Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Владимир Симиренко   Лев Симиренко   Млиев   Николай Сухомлин   Платон Симиренко   промышленное садоводство   ренет Симиренка   садоводство   селекция   яблони   сорт яблок   медиа-эксперт Николай Сухомлин   медіа-експерт Микола Сухомлин

Лев українського садівництва – Симиренко


10
Рейтинг
10


Голосів "за"
13

Голосів "проти"
3

Сьогодні на наших щедрих зимових базарах серед розмаїття екзотичних і вітчизняних фруктів у покупців користуються досить широким попитом яблука сорту Ренет Симиренка. Плоди – зеленувато-золотистого кольору зі специфічним смаком, збирають їх пізньої осені, а дозрівають вони в січні-лютому.

Лев українського садівництва – Симиренко
Микола СУХОМЛИН, Харків

Сьогодні на наших щедрих зимових базарах серед розмаїття екзотичних і вітчизняних фруктів у покупців користуються досить широким попитом яблука сорту Ренет Симиренка. Плоди – зеленувато-золотистого кольору зі специфічним смаком, збирають їх пізньої осені, а дозрівають вони в січні-лютому.

І якраз у лютому, 18-го дня, народився той, хто розмножив цей сорт і розповсюдив у багатьох садівничих країнах, хто став засновником промислового садівництва в Україні, розробивши наукові основи розведення, закладки та вирощування плодово-ягідних культур. Цією історичною постаттю є Лев Платонович Симиренко – представник славної української династії.

Династія Симиренків сяяла на небосхилі української історії цілим сузір'ям багатьох зірок першої величини. Коріння її пронизує всі часові історичні пласти нашої держави, починаючи з козацтва, чумакування і кріпацтва до започаткування промисловості і промислового садівництва. Садівництво червоною, вірніше, зеленою ниткою проходить крізь усі покоління Симиренків.

Батьки та виховання

Народився Лев Симиренко на хуторі Мліїв, що неподалік міста Городище на Черкащині (тоді Київської губернії Черкаського повіту).

Батько, Платон Федорович, вихованець Паризької політехніки, не тільки вивчав у Франції цукровиробництво і машинобудування, а й опанував досвід французьких фахівців садово-паркової культури та новітні досягнення садівничої науки. Мати, Тетяна Іванівна Овчиннікова, високоосвічена жінка, не лише прекрасна вихователька, а й друг і порадник своїх дітей, користувалася в них великим авторитетом.

Платон Симиренко залишився в історії України, дякуючи знайомству з Тарасом Шевченком, якому він позичив 1100 карбованців (на той час досить великі гроші) на видання "Кобзаря". На титульній сторінці книги було позначено "Коштом Платона Симиренка". Це був безцензурний, останній за життя поета виданий 1860 року "Кобзар".

У сім'ї Симиренків діти виховувалися в повазі до старших, до минулих поколінь, починаючи від козацтва за часів Богдана Хмельницького; шанувалися українські народні традиції, українська культура. Традиційним було і меценатство. Співвласники "Торгового дому "Брати Яхненки і Симиренко", власники цукрових заводів, маючи великі прибутки, виділяли щедро кошти на розвиток української культури, забезпечували добробут своїх працівників. У далекому від культурних і промислових центрів хуторі Мліїв, де проживали вітчизняні та іноземні фахівці цукровиробництво і машинобудування, робітники, були збудовані котеджі, гуртожитки, була своя бібліотека і свій театр. Вулиці освітлювалися чи не найперше в Російській імперії газовими ліхтарями, а навколо буяла зелень парку, квітували квітники, плодоносили сади...

Обпечений революцією

У 1874 році Лев Симиренко, закінчивши гімназію, поступає на природничо-математичний факультет Київського університету. Там він прилучається до молодіжного народницького руху, за що його виключають з 4-го курсу. Завдяки сімейним зв'язкам (фірма "Торговий дім" мала свої філії, склади в Одесі) переводиться в Новоросійський університет. Але й там напередодні екзаменів Лева заарештовують, і на випускні іспити він приходить у супроводі жандарма...

Леву Симиренку дозволяють повернутися на батьківщину – у Мліїв. Та недовгим було побачення з рідними. Обшук у Симиренковому домі, де часто збиралася молодь та зберігалася нелегальна література, і знову арешт. Лев навіть не зміг попрощатися зі своєю першою коханою дівчиною – Оленою Уваровою, так швидко його відправили до київської в'язниці, де він пробув кілька місяців (1879-1880 роки). А в 1880 році без суду, як тоді визначали, за адміністративним розпорядженням (бо для суду було обмаль доказів про революційну діяльність – Авт.) Лева відправляють спочатку до пересильної в'язниці Мценська, а потім по етапу – де поїздом, де баржею, де кіньми, а останні сотні кілометрів пішки – він опиняється в Красноярську.

Сувора сибіріада

Лев Платонович був людиною, про яку можна було сказати – де не посій, то вродить – у доброму розумінні цих слів. Ще у мценській в'язниці він, користуючись доброзичливістю тюремщиків, біля стін тюрми облаштує город, де вирощує овочі і квіти. А прибувши до місця заслання, Симиренко зразу ж приступає до діяльності, пов'язаної з вирощуванням овочів, квітів. Уже 27 січня вчений заносить до свого щоденника, на його думку, визначну подію – посадив корінь цикорію-салату з надією через тиждень здивувати своїх товаришів по засланню дивовижною стравою.

У той час, як більшість засланців від приниження й нудьги не знають куди себе подіти, впадають у відчай ("На деяких просто жаль дивитися", – нотує Симиренко), а деякі навіть божеволіють, кінчають життя самогубством, Лев Платонович працює цілими днями, а вночі веде записи про матеріальну і моральну сфери життя в засланні, про події в центральній європейській Росії, що до Красноярська доходять через місяць, про громадську діяльність у засланні, ведучи облік та аналіз сибірських засланців, допомагаючи деяким з них матеріально, незважаючи на свій досить скрутний матеріальний стан.

Про красноярський період заслання найбільше відомо з щоденника вченого, що зберігається в Харкові в Софії Львівни Симиренко, доньки від шлюбу Лева Платоновича Хорішман. А про внесок Симиренка в розвиток садівництва Красноярського краю свідчать дані сучасних сибірських краєзнавців. Як пише Неллі Лалєтіна у своїй книзі "Яблочный спас. Из истории садов Красноярья" (1995 рік), яку вона люб'язно прислала автору цієї статті, Лев Платонович Симиренко працював в оранжереї місцевого промисловця і мецената Кузнєцова, в саду якого квітли троянди, а до сімейного столу подавали з власної оранжереї ананаси, лимони й апельсини... Сибіряки до цього часу з теплотою згадують українського садівника як одного з першопрохідців садівничої ниви Красноярського краю, де сьогодні щорічно квітує понад 26 тисяч гектарів приватних і громадських садів. І це в краї, де століття тому тамтешні переселенці-українці казали: "Всього тут достатньо – і хліба, і скотини... Та ось біда – немає ні яблуньки, ні грушки, ні вишеньки, все мерзне... Ось прийшло Різдво, і узвару ні з чого зварити! Жіноцтво поривається додому із-за цього..."

Промислове садівництво

Нарешті в 1887 році Лев Симиренко повертається на рідну українську землю з дружиною Альдоною Гружевською, товаришкою по засланню, польською політичною діячкою. Вчений, якому заборонено жити у великих містах, стає не тільки продовжувачем родинних здобутків у галузі садівництва, а й підіймає цю галузь на найвищий щабель світового рівня. Лев Платонович створює помологічний розсадник, організовує колекційний сад (за теперішньою термінологією – генетичний банк садівництва), в якому було зібрано понад 3 тисячі сортів вітчизняного і зарубіжного походження, в тому числі 900 сортів яблунь, понад 800 – груш, 350 – вишень і черешень, 165 – аґрусу, а також чисельний асортимент абрикосів, персиків, горіхів, сотні форм і різновидів декоративних дерев і кущів, включаючи хвойні породи і троянди. Широко відомий сорт яблук Ренет Симиренка, названий на честь батька, було створено в Млієві і розповсюджено в багатьох країнах світу дякуючи Леву Симиренко. Праці вченого щодо районування плодово-ягідного асортименту, агротехніки посадки і вирощування не втратили своєї актуальності і сьогодні.

На виставках у Російській імперії та за кордоном діяльність ученого оцінили достойними нагородами, включаючи Велику золоту медаль 1894 року в Парижі. З легкої руки деяких газетярів Л. Симиренка називають "королем садівництва", що дещо не личить людині, яка боролася з проявами самодержавства, проти царів. Тому вчений, маючи красиве ім'я, яке не потребує епітетів, просто може бути названий "Лев українського садівництва".

Та успіх у справах, самовіддана праця вносять розкол у сімейне життя. Його дружина – Альдора Емілівна, подарувавши Леву Платоновичу доньку Тетяну та двох синів – Платона й Володимира, не витримує хутірського життя з порпанням у саду і квітниках. Вона оселяється спочатку в Черкасах, а потім у Києві, де займається громадською діяльністю. Діти в період навчання живуть з нею, а на канікули їдуть до батька в Мліїв...

Перше кохання Симиренка, Олена Олександрівна Уварова, ніби спокутуючи свою провину за те, що не поїхала за коханим до Сибіру, стає другом і помічником Лева Платоновича в його наукових і господарських справах.

У ці роки особливо розквітає талант ученого. Його очі, як видно на фото тих часів, випромінюють щастя. Та щастя і нещастя по житті крокують, на жаль, поряд. Олена Олександрівна, весела і жвава, розумна і кмітлива, в 1906 році тяжко захворіла...

Свою фундаментальну унікальну роботу "Кримське промислове садівництво", якій було віддано два десятиліття, Лев Симиренко видає в 1912 році з посвятою: "Світлої пам'яті незабутнього друга Олени Олександрівна Уварової-Симиренко". Оленка нібито перед смертю, відчуваючи її холодне дихання, заповіла своїй подрузі Софії Хорішман, берегти Лева Платоновича і доглядати за ним.

Так 26-літня мліївська вчителька з Харкова стає спочатку другом, а потім і коханою дружиною 50-літнього вченого, народила трьох дітей: Лева, Миколу й Софію... Та настають важкі часи війни і революції, відлуння яких докотилися і до тихого Млієва.

У дні революційних подій Лев Симиренко як істинний революціонер передає свій розсадник і колекційний сад, збережений від крадіжок і порубок на дрова, у державну власність. Йому видається мандат, датований 17 квітня 1919 року, що засвідчує Лева Платоновича як завідуючого садовим господарством.

Молох тоталітаризму

У ніч з 5 на 6 січня 1920 року невідомі, покликавши господаря до вікна, пострілом із гвинтівки смертельно поранили Л. Симиренка. Доки дружина з домочадцями вели його коридором до кімнати, бандити вдерлися крізь вікно і, схопивши закривавлену одежу Лева Платоновича, щойно зняту з пораненого, зникли в нічній темряві...

Софія Миронівна кинулася за місцевим фельдшером. Але з'ясувалося, що куля, пронизавши передпліччя, перебила вену, і поранений утратив дуже багато крові. На шафі, що стояла в кімнаті, де на ліжку лежав поранений, догорав, потріскуючи, каганець. Лев Платонович важко стогнав, доживаючи останні миті свого життя. Його останні слова були звернені до дружини: "Софійко! Мою останню книгу слід назвати "Опис маточного асортименту мого розсадника"... і підписати – "Світлої пам'яті матері Тетяни Іванівни Овчиннікової-Симиренко". Передихнувши, додав: "Коректувати книгу доручаю своєму другові – Володимиру Микитовичу Дончеву..."

Родина Дончевих жила в Бессарабії (тепер – Молдова), і Лев Платонович був у них з дружиною в 1914 році, часто згадував цю зустріч, листувався...

Вивчаючи подробиці цього вбивства, можна дійти висновків, що стріляли у Симиренка бандити, які не були особливо зацікавлені у вбивстві, – їм потрібен був лише доказ виконаного замовлення, а замовник, очевидно, був не місцевий, бо доля місцевого не потрібен речовий доказ у вигляді закривавленої одежі. Отже, замовник був здалека – з Черкас чи з Києва, а можливо, ще й далі...

Більшість дослідників вважають, що 65-річний український учений Лев Симиренко став чи не найпершою жертвою антиукраїнського молоху тоталітаризму. За загадкових обставин спіткала смерть у 1919 році і двох молодших братів Лева Платоновича – Миколу й Олексія, які мешкали в Києві...

Пам'ять і пам'ятники

Про подробиці трагічної загибелі вченого пам'ятає Софія Львівна, хоча їй було тоді всього 5 років. Не забувають його і сибіряки.

Трагічно склалася доля сина Лева Платоновича – Володимира, наслідувача батьківської справи. Професор Володимир Львович Симиренко, очоливши Мліївську садстанцію, перетворив її у відомий науково-методичний центр садівничої науки всього Союзу. Заснував під Києвом перший союзний науково-дослідний інститут плодівництва, що не поступався найкращим науковим установам світу. Але, виступивши проти монополізації так званого мічурінського вчення, був знищений владою.

Як повідомив автору статті киянин кандидат наук Микола Антонович Ґедзь, у будівлях інституту плодівництва (тепер у межах Києва) сьогодні знаходяться інші установи, і ніщо там не нагадує про професора Володимира Симиренка. Щоправда, сам інститут плодівництва Української академії аграрних наук існує, переселившись 1974 року в нові приміщення і відзначивши нещодавно своє 70-річчя. За повідомленням працівника бібліотеки цього інституту Наталії Василівни Павлюк, хоча є інститутський музей, а от експозиції про його засновника професора В. Симиренка немає...

Минули десятиліття. Прокотилися українською землею роки тоталітаризму, голодомору і страшенної війни. Та на сотнях тисяч гектарів квітують приватні і громадські сади України. Квітує сад і в Млієві, де на теренах садової станції створено Мліївський інститут садівництва імені Лева Платоновича Симиренка. Існує музей родини Симиренків.

Вічним пам'ятником династії Симиренків є квітучі сади України, а серед них один з кращих сортів яблуні – Ренет Симиренка.

Одвічний пам'ятник зелений,

Скарбниця Сонця на Землі -

Ренет, що зветься Симиренків,

На честь великої сім'ї.


Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua