Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Світочі у нас є. На жаль, дуже часто ми усвідомлюємо це вже після їхньої смерті...


1
Рейтинг
1


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
1

Як важко в Україні бути українцем...

Світочі у нас є. На жаль, дуже часто ми усвідомлюємо це вже після їхньої смерті...
Світочі у нас є. На жаль, дуже часто ми усвідомлюємо це вже після їхньої смерті...

Іван Любас, син Василя, помер 17 жовтня 2011 року. Він був Головою Всеукраїнської громадської організації "Товариство відродження української нації" (ВГО "ТВУН"). Якщо відверто, то він, по суті, і уособлював собою всю організацію. Адже за скромну пенсію об'їхав свого часу Україну, знайшов небайдужих українців, яких згуртував навколо себе. Він мріяв про організацію орденського типу, він видавав гостру і безкомпромісну газету "Клич нації", він спонукав усіх членів "ТВУНу" до роботи, підбадьорював або сварив, спрямовував, радився і допомагав. На жаль, ми, члени "ТВУН", дуже часто не дотягували до його рівня, не мали тієї непоступливості, переконаності, працездатності, які були притаманні йому. Бо він не був диванним вождем. Він був великим трударем. Однак, лідери потужних, фінансово успішних партій дивилися на нього зверхньо. Ще б пак, він не мав за собою грошовитих "мішків", а мав лише однодумців, він не мав виходу на телебачення, а отже не міг розлого і патетично сповідатися в любові до України-неньки, сидячи в дорогому костюмі у м'якому фотелі телестудії. Зрештою, йому й не було коли. Він справді працював, а не політиканствував. І в минулі травневі поминальні дні, коли так звана політична еліта знову згадала про народ, готуючись до наступних парламентських виборів, я особливо гостро відчув, як мені не вистачає Івана Любаса – мудрого, палкого і безкомпромісного, щирого і завжди відвертого. Я з сумом збагнув, що мені не вистачає Учителя!...

За декілька днів до смерті він мені зателефонував. Як виявилося, востаннє. Важко і довго з посвистом дихав, а тоді сказав: "Пане Олесю, запишіть, що я вам зараз скажу".

Я приготувався, і пан Іван з зупинками, через силу сказав таке:

- Останні хвилини життя онука генерал-хорунжого армії УНР, академіка України, члена-кореспондента багатьох академій світу, генія української нації Ярослава Дашкевича. Що він думав, коли сів на холодні плити заробітчанського міста Лева? Очевидно, міркував над тим, як він міг піддатися на провокацію і підтримати авантюрників-заробітчан, які і перетворили політику в заробітчанство. Геній української культури провів свої останні дні на холодних плитах Львова, а його славне ім'я використали для заробітку і політичних дивідендів. Очевидно, що він, академік України, не думав про себе. Він сидів, онук генерал-хорунжого, на холодних плитах і міркував. Він просто сидів, худенький, скоцюрблений і не думав про себе.

Любас помовчав, а тоді через силу продовжив: "Тяжко говорити. Я не знаю, що ще додати. Він просто сидів і думав, як він міг піддатися на провокацію. Він не думав про себе. Не знаю, що далі казати. Придумаєте самі. Ви письменник, журналіст. Я дав інформацію, а ви робіть, що хочете. Щасти вам!".

Мій духовний наставник дещо перебільшив. Я таки журналіст, але не письменник. Я не знав, що робити з його інформацією. Тож почав шукати більше відомостей про Ярослава Дашкевича. Звичайно, я знав про цю непересічну особистість, та, як виявилося, дуже мало. Тому, читаючи про нього, проглядаючи деякі його праці, сподівався зрозуміти, що хотів мені сказати Іван Любас тоді, коли вже готувався до зустрічі із Всевишнім.

Отже, народився Ярослав Романович Дашкевич 13 грудня 1926 року у Львові. І був він не онуком, а сином генерал-хорунжого армії УНР. Хоча це не суть важно. Мати його – Олена Степанів – у минулому хорунжа і чотар Українських січових стрільців та Української галицької армії.

Ярослав Дашкевич навчався у Львівському медичному інституті, у Львівському державному університеті імені Івана Франка (філологічний факультет, спеціальність українська мова і література), спершу на заочному, а потім на стаціонарному відділенні. І навіть – у Нафтовому інституті ім. І. Губкіна в Москві (економічний факультет заочне відділення). Він справді був членом багатьох наукових товариств, асоціацій і академій. Але не був де-юре академіком. Офіційно йому 1994 року присвоїли науковий ступінь доктора історичних наук на підставі докторської дисертації "Стан і напрями джерелознавчих та історичних досліджень історії України (друга половина ХІХ-ХХ ст.) ", яку він захистив у формі доповіді. 1996 року Дашкевичу присвоєно також вчене звання професора кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського державного університету імені І. Франка. Хоча, щодо звання академіка помилявся не лише Любас. В Інтернеті я надибав цікаву розвідку Ярослава Дашкевича про українських черемисів. Та от, у передмові зауважено, що "За даними академіка Ярослава Дашкевича, черемиси зберігали національну ідентичність, мову і традиційну релігію до кінця XVIII століття, а так звані "Барські черемиси" – до кінця XIX століття (від назви міста Бар) ". Та попри зміну політичної системи в Україні та визнання заслуг, формальний академічний статус залишився для Дашкевича недосяжним. Дві його спроби балотуватися у члени-кореспонденти Академії наук України вже за часів Незалежності виявилися невдалими. Незважаючи на те, що впродовж 20-ти років професор Дашкевич очолював Львівське відділення Інституту археографії і джерелознавства ім. М. С. Грушевського, що знаходиться у підпорядкуванні НАН України, 1998 року очолив засновану кафедру сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені І. Франка, 2005-го – Комітет захисту архівів, ні академіком, ні навіть членом-кореспондентом він так і не став, оскільки, як зазначає історик Ігор Гирич, "для НАНУ Дашкевич завжди був і буде непевною людиною, як і для тих органів, що десятиріччями переслідували його як "антисовєтчика". Очевидно, як вважає кандидат історичних наук Андрій Портнов, академічний офіціоз вирішив, що для нього вигідніше тримати цього "єретика зі стажем" поза вузьким гроном упривілейованих гуманітаріїв.

Чи не таким "єретиком зі стажем" був для упривілейованих політиків і Іван Любас. Адже навіть з головою ОУН (б) Стефаном Романівим він зустрітися так і не зміг...

Ярослав Дашкевич – автор понад тисячі наукових праць. Він був одним із небагатьох українських істориків, котрих знають у світі, одним із засновників Центру досліджень визвольного руху, членом наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", тощо.

" Йому довіряли – і як людині, і як фахівцеві. Він був символом незламності, моральним авторитетом. Провів у спецтаборах для політичних в'язнів із тюремним режимом сім років (1949 – 1956 рр.), після ув'язнення періодично вимушено був безробітним, однак не робив спроб "домовитися" з тодішнім режимом," – писала про Дашкевича львівська "Ратуша".

А відомий політолог Кость Бондаренко зазначив якось таке:

- Нащадок литовських князів Гедиміновичів, син легендарної Олени Степанів та генерала Романа Дашкевича, Ярослав Романович був справжнім аристократом. Він завжди говорив правду і ніколи не схиляв голову – ні в радянські часи, ні в часи незалежності. Він був надто незручним для влади – для будь-якої влади. Вічний дисидент, він не демонстрував "патріотизм напоказ". Він не виступав на мітингах, не балотувався в депутати, не стояв у черзі за чинами і посадами. Але, різкий у оцінках, міг виступати з критикою на адресу влади, керівництва Академії Наук, академічних інститутів... Навіть у ті часи, коли Академія не мала змоги фінансувати наукові проекти, він вибивав гроші на археографічні дослідження... Рутина забирала чимало часу і енергії... Останні роки життя Ярослав Дашкевич пережив ряд ударів долі. Проте він продовжував працювати.

У певний момент Дашкевич став регулярним коментатором політичних подій, виступав з критикою глобалізації та Євросоюзу, багато уваги приділяв національному питанню в Україні. З його публіцистики постає картина світу як арени боротьби націоналізмів. Бо "глобалізація покликана замаскувати панування двох-трьох націй над "підрядними", переважно країнами Третього світу, до яких належить й Україна"...

Про Ярослава Дашкевича ще за життя говорили або добре, або мовчали. Може тому, що для більшості свідомих українців він, як зізнався голова Західноукраїнської спілки підприємців та промисловців Володимир Кожан, був не лише світилом української науки, але й символом чистоти любові до України та жертовності задля її становлення та процвітання, моральним авторитетом, як для Росії Андрій Сахаров.

- Україні зараз бракує людей, яких без жодних застережень можна назвати моральними авторитетами, – саме такою людиною і був Ярослав Дашкевич, – говорив під час похорону видатного українця відомий історик Володимир В'ятрович.

Тож, чим більше я дізнавався про Ярослава Дашкевича, тим більше розумів Івана Любаса, усвідомлював, як незатишно йому було серед лицемірства і облуди українського політикуму, котрий боротьбу за ідею підмінив боротьбою за привілеї. Тому й не дивно, що й він був незручним для влади – для будь-якої влади, бо завжди говорив правду, був різкий в оцінках, говорив в очі те, що думає, навіть тим українським політикам, котрі приватизували патріотичну нішу і паразитують на довірі патріотично налаштованих українців не одне десятиліття. Він теж в останні роки свого життя пережив чимало ударів долі, але продовжував працювати задля України. Йому теж довіряли, і для нас, його послідовників і однодумців, він також був символом незламності і моральним авторитетом...

Доля змилостивилася у якійсь мірі над другом Іваном. Він не сидів у радянських катівнях чи психушках, хоча міг, бо не там народився... А побачив українське небо Іван Любас у славетному бандерівському краї, на Дрогобиччині у селі Волосянка 20 квітня 1935 року. Тоді село перебувало в Славському районі Дрогобицької області. (Тепер це Сколівський район Львівської області). До речі, сучасні губителі України розперезалися настільки, що почувають зараз себе тут, як удома. Маю на увазі лихої пам'яті Медведчука і голову верховної зради Литвина. А якби були живі ті хлопці, котрих знищували духовні побратими цих сучасних владоможців і скоробагатьків, навряд чи вони поткнули би свого носа до бандерівського краю. Однак..., земляками друга Любаса, як він не раз іронічно казав, нині є "теж українці, теж націоналісти"...

Свого часу батько справжнього, а не позірного, українця і націоналіста Любаса пішов на фронт, щоби врятувати виселення до Сибіру родину, і загинув на війні. Та дружину фронтовика все-одно вислали, а малий Іван потрапив до інтернату. А потім дехто з совків запитував його, чому він так ненавидить комуністів і радянську владу... А за що йому було її любити? Може за те, що довелося у складі радянської армії ще й придушувати антикомуністичне повстання в Угорщині? Йому, котрий над усе мріяв про незалежність України!...

Іван Любас знав, що за свободу треба боротися зі зброєю в руках. Напевне тому і хотів поступити до військового училища. Та йому не дозволили. Комуністична влада в таких випадках була дуже обережною.

А вчитися в політехнічному інституті не заборонили. Це ж не військовий вишкіл отримувати, чи, крий Боже, історію вивчати. Інженером-механіком можна було бути і західняку. Тож і працював друг Іван на молокозаводах, шахтах, об'їздив у рефрижераторних поїздах увесь колишній Союз. І скрізь бачив одне: бідність, лицемірство влади, занепад моралі. Не дивно, що одного разу йому дуже запраглося створити свій, чистий, український світ. Для початку одружився на житомирянці Марії, переїхав до Житомира, де, як з гордістю говорив, побудував дві хати. А як тільки Україна стала незалежною, Любас пішов у політику. Починав з УРП, закінчив власною громадською організацією, яку теж думав перетворити в партію. Справі побудови української України він віддавав усього себе, не шкодуючи ні часу, ні грошей. Як сам жартував: інші п'ють, курять, а я всі гроші витрачаю на політику. Він жив Україною, він і помер з думками про її краще майбутнє. Йому були близькі всі, хто робив щось для України. Але йому бракувало коло себе однодумців. Напевне тому другу Івану таким близьким був саме Ярослав Дашкевич. Бо то були побратими по духу, які, незважаючи на відмінності у вихованні і житті, мислили однаково і мали однакові проблеми.

Іван Любас мріяв не лише про орденського типу організацію. Він прагнув зробити "ТВУН" націоналістично-просвітницькою. І чимало досяг на цьому шляху. Редагований ним "Клич нації" був не лише глибоким і бойовим. Він не давав подрібнитися організації на секти.

Голова "ТВУН" уважав, що тільки самоорганізація українського народу може привести до щасливого життя. "Але самоорганізація народу вимагає свідомої єдності людських дій, – говорив він. – А це неможливе без використання природного Божественного механізму людського прогресу, яким є національна свідомість".

Національну свідомість українців Іван Любас будив усе своє життя. Дуже сподівався на молодь. Вірив, що, коли Батьківщина покличе, вона не зганьбить пам'ять героїв Крут. Тож дуже любив рядки шанованого ним поета, ад'ютанта начальника штабу УНР, поручика Євгена Маланюка, які, на його думку, мали палахкотіти в серці і думці кожного українця:

"...не молитви, не плач до неба -

Свячений ніж! – оце нам треба..."

Ярослав Дашкевич вважав, що говорити своєму народові і писати правду є найбільшим патріотизмом. Так само вважав і так жив Іван Любас. І все ж, гірко про це говорити, та, схоже, перед смертю йому було дуже холодно від усвідомлення того, що Україна все ще залишається на розпутті, що вороги не покарані, а народ роз'єднаний. Він страждав не лише фізично, а й морально. І напевне, так мені здається, цей сум якимось чином трансформувався у його свідомості в одиноку постать Ярослава Дашкевича, що мерзла на холодних плитах Львова. Тож, можливо, перед смертю друг Любас хотів сказати мені, що нас, українців, мало. І ми повинні пам'ятати і дбати один про одного завжди, бо дуже важко помирати одинокому...

Найкращим пам'ятником Івану Любасу була б згуртована, успішна, українська Україна. На жаль, з усього видно, такою вона стане не скоро. Але Іван Любас був з тих небагатьох щирих і безкомпромісних сіячів, котрі сіяли зерна істини в душі українців. Хочеться вірити, що вони таки проростуть.

Вічна йому пам'ять! Іван Любас назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав, людиною чину, прикладом для наслідування. Нас небагато, але ми є...

Олександр ВІВЧАРИК,

Координатор Черкаської обласної ОО ВГО "ТВУН"

Фото автора

На знімку: Іван Любас (зліва) і професор, відомий публіцист Іван Белебеха на зібранні ТВУН у Рівному










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua