Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Знову виник конфлікт між державою і УГКЦ. Тепер уже з українською державою.

Ігор Бурдяк | 13.01.2014 21:36

4
Рейтинг
4


Голосів "за"
5

Голосів "проти"
1

Невже справді УГКЦ знову хочуть загнати у катакомби?

Знову виник конфлікт між державою і УГКЦ. Тепер уже з українською державою.
Минуло уже більше двох років з тих пір, як Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук звернувся до Президента України з проханням-вимогою – реабілітувати Українську Греко-Католицьку Церкву.

Екскурс в історію російської імперії.

Лівобережна Україна разом з Києвом по лівий бік Дніпра відійшла за Андрусівським договором до Росії ще в 1667 році. І до другого поділу Польщі, який відбувся в 1793 році греко-католиків в лівобережній Україні значно поменшало, але ще були.

Після другого поділу Польщі більша частина українських земель відійшла до володінь російської імперії.

Однією із основних проблем, яка постала перед російським царатом було "оправославлення" українців. Бо в той час росіянами вважалися всі ті піддані імператора, які визнавали православну віру. А греко-католики подібно до чеченців, калмиків і інших (на той час більше 100) народностей потрапляли в категорію інородців. Звичайно, миритися з такою ситуацією царат не міг, бо вона суперечила доктринам придворних вчених (передусім Миколи Карамзіна, який в "Історії держави Російської" узагальнив праці з історії Росії).

Але звичайно цар не міг поступити з греко-католиками так, як його ідейний спадкоємець Сталін. Оскільки в тогочасній Росії християнство в візантійській формі, а не комуністичні доктрини було державною релігією, вона змушена була дотримуватися релігійних канонів.

"Оправославлення" лівобережних українців тривало півстоліття. За цей час змінилося 5 російських імператорів. Розпочала вирішення цієї важливої для імперії проблеми Катерина ІІ, а остаточно завершив її Микола ІІ.

Так "добивала" російська імперія останніх грекокатоликів на своїй території:

Пратулинські мученики

У часи СРСР

Після приєднання Західної України до Росії (уже в формі комуністичної імперії) перед владою знову постала проблема "оправославлення" українців. Згідно плану КГБ СССР по ліквідації греко-католицької церкви, який був розроблений за вказівкою КПРС в середині 1945 року, створена ініціативна група у складі трьох священиків: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника, Йосипа Пельвецького як представників трьох єпархій Галицької митрополії: Львівської, Перемиської і Станиславівської. Оскільки всі уже заарештовані єпископи УГКЦ відмовилися підтримати ініціативну групу і скликати Собор, який мав би скасувати постанову Берестейської Унії, то голова цієї зрадницької групи Костельник запропонував звернутися до Папи Римського з проханням про рукоположення нових архиєреїв замість "єпископів-злочинців". Проте цей підступний план не був реалізований. Сталін вирішив питання згідно з канонами більшовизму. Священики М.Мельник і Й.Пельвецький – були рукоположені на єпископів Російської православної церкви і оголосили про скликання Собору. Собор висловився за ліквідацію Берестейської унії 1596 р. і розриву з Ватиканом та возз'єднання з Російською православною церквою.

Мученики комуністичного періоду

Незалежна Україна

Сьогодні історики і Церква володіють документами із архівів колишнього КГБ, які дозволяють детально описати підготовку і здійснення злочину століття організованим угрупуванням КПСС+РПЦ МП.

20 січня 1990 р. ієрархія Помісної Української Церкви під головуванням архиєпископа і митрополита Володимира Стернюка постановила:

- відкинути і визнати неіснуючим так званий Львівський собор 1946 р., згідно якого Українська ГКЦ ніби-то самоліквідувалась і переходила в лоно РПЦ як її частина.

Та ратифікація помісним собором РПЦ у 1971 року цієї ганебної події (Глава 15 пункт 3) до нині не денонсована.

Отже, минуло більше двох років із тих пір, як новий Глава Церкви, Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук звернувся до Президента України з проханням-вимогою – реабілітувати Українську Греко-Католицьку Церкву". Не знаю, що конкретно хотів би він від держави. Але зазвичай під реабілітацією розуміють відшкодування збитків, завданих потерпілій стороні протиправними діями іншої сторони.

Перше, що спадає на думку в нашому випадку – повернення державою церковного майна. Але не лише це. Більше того, мабуть основне не це. Згадаймо, що чинила влада після неправової і неканонічної ліквідації Берестейської Унії.

Іван Паславський, "Між Сходом і Заходом": Після окупації радянською владою Західної України всі без винятку ЗМІ в Україні були залучені до активної пропаганди, спрямованої на фальсифікацію історії УГКЦ, дискредитацію її видатних постатей. У Львівському відділенні Спілки письменників України були постійно в штаті письменники, які спеціалізувалися виключно на "розвінчанні антинародної суті уніатства". Письмові та усні виступи проти УГКЦ всіляко заохочувалися. Була навіть встановлена спеціальна журналістсько-письменницька премія (ім. Я. Галана) за художньо-публіцистичну діяльність, спрямовану на "розвінчання зловісного альянсу українського буржуазного націоналізму і греко-католицької церкви". У Львові під безпосередньою опікою обкому компартії регулярно видавався щорічник "Пост ім. Ярослава Галана", присвячений спеціально цим питанням. А в сільській місцевості Галичини практично в кожній школі були створені спеціальні клуби, в яких учнівську молодь навчали ненависті до всього українського і греко-католицького. Ці клуби носили ім'я все-того ж Я. Галана, відомого літературного погромника українських національних і церковних святощів. У цю антиунійну кампанію були включені і деякі православні попи, які зручно розмістилися в колишніх греко-католицьких храмах. За своїм розмахом і політичною гостротою ця антиунійна пропаганда могла зрівнятися хіба що з шаленою ідеологічною кампанією, яку вели радянські органи масової інформації проти революційної ОУН і УПА.

Ось які назви мають дослідження українських підрадянських істориків післявоєнного часу на теми унії і Греко-Католицької Церкви: "Уніатська Церква – ворог українського народу", "Згубна роль церковної унії в історії українського народу", "Ідеологія зради і запроданства (про реакційну роль ідеології уніатства і українського буржуазного націоналізму) ", "Антигуманний характер моралі уніатства", "Антинародна діяльність уніатської церкви напередодні і в роки Великої Вітчизняної Війни", "Їх справжнє обличч'я (про підступну діяльність українського буржуазного націоналізму й уніатства) ", "Дорогою ганьби і зради (про злочинну діяльність уніатської церкви – замаскованого і підступного аванпоста католицизму на Сході) ", "Атеїзм в боротьбі з уніатськими фальсифікаторами", "Унія: шлях зради і ганьби" та ін. І жодної назви, яка звучала б просто, незалежно і по-науковому: "Історія Української Греко-Католицької Церкви"!

Уже з перелічених назв книжок і монографічних досліджень видно, що їх автори виходили із хибних методологічних позицій. Вони брали якусь одну, наперед заготовлену тезу, виносили її на обкладинку книжки, а весь фактичний матеріал компонували так, щоб, принаймні зовнішньо, довести її істинність. Одне слово, наукові висновки цих досліджень не випливали зі всебічного аналізу фактичного матеріалу, а доводилися лише як наперед задані.

Цим-то й пояснюється той красномовний факт, що в названих дослідженнях та в сотнях інших статей і публікацій на аналогічну тему по суті переварюються старі, як світ тези і положення, які зародилися ще в далекому ХІХ столітті в надрах російської дворянської історіографії, яка сповідувала відому імперську тріаду: "самодержавие, православие, народность". Коротше кажучи, українська радянська історична наука розглядала Українську Грекокатолицьку Церкву виключно з позицій великоросійських державних інтересів (москвоцентризму).

У результаті такого одностороннього підходу до історії Греко-Католицької Церкви в історичній науці на рідних землях утвердилися і донедавна домінували стереотипи, які не витримують серйозної наукової критики. Ось ці основні квазінаукові тези:

Перша: Стверджується, як аксіома, що Берестейська церковна унія 1596 року (від якої веде свій родовід УГКЦ) – це "поріддя католицької контрреформації", "підступи єзуїтів", "польська інтрига".

Друга: Українські єпископи, які пішли на союз з католицьким Римом, "зрадили свій народ", бо вони керувалися виключно власними "шкурними інтересами", і потаємно в душі плекали наміри "тотального окатоличення і златинізування" всього українського населення.

Але ж сама ідея унії, тобто поновного об'єднання двох християнських церков – візантійсько-православної і римо-католицької виникла там, де стався церковний розкол – у Візантії, і орден єзуїтів тут ні при чому. Розкол колись єдиної Вселенської церкви стався в 1054 році, коли Константинопольський патріарх Михайло І Керуларій відмовився визнавати главенство кафедри Св. Петра і Папи Римського у всьому християнському світі. В основі розколу лежали, однак більш глибинні причини суспільно-політичного й ідеологічного характеру. Справа в тому, що, починаючи з ІХ ст., у Візантії став розвиватися і культивуватися так званий цезаропапізм, тобто церковне вчення, за яким верховенство в державі й суспільстві віддавалося світській владі – імператорові, цезарові, а церковна влада підпорядковувалася світській. Гносеологічні корені цього вчення треба шукати у східному деспотичному способі мислення, яке глибоко проникло в духовне й суспільно-політичне життя Константинополя разом з територіальними здобутками Візантії на Сході.

Щось зовсім протилежного сповідувала (і сповідує) Західна церква. У її вченні, як відомо, церковна влада превалює над світською, є незалежною від світських володарів. Ось як пояснює ідейну суть розколу видатний російський філософ Володимир Соловйов: "Не церковна свобода, а цезаропапізм прийшов до нас з Візантії, де цей антихристиянський продукт безперешкодно розвивався з ІХ століття. Грецька єрархія, яка сама відкинула могутню опору, котру раніше знаходила в незалежному центрі вселенської церкви, опинилася кинутою на поталу держави і її самодержця. До схизми, кожного разу, як грецькі імператори захоплювали духовну царину й загрожували свободі церкви, представники останньої – то Св. Іван Золотоуст, то Св. Флавіан, то Св. Максим Ісповідник, чи Св. Феодор Студит чи патріарх Св. Ігнатій – зверталися до міжнародного центру християнства, використовували посередництво первосвященика (тобто Папи Римського), і якщо навіть самі гинули як жертва грубої сили, то їх справа, справа правди, справедливості і свободи ніколи не залишалася без непохитної підтримки Риму, яка забезпечила йому остаточне торжество (Згадаймо історію з аріанством, іконоборством, іншими східними єресями). Грецька церква в ті часи була і почувала себе повною частиною Вселенської Церкви, тісно пов'язаною з великим цілим за посередництвом об'єднуючого центру – апостольської кафедри Петра. Ці відносини рятівної залежності від наслідника первоверховних апостолів, від Первосвященика Божого, відносини чисто духовні, законні і повні гідності були змінені підпорядкуванням життейським, нелегальним і принизливим – владі простих мирян і навіть невірних" (Соловйов В. Россия и Вселенская церковь. – Краков, 1904, – с.77-78).


Злочинні дії КПСС, РПЦ і радянської влади нанесли непоправної шкоди нашій церкві і державі. В повній мірі її неможливо компенсувати. Завдяки брехливій пропаганді і неможливості із-за репресивних дій влади оборонити правду злочинцям вдалося збаламутити частину вірних і переорієнтувати їхню конфесійність.

Мабуть таки уже українська держава мала б прислухатися до керівництва УГКЦ і реабілітувати репресовану Церкву.

Натомість сьогодні оприлюднено лист Мінкультури Предстоятелю УГКЦ з погрозою заборонити діяльність цієї однієї з найбільших конфесій в Україні.

Верховний Архиєпископ Святослав (Шевчук) достойно відповів на ці погрози.

Прес-конференція голови УГКЦ

Принагідно слід нагадати, що саме держава створила Майдан і надалі підтримує його діяльність тим, що не хоче виправляти власні хиби, провести об"єктивне і неупереджене розслідування злочинів МВС. Тому й на Майдані так багато людей. А Церква завжди повинна бути там, де люди. Люди на Майдані, то й Церква на Майдані. Дивно, що держава очільники якої за будь-якого приводу демонструють свою християнськість, цього не розуміє.

Зрештою, на фоні інших подій і не дивно. Складається враження що наша держава остаточно збожеволіла.

Реакція на подію:

Герман розцінила лист Мінкультури до УГКЦ як непрофесіоналізм і тиск на вірян

Патріарх Філарет: Мінкультури не зможе ліквідувати УГКЦ

Лист Мінкульту є очевидним тиском на Церкву, – професор Віктор Єленський

УПЦ КП пережила кілька спроб ліквідації, – архиєпископ Євстратій про лист Мінкульту до УГКЦ

Яценюк вимагає відставки керівництва Мінкульту за погрози УГКЦ

Коментарі
Заява солідарності єпископів Перемишльсько-Варшавської митрополії УГКЦ у Польщі з Блаженнішим Святославом

З великим здивуванням та недовірою ми сприйняли оприлюднену сьогодні вістку, що органи державної влади України погрожують Українській Греко-Католицькій Церкві повторенням сценарію 1946 р., коли рішенням тодішньої комуністичної влади насильно ліквідовано Греко-Католицьку Церкву. Ми не припускали, що через понад 20 років незалежності України та 25 років від
"Нехай нас усіх позбавлять легального статусу" – єпископ РКЦ Ян Собіло

Тепер більше пасторів та священиків різних конфесій прагнуть взяти участь у Майдані, – переконаний владика.

Римо-католицький єрарх стверджує, що влада не зможе залякати християн: "Нехай всіх нас позбавлять легального статусу, – каже єпископ, адже всі християни згідні із заявою Блаженнішого Святослава".









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua