Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
інвалід   життя   надія   щастя

...Із щонічника паралізованого

Олекса Косар | 3.12.2007 13:55

16
Рейтинг
16


Голосів "за"
19

Голосів "проти"
3

3 грудня – Міжнародний день інвалідів

...Із щонічника паралізованого

***

...Уже грудень, і телереклама вже з новорічними додатками: кружляють сніжинки, кумедні казкові персонажі, наряджені ялинки, веселі люди... "Свято наближається, свято наближається..." Куди б від нього заховатися?

І тут, як кажуть, коментарів не просіть...

*

Щастя... Пошуки щастя. Боротьба за щастя. А хто що знає про нього...

На мій погляд, щастя – це Гармонія. Гармонія в усьому: стану душі, почуттів, емоцій, стосунків, матеріального достатку...

Де шлях до неї? Чи може бути щасливою людина, яка вже більше 20 років паралізована? Де їй шукати гармонію? У байдужості до всього, щоб смуток не задушив? У чому ж? У вірі в тимчасовість і швидкоплинність життя земного, та у вічне гармонійне потойбічне життя – бо тут уже відмучився... Але мова про щастя у цьому житті.

Сьогодні вдихнув запах випрасуваного простирадла і відчув себе щасливим. До сліз. Як іноді людині не багато треба – випрасувана постіль...

Мине зима... Виїду на подвір'я, гляну у високе синє небо, підставлю обличчя під сонячні промені, відчую тепло, ковтну свіжого повітря – і... відчую щастя.

Я був би найщасливішою людиною (я – у якого паралізовані ноги, майже паралізовані руки), якби Бог сотворив чудо і дав мені здорові руки, щоб я міг хоча б у найголовнішому обслуговувати себе. Проте, немало знайдеться таких, котрі мали б за щастя мати хоча б те, що маю я... Мова про здоров'я. Якого у мене немає. А в когось його ще менше.

*

Читач моїх нотаток оптимізмом не збагатиться. Мені це прикро.

Оптимістом легко бути, коли є на кого надіятися. Особливо – на власні сили і можливості. А якщо їх немає?...

Тож вибачте.

Напевно, у кожної людини на шляху її долі є відтинок, який можна назвати пошуком змісту свого існування. У когось він спокійний і короткий. У інших – все життя... Оці нотатки своєрідний репортаж із шляху пошуку.

*

Вітав (телефоном) зі святом багатьох знайомих. А опісля (і це вже не вперше) зробив висновок: у святкові дні до здорових людей не варто телефонувати. Жалюгідна картина вимальовується: лежить каліка, і вітає здорових та в достатку, і бажає їм благополуччя та успіхів. Ха-ха-ха. Собі побажай, нещасне ти створіння. У них і без твоїх побажань – все "окей". Словом, неприємно відчувати, як дехто на тому кінці дроту з нетерпінням чекає, аби я швидше поклав слухавку...

*

Дивлюся по телевізору концерт. Яскраво, пишно, сито, самозакохано. Публіка з масними очима споглядає напівоголених танцівниць. Бурхливі оплески. А перед очима учорашня телепрограма про старих людей, які доживають віку в самотності, у злиднях, у брудних холодних старих помешканнях. Чому так? У чому причина? Одним – казкові розкоші, іншим – черствий хліб і холодна хата, або притулок. Невже і ті, й інші пожинають те, що посіяли?

На світі немає справедливості?...

Гаразд, змиримося, якщо це воля Всевишнього... Але як оті, блискучі, успішні, можуть спокійно жити й насолоджуватися своїм багатством та пожадливо примножувати його, знаючи, що десь є злидні, нестатки, старе немічне, недоглянуте, забуте – чекає смерті.

А вона все не йде... І тривале чекання її – ніби кара Божа...

А хворі діти у притулках? Вони ж іще нічого не встигли посіяти, а вже пожинають горе.

*

Іноді почуваєш себе твариною. Це порівняння спадає на думку особливо тоді, коли чекаєш, щоб принесли їсти. Отак і корова у хліві, чи інші тварі, що у неволі. Щоправда, я не мукаю, не нявкаю, не скавучу. Чекаю мовчки.

*

Буває, що хвилина розпачу перекреслює одним махом, та ні – маленьким порухом, усе, що колись вважав за щастя. Ніби нічого хорошого і не мав, не відчував...

Ось біль, що мучить цієї миті, він такий, ніби нічого іншого у твоєму житті й не було.

*

Я не слухаю музику, яка колись дуже подобалася. Вона нагадує про втрачене, про те, чого вже ніколи не буде. Навіть веселі мелодії навіюють сум...

*

Відколи хворію, усі жабки, котрі опинилися у глечику із молоком, уже збили грудочку масла й вистрибнули на волю. Скільки ж мені ще треба терпіння і скільки зусиль, щоб збити свою грудочку?... І що для мене є опорою? Адже на ноги не стану.

*

Почуваюся беззахисним, без всякої опори і надії. Окрім на Бога. А може – це те, що й потрібно: надія тільки на Нього, і більш ні на кого. Бо хіба є більша сила на світі? Але чому в серці вібрує якась незрозуміла тривога й страх перед майбутнім...

*

Чому так уперто тримаюся за своє нікчемне життя? Ноги паралізовані, руки напівпаралізовані, сам себе обслужити не можеш, навіть в інвалідний візок самостійно сісти не в силі, проблеми з тазовими органами...

Заради чого докладаю зусиль, щоб виживати? Чого чекаю, на що надіюсь? Кохання, багатства... Ха, ха... Звідки?... Чи отримую я задоволення від свого життя? Риторичне питання. Можна втішитися думкою, що на світі все відносно. Не втішає...

Ось вже четвертий місяць не встаю з ліжка – наполегливо лікую пролежні. (А є такі, що роками не встають, і вже не встануть до кінця днів своїх). Не лікуватиму – дійде до запалення, зараження крові, одним словом прискориться процес відходу на той світ. Але я вперто тримаюся за цей. Навіщо? Якої радості чекаю?

Буває навесні, сонячного дня, вперше після зими, виїдеш на двір, вдихнеш свіжого повітря, відчуєш ласкаве тепло сонячного проміння, цвірінькання горобців, глянеш у синяву неба, і огортає такий настрій, що чуєшся певним: ось заради такої миті й варто жити, і терпіти, і боротися за життя. Але це єдина мить. А повсякчас – тягнеш лямку сірості, буденності, у якомусь замкнутому колі. Навіщо? Навіщо людина приходить у цей світ? Страждати? В ім'я чого? В ім'я чого оце я борсаюся, борсаюся, як риба в сітях.

Кажуть, Бог дав людині свободу вибору. А де у моєму житті була ота мить вибору, після якого вчинку моє життя пішло шляхом страждань? Можливо це не було одномоментним актом, а якась низка подій, яка й призвела до фатального випадку?... Одні припущення. Істина де?!

А люди, що від народження – інваліди? Перед немовлям який вибір? Ніякого. Воно вже в утробі матері було інвалідом, або стало ним у момент появи на світ. Воно ж не мало можливості вибирати!

Нести кару за провини інших (кара до четвертого коліна...), хіба це справедливо?

*

Пригадав, із чого почалося моє "тримання за життя". Власне, то було ще не тримання, а пошук ідеології нового життя. Думалось: те, що зі мною трапилося – для матері величезний удар, велике горе... Відтак, мені потрібно будь що вижити, і жити, щоб їй не довелося хоронити сина. Кажуть, що для батьків це найбільше горе – хоронити свою дитину.

Це вже потім я почув ще й дещо інше... "Як так ото жити, то краще й не жити. І себе не мучить, і того, хто біля тебе..."

Так от: за життя я вирішив триматися, і все для цього робити, коли зрозумів, що дехто будує свої життєві плани виходячи з того, що "він довго не житиме". І коли я це зрозумів, я вирішив: зі шкіри лізтиму, щоб жити якомога довше. Наперекір, так би мовити. І живу вже більше 20 років, опісля... Але ця ідея вже вичерпала себе.

*

Знову весна. Та якось байдуже.

Сотий раз запитую себе: чому і звідки це приходить? Ніби все гаразд. І раптом виразно відчуваєш у грудях якийсь клубок. Стає неприємно. А клубок росте, збільшується. Тисне, давить. Фізично не болить нічого, але оте відчуття дуже тяжке... Я називаю це – болить душа.

Але чому?! Можливо, хтось лихе про мене мислить? Чи це передчуття якесь? Але ж це не вперше, і нічого не траплялося.

Хочеться плакати. І якби сльози потекли, полегшало б. Але їх немає.

Може, я вже дуже втомився жити? Може, це вже сили починають покидати мене... Чи це і є оте, що називають самотністю?

А може просто-напросто треба пережити сльози радості, і вони змиють все, що боляче стискує серце.

Хто чи що подарує їх мені?... І взагалі, чи можливо це...

*

Як сумно, тяжко, боляче, страшно спостерігати за доживанням близької людини, та ще й бути при цьому фактично безсилим, щоб якось пом'якшити, підтримати, доглянути як належить. А якщо оте доживання супроводжується ще й сліпотою, погіршенням слуху, втратою пам'яті й орієнтації у навколишній обстановці...

Страх підсилюється тим, що наочно бачиш, і усвідомлюєш – рано чи пізно цей дзвін задзвонить і по тобі...

*

Дерева зацвіли дуже рано. Надто рано. У цьому є щось аномальне, як вагітність дівчинки-підлітка. Раннє цвітіння не радує, навпаки...

І недаремно. Заморозки знищили зав'язь.

*

(Із листа до Д. С.)

В одному зі своїх листів ти написала мені, що депресія іноді накочується лавиною й несе із собою, що ти часом, неспроможна що-небудь робити, немає сил чинити опір, і з великими труднощами піднімаєшся із цього дна. Я розумію такий стан. Хоча думав, що для тебе все це у минулому.

Чому так думав? Моє враження склалося від твоїх розповідей про віру в Бога. Ти писала, що Він із тобою завжди поруч, і дає сили, і т.д. і т.п. Не ображайся, я без усяких прихованих думок, і не іронізую. Просто прагну хоч трохи все це зрозуміти. Тому що наслухався подібного багато, але сумніви не покидають: чи так воно? І молитви, і прохання, і як Бог взаємодіє з людиною. Чому ж Він допускає у твоє серце депресію? Сама ти ж не хочеш цього... Навіщо створювати проблеми людині? Щоб потім допомагати переборювати їх?

У своїх міркуваннях і спостереженнях я допускаю, щоб заперечувати існування Бога, це було б, навіть за найменшою міркою, нерозумно. Але, як мені здається, воно не зовсім так, як нам пояснюють. І мені чим далі тим менше хочеться думати й міркувати про все це, тому що після таких роздумів на серці не спокійніше, а навпаки – починаєш сумувати. Та й весь зміст віри полягає у тім, що й не треба намагатися подужати розумом те, у що треба просто повірити. І смиренно без нарікань прийняти все, що тобі дається. Ось мені, тобі – дано таке життя: терпи мовчки...Просиш Господа зцілити пролежні, а Він не зцілює. Терпи – це для твого ж блага. Чому пролежні для блага, невже недостатньо паралізованих ніг?

Я взагалі то мовчки й терплю. Ніколи, повір, не скаржився на "це важке життя" своєму оточенню і знайомим (маю на увазі здорових людей), а якщо хто й підштовхував мене до такої розмови, я уникав її. Поплакатися в камізельку я можу лише тобі або подібному нам, ми хоча б розуміємо, що означає нести цей хрест.

Ось тебе депресняк стукнув, душа ниє, серце розривається. Просиш Бога, молишся до Нього, і згодом начебто настає полегшення. Проте, уже й від молитов утомився... "Стукайте, і відкриється вам, просіть, і буде дано..."

Я вже не прошу у Нього чуда зцілення. Прошу зробити мене смиренним і навчити любити ближнього. Хіба Йому не потрібно, щоб я був таким!? Я прагну до цього. Чому Він мені не допоможе? Я стомився просити. Нехай усе буде, як є, віддаюся на Його волю. А може, Йому якраз і не треба, щоб я був смиренним? А втім: у своїх молитвах я звертаюся до Бога із проханням, щоб всі мої помисли, слова та вчинки були згідні лише з Його волею. Так що можу жити спокійно, тому що все, що я роблю – це Його воля, як я й просив.

Утомився я від цих міркувань, від самокопання й аналізу, самобичування, все це схоже, на з'їдання свого серця. А сказано ж: "не їж свого серця".

А в мене вже сил немає. Я буду жити просто так, не намагаючись щось зрозуміти, не просити, нехай буде, як мовиться – як Бог дасть... Він усе й сам знає, що мені на благо, або на шкоду.

P.S. Настала пора повірити в Біблійного Іова...

*

Хто тут одержав, не матиме Там? Хто тут страждав, Там не страждатиме?

*

Чим більше намагаєшся бути терпеливим і стриманим, тим гірше. Бо все те, що стримуєш, накопичується, накопичується... А тоді як рвоне!

*

Хіба можна просити грошей у Бога, який дарує нам свою Любов?...

*

День за днем місяці минають. Рік за роком. Ось так поступово, вже якось звик до свого життя, свого світу. Кімната, четверо віконець, пощастило, що вони виходять на схід і на південь. Кімната світла. Шафа для книг, на комоді телевізор, стіл з комп'ютером, два стільці, моє ліжко... У цьому році – 23 роки... До і після.

Мій реальний світ обмежений цією кімнатою, та вже якось і не думаєш, що десь є шляхи-дороги, широкі й стрімкі, містечка і міста, сяючі столиці, там багато людей, там рух.

*

Коли дивлюся на квіти, на це диво природи, на цю красу, навіть, якщо квіточка має всього лиш п'ять пелюсточок, то чомусь аж сльоза проймає. Може у минулому житті я був квіткою (сумно посміхаюсь)?... А може – це моє наступне життя...

*

Вони мені кажуть: Бог любить тебе. Можливо. Але тут щось не те... Мені не зрозуміла така любов. Я потребую кращої їжі, аніж ту, що маю, чому Він не дасть її мені? Я тяжко хворий і потребую кращого догляду й лікування, аніж те, що є. Чому Він не дасть цього? Я не маю навіть умов, щоб нормально помитися, чому Він не забезпечить? Я не такий, як Йому потрібно? Я щось не роблю не так, і не заслуговую на Його любов? Але ж любов – це почуття безкорисливе, милосердне, а не в обмін на щось.

*

Таке відчуття, що я не живу, а ніби чекаю чогось, стою у черзі до чогось... Та, власне, життя – це і є черга. До Смерті. Можна і поза чергою, але страшно. Та й чого спішити... До неї, як сказав поет, прибудеш без запізнення, у точно визначений час...

*

Сьогодні вперше після зими побував на подвір'ї. Для нормальних людей побувати на подвір'ї – буденна справа. А для мене сонце, тепло, чисте небо, птахи співають, свіже повітря – радість. Але ж – це ненормально, коли те, що повинно бути звичним і буденним – радість.

*

Великдень.

Ще одне свято, як не свято... Хоча, свято – це те, що у тобі, а не навколо. Але навколишнє значно впливає на внутрішнє. Сказано: буття визначає свідомість. (Чи може це для втіхи слабкодухих?)

Напередодні один "друг" розповідав, що він і його приятель до святкового столу готують копчених качок (Кожен для свого, а не до спільного). Розповідав із задоволенням, детально, смакуючи подробиці кулінарного процесу.

...Дружба дружбою, а качка у кожного своя? У мене, наприклад, її немає. Ну й нічого, із голоду, слава Богу, не помираю. Але навіщо він мені це розповідав? Хизувався своїм добробутом? Подумав би: перед ким...

Є люди, які потребують аби хтось їм заздрив. Тоді в них є відчуття, що вони чогось досягли у своєму житті.

*

Починають цвісти абрикоси. Надворі тепло. Хочеться посидіти під відкритим небом, надихатися свіжого повітря. Немає кому мене вивезти...

*

Душа хоче до Раю. Напевно, вона була там, але не оцінила і знехтувала, вважаючи, що райські блага – довічні. Але вона і не могла оцінити принад тамтешніх реалій, бо все пізнається у порівнянні. Тепер, йдучи тернами Земного Життя, терплячи біль і страждання, вона знає, що втратила, і прагне повернення. Але це ще треба заслужити. Чомусь вважається, що надбаєш лише тоді, коли відмовишся від утіх і радощів, що дає душі її перебування в тілі.

*

Настав травень. Он для того жучка, що борсається серед травинок, для павучка, і он для тієї синички. І для мене...

Спостерігаю із вікна, як під подихом травневого вітру тріпоче листя на деревах. Звідки він і куди? А думка крижаним холодом по серцю: а ти ні там, звідки він, ані туди, куди він – ніколи не будеш. Ось маєш кімнатку три на чотири, ліжко в куточку, навпроти – телевізор, їсти дають, прибирають: оце твоє життя, до скону.

Виручає досвід. Бо знаю, що є і по-іншому: у кімнатці три на чотири три ліжка, із усіма наслідками... То ж цінуй, що маєш. Втішає...

*

Напевно, Світ створювався як щось прекрасне. Але чомусь насьогодні він – егоїстичний, жорстокий і по самі вінця наповнений фарисейством. Окремі прояви доброти і милосердя проблеми не вирішують. Є за що купити авто вартістю мільйон доларів, і проливаємо сльози над тим, що немає грошей на будівництво лікарні для дітей, хворих на лейкемію.

*

Взимку краще... Усе якесь напівмертве, як і я. Гармонія... Природа немов співчуває. А травень ненавиджу, особливо світанки і вечори. Найдужче солов'їв. Ніхто не розуміє, чому у мене зачинена кватирка. Мені холодно, пояснюю – знобить... мо' температура піднімається...

*

Червневий вечір, тихо, і вітру немає. Але у верховітті величезної тополі чути шелест листя. Звуки сумні, нагадують – літо скороминуче, і знову на півроку чорно-сірі барви. Тихо, ніби на цвинтарі. На фоні лінькуватого цвірінькання горобців тиша гостра і бездонна.

Сьогодні 26 число. І тоді було 26-те, і мені був 26-й...Ранок щедро залитий сонцем, неділя, і попереду – день наодинці з коханою після розлуки... І стане він нашим останнім днем, який розділить "до" і "після"..."

*

Слухаєш дискусії з того чи іншого приводу, особливо – про релігію і віру, і дивуєшся, як кожна із сторін відстоює свою позицію із впевненістю, що Істина на її боці. А між тим, Істиною не володіє ніхто, і ніхто її не знає. Бо той хто володів би Істиною, був би Володарем цього Світу.

*

...Усе просто. Він сказав: "Віддай все, що маєш, і йди за мною." Чи багато таких, що віддають?... Десь зовсім поруч є дитина, якій лише хірургічна операція врятує життя, але її батьки не мають грошей. Ось я, наприклад, міг би продати телевізор і комп'ютер, без них же міг би якось жити, а гроші – дитині, для порятунку життя. Але не продаю ні телевізора, ні комп'ютера... Ось таке просте мірило.

*

Сьогодні вперше за літо почув цвіркунів. Чи вони ще й не цвірчали? Літо швидко минає. Завтра – апостолів Петра і Павла.

*

Воля... До неї не потрібно звикати: це природно для людини – жити на волі. Чи звикає людина до неволі? Певною мірою так, але до кінця – ніколи. Протягом більше 20 років моєї відносної неволі не раз здавалося, що звик уже до такого обмеженого життя, і на душі ніби й рівновага... Але ні. Ось щойно поглянув із ліжка у липневе небо, таке високе, а там десь обрій, а за обрієм даль-далина. А там поля, дороги, по яких мчать швидкі авто, міста й містечка, люди на вулицях...

*

Життя огидне. Узяти лише хоча б те, що біда чи горе однієї людини є вирішенням проблем, або й навіть радістю для іншої. Сталася автомобільна пригода: авторемонтникам – заробіток. Лікарям також... Вони, звичайно, не винні.

*

Сьогодні увечері я побачив веселку. Вона була такою великою і яскравою. І на душі стало радісно. Коли я бачив її востаннє? Не пам'ятаю.

Можливо, це знак для мене, що дорога моя вже готова, і я піду по ній...

*

А сьогодні болить душа. Чому? Що вона відчуває чи передчуває? Вона ніби хоче попередити мене... Про що?

Невже невдовзі настануть ті переміни, яких я так боюсь? О, Господи! Помилуй мене.

*

...Власне, жебрацтво – не є ґанджем особи: суспільство, у якому є таке соціальне явище – хворе морально.

Кожному потрібно знати: сьогодні у тебе просять, а завтра може статися – ти проситимеш. Та це вже сказано: від тюрми і від суми не зарікайся.

*

Життя минає, а вчинки залишаються. Лише вони і мають значення.

*

...Нині найкоротші дні і найдовші ночі. Багатьом ця пора року не подобається. А я люблю слухати тишу ранніх і довгих листопадових вечорів. Вимикаю телевізор, стає тихо-тихо, здається, що чуєш увесь світ. У цій передзимовій і передріздвяній тиші є щось таємниче й загадкове, умиротворене, несуєтне, мудре.

*

Людині для життя потрібні різна сировина і природні ресурси. А чи не є і сама людина такою собі сировиною для існування когось. Ні, не тіло людини (для цього б і тварин вистачило, і мороки значно менше), потрібна душа, дух людини. Вони випромінюють енергію у вигляді емоцій, почуттів. Куди все це дівається?

*

Кожне покоління приходить з відчуттям, що ось воно, нарешті, зробить цей Світ кращим. Що ось саме вони залишать нащадкам спокійне, мирне, врівноважене, збалансоване життя. Але йдуть десятиліття... І вже минає їхній час, як колись минув час попередників. Збіг він так непомітно і швидко, як вода між пальцями. А Світ? Світ, за великим рахунком, яким був, таким і залишився.

*

Душа болить тоді, коли немає людини, яка б любила тебе. І в ті хвилини вона (душа) не захищена нічиєю любов'ю і добром, хвилюванням за тебе, і тоді Зло береться за свою чорну справу: роз'їдає душу, як кислота тіло.

*

Часто провідують віруючі однієї з церков. Хто мені послав їх? Бог, чи людина? Але, схоже, не мені вони послані, а я їм, щоб побачили, чи справдиться віра їхня ділами їхніми...

*

"І навіть волосинка з голови людини не падає без Волі Бога на те..." Отже, моє каліцтво – це воля Бога? Дехто з проповідників казав мені: можливо, це єдиний шлях, щоб врятувати мою душу. Можливо. Але невже для Того, що створив Всесвіт, для Того, для якого немає нічого неможливого, не було іншого способу для порятунку моєї душі, аніж зробити мене калікою? Вони кажуть: Бог любить тебе. То це Він з любові мене покалічив?

*

"Білі мухи прилетіли, все подвір'я стало білим". Є такий віршик.

Муха повзає по шибці на тлі густої заметілі за вікном. Чорна на фоні безлічі білих. Якось не по собі.

*

Ще один Новий рік. Свято. Останній вечір старого року...

Трохи сумно і кривдно, бо цей вечір нічим не відрізняється від інших вечорів, буденних.

Попив чайку, дивлюся телевізор. Зателефонував лише друзям по нещастю. Здоровим вирішив не телефонувати. Навіщо серед веселощів і радості своїм образом каліки нагадувати, що зовсім поряд горе, біль, страждання... Нехай люди веселяться. Та й вони мене не закидали своїми поздоровленнями... (Зателефонував лише кільком, це справжні друзі)

*

Не шукай доброту в інших, не знайшовши її у собі.

*

Чи не найважливіше у житті, щоб хтось радів, що ти є, що ти живеш...

*

У багатьох людей віра в Бога закінчується там, де треба поділитися із ближнім шматком хліба.

*

Немає нічого поза нами. Усе в наших серцях, у наших душах: Добро і Зло. Вибери Добро і не буде Зла. Твій вибір – це ти. Ти – це твій вибір.

* * *



Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua