Звернемося до словників. Більшість із них не суперечать один одному і дають приблизно одну інтерпретацію цього поняття:
1. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Н. виступив, зокрема, відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. – Вікіпедія. [
Для порівняння наведено визначення націоналізму з інтернет-енциклопедії Станфордського університету:
2. The term "nationalism" is generally used to describe two phenomena: (1) the attitude that the members of a nation have when they care about their national identity and (2) the actions that the members of a nation take when seeking to achieve (or sustain) self-determination. (1) raises questions about the concept of nation (or national identity), which is often defined in terms of common origin, ethnicity, or cultural ties, and while an individual's membership in a nation is often regarded as involuntary, it is sometimes regarded as voluntary. (2) raises questions about whether self-determination must be understood as involving having full statehood with complete authority over domestic and international affairs, or whether something less is required.
Таким чином, справжнє всесвітнє визначення націоналізму ніяк не пов'язане з ненавистю до інших націй та визнанням права на вживання в країні лише однієї мови. Націоналізм сьогодні – офіційна ідеологічна лінія таких Європейських країн як Франція, Японія, Італія і є нічим іншим, як ставленням національних інтересів вищими за інтернаціональні.
На думку автора, сьогодні, враховуючи розбіжності в класичному розумінні націоналізму і його українській інтерпретації, необхідно ввести нове поняття – "український націоналізм". Тут, може виникнути хибна думка, що те, що автор називає націоналізмом є насправді, патріотизмом, а український націоналізм – це всього лише шовінізм або навіть нацизм. Не варто плутати поняття "націоналізм" та "патріотизм"! Патріотизм – це почуття, почуття любові до Батьківщини і відданості рідній землі, націоналізм – це ІДЕОЛОГІЧНА течія, сукупність поглядів, понять, які мають спрямовувати як державну політику, так і життя людини.
Український націоналізм – це те, що ми звикли бачити сьогодні на телеекранах, в політиці та у звичайному житті. Вороже ставлення до російського народу, вшанування вояків УПА, визнання Степана Бандери та Романа Шухевича українськими національними героями, абсолютне виключення права на використання в Україні російської мови та визнання її другою державною, в деяких моментах – дотримання гасла "Україна для українців", негативне ставлення до представників інших національностей.
Це є український націоналізм, на думку автора – суміш шовінізму, націоналізму та патріотизму, не будучі жодним з цих понять у повній мірі.
Шовіністичні риси українського націоналізму – негативне явище, що протирічить гуманізму та суспільним моральним цінностям, саме тому воно і має негативну оцінку серед більшої частини суспільства.
Українці розуміють, що сьогодні, за браком даних, ми не можемо одностайно стверджувати, чи були вояки УПА героями, чи то були вони зрадниками. Ми не можемо не брати до уваги, що в деяких країнах державними є дві, три, а то й чотири державні мови. В українській національній державі знайдеться місце всім, хто хоче будувати її разом з українцями! І російськомовним, і україномовним.
Так що маємо? Українська мова, визнання УПА, Росія погана. А економіка, політичний устрій, зовнішня політика, соціальний лад, екологія, наплив мігрантів, демографічна катастрофа та ще десятки й сотні питань? "Так, – кажуть націоналісти, – то є вкрай важливо, але ж зрозумійте, доки українська мова, культура, історія та ін. не будуть поширені та визнані – економіка, геополітика, політичний та соціальний устрій – то все вторинне. Але ми щось напишемо про це у своїй програмі...". От і виходить замкненість на кількох питаннях і повна еклектичність в усьому іншому.
Націоналізм, як ідеологічна течія – явище позитивне, особливо для держав, які недавно отримали незалежність. На цьому етапі розвитку він має відігравати важливішу соціальну роль, сприяти національній самоідентифікації громадян, самовизначенню себе як народу, формування національної самосвідомості. Тому, для України націоналізм має бути тим позитивним фактором, який зруйнує радянські стереотипи і дасть суспільству нову ідейну основу для розвитку – ідею приналежності до одного народу, інтеграцію суспільства, об'єднання навколо спільної національної ідеї, ідею економічного націоналізму. Всі ці фактори дозволять не стати поглиненими сильними сусідами, не перетворитися на чиюсь економічну колонію, не розчинитися у загальній інтернаціональній масі.
Щодо історичного аспекту питання, в Україні націоналізм відіграв величезну роль в процесі відродження української державності. Цей процес бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови ("Енеїда" І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846-1847), провідні діячі якого – Т. Шевченко (1814-1861), П. Куліш (1819-1897), М. Костамаров (1817-1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю "Руської Трійці" (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.
Проголошення у 1991 році незалежності України стало тріумфом українського націоналізму й початком нової якості його буття. Націоналізм перестав бути інструментом визволення нації. Він перетворився на інструмент будівництва держави.
На початку 90-х років минулого сторіччя націоналістичні організації, проводи яких перебували за кордоном, відновили свою діяльність в Україні. У 1993 році Міністерство юстиції зареєструвало громадську організацію ОУН під проводом Миколи Плав'юка. Також з'являється політична партія Конгрес українських націоналістів (КУН) під проводом Слави Стецько.
Крім згаданих об'єднань про свою причетність до націоналізму задекларувала низка інших партій і громадських організацій. Всеукраїнське об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ), Соціал-Національна Партія України (СНПУ),Українська консервативна республіканська партія (УКРП), УНА-УНСО – це далеко не повний перелік тих, хто претендував на роль "націоналістичного фактору" в українській політиці.
Роль націоналізму як ідеологічної течії в становлення української державності є величезною. Саме націоналізм спричинився до домінування ідеї незалежності України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Власне він покінчив із комплексом національної меншовартості в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежності України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій "оновленого Союзу". У програмах усіх впливових сучасних партій ідея незалежності України уже не ставиться під сумнів, а трактується як неодмінна умова суспільного поступу.
Цей феномен свідчить, що в незалежній Україні націоналістичний фактор, із сили, що у минулому вела народ до незалежності, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем.
Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об'єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея.
Таким чином, націоналізм відіграв визначну, якщо не визначальну роль у відродженні української державності і сьогодні продовжує відігравати у розвитку сьогоденної вже незалежної України. На 19 році незалежності такі тенденції, як українізація соціуму, вшанування історичного минулого, само ідентифікація молоді себе як української нації є абсолютно позитивними.
