Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Що є любов?

Станіслав Вовк | 9.02.2010 13:22

-1
Рейтинг
-1


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
2

Коротенькі роздуми про кохання до Дня закоханих.

Зі святом усіх! Тих, хто любить і кого люблять. Тих, хто знайшов свою долю, і хто ще ні. Тих, хто вірить в кохання і тих, хто його ненавидить. Не сумуйте – все буде добре!


...Ну перш за все мушу зізнатися, що аж ніяк не є експертом в цій проблемі. І це ще – м'яко кажучи. Проте проживши вже більшу частину свого життя, зумів таки познаходити якісь свої відповіді на подібні запитання. Хоч і визнаю, що можливо вони дещо й суперечать одна одній, створюючи таким чином вже не стільки цілісну картину, як таку собі дивну еклектичну суміш.

Наприклад вірю в кохання – самому не раз доводилося бачити щасливі пари, але не вірю, що це може бути єдиним смислом всього життя. Здається мало би бути й ще щось, крім бажання створити сім'ю і виростити дітей. Але не вірю й в те, що можна бути щасливим без цього – без сім'ї і без дітей.

Знаю, що кохання часто пов'язане з уявленнями про долю. Ми не просто шукаємо собі пару, ми дійсно обираємо долю, ми хочемо щоб в нашому обранцеві було якась своя, таємнича і незрозуміла нам закономірність, щоб він був посланий нам богами. Чи хай навіть – і сліпим випадком, але щоб точно не був наслідком одних тільки наших власних, і часто необдуманих, зусиль. Хочемо, щоб хтось чи щось допомогло нам його віднайти.

Це не випадково. Це не просто романтика і не витіснені сексуальні потяги, як сказав би ортодоксальний фрейдист. Ми шукаємо собі таку пару, яка допомогла б нам реалізувати власне призначення і таку, чия доля була б цікавою нам. Ми надіємося на удачу, бо такий розподіл випадковостей є ознакою правильності нашого розвитку, критерієм вміння вести себе згідно до законів Всесвіту.

Так кохання стає для нас і долею, і насолодою, і життєвим призначенням, і вірою в істинний шлях розвитку Всесвіту. Можливо саме через це в іншому ми шукаємо своє відображення, але через це ж і самі змінюємося під впливом його почуттів. Розуміючи чиюсь унікальність, ми таким чином підкреслюємо і свою винятковість, а тому – стверджуємо й винятковість Всесвіту. По-суті – творимо його заново, відчуваючи себе майже Богами...

...Кожне кохання має свою Легенду. Вона існує майже в кожній більш чи менш щасливій парі. Найпростіша – це коли одружуються друзі дитинства або студенти-ровесники. Тоді кажуть, що вони від народження були створеними один для одного...

Складнішою легенда стає тоді, коли сім'я незвичайна або коли вона пройшла через якісь труднощі в своєму становленні. Чи навпаки – тоді, коли історія кохання відзначається якимсь унікальним збігом обставин чи й навіть цілою послідовністю таких збігів. Тоді кажуть, що закоханим допомагали Ангели.

Такі історії повторюють дітям, передають з уст в уста. Вони стають своєрідним родинним фольклором, який і підтримує домашнє вогнище. І так легенда кохання робиться схожою до філософії східних релігій, фактично викликаючи неусвідомлену віру в багаторазове народження – тому що тепер здається, ніби для кожної людини й справді існує та її єдина половинка, яку обов'язково треба віднайти.

Еріх Фром про таку віру, правда, говорив як про незрілість духу. Припускаю – може просто тому, що й сам колись пережив нещасливе кохання. Мені ж здається, що така, майже релігійна казка й справді красива, хоч і, чесно кажучи, я й сам тепер вже не дуже в неї вірю. Але в усякому разі про неї, як про незрілість духу, я би точно не сказав. Швидше навіть навпаки.

Проте не завжди кожне кохання є таким собі "егоїзмом удвох" – часто воно виходить за ці межі. Іноді навіть настільки, що цей поділ на кохання і любов, притаманний українській мові, практично зовсім щезає. Любов до своєї сім'ї, своєї нації і свого роду – це що? Це вище й краще за кохання? Чи саме кохання лежить в основі такої любові? Бо буває й навпаки – що любов до свого роду знищує почуття закоханих, або й навіть... їх самих. Читали ж "Ромео і Джульєтту"?

І хто знає, яка саме любов краща? Чи можна однозначно стверджувати, як це колись нам казали, що сім'я – це комірка суспільства, базис побудови держави, чи ні? Чи може таки на першому місці повинні стояти саме людські відносини – так, щоб людина була важливішою за рід і державу? Можливо навіть й настільки важливішою, щоб в тому разі, коли сім'я знищує людину, не варто було б ту сім'ю й зберігати...?

Це вже тема іншої розмови. Хто зна, коли саме закінчується кохання і чи можлива сім'я без нього? Чи обов'язково потрібне кохання людині? Адже не завжди воно позитивне для її розвитку. Будучи закоханими, ми будуємо плани на майбутнє, які запам'ятовуються нами разом з усіма тими приємними для нас почуттями, які воно й породжує. І тоді часто буває так, що людина потрапляє в залежність від своїх же, створених нею думок і мрій, від яких не може відмовитися через їхню надмірну привабливість і важливість для неї.

А якщо врахувати й те, що і її партнер теж творить свої мрії, від яких все так же стає залежним, то не дивно, що часто кохання після одруження перетворюється на кучу взаємних претензій і докорів. Цілком справедливих і цілком обґрунтованих – і це найгірше, бо в таких конфліктах завжди праві обидві сторони. А проте буває й так, що люди з часом звикають один до одного і просто... стають друзями. Психологи так і називають таке кохання, що переросло в дружбу – "любов-дружба".

Так за життя кохання й переростає з легенди, з бажання продовження роду і з віри в унікальність своєї долі в філософську категорію, в ту любов, яка наповнює собою світ, яка може перетворитися в дружбу і повагу, а може породжувати й ненависть та залежність. В тім числі і настільки садомазохістську, про яку й говорив Фром. Але що ж тут вже поробиш? Це вже не любов і навіть й не життя – здається, що це щось прямо протилежне їм. Але разом з тим – це щось, що все-таки здається кращим, ніж повна байдужість і відторгнення.

Так діти стають наркоманами, тільки щоб не втрачати уваги батьків, і так батьки можуть знищувати чи й проклинати власних дітей, тільки щоб нікому їх не віддавати. Буває й таке, що вже казати? Не завжди батьки здатні вчасно відпустити своїх дітей. І не завжди діти спроможні своєчасно подорослішати і повноцінно звільнитися від цієї залежності від них, віднайти свій власний шлях у житті.

А буває й так, що звичайне, зовсім невинне, здавалося би, перше юнацьке кохання, несподівано приносить... біль. Звичайно зрозуміло, що це необхідний етап в становленні людини, от тільки біль від того зовсім не стає меншим. Тим більше, що буває він не тільки в юнацькому віці. І ще гірше, що іноді й дійсно здається зовсім незрозумілим і незаслуженим – коли інша людина зумисне, без ніякої видимої на то причини, починає робити нам боляче. Хоч і можна було, здається, все пояснити і все зрозуміти.

Знаю, правда, один дієвий метод допомоги в такій ситуації – за відсутністю кращої назви іменую його "технологією зміни минулого". Кожен з нас, хоч може й не завжди усвідомлено, не раз ним користувався. Так, уникаючи болю, ми починаємо применшувати важливість того, що втратили, іноді навіть проклинаємо день, коли з кимсь познайомилися, намагаємося зрозуміти, як можна було вчинити інакше, щоб уникнути того, що сталося.

Тобто фактично починаємо коригувати свої життєві плани починаючи від того моменту, який передував початку відносини з тією людиною, яка й принесла нам відчуття болю...Зневажаємо те, що сталося і шукаємо інших варіантів розвитку – хочемо віднайти те, що статися могло. Іноді свідомо прискорюючи цей процес, а іноді просто пасивно перечікуючи період свого нещастя. В середньому ж це триває десь місяці півтора-два, після чого стає трохи легше.

Хороший метод – от тільки на жаль не завжди працює. І, до того ж, таким чином ми можемо втратити ще щось, що все ще залишається для нас важливим. Щось, через що ми й не змогли вчасно відмовитися від свого кохання. Тому іноді краще вчинити інакше – розділити те, що належить тобі, і те, що належить іншому. Нехай він іде своєю дорогою, але наші почуття притому нехай залишаються з нами. Вони ж-бо наші, правда?

Зовсім недавно ми всі бачили чудову ілюстрацію такого підходу – феєричну перемогу Олександра Рибака на конкурсі Євробачення в Росії. Його дівчина давно живе з іншим, навіть підторговує фотографіями свого колишнього коханого, а от йому, й усім нам, зате тепер дісталася чудова, по-дитячому наївна й феєрична пісня. Хоча ще краще поєднувати і одне, і інше – і вміння змінювати минуле, і вміння виокремлювати в ньому саме те, що варто залишити собі.

Але... чому ж все-таки кохання буває нещасливим? Як воно формується і від чого залежить? Як розвивається? Якщо вірити у все ту ж теорію багаторазового народження, причиною цього може бути й щось з попереднього життя. Бо якщо ми покладаємося на те, що десь існує одна-єдина, ідеальна для нас людина, то напевно ж може бути й навпаки, так? Може просто "не та" людина невчасно перейшла нам дорогу? На Сході кажуть – "карма"...

А іноді проблеми кохання можуть бути пов'язаним й з тим, що в психоаналізі називають "переносами". Найпростіший з них здається відомий усім – класика психоаналізу. Чоловік в майбутній дружині шукає відображення своєї матері, а дружина навпаки – батька. Хоча, як на мене, аналітики тут помиляються, плутаючи причину і наслідок. Бо шукають мабуть таки не ту особу, яка б відтворила образ матері, а навпаки – ту, яка б була кращою за неї, яка б дала нам те, чого в свій час не змогла дати вона.

Проте не все й не завжди так просто. Бувають й інші, складніші переноси. Наприклад дівчина, в якої в свій час не складалися відносини зі своїм батьком, може інстинктивно шукати взаємин з набагато старшим за себе мужчиною, надіючись хоч таким чином отримати те, чого їй не вдалося пережити природнім шляхом. Нічого поганого в таких відносинах немає, іноді навіть й сім'ї за таким принципом створюються. От тільки існують вони переважно лише тоді, коли не стикаються з матеріальними проблемами.

І до того ж, такі відносини рано чи пізно закінчуються – коли вона, здобувши необхідне для себе, нарешті дорослішає. Тоді, щоб позбутися цієї залежності від старшої за себе особи, їй, як в підлітковому віці, стає необхідним почати ненавидіти об'єкт своєї любові. Ненависть це шлях до звільнення – от тільки погано, що інша сторона від того може постраждати по-справжньому, якщо так і не зможе подарувати їй свободу. Не знаю, правда, чи таке дійсно можливе – настільки кохати, щоб віднайти в собі мужність зрозуміти і відпустити іншого...

А бувають стосунки, в яких і не настільки явно виражаються фрейдистські комплекси. Проте там може проявитися іще один вид переносу – свого сприйняття себе на когось іншого. В тому випадку, коли ми приписуємо комусь свої негативні якості, психологи кажуть про психологічний захист і іменують його "проекцією". А ось як назвати те, коли ми переносимо на когось свої вже позитивні якості?

Ніби й нічого поганого, якщо не задумуватися над тим, що це таки ми, а не та людина, про яку йдеться, і що нав'язаний їй образ іноді може виявитися достатньо далеким від того, якою вона є в реальності. Хоча й справді – іноді це може наділити її рисами, яких їй не вистачало. Так люди в коханні часто й справді стають кращими, ніж були до того...

Проте подібне може стосуватися не тільки батьківських уявлень і не тільки того, що стосується наших власних придуманих мрій і фантазій, але й набагато потужніших і древніших структур. Мова про архетипи колективного безсвідомого. Звичайно про них говорять, згадуючи психологію мас, але проявлятися вони цілком можуть і в індивідуальній поведінці кожного з нас.

Так, наприклад, образ коханої дівчини може стати для нас аж настільки загрозливим, як праобраз караючої Богині-Матері – палаючої землі-пустелі, що вбиває власних дітей. А може виявитися й відображенням молодої і красивої дівчини, вічно юної богині краси. Або й стати подібним до богині полювання чи бути віддзеркаленням такої собі принцеси-воїна. Ваша кохана схожа на Артеміду чи на Діану?

Як це назвати? Такі випадки – це ще кохання, чи це вже любов – така ж, як до Бога? Адже ж не можна всерйоз кохати уявний фантасмагоричний образ, чи не так? Чи можна – принаймі тоді, коли він знаходить своє земне відображення в реальній особі? В індуїзмі сказали б що можна. А у нас?

Це ж стосується і кохання до чоловіків. Вони можуть виглядати великими і жахливими потворами, як в казці про "Червону квіточку", чи красунчиками-розбійниками, мудрецями і Прометеями, готовими пожертвувати собою заради інших людей. Благородно? Напевно що так – от тільки невідомо, чи потрібна такому Прометею дівчина? Чи навіть якщо й потрібна – то чи зможе вона стати його постійним відображенням? Принести себе в жертву чужому призначенню? І що тоді робити йому задля того, щоб зберегти кохану – відмовитися від свого покликання?

Так і живемо – в полоні архетипів, уявлень колективного безсвідомого, переносів і відображень. Знаю психоаналітика, який би сказав, що все це конче необхідно лікувати. Так і бачу картину – сидять в одній квартирі дві абсолютно чужі людини, без усіляких там переносів і симбіотичних взаємозв'язків. От тільки боюся, що й говорити їм тоді вже не буде про що. Не кажучи вже й про більше. Тому коли у вас все добре – не руйнуйте казку! - не прислухайтеся до чужих порад і не шукайте неіснуючих проблем.

Людина мусить фантазувати і вірити, надіятися і творити власні уявлення. Тому якщо побачите закохану пару – просто щиро їм позаздріть, не дивлячись на те, що там і по яких книжках можна помітити в їхній поведінці. А якщо Вам самим пощастило любити, чи, тим більше, бути коханим – то бережіть це кохання. Це великий і рідкісний дар, який дається не всім. І втративши його одного разу, можна більше ніколи вже й не віднайти...

Зі святом усіх! Тих, хто любить і кого люблять. Тих, хто знайшов свою долю, і хто ще ні. Тих, хто вірить в кохання і тих, хто його ненавидить. Кажуть, що час лікує усі рани. Але іноді навіть й більше того – він приносить й щось нове, хороше й несподіване. В що й віримо. Не сумуйте – все буде добре!

St. Vovk.

09 лютого 2010 року.

Нова країна










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua