Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Долю нації визначає рівень вихованості людини

Svetilo pravdy | 26.09.2017 16:07

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
0

"Влада так і не навчилася говорити рішуче "так" і рішуче "ні", коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обміняти ці інтереси на будь-якому ринку, тільки б їй не заважали збагачуватися".

У нас на кожну проблему можна лягти й заснути.

Прокинутись через сто років, а вона та сама.

Ліна Костенко


Коріння продажності й байдужості

Піввіку тому Олесь Гончар написав роман "Собор", який пророчо висвітлив дуже серйозні соціальні проблеми, котрі не лише не втратили актуальності в незалежній державі, а ще більше загострилися. Вони безперешкодно пролізли через дві українські революції гідності, їх не зачепили карколомні люстратори й такі ж декомунізатори, вони не розчинилися в горлатих "патріотичних" лозунгах та самославленнях.

І так, перша проблема, яка відповідає й словам Ліни Костенко, взятими для епіграфа даної публікації. Один з героїв літературного твору Гончара повчав іншого: "В житті треба бути реалістом. Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій "Червоний металург", і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним".



В сучасному українському суспільстві оте "по боку" стосується не тільки ставлення до духовних цінностей, а й до відповідальності за державу. Бо якщо в "побудованому соціалізмі" проблемою було купити нормальний телевізор чи дістати престижну курортну путівку, то тепер "по боку" те, якого президента чи депутата оберуть. Головне – хто скільки за голос заплатить, хто найкраще набреше. А відповідати за "не такого обраного" хто повинен? Небеса? Чи європейські й американські "партнери"?

Може, й вони винні, що не урозумляють своїх підопічних з Банкової й Грушевського, не "шліфонуть" їм мозки до світових стандартів. Але євро-наставники усвідомлюють й те, що в їхніх країнах отим "шліфуванням" переймається передусім джерело влади – народ. Якщо ж в Україні простолюду все "по барабану"... після одержаної передвиборчої подачки, то навіщо їм, іноземцям, зайві клопоти? Адже в такій ситуації можна й собі щось хапонути з України – місцеві "вожді" і "вождіки" не все ще розікрали.

Є в українських псевдо патріотів й інша риса, присутня як в державних керманичів, так і в партійних лідерів та "підлідерків". Ще Тарас Шевченко про те писав: "За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси. То віддасте".

По-сучасному про "гнилу" рису написала редактор популярного тижневика "Дзеркало тижня" Юлія Мостова: "Влада так і не навчилася говорити рішуче "так" і рішуче "ні", коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обміняти ці інтереси на будь-якому ринку, тільки б їй не заважали збагачуватися".

Не вперше цитую такі суворі оцінки, дані представникам національної "еліти", справжніми синами й дочками України. Але на цей раз намагаюся наголосити на джерелах продажності та зажерливості з одного боку, і "по боку" – з іншого, й чому вони такі довговічні в українському суспільстві.

Пояснення можна знайти, знову ж, у романі радянського періоду "Собор". Там молодий архітектор говорить своєму батьку, бойовому полковнику: "Всі ми руйнуємо. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю! І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких... Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все менше за себе... Хай тоді з неуцтва віддали себе у владу духові руйнувань, а зараз? Звідки такі зараз беруться?... Чому плодиться браконьєр?"

Риторичне запитання літературного героя, поставлене півстоліття тому, можна прокоментувати: браконьєрами не народжуються, ними стають. Бо такі в них вихователі.

Що не зі стелі беру ці постулати, знову звернуся до великих. "Люди, розбещені в дитинстві, зберігають особливий відбиток до кінця життя", – писав російський письменник Іван Тургенєв. Класик української літератури Борис Олійник сказав так про зіпсоване суспільство: "... якби не було рабів, чи з'явилися б тирани?"

Сто років тому народ пішов за красивими гаслами про народну владу і прогнав з престолу, думали тоді, найлютішого тирана-царя, але потім революціонерам стало "по боку", бо їм пообіцяли землю, фабрики й пароходи, і народ осліп від щастя й не помітив, як на місце одного тирана прийшов інший – набагато кривавіший.

Водночас він був і великим вихователем дорослих та дітей в дусі патріотизму аж до самопожертви, а ще відданості йому. Основні результати одержав на індустріалізації країни, на війні та післявоєнній відбудові. Ціна – небувалі в світі людські жертви. Не менш страшне – розмноження в скаліченому ідеологічною брехнею суспільстві жорстоких руйначів, браконьєрів, невігласів, політичних брехунів та хамелеонів, казнокрадів, дурисвітів – усією цією суспільною отрутою залита й сьогоднішня Україна, що заважає їй стати справді європейською країною.

Стиль життя – все продається?

Нам би за розум узятися, але, більш за все, тай корисний для суспільства розум остаточно вивітрився в погоні за маревним дурняком – єврощастям, придуманим внучатами тих, хто дурманив простолюд комунізмом.

Правда, європейське благополуччя існує, але на нього мають право ті, хто своєю працею створив достаток, кому не "по боку" й духовність, почуття відповідальності перед собою і суспільством.

Недавно мені розповіли "виховну" історію, на перший погляд дріб'язкову. Чотирирічний внучок допитувався дідуся, до якого приїхав у гості, чи то не його автомашина залишила на асфальтній доріжці під багатоквартирним будинком велику пляма мастила. Дідусь відповів, що то інші машини наслідили. Одначе хлопчик все ж забіг на дитячий майданчик, нагріб там піску в іграшкове відерце і приніс до плями. Щоб засипати неї, дитинча бігало за піском кілька разів, і порядок був наведений.

Звісно, історія не для українського телебачення чи багатотиражної газети. Але вона наштовхує на оптимізм: мабуть, саме це підростаюче покоління й розбудує Україну до євро стандартів? Бо воно змалку усвідомлює, що таке непорядок, і бореться з ним не луженою горлянкою, а своїм дитячим совочком.

Розповіли також, що ота пляма на асфальтівці утворилася від тих автомашин, на яких молоді водії гайсають по місту з українською символікою, демонструючи свій "патріотизм".

Під чорнороте "Слава Україні!" загиджується і нищиться довкілля, обмальовуються навіть історичні споруди, трощиться все, що "активісту-патріоту" упало у вічі і чимось не сподобалося.

А придивімось уважніше до владних "патріотів" у вишиванках! Скільки з них на очах багатіє і не платить сповна податків! І чи хоч один партійний лідер відзвітував перед суспільством, за які гроші він розбудував і утримує свою партію? Де бере мільйони на передвиборчі гонки? Скільки податків заплатив з тих мільйонів?

Не звітують ні перед народом, ні перед численними борцями з корупцією, яких влада найняла на європейські зарплати. Але найняти то найняла, а далі – все "по боку", бо й самому народу – "по боку".

Так виховані? Чи так задурманені? Обидві причини, думаю, з одного поля ягоди. А хто "вирощує" та поширює ті ідеологічні "ягоди", тим платять вже не телевізорами чи курортними путівками, а прохідними місцями в партійних списках для виборів у парламент, дорогими квартирами і автомашинами.

Тобто ціна продажності зростає, а її революційне коріння – сторічний ювілей святкує. І ото як почали революційну епоху з руйнувань "до основи", руйнуваннями й завершуємо, але ще в більшому суспільному дурдомі. Правда, століття тому руйнували все царське й поміщицьке з ідеологічних міркувань, накачаних більшовиками, а тепер руйнують здебільшого з корисних мотивів, в тому числі й на замовлення. Все продається – стає фірмовою політикою України. Навіть у святих питаннях.

Скажімо, коли почалася АТО на сході країни, з наших язиків не сходило слово "волонтер". Тепер воно десь поділося з телеекранів і полос газет. Хоча добровольці ще допомагають АТОвцям та іншим нужденним. Але почитав й інше в Юлії Мостової: "Я побачила, як частина волонтерів продалася й нажилася".

Для народних же обранців і багатьох державних чиновників наживатися на горі суспільства – то стиль життя. В тому числі й для тих, хто потрапив у депутати та міністерства прямо з Майдану гідності, окропленому кров'ю їхніх побратимів.

Що вони не кращі за злодійських попередників, відчувають на собі багато й тих, кому все "по боку". Але люд не помічає й того, як влада скочуються до сталінізму. Останній приклад – в законі про освіту увели норму про звільнення з роботи учителя, запідозреного у якомусь не такому висловлюванні стосовно державних атрибутів, і взагалі – незалежності держави. Не здивуюся, коли за подібне уведуть і "вишку" – є з кого брати приклад. От тільки, скільки б не співали при тій диктатурі "Слава партії!", "Слава комунізму!", знищуючи при цьому мільйони співвітчизників за невіру в це, – фінал всім відомий.

А чи зараз можна примусити кримінальним залякуванням вчителя полюбити "євровождів" з їхнім шлях до європейського щастя, коли той учитель вимушений працювати за жебрацьку зарплату, а законодавці та державні виконавці давно "переплюнули" те європейське щастя?

І чи чують "євроінтегратори", що говорять про них батьки, скажімо, першокласника, Буквар для якого коштує до ста гривень? А ще треба придбати зошити, всю канцелярію, одяг, в складчину купити парту (до тисячі гривень), відремонтувати клас...

Втім, всі це прекрасно бачать і розуміють, а потім вдома сідають до телевізорів і насолоджуються язиколяпанням тих, хто повинен відповідати за злодійське управління багатющою державою, на щастя, не зруйнованою ні війною, ні природними стихіями. Але на горе – інфіковану отим "по боку".

Від цієї суспільної "хвороби" геть усі забули, що спричинило півмільйонний Майдан, і що на ньому обіцяли лідери. І вимальовується столітня історична закономірність: кожна наступна владна команда гірша за попередню. Це вже не просто ступання на одні й ті ж граблі. Це – трагедія. Совість нації Ліна Костенко так про це написала: "...в житті одна помилка – не біда, біда, коли усе життя – помилка".

Процитував це і засумнівався: чи не поспішив з оптимізмом, що покоління отого чотирирічного хлопчика, свідомість якого ближча до євро стандартів, ніж у "патріотів", таки приведе Україну до омріяного достатку і біблійської моралі? Адже й тому поколінню дорослішати в суспільстві, рівень вихованості якого не зростає, а катастрофічно падає.

Але тільки-но засумнівався, як тут же згадав про існування в кожного народу почуття самозбереження. Отже, все-таки, хочеться залишитися оптимістом стосовно настання щасливої долі для українського суспільства.

Леонід Яковишин,



Герой України, генеральний директор ТОВ "Земля і воля











© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua