Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Щодо національної гордості, що про неї...

Олена Олійник | 11.12.2007 23:31

37
Рейтинг
37


Голосів "за"
42

Голосів "проти"
5

Так довго і вперто товкли тут воду в ступі;
а також щодо самоідентифікації і т.ін.


Щодо національної гордості, що про неї...
Присвячується журналу "Всесвіт"

і опосередковано – Екайнові (Ekain)


Якось зовсім нещодавно під час бурхливих обговорень чергової патріотичної теми я сказала принагідно, що гордість за Україну повернула собі сама, за існування СРСР, і без жодного примусу.

В форумі зазвичай пишеш швидко, багато не розмірковуючи, и тому мабуть – правду. Проте відволікшись від екрану і відтворивши подумки відповідний пласт історіі власного життя, виявила деяку необ'єктивність свого пихатого твердження. Поспішаю поділитися висновком.

Він є парадоксальним для українофіла. Пан Анатолій, що він дав поштовх до процесу, має бути задоволений.

Отже. За моє вдячне повернення обличчям до всього українського відповідальність належиться покласти саме на СРСР з усіма його принадами.

Можна було б розвивати теорію в бік узагальнень – мовля, цілком природний спротив: пресинг тоталітаризму, відсутність громадянських свобод, замкнений простір і затхле повітря штучноствореного закритого суспільства, придушення інакомислення ітеде ітепе... перетворювало кожну мислячу людину тим або іншим чином на дисидента. Але це було б надто претензійно та абстрактно, а мені кортить – лише по фактах власного випадку, а він саме й не про таке, хоча закладання грунту таки слід шукати тут.

Та конкретно йдеться про одну з найгуманніших ознак радянської системи, а саме – здатність промисловості навіть пізнього СРСР виробляти ліпше танки, аніж товари широкого споживання – зокрема й духовного. Власне, я про книги.

Їх просто не було в продажу. Крамниці були, а літератури – катма. Люди старші самі, певно, пам'ятають – то нехай розповідають молодшим. Так, можу і я надати розлогий опис всієї тієї дещо кумедної романтики: макулатурних видань, довжелезних черг, чорних ринків, риття в букіністичних крамницях, бібліотек, "клубів книголюбів" на підприємствах, обміну книгами, позичання з наступним поверненням і без нього, валіз книг, привезених із відряджень до малочитаючих (принаймні – російською) куточків тодішньої неосяжної країни, зокрема з Середньої Азії... ну й, звісно, всесущого блату... можу, але не хочу. Адже нинішнім молодим громадянам, до чиїх послуг і величезні книгарні (поки вони ще є), і книжкові ринки, і врешті-решт всесвітня мережа – цього, мабуть, і не збагнути. То нехай спробують уявити.

Щодо власне мене, так із нормальної київської середньої школи я вийшла, не вміючи сказати українською ні "бє", ні "мє". В жодному разі не було в мене звільнень від її вивчання – просто не вчила собі та й годі. Уточнюю заради справедливості: взагалі було б перебільшенням назвати мене фанатом будь-яких навчальних процесів, проте українська – ще й окремий випадок, успішність в ній нікого особливо й не цікавила. Єдине, що любила і вміла – співати українських народних пісень, та й тут різномаїттям репертуару похвалитися не могла.

Так отож. Ще у шкільні роки я перечитала майже всі передплатні багатотомні видання з домашньої бібліотеки (спасибі батькам та попереднім поколінням). Під час усіляких канікул – ті ж самі дійства з бібліотекою бабусі у Сімферополі. Перечитала багато запозичених в різних людей книг. Проте пробуджений років у 17-18 мій інтерес до певного типу класиків західної літератури ХХ століття всі ті джерела нездатні були задовольняти – книг більшості з цих авторів було конче мало. Журнал "Іностранная література" допомагав, але не в потрібному обсязі, та й він не був легкодоступним. Всі старі й нові приятелі стогнали від вічних моїх вимог діставати все нові книги, і так спливали роки. Якогось там дня один знайомий приніс мені декілька зачитаних журналів "Всесвіт". Спершу сама думка читати західну літературу в україномовнім перекладі здалася мені маячнею, і деякий час журнали ті пролежали. Але ж тут допоміг ще й щасливий (натоді – нещасний) збіг подій: раптом захворіла на свинку. Досі не з'ясовано (і вже нез'ясовно) де я тую інфекцію придбала: син мій, якому на той момент було років 6, нею не захворював, ніхто з оточуючих – так само. Я схильна вбачати в цьому руку долі. Водночас і гіпотетичним опонентам, чиї радісно сяючі очі я вже нібито бачу, одразу підкидаю логічний і дотепний аргумент (чи то засіб забовтування) – мовля, такі речі й можуть відбуватися лише внаслідок хвороби Ну – хто там перший?

Справа в тому, що свинка – надто неприємна на своєму початку хвороба, проте подальша її течія виявилася мені, переконаній ледацюзі, геть до вподоби: коли набрякання лімфавузлів, всі милі ознаки сильної температури і загальних запалювальних процесів в організмі, зокрема біль у м'язах і особливо – в щелепних, через що щелепи майже неможливо розсувати, і як наслідок – ти невзмозі задовольнити почуття голоду, ... так ось коли все те нарешті було позаду – в тебе лишалося ще майже три тижні солодкого неробства, звільнення від усіляких обов'язків через необхідність суворої ізоляції в інфекційному відділенні. Принаймні, так вважалося за потрібне на описуваний період у Країні Рад. І наостанок ще один маленький, але суттєвий збіг обставин: весь цей час я перебувала одна-однісінька в окремому боксі (конкретно – в київській Жовтневій лікарні). Адже цього усамітнення також могло не статися, але дорослі рідко хворіють на свинку, а інші наявні хворі, мабуть, не підійшли за сумісністю діагнозів. І що має робити людина в умовах цілковитої самотності (що вона мене, треба мовити, ані тоді, ані в подальшому ніколи не обтяжувала), що має вона робити 2-3 тижні? звісно – читати. Тим і займалася. Рідні та друзі перетягали мені до лікарні все, що могли – виявилося замало. Лишалося хіба що перечитувати. І тоді я згадала про ті журнали й попросила їх припхати – разом із товстелезним російсько-українським словником (чую сміх поза екраном – та насправді тут плакати потрібно). Першим романом, що його прочитала в україномовному перекладі, був "Кохання під час чуми" Габріеля Гарсіа Маркеса. Пам'ятаю, як виписувала у блокноті стовпчики слів для "подивитись у словнику" – щоб не весь час в ньому копирсатися (бо тоді щезає нормальне сприйняття), а порціями. Виписувалися найпростіші слова: "простирадло", "чемно", "бузок", "бляха", "вітрила", "валіза" – але дійсно я їх просто не розуміла! Бо мова "Всесвіту" була вишуканою літературною українською, якій у тодішньому київському соціумі просто не було місця, а окремі її носії ховали вдома свою коштовність від прискіпливості хомо-совєтікус. Звісно, у перші дні такий неприродний процес читання викликав в мене неабияке роздратування, але... з кожною годиною слова виписувалися все рідше, і коли ті списочки усунені були за непотрібністю – я відчула якусь нечувану досі насолоду від такого звичного всмоктування в себе літератури. Усвідомила натуру цієї надзвичайності я вже згодом, коли, давно розпрощавшись із лікарнею, й надалі продовжувала жадібно читати твори Кортасара, Ремарка, Гессе, Кафки, Лоуренса, Гемінгвея, Фіцджеральда, Селінджера, Сноу та багатьох інших – у "Всесвіті" й окремих виданнях, але тепер вже навмисне намагаючись дістати саме україномовний переклад. Відчула, що вони мені ближчі, краще сприймаються, лягають "на душу" – не знаю, може й через трохи більший словниковий збіг української із романськими мовами (порівняно з російською), але сама я більше схильна вважати, що то просто прокинулося в мені щось глибинне, яку там назву йому не давай – приховані на генному рівні датчики, яким належиться відрізняти своє, притаманне багатьом поколінням пращурів. Таке може бути подібним за окремими ознаками хіба що до зустрічі людини з її єдиним у світі справжнім коханням...

Хоча я б не стала ні з чим порівнювати.

Це, власне, все. Немає сенсу далі розтікатися думкою по дереву про те, як спливав час, як я згодом дійшла й до власне української літератури (хоча на рівні класиків й досі величезні пробіли), потім до письмового спілкування, і лише якихось декілька років тому – до усного. Я просто щаслива, що повернула собі мову, притаманну мені природно, і відтоді відчуваю гармонію із тою красою, що оточує мене на цій землі, яку тепер я нарешті, і не лише з цієї причини, можу називати Батьківщиною.

Хеппі енд.

А що справжньою українкою мене зробила нібито іноземна література – нехай воно, знов таки, слугує за джерело зловтіхи моїм майбутнім опонентам. Для мене головне – воно відбулося.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua