поетеси та філософа Ніни Мазур та пролунала в інтерв'ю з нею на ток-шоу "З Ольгою" (телеканал ICTV). Паралельно цю ідею розвивають представники "Киевского круга" поетів та мистців (переважно з оточення Театру російської драми імені Лесі Українки), а також певних кіл політиків в Україні (наприклад, Партія Слов'янського Відродження, колишні соціал-ліберали Володимира Гриньова) та Росії (писання петербурзького "аріософа" В. Кандиби, візії "повернення до Києва" у В. Аксьонова, Р. Рахматулліна та ін.).

Ця ідея не нова. Ще у своєму есеї "Три столиці" (1926) російський філософ Г. Фєдотов писав: "...Західняцька спокуса Петербурга та східняцька спокуса Москви – два неминучих зриви Росії, що долаються живим національним духом. У спокусах міцніє сила. З немочі народжується багатство (sic! -О.Г.). Було б тільки третє, куди звертається у своїх хитаннях стрілка духа. Цим полюсом, нерухомою православною віхою у долі Росії є Київ, тобто ідея Києва". Одразу ж напрошується паралель з географічно локалізованою Меккою, до котрої можна було б звернутися у молитві. Так, для А. Гітлера таким зматеріалізованим та "повитим магією" центром націонал-соціалістичного руху став Мюнхен...

Отже, якщо Київ, згідно з цією позицією, – це азіатський Рим, то, відповідно до логіки аналогій, Москва – це азіатський Царгород, право маючий на наступництво від Риму (Києва).

"Тверь – новый Константинополь", – проголосив ще в 1453 р. монах Фома. В 1498 р. таємний прихильник новгородсько-московських "жидовствуючих" митрополит Зосима пише про московського великого князя Івана ІІІ як про нового царя Констянтина нового міста Констянтинового – Москви (До речі, топонім Босфор – "Бичий брід" перегукується з гідронімом Москва – "Коров'яча річка"). Тепер, на початку ХХІ ст. виникає православно-культурософський рух "Нова Візантия" (його апологети – "украинские" журнали "Самватас", "Зоил", "Византийский Ангел", "Крещатик", "Византийский вектор"). В останньому випадку уявімо собі, наприклад, ситуацію, коли у Японії в якості альтернативи сінтоїзмові пропонується доктрина "Новий Китай" тільки тому, що Японія зазнала культурних та духовних впливів від свого континентального сусіда.

Щоправда, виникла й певна корекція "неовізантизму" у бік "неоцареградства". Відомий геополітик О. Дугін пропонує: "...Сьогодні ми маємо шанс реалізувати велике прозріння, котре носив у собі наш Цар (Іван ІУ Грозний, – О.Г.)... Третій Столиці, великій євразійській Казані – бути!". Бо "...Киев символизирует русскую идею в ее малом, довольно скромном выражении", в той час як у перспективі – "...Казанская Русь... Несбывшаяся, нереализовавшаяся, такая клюевская и такая знакомая, широкоскулая, архаичная, по-славянски созерцательная и по-тюркски пассионарная, активистская и проникновенная Русь глубокого Востока". Його не приваблює "ідея Києва", бо "... Киев – это прошлое, Москва – настоящее и будущее (дане положення висловлене до появи у О. Дугіна "ідеї Казані", котра, проте, є прохідною на шляху до пошуків "істинної столиці" "Євразійської Імперії Сонця та Справедливості", – О.Г.)... Киевская идея – более ограниченная, более европейская, менее универсальная, менее глобальная...".

На жаль, в україномовному середовищі теорія "києвоцентризму" не знайшла належної уваги. Ба, ми навіть себе тішимо наступними словами неоязичника В. Шаяна: "...Пригадаймо собі, що "Книга Велеса" вже була в московських руках... Але обоження Києва не було їм в смак".

Як бачимо, тепер їм "посмакувало".

Байдужість українства до здвигів у російській ментальності небезпечна. Історія свідчить, що групі, яка успішно відгукується на один "виклик" історії (як от українці здобули незалежну державу), рідко коли щастить відгукнутися на наступний. Арістотель назвав цю неспроможність знову "відгукнутися" на "виклик" історії терміном "перипетія" – "переміна ролей". Тобто, за А. Дж. Тойнбі, переможець схильний здійснювати обожнення ефемерного "я" та за наступної нагоди "сушить весла". Як наслідок – стає "жертвою помсти творчого дару". Наприклад, Афіни доби Перікла виродилися в Афіни, нездатні осягнути Обявлення, яке їм приніс апостол Павло; огляд історії військових мистецтв засвідчує, що лише той, хто зумів ліпше скористатися з якогось нового винаходу, заспокоюється та дозволяє своїм ворогам випередити себе у наступній стадії розвитку військової техніки тощо.

Як на нас, проявом такого "заспокоєння" є намагання поєднати тенденції в україно- та російськомовних макрогрупах (общинах) громадян України за аналогією до того, як "об'єднює" частини острова Британія верховний суверен Сполученого Королівства: в Англії він належить до єпископальної церкви, а у Шотландії – до пресвітеріанської. Тобто наш пан Президент Кучма ще недавно на Східній Україні говорив російською мовою та відновив День Радянської Армії, а на Західній – розмовляв українською та шанував національні святощі: "... не може ж бути так, щоб їх пов'язувала єдина державна символіка!"; "... спроби привести всі регіони до спільного знаменника здатні, навпаки, розділити країну"; "... соборна Україна може будуватися тільки за принципом "єдність у різноманітності"..."; Зібрати Україну в кристал!".

Але чи надовго вдасться витримувати такий паритет? Думається, що соціальне зубожіння та люмпенізація середнього соціального стану аж ніяк не сприяє тривалості такого проекту.

Також досвід російськомовної групи саме на Західній Україні, яка, як правило, органічно зуміла об'єднювати у собі (і через змішані шлюби, і через просто дружбу, співпрацю та сусідування) тенденції обох макрогруп України, на жаль, не стає досвідом для решти російськомовної частини громадян України (більшість з якої усвідомлює себе як "украинцев", з наголосом на "а"), які почуваються без україномовної макрогрупи самодостатньо.

Як вдало підмітила професор із Сімфірополя М. Новікова, відбувається затвердіння у "етнічні кланові кристали" – та чи інша макрогрупа громадян України "самоідентифікуються і самоідентифікуються", переходить з кількості в якість, з демографії у "духографію". Сприяють цьому також т.з. "місця історичної слави", що сакралізуються, перетворюються у "теменоси", де людина "входить у ландшафт як суб"єкт". Для українців – це Софійський Собор, Золоті Ворота, Хортиця, Великий Луг, Карпати; для росіян – Севастополь, місця слави російської зброї, Донбас і той же Софійський Собор... Також слід пам'ятати застереження Вяч. Липинського, що "... коли почати грати на почуттях, на емоціях, на "національній вірі", то на Україні переможе завжди "Союз русскаго народа", а не "Союз українського народу"..." .

Певною мірою українська макрогрупа ще не "затверділа" у "етнічний кристал", а перебуває у стані "розпорошеності", "внутрішньої діаспори" ("Внутрішньої Монголії"). З причини наявності такої ситуації неможлива (на благо олігархів!) т.з. Народна Революція за Справедливість та Демократію: "... вольовий імпульс однієї національно-культурної складової блокується вольовим імпульсом іншої національно-культурної складової".

Неможливий інверсійний вибух, яким от був таран танками алжірських ветеранів – моджахідів воріт палацу першого президента Алжіру Ахмеда Бен Белли. Надія на свій власний аналог алжірського "покоління 1965 року", проте, може виявитися оманою, як свого часу масова свідомість обманулася, коли поставила знак рівності між Піночетом та Марчуком (у Росії, відповідно, останнього замінив Лєбєдь), між Бен Гуріоном та "шабес-гоєм" Ющенком, між "Уоттергейтом" та "справою Гонгадзе".

Можна навіть передбачити, що відбудеться те, що має місце у Канаді: постануть дві політичні н а ц і ї, як відповідно існують англоканадці та франкоканадці (окремі нації від англійців та французів), але також не єдина нація "канадці", а "громадяни Канади" (чи вірніше – канадські піддані британської корони). Парадокс той, що в Україні можуть (а чи не вже існують?) чотири нації: українці (= "англійці"), росіяни (= "французи"), малороси (= "англоканадці"), ""русоукраинцы" (= "франкоканадці"). Суто за Є. Маланюком:

...І замість цих скалічених Україн

Рослинами зростатимуть народи.


Або ("З варягів", 1926):

... А люд – ні еліни, ні скити -

З цих візантійських україн...

Як їх надхнути, розбудити,

Щоб став їм Даждьбогом – Одін?


Постає навіть візія П. Загребельного, що Україна – це "континент", аналогічний Латинській Америці, але, на відміну від останнього, на ньому – не незалежні країни, а єдина унітарно-утилітарна "профа – нація".

Україна, отже, йде шляхом Канади, а не Швейцарії, котра, як дивувався один з авторів націоналістичного концепту ХІХ ст. Е. Ренан, з її трьома мовами та двома релігіями – нація. Також можна говорити про єдину націю, яка складається з національностей (пор.: один радянський народ – сто національностей).

Проте постає небезпека через те, що за націю буде взято не "українство", а "російство". Як зазначає філософ С. Грабовський, "... у 1996 році проявили себе, а 2000 – 2001 стали самоочевидними зовсім інші речі... – в переважно російськомовних регіонах потужно проявила себе фундаментальна відмінність між різними групами російськомовного ж населення (і навіть між регіонами)... Отож – три групи. Властиво українці, совєтські люди і креоли... політично креоли у теперішній час у переважній більшості – незалежники, аж до фанатизму, інколи з суто прагматичним ракурсм (як одесити...), але культурно вони завжди, без винятків, орієнтовані на Москву". Не дивно, що Олена Мазур, секретар Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики, відверто заявляє: "... Я часто произношу слово "русский". Русские – это люди, которые живут на русской земле. У нас более ста национальностей и все мы русские". Відомий художник – традиціоналіст І. Глазунов не перестає стверджувати: "Той, хто любить Россію, той русскій". Свого часу один із російських "класичних євразійців" П. Біціллі писав: "...ясно, что русская нация и пространственно, и духовно есть нечто неизмеримо более широкое и многообразное, нежели её єтнический субстрат – великорусская народность...".

Якщо "рашизм" раніше був прерогативою лівих партій та популістів типу "Соціально-Ліберального Об'єднання" (СЛОн) В. Гриньова, то з появою "Русскаго блока" (О. Свистунов, голова партії "За Русь єдину", І. Симоненко, партія "Русско-Украинский Союз"),"За Украину, Белоруссию, Россию!" (ЗУБР) (О.Чародєєв, член партії "Світло зі Сходу") проблема переходить у значно іншу площину, претендуючи на духовне обслуговування теперішньої, ринково-буржуазної моделі цивілізації.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua