Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/nation/4f2109ac80349/

Українське Козацтво

Анатолій Грива | 26.01.2012 10:07

Українське Козацтво – це дисциплінована організація українського етнічного народу (нації), споконвічна форма його самоорганізації та самозахисту
в лихоліття на засадах стародавнього Звичаю як ідеологічно-правова система – основи Народного Національного Звичаєвого Ладу та народної держави.


Українське Козацтво
Українське козацтво – феномен українського народу, його державотворча, військово-патріотична та оборонна складова, його політична та військова опора.

Природу українського козацтва можна зрозуміти з позицій арійсько-ведичного вчення про структури ("страти", шари) народів (етносів), а саме:

-брахмани (вищий, духовний шар, наставники народу);

-кшатрії (воїни, точніше воєначальники, політики, адміністратори, тобто захисники та управителі народу);

-вайш'я (господарі, організатори виробництва матеріальних цінностей, господарі-землероби, майстри-ремісники);

-шутри (нижчий шар – робітники (пролетаріат), наймити, люди некваліфікованої фізичної праці, служники, холопи).

Українські козаки – це "кшатрії" українського народу. Веди так характеризують цей санскритський термін: "Кшатрії – люди сили й дії, котрі відмовляються від свого життя задля справи; члени другої за значимістю з чотирьох страт (шарів); правителі, воїни, керівники; у символічному плані "Божественна сила в людині". Кшатрії як складова українського народу, який багато тисячоліть живе на землях України, існували завжди.

Існує загальновідомий образ запорозького козака. Французький інженер і військовий картограф Боплан у 1660 році видав свою роботу під назвою "Опис України, яка є деякими провінціями Королівства Польщі, що розкинулася від меж Московії аж по кордони Трансильванії".

У цій роботі Боплан так описав українських козаків: "Одяг у козаків поділявся на похідний і для мирного часу. Похідний одяг їх складається з сорочки, двох шароварів (одні на зміну), жупана з товстого сукна і шапки. У них була ще свита, верхня одежа, яка звичайно була з кобеняком, тобто з капором. У мирний час запорожці здавна вдягалися дуже багато. Сорочка, хоч і товста, але з шовковою стьожкою. Штани широкі, наче азійські шаровари, і червоні чоботи – це нижній одяг. На верх сорочки надягали каптан, який міг бути шовковим, парчовим і сукняним, і підперізувався пасом – широким шовковим поясом, затканим на кожну чверть срібними або золотими нитками. Поверх каптана накидалася свита, завжди сукняна, з розрізними рукавами, які, звичайно, застібалися один на другий ззаду на спині і підкладалися під кобеняка, які вдягали на випадок дощу або негоди. На голові запорожець носив бриль, гостроверху хутряну шапку або кобур – сукняну червону шапку з бобровою опушкою. На каптан через праве плече на перев'язі вішали самопал, а за поясом на ланцюжках – два пістолі і двогострий ніж замість кинджала. Шаблю в мирний час носили рідко, може, тільки до Рад. Тоді ж одягали поверх каптана і сталеву сітку (кольчугу). Бороду завжди голили, як і голову, зоставляючи коло лоба довге пасмо, схоже на косу, яке називали чуприною; і ця чуприна закручувалася за ліве вухо три або чотири рази".

Описана специфічна козацька зачіска – поголена голова з залишеною довгою чуприною – була традиційною для запорожців і підтверджувала їх належність до військового лицарського стану. Таку зачіску мали і попередники козаків – представники військового стану "кшатріїв" в усі часи їхнього існування.





На древньоєгипетських рельєфах на гробниці фараона Хоремхеба (XIV століття до н.е.) зображені мітанійські арії, які потрапили в полон до Єгипту. З тімені й потилиці мітанійця звисають "оселедці". Зачіска з оселедцем ("шикхандакою") характерна й для аріїв древньої Індії. Фотографія і опис зображення з гробниці фараона Хоремхеба повністю співпадають з реконструкцією обличчя, виконаною Герасимовим М.М. за черепом із катакомбного (арійського) поховання першої половини II тисячоліття до н.е.

"Із подивом дивилися французи на екзотичних воїнів, які ніби зійшли з фантастичних картин: широкі шаровари, бриті голови з оселедцями, криві шаблі...". Це опис запорозьких козаків, які під проводом отамана Івана Сірка брали участь у битві за фортецю Дюнкерк у 1645 році на боці Франції проти іспанців.

Про оселедець говорить у X столітті і Костянтин Багрянородний, описуючи київського князя Святослава. Князь Святослав був представником особливої української касти воїнів, що мала свої прадавні звичаї і традиції. Він був характерником. Військо Святослава не могла подолати найкраща в Європі закута в лати рать Іоанна Цемісхія. Меч Святослава розбив хозарів і розгромив візантійців. Про ідеологію характерників писав князь Святослав Хоробрий в листі до візантійського імператора Іоана Цімісхія: "Ми – не які-небудь ремісники, котрі добувають засоби для існування працею рук своїх, а мужі крові, котрі зброєю перемагають ворога".





Характерник народжувався один на сотню, а може, й на тисячу майбутніх воїнів. Ця людина могла бачити й чути те, чого не бачили й не чули інші. Він чув коней у степу за два дні до їх приходу, він відчував ворогів і відгадував їхні плани, він чув річку, рух кожної травинки. Це був не тільки маг від природи, а навіть трошки вище – людина, яка з'єднувалася з природою. Керований він був матінкою-Землею, тією, де народився.

У складі запорозького війська існував окремий загін характерників. Їх було небагато. До них відносилися і деякі гетьмани та кошові отамани, серед яких – Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Філон Джалалій, Максим Кривоніс, Северин Наливайко, Семен Палій.



Кошовий отаман Запорозького козацького війська Іван Сірко

Багато чудернацьких історій відомо про Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь

у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних виграних ним сутичок з ворогами, не занесених до літописів. За 22 роки запорозькі козаки обирали Сірка Кошовим отаманом 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його "урус шайтан". Татарські матері Сірком лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А.Кащенко писав про нього: "Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими куренями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?".

Відомо, що у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку. Потім, у критичну хвилину бою, вони виставляли її перед собою, як прапор, і перемагали ворога. Тільки після ліквідації Січі побратими поховали правицю отамана.

Запорозька Січ, яка існувала на південних землях сучасної України вздовж річок Рось і Сула, була військовим духовно-лицарським орденом (Лицарство Запорозьке Низове), мала жорсткий Статут, духовно-лицарські традиції, які були витворені козаками-січовиками з їхнім інститутом характерників. Цей орден був споріднений з Мальтійським Орденом. Підтвердженням належності до ордена є зображення мальтійських хрестів на козацьких корогвах та іншій атрибутиці, а ще – на могильних хрестах та надмогильних каменях. Сліди козаків-запорожців простежуються й на Мальті та на першобатьківщині Орденського лицарства – в Єрусалимі, де у храмі Гробу Господнього й досі зберігається подарована гетьманом Мазепою чаша з чистого золота. На чаші є напис: "Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі". Відомо, що він також подарував цьому храму ще й коштовну лампу та срібний вівтар.



Реконструкція портрета по черепу українського козака, який загинув у Берестецькій битві (із музею битви, с. Пляшева, Рівненської обл.).

"Запорозька Січ – суто українська модель середньовічного лицарського ордену, в якій войовничість народу й потреба самозахисту найідеальніше поєдналися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу. Бо віддавна склалося, що український народ писав свою історію не тільки літописами та хроніками, а й шаблями та пістолями, витворюючи з рідної землі величну, безсмертну Енциклопедію Козацьких могил". – Богдан Сушинський.

Запорозька Січ була не єдиною в Україні організацією такого типу. На думку Володимира Пилата, Верховного отамана Федерації Бойового Гопака, "після хрещення Русі переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни – охоронці храмів об'єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисленних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди".

З 1649 року на території сучасної України в результаті національно-визвольної війни виникла держава під назвою Військо Запорозьке (інша

назва – Гетьманщина), яка виступала правонаступником Русі. Главою української козацької держави став гетьман, державна мова – українська, форма правління – республіка, державний устрій – унітарний, Державний герб "Війська Запорозького" мав традиційне для запорожців зображення козака з самопалом. Першою столицею Гетьманщини стало місто Чигирин. Крім Чигирина столицями пізніше були міста Батурин та Глухів.



Державний герб української козацької держави "Військо Запорозьке"

23 грудня 1648 р. Київ урочисто зустрічав Богдана Хмельницького на чолі козацького війська. Для народу він став "відновлювачем віри", "рятівником всієї Русі", "батьком вітчизни", "руським Мойсеєм". Вони називали його не інакше як "найяснішим", "від Бога даним", "великим гетьманом".

Результатом національно-визвольної війни було звільнення всіх етнічних українських земель від іноземного панування, політична влада перейшла до козацької старшини, відбулася заміна старого адміністративно-територіального устрою новим сотенно-полковим, були запроваджені козацькі суди і судочинство, відбулося покозачення всього українського чоловічого населення і сформовано національну армію. В цей час остаточно формується українська козацька нація –

з власною культурою і традиціями, які існують в Україні до нашого часу.

Сотенно-полковий адміністративно-територіального устрій української козацької держави включав 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. Полк як адміністративно-територіальна одиниця рівнявся повіту. Полк мав центральне полкове місто, якому підпорядковувалися сотенні містечка та села. Очолював полк полковник, який був одночасно головою адміністративно-територіальної одиниці та керівником козацького полку як територіального військового об'єднання.

У козацькій державі Богдана Хмельницького була запроваджена унікальна податкова система: податки збиралися лише з товарів, які провозилися через кордон (митний збір) і при їх перевезенні через річки. Зібраних коштів вистачало транзитній державі для утримання державного апарату та війська. Всі чоловіки у цій державі вважалися козаками і були приписані до козацьких сотень за місцем проживання. Вони були звільнені від будь яких податків на власне господарство. Козацька сім'я мала змогу отримати собі для ведення власного господарства необмежену кількість землі, а всі товари, які вони вирощували чи виробляли, можна було вільно продавати на численних ярмарках. Але, будучи козаком, чоловіки мали за власний кошт придбати собі козацький одяг, потрібні обладунки, зброю і коней. За закликом свого отамана протягом дуже короткого часу козаки збиралися у велике козацьке військо. Козака у похід виряджала вся його родина. Мати чи дружина вручали йому шаблю і благословляли в дорогу.

Гетьманщина була визнана сусідніми державами, з якими було встановлено дипломатичні та торгові стосунки. Військова майстерність українського козацького війська дуже високо оцінювалася європейськими монархами, які часто запрошували козаків для участі у війнах, ведених ними.

У 1683 році українські козаки зробили вирішальний внесок у спасіння Європи від турецького поневолення. У цьому році Туреччина оголосила війну Австрійській імперії, вторглася на її територію величезним військом під керівництвом досвідченого воїна візиря Кара-Мустафи, який взяв в облогу імператорську столицю – Відень. На допомогу австрійцям у вересні 1683 року до Відня підійшло польське військо короля Яна III разом з українськими козаками. Рішучою атакою кінних козацьких полків під проводом козацьких отаманів Данила Апостола (у майбутньому гетьмана) та Семена Палія в критичний момент битви туркам було завдано нищівної поразки. У цій битві під Віднем турки були розбиті, візир загинув, а Європа знову була врятована від загарбання Османською імперією (перший раз українські козаки захистили Європу у 1620 році, отримавши під проводом гетьмана Сагайдачного перемогу над 150-тисячною турецькою армією під Хотином). Віденська битва стала переломним моментом у затяжних австро-турецьких війнах і початком відходу османів з Європи. Участю українських козаків у Віденській битві опікувався особисто Папа Римський Інокентій XI, який добре розумів велике значення відчайдушної хоробрості та величезного військового досвіду козаків у боротьбі з турками.

Гетьманщина існувала з середини XVII до кінця XVIII ст. В результаті агресивної підступної політики московських правителів землі Гетьманщини були поступово приєднані до склади Московського царства, що дало змогу йому у 1721 році створити на об'єднаних територіях Російську імперію. Всі державні інститути Гетьманщини були ліквідовані. Так, у 1764 році імператорським маніфестом Катерини II гетьмана Кирила Розумовського було звільнено від гетьманства, а саме гетьманство скасовано. Для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям була створена Малоросійська колегія. У 1765 році було скасовано козацький устрій на Слобожанщині, яка була перетворена на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові, а слобідські козацькі полки реорганізовані в гусарські полки.

Цар Петро I та цариця Катерина II добре розуміли значення Запорозької Січі для української козацької держави. Вони розуміли: не буде Січі – не буде України як особливої країни; буде Січ – лишиться держава Україна. Січ створила козацьку державу та завжди була її вирішальним оборонним чинником, тому агресивні імперії, які хотіли володіти багатствами української землі, у першу чергу намагалися зліквідувати Запорозьку Січ.

Щоб опанувати Україною, московський уряд, з одного боку, вводив на її територію все більшу кількість московського війська, а з іншого – намагався знищити місцеві українські козацькі полки. З цією метою у 1734 році чисельність восьми полків, яка становила до 10 тис. козаків, була зменшена до 500 козаків. Ті козаки, які залишилися поза списками полків, були виселені на Волгу, в Оренбурзький край і на Кавказ.

Запорозька Січ у XVIII ст. мала паланкову структуру: 9 паланок, з них 6 – на лівому березі Дніпра: Кальміуська, Личківська, Орельська, Прогноїнська, Протовчанська, Самарська (столиця м. Самара – нині Новомосковськ) і 3 – на правому: Бугогардова, Інгульська, Кодацька (столиця м. Новий Кодак – нині Нові Кайдаки, район Дніпропетровська). У цей час населення республіки "Вольності Війська Запорозького" сягало 200 тис. чоловік. Не зважаючи на повні автономні права запорожців на свої землі, військове російське керівництво не рахувалося з владою Кошового отамана Запорозького козацтва і поводило себе на Україні, як йому забажається, що спричиняло до частих конфліктів з запорожцями. За указом російської цариці землі Січі почали роздавати під заселення іноземцям, а у 1775 році Січ була знищена російськими військами. Січ була пограбована, а захоплені клейноди, архів та скарбницю було відправлено до Петербурга. Частина запорожців, захопивши з собою деякі клейноди, перейшли в турецькі володіння і заснували Задунайську Січ. Чимало старих характерників залишилося на "Великому Лузі". У народних оповіданнях збереглися прізвища декотрих з них: Джерелівський – "сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому", Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов'язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Частина козаків Задунайської Січі пізніше перейшли на службу Австрійській імперії, у складі якої тоді була значна частка українських земель – Галичина, Поділля, Закарпаття та Букови¬на. У тому, що вони рушили саме в Галичину і Карпати, не було нічого дивного, адже між Західною і Великою Україною завжди існував тісний зв'язок. Переглядаючи давні козацькі реєстри, знаходимо там чимало галицьких прізвищ: Бойко, Бойчук, Гуцул, Галицький

і т. ін. Галичина дала багатьох славних козацьких ватажків: Петра Сагайдачного з Кульчиць, Івана Підкову з Молдавської України, Северина Наливайка з Гусятина, Богдана Хмель¬ницького з Жовкви тощо.

Запорожці здавна підтримували тісні зв'язки з кар¬патськими опришками. Збереглися перекази про козака Михайла з України, кот¬рий воював в загоні Олекси Довбуша, а на Закарпатті побутує народна пісня про опришка Пинтю, котрий визволив засу¬дженого до страти козака. Апогею військо¬ва співпраця козаків і опришків досягла під час визвольної війни Богдана Хмельницького, недаремно польська шляхта називала опришків "другою армією Хмельницького". Спільна боротьба опришків та козаків продовжувалась і надалі. Так, 1759 року опришківський ватаг Іван Бойчук ходив зі своїми хлопцями на Запорозьку Січ і разом із запорожцями допомагав гайдамакам на Правобережній Україні гро¬мити польських окупантів. Видатний український письменник і дослідник Степан Пушик виявив, що саме Іван Бойчук був далеким предком нашого гені¬ального Кобзаря, чиє прізвище по матері було Бойко.

З частини запорожців австрійський уряд вже 1763 року організував на середньому Дунаї флотилію чайок для боротьби з турками. Пізніше деякі з них пристали до запорожців в Бачці.

У 1785 році, уклавши таємну угоду з австрійським цісарем Йосипом II, від восьми до десяти тисяч неодружених задунайських запорожців перейшли в Австро-Угорщину і заснували Банатську Січ (нині це територія Сербії). Пізніше ці козаки поступово перейшли в Західну Україну, про що свідчить велика кількість запо¬розьких прізвищ по галицьких селах: Заваликути, Палії, Опирі, Сагайдаки, Турчини, Дорошенки, Баш¬ти, Підколодні, Убийвовки, Вариводи, Паливоди, Богоноси, Козаченки – і ще тисячі галицьких ро¬дин виводять свої родоводи саме від цих запорожців з Банатської Січі.

У 1781 році рішенням російського уряду було ліквідовано полкові та сотенні адміністрації та створено в Україні три губернії: Київську, Чернігівську та Новгород-Сіверську. У 1783 році за спеціальним указом російського уряду було ліквідовано козацьке військо на Лівобережній Україні (10 козацьких і 3 компанійських полки реорганізовано в 10 регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Розпочалося запровадження в Україні панщини та кріпацтва.

"...Поступова еволюція козацької старшини в бік Російської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення спочатку гетьманства, а потім і самих козацько-старшинських урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в'язницях, або разом з городовою отримувала російські звання, новий соціальний статус. Багато представників елітних родин переходили на службу монарху безпосередньо, а не через проміжну ланку Гетьманщини, ...давши блискучу плеяду генералів і фельдмаршалів, адміралів і міністрів для імперії, зраджуючи тим самим національні інтереси і втрачаючи горде найменування еліти нації. Козацтво, втративши своїх ватажків і задовольнившись становищем вільного трударя, у нових історичних умовах, поряд із селянством, вже не здатне було на роль провідника..." (Володимир Кривошея, Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків).

На території царської Росії до 1917 року козацтво збереглося як окремий військово-соціальний стан місцевого населення, а під час української національно-визвольної війни 1917-1920 років воно стало основою творення українських регулярних військових частин.

Після відречення від престолу російського царя Миколи II козаки стали вільними від зобов'язань перед російськими царями і почали створювати на своїх землях України, Дону, Кубані та Тереку незалежні держави. Були спроби створити єдину козацьку державу, до складу якої увійшли б усі ці землі.



У ті буремні роки українські козаки залишалися вірними традиціям своїх попередників і мужньо стали на захист "вольностей українського народу". По всій території України почали формуватися загони Вільного Козацтва, якому судилося пройти всі тяжкі випробування XX ст. і яке існує до цього часу під назвою "Українське Вільне Козацтво". Козацтво було не лише військовою силою, яка активно боролася за незалежність України, але й суспільно-політичною силою, яка відроджувала українські традиційні форми самоуправління і пробуджувала самосвідомість українців. Українські козаки стали основою формування Армії УНР і Української армії гетьмана П.Скоропадського, а також входили до складу Галицької армії ЗУНР. Військові частини, які були сформовані з самих козаків, були боєздатними та високопатріотичними військовими формуваннями.



У цей період розпочалося відродження українських козацьких традицій в українському війську. Запроваджувалися традиційні для українців козацькі однострої: козацькі жупани (червоні, сині, сірі та чорні), шаровари, смушкові шапки із шликом, козацькі пояси та ін. У Першому кінному полку чорних запорожців Армії УНР козаки голили голови, залишаючи лише знаменитого запорозького "оселедця".

Керівництво радянської Росії надзвичайно агресивно поставилося до відродження українського козацтва. 24 січня 1919 року Оргбюро ЦК РКП (б) випустило секретну директиву, підписану Яковом Свердловим, у якій говорилося: "Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно всіх козаків, що брали участь – пряму або непряму – у боротьбі з Радянською владою... Конфіскувати хліб і змусити зсипати всі надлишки в зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільгоспродуктів... Всім комісарам, призначеним у ті або інші козачі поселення, пропонується проявити максимальну твердість і неухильно проводити надані вказівки". Фактично до початку 1920 року козацтво на території колишньої царської Росії було знищено радянською владою, а пам'ять про них спотворена радянською ідеологією.

У 1920-1991 роках в еміграції діяла Світова громадська військово-патріотична організація українських козаків "Українське Вільне Козацтво". Її осередки найбільш успішно діяли в Австралії, Канаді та США. З 1991 року УВК активно співпрацює з козацькими організаціями, які створені та діють на теренах України. 14 жовтня 2006 р. наказом Кошового отамана УВК генерал-осавула УВК Йосипа Іваха Д.Байди було створено офіційне Представництво УВК діаспори в Україні, яке є єдиним легітимним представництвом УВК в Україні.

За дорученням Кошового отамана УКВ Йосипа Іваха Д.Байди, зважаючи на потребу активізації діяльності УВК як централізованої структури, 25 травня 2010 р. кореспонденційним способом відбулося перше установче засідання Ради отаманів УВК. Результатом цього засідання стало створення Ради отаманів УВК, до складу якої увійшли чинні керівники осередків УВК з Австралії, Канади, США та України. Рада отаманів УВК розпочала роботу по створенню єдиного козацького реєстру УВК та окреслила діяльність своїх осередків у складі Світового Конгресу Українців.

Указом Президента України Віктора Ющенка від 28 січня 2010 р. N75/2010 "Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті" козаки Українського Вільного Козацтва визнані учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті. Згідно з цим Указом учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті визнано осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.

Президент України Віктор Ющенко у своєму вітальному листі у 2007 році до козаків Українського Вільного Козацтва США та Канади з нагоди 90-ї річниці створення УВК відзначив, що "козацькі об'єднання у важких кровопролитних боях гідно відстоювали свободу своєї національної держави, не припинивши боротьбу навіть тоді, коли доля закинула їх далеко від рідної землі".

У незалежній Україні відновилося і Українське Козацтво, яке на цей час являє собою Всеукраїнський козацький рух. Сучасне Українське Козацтво об'єднує понад 700 козацьких організацій (юридичних осіб) чисельністю більше 300 тис. осіб.



"Козацьке стрілецьке братство", Волинська область, 2010 р.

Представниками цього руху є нащадки козацьких родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі громадські організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту політичних, економічних, культурних та історичних досягнень Українського народу, беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров'я та високої моральності українського суспільства, використовуючи набутки багатьох поколінь своїх попередників.



Холодний Яр, 2010 р.

Для забезпечення ефективної взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування з козацькими організаціями, їх об'єднаннями у питаннях забезпечення реалізації потенціалу козацької ідеї для консолідації українського суспільства, відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських, культурних, духовних і моральних традицій Українського козацтва, залучення козацьких організацій до охорони культурної спадщини, фізкультурно-спортивної роботи, військово-патріотичного та духовного виховання дітей і молоді Указом Президента України від 4 червня 2005 року N916/2005 було утворено Раду Українського козацтва при Президентові України.



Поле Берестецької битви, 2010 р.

З метою забезпечення взаємодії місцевих органів виконавчої влади і козацьких організацій та їх об'єднань при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях утворені та діють консультативно-дорадчі органи – Ради Українського козацтва.



Гетьманська столиця Чигирин, 2010 р.

З 2005 року іде робота з інтеграції козацьких організацій українського козацтва в державний апарат, запровадження українських козацьких традицій по лінії Міністерств: освіти, оборони та внутрішніх справ. В Україні відновлюються найважливіші об'єкти української козацької спадщини – гетьманські столиці Батурин і Чигирин, запроваджується практика щорічного відзначення визначних дат в історії Української держави та вшанування українських героїв, відроджуються та розвиваються традиційні козацькі вишкільно-виховні системи бойових мистецтв – Спас (отримав статус виду спорту) і Бойовий гопак. Широке визнання отримала як в молодіжному середовищі, так і серед державних органів, козацьких і патріотичних громадських організацій дитячо-юнацька військово-спортивна патріотична гра Українського козацтва "Сокіл" ("Джура"), яка у 2009-2010 роках активно запроваджується в навчальних закладах.

Серед сучасних українських козаків знову почали відроджуватися українські козацькі традиції, що відобразилися в козацьких одностроях: популярними стають козацькі жупани, шаровари, вишиванки, смушкові шапки із шликом, козацькі пояси, шаблі та ін.

Але поряд з козацькими організаціями Українського Козацтва в Україні та в інших країнах світу існує дуже багато осередків російського, білоруського, придністровського та інших козацтв, які мають своє власне бачення ідеї розвитку козацтва, довільно тлумачать козацькі традиції та формують власну ідеологію і систему виховання.

Але у чинному Статуті Українського Вільного Козацтва, а саме у ст. 5 зазначено: "Метою УВК на чужині є:

а) творення з відповідних елементів лицарських кадрів станового козацтва на традиційних засадах з 1917-18 років, які б пам'ятали про те, що "ми браття козацького роду" та які б в основу своєї діяльности поклали власні сили для зміцнення ідеї Української Самостійної Державності і для утримання козацьких



традицій в справі оборони та боротьби не за владу в Україні і на еміграції, а за су¬веренність і за фізичну й духову волю України та соборне співжиття і спів¬працю еміграції, відкидаючи взаємну внутрішню боротьбу, як найбільше зло і шкідливе явище в житті Українсько¬го Народу, завжди пам'ятаючи про те, що УВК є власністю цілої на¬ції, а не окремої її частини, партії чи групи;

б) творення з членів УВК організуючого стану для служіння українському народові за його вільне фізичне й духовно-культурне життя та розвиток;

в) оборона України і Українського визвольного руху в країнах поселення чи народження".



І для українських козаків – "кшатріїв" українського народу, воїнів, воєначальників, політиків і адміністраторів залишається незмінною ідея їхнього існування – захист інтересів українського народу.


© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua