Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/nation/4b8059c122942/

Українська історія і сучасні реалії: ходіння по колу продовжується?

Бунтар | 20.02.2010 23:53

Україна ніби ходить по зачарованому колу історії.На переломних моментах, на прикладі нашого народу, з особливою наочністю можна спостерігати циклічність історичних подій за принципом спіралі. Явища й процеси майже дублюються, тільки проходять на дещо іншому рівні.

Історія має властивість повторюватись. Співставивши перипетії Українських революцій 1648-1653рр., 1917-1923рр. і національно-державне відродження України кінця 80-90-их рр., відмінності спостерігаємо тільки в хронологічно-персональних акцентах, тенденції, як бачимо при вдумливому аналізі, збігаються один до одного...

Україна – країна з давньою і багатою, цікавою й драматичною водночас історією, в якій були культурно-господарські відкриття світового масштабу (трипільський феномен), великі перемоги Олега, Святослава Завойовника, високий рівень державотворення часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, наші предки століттями захищали християнські народи від численних кочових племен, своїм героїчним спротивом врятували від загибелі европейську цивілазації під час монголо-татарської навали. Коли північно-східні руські землі підпали під тотальний вплив Золотої Орди, на заході період піднесення переживало Галицько-Волинське князівство (а далі й королівство) Данила Романовича та його нащадків.

Втрата незалежності відбувалась поступово, а в часи Литовсько-Руської держави, навіть за взаємною згодою. Українцям ніби комфортніше видавалось жити своїм мирним життям за формальної влади молодших сусідів, та поступово іноземна влада Литви, Польщі, Московії все більше набувала рис поневолення, супроводжувалась наступом на традиційні економічні, релігійні, національно-культурні права українців- як наслідок наростав спротив народу, що споконвіку жив на своїй землі.

В історії нашого народу були три наймасштабніші спроби відвоювати волю. Згадаймо основні події хоча б схематично:

Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. Народ доведений до відчаю польським пануванням. Зрадлива еліта масово зрікається свого українського (руського) походження. Низка повстань жорстоко придушена. Річ Посполита в зеніті слави. Здавалось би ніякої надії. І от саме у найнижцій точці починається підйом. Визначні перемоги козацького війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом. Польща на грані прірви. Постає нове прогресивне українське державне утворення. Втручання Хмельницького в молдавські справи. Інтриги сусідів: Московського царства, Кримського ханства, які поперемінно намагаються провокувати опозицію гетьману. Переяславські статті. Раптова смерть Богдана. Домовленість Польщі й Москви за спиною України. Дискредитація гетьманства. Ліквідації Запорізької вольниці. Розкол України. Руїна.

Українська Революція початку ХХ ст. Три століття асиміляції (чого варті Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови – вони, напевно, не мають аналогів в світовій історії). Еліта, крім вузького прошарку інтелігенції, продалась за маєтки і посади. Селянство тривалий час нищене кріпацтвом, добите "Столипінськими реформами". Робітництва – українського – практично нема. Імперія Романових виглядає могутньою світовою державою, разом із Австро-Угорщиною і Німеччиною розв"язує велику війну. Українці відроджуються з попелу. Українська Центральна Рада. Історичні Універсали. Національне піднесення. Україна на фоні розбурханої революціями Росії виглядає островом стабільності й відносного господарського благополуччя. Верхи знову не вірять в свій народ, шукають зовнішньої підтримки. Гетьманат Скоропадського на німецьких штиках. Хвиля народного невдоволення – Директорія. Багатовекторність: Петлюра за Антанту, Винниченко – за Радянську Росію. Більшовицька демагогія трощить УНР зсередини. Вбивство Петлюри. Формальні риси державності УРСР. Новий розкол: Галичина, Волинь-Польщі, Буковина, Бесарабія – Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини. Сталінський терор. Голодомори...

80-90 -ті ХХст. СРСР – супердержава. За українські вірші, за мову – гинуть в концтаборах (Василь Стус). Реальної політичної опозиції нема. Моральне приниження помножене на економічні негаразди дає могутню народню підтримку націонал – демократам. Короткочасний період формальних перемог (прапор, гімн...) Кравчука. Наповнення реальним змістом державності за Кучми, одночасне усунення від влади народу. Орієнтація політично-олігархічних груп хто на Росію, хто на Америку. Геополітичні марення українських верхів: "лідер Східної Европи", "еталон демократії на пострадянському просторі"...-це все про місце України в світовій політиці. Нехтування інтересами простого народу як Сходу так і Заходу України. Внутрішні роздори...

Для наочності сформуємо послідовний ряд імен найпомітніших діячів України на кожному з історичних етапів:

ХУІІ ст.: Б. Хмельницький – І. Виговський – І. Брюховецький;

Поч. ХХ ст.: М. Грушевський – Гетьман Скоропадський – С. Петлюра – Скрипник;

Наші часи: Л. Кравчук -Л. Кучма – В. Ющенко – В. Янукович.

Основна канва така: 1. Початок – це, умовно, "Конформіст", що став "Революціонером" – людина, яка займала не останні ролі за старого режиму, очолила першу хвилю національного відродження, більшість здобутків -символічно-формальні (проголошення незалежності, набуття атрибутів державності тощо).

2. "Державник" – наповнення державності реальним змістом: формування структури управління, закладення економічних засад державного розвитку, дещо дають задній хід у символічних речах (мова, протиставлення себе Москві).

3. "Націоналіст" – максимальне віддалення від Москви, прагнення до Європи, навіть ціною різкого падіння суспільного престижу, скочування до ролі сильно залежної від зовнішніх (західних) чинників країни.

4. "Інтернаціоналіст" – прагнення нормалізувати відносини з Росією, жертвуючи при цьому і атрибутами і реальною незалежності, усвідомлення хибності такого шляху, втрата довіри українців, безуспішні спроби протистояти Москві, трагічний кінець.

Примітка І: Гетьман Богдан Хмельницький поєднав цілі два етапи: підняв повстання і створив життєздатну державу.

Примітка ІІ. Окрім основних фігур були й другорядні, що мали риси характерні для всіх трьох етапів державності.
Порівняйте, наприклад, позиції й дії таких відомих історичних українців: І. Сірко-В.Винниченко-Ю.Тимошенко (закликали опиратись на маси простого народу, так заплутались у своїй зовнішній орієнтації, то на Захід, то на Москву, виступали то на одному, то на іншому боці, вносили здебільшого деструктив у процеси державотворення; П.Дорошенко-М.Міхновський-В.Чорновіл (радикальніше за лідера держави налаштовані проти Москви, менш впливова фігура, трагічний кінець).

Проаналізуйте основні віхи біографії кожного з них за запропонованою схемою – знайдете безліч аналогій, і переконаєтесь, що циклічність зміни типів лідерства в Україні витримується строго до деталей.

Що ж тоді буде в Україні далі? За логікою подій, що склалась попередніх циклів нас чекають: подальше падіння авторитету української влади у власного народу, новітня форма чи то Переяславської Ради чи УРСР N2. Після ліквідації ознак політичної самостійності України, посилиться наступ на економічні права українців, сподіваємось, що до фізичного знищення народу чере новітню Руїну чи Голодомор не дійде...

Чи є в нас шанс вирватись із цієї круговерті історії. Напевно є! Для цього наші державні мужі мають задуматись над вищенаведеними історичними паралелями і не повторювати помилок своїх попередників. Насамперед треба зосередитись на цілях відносно локальних, але реальних, відкинути геополітичні марення і фантазії (перед тим як ощасливлювати світ еталонною демократією, варто спробувати ощасливити нормальним рівнем життя власний народ). НЕ шукати зовнішніх гарантів незалежності України чи своєї влади. НІ НАТО ні жодна інша структура насильно не змусить жителів Донбасу чи Криму любити українську мову й Україну, ніяка "парасолька" не врятує панівний режим, якщо основна маса народу не відчуватиме, що ця влада існує і працює для них. Прихильники Ющенка мають пам"ятати долю Виговського, Мазепи, Дорошенка. При їхньому палкому патріотизмі, Москва зуміла, граючи на струнах релігії, народних очікуваннях, а найчастіше наглою брехнею і наклепами очорнити їх в очах співвітчизників, бо вони хотіли, з допомогою Польщі, Швеції, Туреччини... ощасливити їх заочно – здобути державність, а вже потім переконати в її цінності простих козаків.

Керівники України, що проповідують "інтернаціоналістську" ідеологію мають частіше згадувати приклад гетьманів Брюховецького, Многогрішного, Розумовського, ... Скрипника... Нівелювавши вплив українських керівників Москва завжди усувала їх самих, або вони ставали безмовними рабами – катами власного народу, або...

Те, що пережили українці і при цьому зберегли свою самоідентифікацію, напевно не виніс на своїх плечах жоден народ світу. В України є єдиний шанс – щиро, а не обманюючи підписами під розпливчатими папірцями, згуртуватись навколо одвічної національної ідеї українців (тобто етносу – автохтонного (споконвічного) населення України, яку назву щодо нього ми б не вживали: праукраїнці, трипільці, скіфи-орачі, руси, русини...): щоб наші люди жили в мирі й добробуті, щоб їх було багато і, головне, щоб вони пам"ятали якого роду-племені вони діти.

Коли таку національну ідею будуть сповідувати (в словах і у діях) ті, кому ми довіряємо, вільно чи невільно, свою долю – нас ніхто й ніколи не зламає!


© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua