Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Чи потрібні марші УПА?

Ігор Бурдяк | 28.10.2013 15:54

2
Рейтинг
2


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
2

А потім прийшла Красная армія, якій, за сталінським вердиктом, єдиній було "дозволено" бити німців, і всіх тих, хто бив німців на території Західної України без їхньої згоди, загребла і відправила до ГУГАГу.
(Оксана Забужко)


Чи потрібні марші УПА?
Остап Дроздов, 16 жовтня:

Видання The Kiev Times поцікавилося моєю думкою стосовно маршів УПА у Києві та інших далеких містах. Звісно, вони знали, кого питати Моя відповідь така:

"Щороку, в сам розпал золотої осені, я з особливою цікавістю спостерігаю, як проходять марші УПА чи то в Києві, чи в Одесі, чи в Криму, чи на інших територіях, де армія або не діяла взагалі, або була мізерною. Я невимовно тішуся за юних пошановувачів УПА, які штучно провокують у самих себе ендорфіни радості та ейфорії. Зразу відчувається, що вони влаштовують свято для себе на чужій вулиці – і кайфують від цього.

Ви би бачили стан цих хлопців перед поїздкою до Києва на марш УПА! Вони мобілізовуються, ідеологічно наснажуються, серйозно готуються – прямо як перед висадкою на території ворога. Кияни, у свої більшості байдужі до історії мілітарних визвольних змагань, повинні тонко відчути оту глибинну мотивацію маршів УПА. Усі ці марші (як і інші націоналістичні заходи) – це спроба довести насамперед самим собі, що вони можуть щось подібне утнути на чужій території. Для них важливий сам факт. Це, так би мовити, спосіб застовпити свою присутність і підстава пишатися самими собою – мовляв, ми це зробили.

Ніякої пропаганди УПА в цьому немає. Ніякої данини історичній пам'яті. Ніяких спроб донести правду про українських героїв із лісу. Ніяких намагань достукатися до мільйонів тих громадян, які (улюблений вислів І.Фаріон) "були відрізані від українського первня". Ніяких благородних поривань у цих маршах немає. Головне – вчинити певну дію в тилу ворога. Всі ці щорічні викиди ендорфіну – це дешевий спосіб експортувати свої цінності, що називається, на зло. Для галицьких націоналістів Київ – це не є столиця рідної й любої їм держави, за яку вони ладні померти. Ні, для них Київ – це населений пункт, який треба завоювати, підкорити, переламати через хребет, навернути. Марші УПА – це дрібний і малозатратний спосіб самим собі довести, що, виявляється, Київ – наш.

Як не дивно, але така постановка питання органічно співпадає з суттю УПА, яка, хто би що не говорив, була і залишається локальним феноменом. Найсхідніша точка ареалу УПА – Житомирщина, найпівденніша точка – Вінничина. Чим далі від галицького осердя, тим меншою була присутність УПА. Зокрема, утворення УПА-Південь нараховувало приблизно тисячу повстанців, які повністю припинили діяльність уже в 1946 році. А утворення УПА-Схід навіть не мало керівної структури, нараховуючи кілька десятків повстанців у чернігівських та житомирських лісах. Фанати вічної збройної боротьби можуть твердити що завгодно, але в національній свідомості та практиці УПА так і залишиться видатним західноукраїнським феноменом, який не зміг "заразити" братів-українців. Фатальна помилка націоналістів полягає в постійних намаганнях дати Українській Повстанській Армії всеукраїнську прописку. Це і неправильно, і несправедливо, і шкідливо. Яким чином можна когось змусити когось поважати?

Спроби вивести УПА на загальнонаціональну арену "від Сяну до Дону" є такою ж самою інтервенцією, як і повсюдне нав'язування совєтської героїки. У цьому плані націоналісти нічим не поступаються сталіністам. Марш УПА у галицьких містах – цілком природні. Марш УПА в Києві – це те саме, що червоний прапор у Львові. І я не схильний вважати, що насильний експорт своїх цінностей зробить добру справу для української справи. Крім очей юних і одержимих учасників маршу, є ще й очі випадкових перехожих – інших людей, які живуть в іншій тональності, іншій системі координат та на іншій хвилі. У цих очах або здивування, або нерозуміння, або найчастіше – внутрішній опір проти нав'язування чогось чужого. Ці люди живуть тут і зараз, вони теж мають паспорт із тризубом, і це також їхня країна.

Чим більше маршів – тим більше опору. Чим більше УПА – тим більше комунізму. Чим більше "Слава героям!" – тим більше "Вставай, страна огромная". Це не змагання, хто кого. І не конкурс на кращу акцію в тилу ворога. Це – свідома технологія розколу. І вони про це знають".


Це у Дроздова позиція. Якщо люди між собою спілкуються, то вони розколюються, а якщо їх розколоти, то вони об"єднаються.↓

Остап Дроздов: Всі спалахи національної свідомості – це рабство навиворіт

- Чи не вважаєте ви, що Західній Україні краще було б стати федерацією та євроінтегруватися окремо?

- Вважаю. Я не бачу жодних перспектив в унітарній Україні. Вона себе вичерпала. Ця країна існує тільки тому, що вона насильно утримується з центру. Саме тому істеблішмент панічно боїться найменшої децентралізації. Як тільки регіони отримають право на самовизначення – унітарна Україна перестане існувати...Але тут проблема в тому, що дивним чином проти цього в унісон виступають "злочинна влада" і великі патріоти...Я дуже часто чую пафосні промови, що поділ на Схід і Захід – штучний. Нічого подібного! Регіони не знають одне одного, не розуміють і не хочуть розуміти. І не повинні. Ніхто нічого нікому не повинен! Соборна Україна нагадує мені комуналку. Сюди без зайвих запитань поселили всіх, хто був під рукою, і змусили жити разом. Хтось звик, хтось змирився – але все одно це комуналка, спільна для всіх і водночас – нічия. Ми вживаємося тільки тому, що мінімально контактуємо між собою. Як тільки західняки починають лізти зі своїм уставом на східні терени і навпаки – починаються бійки. Все це тому, що на спільній кухні не можуть ладити Колєсніченко і Фаріон. Схід і Захід я називаю дітьми від різних батьків. У нас спільне прізвище "Україна", але виростали ми в різних світах. Тому ми всі ніби й рідні, ніби й чужі. Різні світогляди, різні цивілізації, різні досвіди. Тому ті, хто пробує їх сумістити, насправді пропагує насильство. Треба не примиряти, а розрегулювати ці два світи – так як двоповерхова естакада не дозволяє перетинатися дорожнім потокам. Це називається федерація: єдина країна з єдиним центром, але самодостатніми регіонами, між якими панує дух поваги один до одного, конкурентності, невтручання...Як на мене, це дуже продуктивний і дуже європейський спосіб примирити в одній країні антагоністів без шкоди для них і для держави...Галичина абсолютно не вписується в сучасну Україну і є в ній інородним тілом. Таке враження, що усе всіх влаштовує – одні лише галичани вічно булькотять невдоволенням і вимогами кардинально все поміняти. Парадокс: мій рідний регіон є начебто найбільш українським – і водночас постійно "випадає" з загальноукраїнської картини..."Свобода" – це ідеальний спаринг-партнер для Партії регіонів. "Бандерівці" вигідні владі як лякалочка, якою дуже легко мобілізувати провладний електорат. І навпаки: Партія регіонів вигідна "Свободі", бо "донецькою бандою" дуже легко мобілізувати свій електорат.

ЧИ ЦЕ СПРАВДІ ТАК?

У 1990 році, після того, як в Україні відбулися вибори до Рад різних рівнів, вона була поділена на дві частини. Комуністична партія в Галичині втратила владу. Перейшла в опозицію. На галицьких адміністративних будівлях замайоріли синьо-жовті прапори. Це була одна Україна. І була інша Україна, радянська, з центром в Києві. Почалася війна радянської України з галицькою. Прокуратура опротестовувала рішення місцевих Рад, які не вписувалися в рамки радянської держави. Оскільки галицька влада ігнорувала приписи прокуратури, із деяких особливо "червоних" регіонів залунали голоси про вжиття санкцій проти "сепаратистського" регіону.

"Сепаратистського", бо згодом для захисту своїх специфічних інтересів спільними сесіями Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад була утворена "Галицька Асамблея". Генератором, лідером і основним рушієм ідеї ГА став голова Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання В'ячеслав Чорновіл.

Звичайно ж, комуністи відразу перекрутили мету утворення ГА. Петро Симоненко: "с целью отделения западных областей Украины была проведена в Тернополе в 90-х годах Галицкая ассамблея. Именно на ней было обнародовано намерение о создании Галицкой республики."

Цькуванням ГА, і взагалі Галичини, особливо відзначився журналіст компартійної газети "Львовская Правда" Дроз. В. Чорновіл тоді казав: "Нехай собі Дрозд дроздить, а нам своє робить."

Не минуло і півроку з тих пір, і синьо-жовті "бандерівські" прапори замайоріли над будівлями міських рад Волині, Житомирщини, у столиці України над міською ратушею! Влада з цим поступово погоджувалася, лише вимагала поряд з синьо-жовтим встановлювати "державний прапор УРСР".

А потім були проголошення незалежності України і вибори нашого першого президента.



Через майже півтора десятки років Україна обрала третього президента.



Україна змінилася

Третій президент України у кінці своєї каденції підписав УКАЗ N75/2010 Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.

Наталія Вітренко оскаржила його, кілька років судові інстанції розглядали її скарги. Остаточну крапку поставив Вищий адміністративний суд України:

Наталія Вітренко остаточно програла справу проти борців за волю України.

Таким чином, завдяки старанням лідерки ПСПУ УКАЗ N75/2010, підтверджений судовою інстанцією, здобув ще більшу легітимність. До речі, це сталося у поточному, 2013 році, за нинішньої влади.

То ж чому державні службовці високого рангу і народні депутати провладних партій і далі вважають ОУН і УПА злочинними організаціями? Чому вони віддали ВО "Свобода" те, що повинні робити самі. Робити цивілізовано:

"3. Міністерству освіти і науки України, Українському інституту національної пам'яті розробити за участю Національної академії наук України для навчальних закладів методичні, просвітницькі та інші матеріали, присвячені боротьбі за незалежність України у XX столітті.

4. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям уживати в установленому порядку заходів щодо гідного вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, в тому числі з активізації патріотичного виховання молоді та просвітницької роботи, найменування у населених пунктах вулиць, площ, бульварів, парків та скверів, навчальних закладів та закладів культури на честь визначних учасників боротьби за незалежність України у XX столітті та подій, пов'язаних з українським визвольним рухом XX століття.

5. Запропонувати органам місцевого самоврядування здійснювати заходи щодо вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті."


І чому нове покоління обласканих владою журналістів далі "дроздить" про те, що ми маємо дві України, в одній герой Бандера, в інший Сталін, і вони ніколи спільної мови між собою не знайдуть, і так буде "на віки вічні"?

Чому б тому ж Остапу Дроздову не використати свій журналістський потенціал в іншому напрямку? Якщо дійсно "ніякої пропаганди УПА в акціях "Свободи" немає. Ніякої данини історичній пам'яті. Ніяких спроб донести правду про українських героїв із лісу" (хоча "на безрыбье и рак рыба"), і влада теж не хоче доносити правду, то замість того, щоб давати Виданню The Kiev Times викривлене уявлення про "вічно різні України", візьми і напиши сам.

Про те, що до сталінщини на, умовно кажучи, Сході, була петлюрівщина. І що за суттю це те саме, що й бандерівщина. А потім кривава і голодоморна ленінсько-сталінська комуна перервала природній хід речей на неціле століття і що, "навіки розколола" Схід і Захід України? Тільки живих петлюрівців уже немає, бо це було давніше, а живі бандерівці ще є. Так, після петлюрівщини був голодомор-геноцид, який вкупі із сталінщиною категорично заборонив пам"ятати про справжніх петлюрівців, справжніх куркулів...Натомість люди споживали карикатурні образи тих героїв, трударів. Але ж і Західній Україні вдалося познайомитися із "вічно живими" ученням і практикою. Захід України перебував у складі СРСР, "країні робітнків і селян" лише на 22 роки менше, ніж Схід. "УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ N75/2010 Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті" і про одних і других. Він "соборний", об"єднує всю Україну.

А з бандерівщиною було так.

У вересні 1939 року Західна Україна була анексована СРСР на основі секретного протоколу щодо розподілу сфер впливу в Європі пакту Молотова – Ріббентропа між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною. Радянською історіографією анексія подавалася як "возз'єднання українського народу в єдиній українській радянській державі – визволення Радянським Союзом споконвічних українських земель – Західної України з-під гніту іноземних поневолювачів і входження цих земель, згідно з одностайною волею їх населення, до СРСР зі включенням до складу УРСР". Жителям Західної України було надане радянське громадянство. 22 серпня 1941 року почалася німецько-радянська війна. СРСР змушений був примиритися з "Панською Польщею". Такою була вимога антигітлерівської коаліції.

Угода Сікорського-Майського:

1. Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Польський уряд заявляє, що Польща не пов'язана ніякою угодою з будь-якою третьою стороною, спрямованою проти Радянського Союзу.

5. Ця угода набуває чинності негайно з моменту її підписання і ратифікації не підлягає. Ця угода складена у 2-х примірниках, кожен з них на польській і російській мовах, причому обидва тексти мають однакову силу.


Підписання відбулося 30 липня 1941 р. в приміщенні МЗС Великобританії в присутності британського міністра закордонних справ А. Ідена і Черчілля. З боку СРСР текст угоди був підписаний послом СРСР у Лондоні Великобританії Івана Майського. З боку Польщі – головою уряду в екзилі Владиславом Сікорським.

Отже, СРСР зрікся територій і своїх тільки-що "спечених" громадян.

А на окупованих німцями територіях українці намагалися організувати свою власну державу. 30 червня 1941 року у м. Львові ОУН (б) проголосила Акт відновлення Української Держави. Збори створили уряд – Українське Державне Правління – на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький. В липні 1944 була утворена Українська головна визвольна рада (УГВР) – орган політичного керівництва українським визвольним рухом. Мета – створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля проти німців і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР. Президентом УГВР обрали Кирила Осьмака.

1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно (друга хвиля арештів настала з 15 вересня). Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

"Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. – О. У. 25 листопада 1941. – Команда – Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.

"Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів".

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ

"Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації".

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9

"В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні".

Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.

"У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: "Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!"

Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.

"Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України".


На ультиматум Гітлера – відкликати Акт Відновлення Української Держави – провідник ОУН Степан Бандера, прем'єр уряду Ярослав Стецько і голова УНК Володимир Горбовий відповіли відмовою, потрапивши до концтабору Заксенгаузен.

Заступник директора з наукових питань Українського інституту національної пам'яті Вєдєнєєв Дмитро Валерійович:

"Документальні матеріали, свідчення сучасників, праці дослідників і розглянуті нами аспекти спеціальної діяльності ОУН та УПА свідчать, що це був цілком організований патріотичний мілітарний рух:

– він розгортався під політичним проводом державницьки орієнтованої ОУН;

– формування УПА та озброєного підпілля мали чітку організаційну структуру, визначений командний склад, нормативні документи, бойові та загальновійськові статути, написані за зразком аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування, навчання, постачання тощо;

– повстанці неприховано виступали проти радянського режиму, прозоро декларували перед населенням готовність збройним шляхом блокувати заходи ворожої влади, при проведенні бойових переважно намагалися відрізнятися від цивільного населення;

– в УПА, а згодом (з 1948 р.) в Службі безпеки ОУН запроваджуються субординація, військові та спеціальні звання, розробляються й у мірі матеріально-технічних можливостей впроваджуються проекти форми одягу, знаків розрізнення, нагородна система;

– на вояків повстансько-підпільних формувань поширювалися норми дисциплінарного впливу, було запроваджено систему військового (в УПА) та організаційного (в ОУН) судочинства, розроблено своєрідні кодекси покарань, в тому числі – за злочини проти цивільного населення;

– повстанці спиралися на широку підтримку населення, частина якого також потрапляла під визначення комбатантів (опосередкованим підтвердженням цьому слугують масові репресії радянської та польської комуністичної влади проти власне населення територій, де оперувала УПА й підпілля ОУН).

– Нормативні та директивні документи ОУН та УПА постійно підкреслювали важливість дотримання толерантного ставлення до населення, військовополонених, підтримання законності у діях повстанців.

– Наявність Запілля. Виготовлення одягу і взуття, постачання продуктів харчування і зброї.

Наведені дослідниками матеріали переконливо свідчать, що УПА розглядалася як зародок регулярних збройних сил УССД [Української Самостійної Соборної Держави – політичної мети українських націоналістів XX сторіччя].

Формування УПА та озброєне підпілля ОУН виступали з чітко окресленою політичною метою відновлення суверенітету й територіальної цілісності України (гасло боротьби за Українську самостійну соборну державу, яка згодом постала 24 серпня 1991 р.)."


На жаль, дуже заважає розумінню місця і ролі УПА в історії України така формація, як "14-а гренадерська дивізія Ваффен СС "Галичина". Вірніше, не власне вона, а нав'язування суспільству тези про те, що ніякої різниці між "дивізійниками" і "бандерівцями" немає. І ті й інші – колабораціоністи і зрадники. Якщо це робить російський журналіст чи посадовець, то тут дивуватися нічому, так вони бачать інтереси Росії, але якщо таке дозволяє собі український високопосадовець високого рангу, то зрозуміти не важко, неможливо! Де він бачить інтереси України, якій служити повинен?

НМД українці-військовослужбовці "14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС "Галичина" колаборували з німцями, бо вони служили 3-му рейху, який був проти української держави, перебував з нею у стані війни.

І ще хотів би про одну обставину. Андреа Ґраціозі: "Безумовно, усі країни потребують історичних символів особливо у період державотворення. В Італії, наприклад, символічною стала епоха Рісорджименто (боротьба за політичне об'єднання країни) або протистояння німецькій окупації. Часом обираючи події-символи, народжуються і міфи, але такі символи потрібні і вони неминучі, я вважаю. Ці події допомагають зміцнити відносини між державою і її народом. З огляду на це я себе запитую, а що ж краще: взяти за основу трагедію, де хтось опинився жертвою, чи ліпше зосереджуватися на акції, де хтось виступає агресором? Наприклад, Росія взяла за символ перемогу у Другій Світовій війні. Будь-який символ, який обирає країна, певною мірою має негативні наслідки. Я гадаю, що зосередження на страждальному періоді історії формує у людей відкритіший, кращий характер, ніж концентруватися на актах агресії".

Українська влада поки-що бере за основу історичного символу не своє: Перемогу у "Великій Вітчизняній Війні". Це належить путінській Росії ("мы и без Украины победили бы"). Ця перемога не була нашою. Українці перемогли в 1991. Тоді "был разбит враг" – Радянський Союз. У цій спільній з іншими республіками перемозі Україна внесла чи не найбільшу "лепту". Цим можна гордитися. "Страждальний період нашої історії" був довгий – кілька поколінь українців у ХХ столітті йшло до перемоги через "петлюрівщину", голодомори, "бандерівщину", дисидентсво.

Якщо нині ми "йдемо у Європу", то краще брати за взірець не східного, а західного сусіда, Польщу. В 2011 році парламент Польщі підтримав надання статусу національного свята – дню пам'яті т.зв. "проклятих солдатів" ("Żołnierzy Wyklętych") учасників антирадянського збройного підпілля в 1940-1950-ті рр. Серед них є і ті, хто відверто співпрацював з нацистами (SS-Polnisch-Freiwillingen) , і ті, хто по-звірячому вбивав мирних українців.

Варто було б замислитися, чому парламент демократичної Польщі практично одноголосно (406 голосів "за", 8 – "проти" і 3 – "утрималися") ухвалив цей документ.

А попередник нинішнього президента Литви Далі Грибаускайте, президент Литовської Республіки з 27 червня 2004 по 12 липня 2009 Валдас Адамкус, влітку 1944 року записався добровольцем у другий литовський піхотний полк, що входив в одну з дивізій вермахту, де прослужив з кінця серпня по 10 жовтня 1944.

Я навів ці два приклади, бо з Польщею і Литвою ми колись були в одній державі. Та такої позиції по суті назагал дотримуються Європейські держави, і вона зафіксована в документах:

1. Резолюція ПАРЄ "Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів"

2. Резолюція ПА ОБСЄ "Возз'єднання розділеної Європи"

Версальська система:

"...у Німеччини було анексовано значну територію і дванадцяту частину населення...Природно, що здобутки держав-переможниць і їхні позиції, визначені у 1919 р., не могли залишатися незмінними. Рівновага, зафіксована в післявоєнних договорах, підривалася як незадоволеними інтересами багатьох держав, так і національною образою переможених, котрі мріяли про зміни, а то й про реванш."

До "ображених і незадоволених" належала і Україна, а Німеччина була у цій ситуації її природним союзником. Війна, яка вибухнула в 1939 році, давала Україні шанс. І цілком природньо, що українці намагалися цей шанс використати, тому й утворилася УПА.

Неприроднє інше. Нині партія влади в Україні святкує 69 річницю "дня визволення України" під девізом "не дадим переписать историю!"

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua