Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Я напишу велику книгу про кохання!

Юрій Самсон | 1.08.2007 18:44

15
Рейтинг
15


Голосів "за"
23

Голосів "проти"
8

Мамо! Нестримна жага жити, любити й творити – не було б нічого, якби не було Вас.
І не в тому річ, що діти виростають, дорослішають та часто забувають дані матерям обіцянки. Явище ганебне, хоч і дуже поширене.
А матері ж пропускають кожну з них крізь своє серце...


Я напишу велику книгу про кохання!
Молодий підвечірок. Просякнутий вересневим туманом. Ми сидимо у літній кухні. Ледь привідчинені двері, руда кішка перестрибує через обніжок, намагається впіймати жовтогарячий брудний листок тополі... Невпевнений вітерець по дворищу розвіяв сотні таких розписаних фарбами осені мандрівників. Та лише один, не з власної волі, все ніяк не впаде – чи то біля людських ніг, чи полетить геть за очі... Ось так ми з мамою сидимо – вона на ослінчику біля вікна, я навпроти, на встеленій товстим кожухом широкій лаві...

Якось так вже складалося, що були у нас вечори, коли ніхто не смілився заважати нам. То були хороші вечори. І не тому, що так хотіла природа, а чи ніхто нас не турбував. Міг йти й сильний дощ, пориватися на страшенний буревій, лупити град, або ж цвинтарне затишшя... Та й сусідка, як зазвичай, раптово заскакувала інколи, щось брала навіть не особливо питаючись, та й тікала назад собі. А те, що собаки брехали й підбріхували ледь не щосекунди – годі й казати... Не тому ці сиві осінні вечори були хорошими. Цінність у тому, що вони були НАШИМИ.

Це таке певне налаштування. Настрій. Невимовні кругозорі душі...

Не варто й згадувати, чи багато маєш часу в селі на посиденьки. А це ж і не "Роздво", й не Храм... Ніколи нам його не вистачає. Все летимо, не маючи крил, розганяємось щодужечки, розгрібаємо руками повітря, несемось, несемось, несемось... А його, того найбажанішого часу, хоча б іще трішечки, так і не переганяємо. Ось так подивишся на сиві коси мами – і розумієш, що ніколи нам його не перегнати...

...Починає накрапувати несмілива мжичка. Електрики нема, то ж у сутінках літньої кухні ми сидимо, немов у вихода з печери.

- Мамо, давайте заспіваємо?

- Знову? Та дай відпочити трохи, – і мило посміхається.

Я у цей час дивлюсь на її долоні, складені в один кулачок, який, здається, не тільки впав на коліна, а ще й неслабо тисне. І тільки я починаю переводити погляд на кішку, якій набрид той невловимий листок, то вона тепер мостилася у маминих ніг, як чую:

- Якої?

- Сумної, – відповідаю.

- Знову? – мама вже сміється. – ну сумної, то сумної.

А тоді, на хвилинку насупивши брови, каже:

- А чому ж, сину? Чому співатимемо сумної? – і дивиться мені в очі так, ніби хоче побачити там відповідь, а не почути її від мене.

- Не знаю, – кажу. – Мамо, а чому ось так буває серце болить ніби без причини? Наче ось просто так. Дарма.

І тоді мама каже слова, які я запам'ятаю на все своє життя:

- Юрасику. Бачу, що ти такий же, як і я, бо все нам чогось те серце болить і болить. І не то кривда, не то радість, не то пропасниця чи ловке діло, а воно, хартуга, не заспокоюється.

Буде тобі, синку, важко в житті. Я вже наче з тим змирилася, навіть дещо настраждалась від того. Що не вмію брехати, що не часто не можу відмовити, допомагаю всім, хто просить... А люди з того, нехороші люди, користуються. Та й я це знаю. Але хіба можу щось з собою зробити? Така вже я є...

І тобі буде нелегко. Бачу, що так само крізь серце пропускаєш кожну дрібничку. Все життя повз нього йде. Не хочу тебе переконувати стати інакшим, бо все одно не зможеш...

А ще я пам'ятаю, як геть боляче буває в житті. Переживаю деякі моменти не раз і не двічі. Бачу, як тяжко іншим, невимовним болем все те лягає в мою душу. Знаю, як важко було моїм батькам, твоїм дідусям, прадідам, всьому миру. Кожна людина, з її життєвим шляхом, то окрема історія. Наш рід – цілий жмуток історій. Я дивним чином так само їх переживаю, відчуваю, турбуюсь. Якось дивно воно оте все, що так і не вигадала я йому назви, переплітається та прокладає шлях крізь наше серце. Пам'ять пращурів, наші турботи та болі...

Але я кохала. Кохала своїх батьків, рідних, ясне сонце, худобку, ранки. Кохаю дітей своїх. І у тому коханні є якась сила, яка дає розраду. Хоч інколи й кохання приносить біль у наше серце...

Не треба боятися любити. Біль буває таким сильним, що від розпуки хочеться, прости Боже, померти, затулити очі й нічого не бачити. Але треба жити. Треба кохати. Треба вміти витерпіти все. Варто життя того, щоб ми були в силі пропустити крізь наше серце не тільки хвилини радості, але й зажури...

Ну й співати треба. Сумної? Ну тоді сумної!. – І мама, з прекрасною світлою усмішкою, заводить тужливу пісню. Я не одразу долучаюсь. Та за мить приходжу в себе, розпрямляю згорблені плечі, і ми вже разом тихесенько закінчуємо перший куплет: "...бо гірко сиротині жить на чужині".

Після пісні звертаюсь до мами:

- Коли я виросту, то напишу велику книгу про кохання! Добре, мамо?

- Та добре, синку. Хай Бог помага...

Тоді я зістрибую з лави, підбігаю до неї, обхоплюю обома руками і шепочу на вухо: "Величезну. Чуєш? Величезну книгу про кохання". Відчуваю, що мама посміхнулася. А далі наші обличчя вкриваються тоненькими солоними струмочками. І нехай у той момент моє серце також боліло, але то така радість обіймати маму...



Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua