Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
світогляд   світоглядні питання   релігійна віра   духовний розвиток   програма розвитку всесвіту

Нова готика Середньовіччя

Станіслав Вовк | 13.07.2009 12:27

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
2

Коли необізнаній в сучасній техніці людині розповідають про комп'ютер, то починають напевне з того, що у незбагненному на перший вигляд комп'ютерному вимірі все відбувається згідно протоколів – прописаних технологічних операцій.

Нова готика Середньовіччя
Усвідомлення цього факту рятує світи від хаосу, не лише комп'ютерні, а будь які. Бо будь що відбувається за протоколом. Горіх росте за вікном за певним протоколом, що його Господь Бог прописав для горіху, кицька народжує кошенят, а не крокодильчиків, бо є прописаний протокол, тобто програма розвитку і існування для кошеняти, як і для всього живого, або такого, що рухом та розвитком у часі та просторі імітує життя. Літак летить, чи зникає з радарів та зазнає катастрофи – знов таки за протоколом, або через порушення протоколу, що його конструктори прописали. Немає протоколу – немає життя, немає розвитку ситуації. І навпаки, є життя, шукай протокол, а за протоколом – конструктора, або Конструктора. Це найголовніший доказ Божого буття.

Це стосується і суспільства, якщо тільки ми не підтримуємо тієї думки, що суспільство є хаотичним нагромадженням людських прагнень та волевиявлень, які не мають ніякого розвитку, а існують в хаосі всесвіту, який теж не має ані сенсу, ані розвитку. Така думка, певно, має право на існування, але вона нецікава, що найменше. Тому її зазвичай ніхто не пропонує, навіть переконані позитивісти усіх мастей. Всі визнають, що певний протокол існує навіть для історії, і всі його шукають – від Гомера до Маркса, і далі аж до сучасних шукачів, які, удаючи з себе дуже сміливих людей, говорять про кінець історії, але не про кінець протоколу, бо кінець протоколу це судний день, про нього нема чого казати ні тепер, ні тоді, коли він наступить.

Звісно всі дослідники, що висувають будь яку програму всесвіту чи людини, намагаються спиратися на якісь докази і умоглядні моделі, які б принаймні не виглядали внутрішньо суперечливими. Було б добре віднайти математичну модель з кількісними показниками, які б підтверджували нашу ідею, але суспільство і історія не є породженням людського розуму, як літак, наприклад, а Бог, як відомо, уникає використання занадто явних математичних моделей в Своїх побудовах. Чим дужче ми намагаємось знайти математичну, кількісно-якісну модель всесвіту, тим розгубленішими ми стаємо і ображаємося на Бога, бо, здається Він знущається з нас, водить нас за ніс, виводячи нас за межі мови, якою можна було б висловити чи описати наші найновіші знахідки.

Обізнані люди кажуть, що модернова фізика перебуває у поняттєвій кризі з початку минулого століття. Виявляється, немає термінів, щоб передати нове уявлення про реальність, незважаючи на те, що використати нові дані виявилося можливо, причому у воєнній галузі швидше за інші царини. Прикро. Отже і фізики і лірики шукають нової мови перш за все, яка була б здатна описати нові небокраї нашого досвіду і зробити нас іншими людьми, які перебувають ближче до так званої об'єктивної реальності.

Така сама ситуація і в суспільствознавстві. Ми маємо стільки нових даних про людські спільноти, що обробити їх треба новим мовним механізмом, але його нема, ще не склався. Є тільки застарілі ментальні методики з епохи Просвітництва, котрі дискредитували себе ще в 19 столітті, якщо вірити Керкегору та іншим, тому ж Ніцше, наприклад, котрий проголошував, бідолашний, про смерть Бога, маючи на увазі, вірогідно, остаточну смерть просвітницького уявлення про Бога.

Чому погані ці "просвітницькі" рецепти здобуття знань? Що такого вкрай некорисного принесла з собою епоха "тріумфального Розуму"? Страшенну методичну однобокість в пошуку знань, наголос тільки на емпіричні дані, оброблені логічним апаратом нашої психіки. Власне, система освіти, яку ми маємо дотепер, є просвітницькою, "гуманістичною", як її ще називають. Чи треба доводити, що назва "гуманістична" є викликом та глумом над тим, до чого вся ця система врешті решт привела нас всіх в світі? Тоталітаризм в усіх людських відношеннях – від родинних зв'язків до надособистих на рівні держави, атеїзм, що є релігією відчаю та образи на Бога, духовне зубожіння, самотність, психологічне травмування людини, яка потім травмує природу, своє середовище, дегуманізація культури, виродження родинних зв'язків, і над усіма втратами та збитками процвітає лише воєнно-промисловий комплекс та сфера сумнівних розваг?

20 століття було апофеозом вищезгаданої ідеології, тому, насмілюся припустити, що, незважаючи на всі зусилля, скажімо, французьких філософів в останні 40-50 років, які намагалися подолати цю "просвітницьку однобокість", в поступовому розумінні суспільства та історії це століття виявилося неплідним, кроком назад і зниклим часом через масове захоплення марксизмом та іншими позитивістськими матеріалістичними світоглядними системами, та через війни і геноциди, породжені тоталітарними режимами. Війни не сприяють аналізу, бо для цього дійства – обробки наявних даних та прислухання до нових ідей – треба зосередженість та час на "збирання каміння", як казав Еклезіяст.

Тому сьогодні, так само як і 150 років тому, маємо загалом непереконливу ситуацію в суспільствознавстві, коли кожен небайдужий вигадує свою систему малозрозумілих термінів, намагаючись вигадати якомога ширші поняття для нових уявлень про природу суспільства. І всі ми бідкаємося через хаос і брак евристичних, чи то узагальнюючих теорій, які б могли сприяти новій життєстверджуючій хвилі нашого розуміння самих себе. Тобто, здається, ми-таки загубили шлях, котрим мали б йти у віднаходженні нашого власного протоколу, завдяки котрому ми існуємо як вид на землі, а відчуття хаосу підштовхує до активних дій.

Але, здається, є хороша новина – ми – людство – маємо дещо в концептуальному арсеналі, до чого є сенс нарешті звернутися, подібно тому, як в 15 столітті такі самі розумники звернулися до Платона і до язичництва в мистецтві та філософії, що інші творці термінів потім назвали епохою Ренесанса, або Відродженням. Ми в своєму постмодерному світі, котрому в усьому начебто бракує свого власного досі невідомого досвіду, вже оголосили про смерть всього на світі, бо було майже все: повернення до всіх форм володарювання та мистецьких схем, комерціалізували вже всіх і вся, але ще не пройшли справжнього "відродження", тобто осмислення і прийняття переробленого досвіду Середньовіччя з його мисленням та відчуттям, з його поняттєвим апаратом.

Правда, на початку 19 століття з'явилася нова течія в літературі, яку назвали згодом "готичною". Йшлося про суворі високі та темні замки, про жахи, вбивства та тортури, про містичні досвіди на тлі середньовічних споруд. Та в тому не було навіть зазіхання на якесь переосмислення досвіду середньовіччя. Просто мав місце початок пошуків нових мистецьких засобів через компонування старого дійсного з новим вигаданим. Спроба створити емоційний міф, який би успішно продавася. Нові часи – комерціалізація міфів, бо з'явився ринок збуту для цієї продукції, спроба поставити на конвеєр продукування гарантовано продаваних емоцій, хоча для багатьох з них звертання до середньовіччя було програмним і слугувало свого роду протестом проти браку чистої віри середніх віків (як для Новаліса, наприклад).

Також про "відродження середньовіччя" згадувалося кожен раз, коли в останні 200-250 років переслідували інакомислячих. При цьому малася на увазі інквізиція, невігластво "темних століть", брак розуміння механіки світу, вузькість та фанатизм в світогляді. Але і уславлений Ренесанс не був буквальним втіленням духу "дохристиянського" Риму та Греції, бо там, серед яскравого язичництва, було багато всього непишного, як те саме переслідування інакомислячих, до речі. Християнська церква не має авторського права на інквізицію. Отже Ренесанс був поверненням до ідеального золотого віку, як його уявляли філософи, поети та художники при дворі Лоренцо Пишного та при інших дворах.

Таким же подібним чином існує і "ідеальне" Середньовіччя, яке подарувало світу чимало цінних кодів, окрім переслідування, фанатизму та різанини "невірних". Саме в ту епоху людина відчувала присутність Бога в своєму повсякденному бутті як обов'язкову умову його -буття – сталості. Саме тоді всі свої відкриття людина співвідносила з Біблією, та мріяла про неосяжне – про здобуття такої благодаті, яка нарешті зробить диявольську силу над нами абсолютно неефективною. Тоді знали і Бога і диявола, але основною емоцією реального Середньовіччя був страх, тоді як в нашу "построзумну" добу ми начебто не боїмося ані Бога, ані чорта. Правда, страх існує щодо непередбачуваності природного нашого середовища, яке начебто намагається помститися людству, та щодо прибульців та полтергейсту, але цей різновид страхів також не є чимось новим. Це той самий страх смерті, покарання та відпадіння від "Божого порядку" в світ бісівський, який мучив і середньовічну людину, страх хаосу, страх, що Бога нема, і ми насправді "самі вдома".

Малюнки, що з'явилися в церквах на стінах, на вівтарях після страшної чуми 14 століття, і які називають "Танок смерті", свідчать про намагання з одного боку оволодіти цим страхом, а з другого про бажання заробити грошей на цьому явищі – страху смерті. Бо комерціалізацію страхів розпочала саме церква, але сьогодні церква не може конкурувати з Голівудом. Щось є принизливе для церкви, що вона змушена конкурувати за людський розум, психіку, з індустрією розваг. Це свідчить про небезпечне становище саме церкви. Але коли йдеться про "відродження" середньовічного стану мислення на новому витку історії, то мова не про відродження влади церкви в суспільстві, хай вже вони вибачають, а про відродження ідеального панування віри у суспільстві не через монопольну владу над духом людей того політичного утворення, яким завжди була панівна церква, а через створення умов для вільного вибору такого світогляду.

Звісно, атеїсти, скептики та блюзніри були і в середньовіччі, і навпаки, щиро віруючи люди є і тепер. З 13 століття широко відомий вислів імператора Фрідріха Гогенштауфена – "Ступора мунді", "світового дива", як його називали сучасники, про трьох шахраїв – Мойсея, Ісуса та Мухаммеда. Але не Гогенштауфен лишився мірилом цінності Середньовіччя як цивілізаційної системи, а могутня віра, яка рушила суспільствами, хоч і була скерована не на правдиві цілі церквою.

Отже, якщо під Середньовіччям ми розуміємо таку цивілізаційну систему, при якій ще не відійшло від людства розуміння своєї спорідненості з Богом та своєї відповідальності перед Ним, з всіма могутніми силами довіри до Творця, Якому люди ще не насмілилися закидати про Його остаточну смерть, то, взявши це за основу, ми можемо починати пошук загубленого нами протоколу нашого існування. Бо є підстави гадати, що саме тоді він і був загублений остаточно. І першою вправою було б з'ясування обставин, за якими ми відійшли від протоколу буття, визначення факторів, які завжди одні і ті самі, які сприяють невірному вибору шляху.

Буде справедливо назвати це відновлення "готикою останнього часу", або постмодерною готикою. Отже, які ж принципи покладемо в підвалини "нового старого" методу мислення, методу світосприйняття?

По-перше, це беззаперечне визнання верховенства Творця і визнання того, що сенс нашого буття полягає в прославленні Його. Але відмінність розуміння Господа Бога в термінах постмодерної готики полягає в тому, що Бог визнається Творцем в першу чергу людської психіки, а вже потім всесвіту. І наш зв'язок з Творцем розглядається перш за все через психічні явища. І все віровчення переглядається з боку психічної реальності. Отже і діалог з іншими монотеїстичними релігіями має будуватися саме на нашому розумінні психічних реальностей, які для всіх людей є однаковими. І пошук нами доказів буття Божого має відновитися і початися з переосмислення біблійних текстів саме в зв'язку з нашим новим розумінням психічних процесів, на відміну від того, як в 12-14 століттях вчені витрачали стільки сил на логічне, в стилі Аристотеля, доведення своїх переконань в диспутах над іншими філософами.

По-друге, це принцип іронії. Наша постмодерна готика не є готикою старокатолицькою, "наша" готика з іронією відноситься до того світорозуміння, яке відтворювало реальність себе у категоріях логічних, схоластичних, яке потребувало диспуту як форми утворення правдивих уявлень про світ. Психічна готика не формулює свої тези в диспутах, вона визнає одкровення через подібність досвіду до новозаповітних зразків. І приймає за правду тільки те, що пройшло через досвід, своє проживання життєвого досвіду Христа, як Він і казав "Ви питимите Мою чашу, і будете хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся. А сидіти праворуч Мне та ліворуч – не Моє це давати, а кому від Мого Отця те вготовано" (Мат. 20:23). Але і до себе ми маємо ставитися з певною долею іронії. Це здобуток зрілості. Як казав апостол Павло: "а для мене то найменше, щоб судили мене ви, чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. Я бо проти себе нічого не знаю, але цим не виправдовуюсь; Той же, Хто судить мене, то Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога" (1Кор. 4:3-5)

Отже іронія зрілого розуму – це відношення до своїх обмежень. Наскільки людина пройшла шляхом Христа видно по її все більш спокійному відношенню до своїх поразок та здобутків, до так званого "життєвого успіху", в тому числі і на духовних теренах.

По-третє, наше готичне мислення не передбачає покарання за незгоду з ним, не передбачає праведної війни з невірними, ніяких войовничих дихотомій, бо має бути воля Божа для надання та отримання справді корисного, наближаючого до реальності, досвіду, за що ж карати тих, хто не здобув такого досвіду і тому не знає справжньої реальності?

Але ми б не звернулися до готики, якби не мали на увазі стійке протистояння "єресі", та намагання відокремити правду від єресі, – напрямок волі, яким так різко відзначилася та романтична та ідеалістична епоха.

Отже, в-четвертих, переглянемо поняття про єресь та про ортодоксію. Єрессю, згідно з віровченням апостола Павла в листі до Колосян (2:16-3:4), будемо вважати все, що намагається доводити свою причетність до вічної (тобто Божественної) правди через плоть, через сьогоденні мінливі елементи, які присуджені до зникнення, які тільки мають вигляд мудрості, а насправді є самовільним служінням, зарозумілістю людини, яка величається тілесним своїм розумом і не зважає на керівництво з боку Творця:

Новий Заповіт в перекладі Святійшого Патріарха Філарета:

Послання до Колосян апостола Павла (2:16-3:4)

Отже, хай нiхто не осуджує вас за їжу або питво, чи за яке свято, або за новий мiсяць, або за суботу: це – тiнь майбутнього, а тiло у Христi. Hехай нiхто не зваблює вас самовiльною смиренномудрiстю та служiнням ангелiв, втручаючись у те, чого не бачив, безрозсудно величаючись тiлесним своїм розумом i не тримаючись голови, вiд якої все тiло, з'єднуване i змiцнюване суглобами та зв'язками, росте зростом Божим. Отже, якщо ви з Христом померли для стихiй свiту, то для чого ви, як тi, що живуть у свiтi, дотримуєтесь постанов: не доторкайся, не споживай, не займай все нищи вживанням – за заповiдями та вченням людським. Воно має тiльки вигляд мудрости в самовiльному служiннi, смиренномудростi та виснаженнi тiла, але не має будь-якого значення' крім хіба насичення плотi.

Отже, якщо ви воскресли з Христом, вишніх шукайте, де Христос сидить праворуч Бога, про горнє помишляйте, а не про земне. Бо ви померли, i життя ваше сховано з Христом у Бозi; коли ж з'явиться Христос, життя ваше, тодi ви з'явитеся з Hим у славi.

Чи в іншому перекладі того ж уривка Івана Огієнко:

Тож, хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, бо це тінь майбутнього, а тіло Христове.

Нехай вас не зводить ніхто удаваною покорою та службою Анголам, вдаючися до того, чого не бачив, нерозважно надимаючись своїм тілесним розумом, а не тримачись Голови, від Якої все тіло, суглобами й зв'язями з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим.

Отож, як ви вмерли з Христом для стихій світу, то чого ви, немов ті, хто в світі живе, пристаєте на постанови: не дотикайся, ані їж, ані рухай, бо то все знищиться, як уживати його, за приказами та наукою людською.

Воно ж має вид мудрости в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла, та не має якогось значення, хіба щодо насичення тіла.

Отож, коли ви воскресли з Христом, то шукайте того, що вгорі, де сидить Христос по Божій правиці.

Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі.

Бож ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з'явиться Христос, наше життя, тоді з'явитеся з Ним у славі і ви.

Для нас ці застереження Павла дуже важливі, бо сьогодні ми спостерігаємо спроби відновити в суспільній культурологічній думці не "готичне" світосприйняття, а гностичне – саме те, що є єрессю за визначенням Павла (і інших апостолів, Івана, перш за все). Гностичними є спроби відійти від фундаментальних істин християнства, замінивши їх псевдодуховними побудовами в маніхейському стилі чи в стилі Юліана Відступника, чи в манері пізніших єресей катарів чи розенкрейцерів, чи халдейських, чи єгипетських жреців, чи старокєльтських, друїдських чаклунів, чи кабалістичних намагань обчислити Бога своїм розумом, чи атеїстичне намагання здивувати Творця (ніхто так не вірить в існування Господа Бога, як атеїсти, які постійно роблять все з оглядкою саме на Нього) і зробити щось величніше, чого б Він від нас не чекав – як от збудувати комунізм, скажімо. Та багато є різновидів єресі, що й казати.

Відродження тамплієрської тематики в масовій літературі (і на подив, не тільки в масовій) як раз свідчить про намагання протиставити середньовічному абсолютному сприйняттю Бога всілякі нео-язичницькі ментальні конструкти під виглядом відродження "духовної культури". Це стосується і цікавості до так званого "жіночого міфу", і до спроб "вивести" Христа із гностичних вірувань, намагань довести, начебто Його "сторі" (story) була вторинною по відношенню до гностичних уявлень про всесвіт і про деміургічну постать у всесвіті. Всі ці інтелігентські забавки приведуть до накручування зайвих кіл і до втрати часу і енергії пізнання, а не до просування до істини, не до з'ясування нашого первопротоколу буття. Хоча ця теза потребує доказів. Це було б вправою номер два.

Але всі намагання зрозуміти всесвіт і людський досвід у всесвіті мають право на буття в "новітній готиці". Це право на вибір того, що праворуч і того, що ліворуч, від Бога.

То ж спроможемося не "жінку шукати", піддаючись гностичній спокусі, а спробуємо шукати христового відношення до явищ, пов'язаних з людською природою. Треба побудувати нові храми нового уявлення про Бога, а насправді-то повернутись, нарешті, до Біблії і спробувати прочитати її без огляду на віковічні омани хибного розуму. І зробити нарешті так, як написано, бо є вже той досвід в світі, що дозволяє проголосити про новий рівень церкви Божої.

Є відчуття, що він -досвід – існує, отже пропоную почати з розмови про відмінність світогляду, що визначає себе як середньовічний, від такого, яке знаходить в собі співзвучність з іншими кодами – язичницькіми, або, так званими, ренесансними, або просвітницькими, або постмодерновими. Хай би визначилася людина, звідки вона і куди прямує, де її вожді, де її ціль, хто їй на заваді, і чому. Це був би початок дискурсу, а це вже цікаво.

Сісана Мухаметшина, м. Одеса

Нова країна

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua