Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Брехливе передчуття самотності: блукаючий відгомін моєї пісні

Юрій Самсон | 21.07.2007 11:56

11
Рейтинг
11


Голосів "за"
17

Голосів "проти"
6

Життя вкотре переконує, що бути відвертим із собою – запорука майбутнього. Проте ми звикли часто, без особливої потреби, брехати не тільки іншим, але й собі. Це як звичка палити – можливим способом позбавлення від якої є німе споглядання легень померлого курця...

Брехливе передчуття самотності: блукаючий відгомін моєї пісні
Зізнаюсь чесно, перед від'їздом на Яворину у мене були неабиякі сумніви щодо доцільності подорожі. Довга дорога, недоспані ночі, чималі матеріальні витрати, справи у столиці... Та чи не безліч причин сучасна людина може вигадати, аби чогось не робити? Допомогла інтуїція. Брехливе передчуття самотності вдалося приборкати.

Вирушаю в ніч. Багатьом водіям не подобається їздити у темряві, а я не люблю дорогу вдень.

На авто лягла ніч, рясно посіяно зорі.

Я люблю і ненавиджу ніч водночас. Ця таємниця постійно вабить, примушує істерично битися серце об кам'яні мури щораз сильніше, коли чорне рядно огортало світ.

Темрява – це приємний неспокій. Тоді нічого не варте ні твоє ім'я, ні колір волосся, ні чорно-білі мережива думок. А всю владу перебирає ніч...

Влітку мені гостро тривожно. Бо ночі короткі, живі, по-юнацькі грайливі. Зимові ж ночі чарівні, довгі, спокійні, життя у них зупиняється, а значить – можна насолодитися усіма принадами прекрасної відьми у чорному...

Цю ніч, яку мені треба було перерізати просто й нахабно, я незлюбив одразу. Якесь нав'язливе передчуття самотності, думки всередині вирують, але якісь дивні. Стомлювала й постійна боротьба між ненавистю й захопленням. Коли я хотів права першості, то співав. Сам, під музику коліс та шепіт дерев. Здебільшого це були пісні сумні, сумирні, пригаслі, яким, мабуть, не слід було б народжуватися саме у цей час... А найбільше ж дратувало, що немає змоги заплющити очі, поринути у якусь свою Країну Мрій. А кожна ж нова пісня так і вабить принадами уяви, фантазії, казки! Далебі. Зупинка. Прості й передбачувані рухи – у магнітолі диск, найоб'ємніший, щоб вистачило до Яворини. Здається, "вся" Патрісія Каас...

* * *

Сім годин за кермом – і нарешті світанок, який дозволяє зупинитися. В'їзджаю у містечко Чортків. Субота, ранок, а на вуличках чимало людей, багато молоді. Викладена бруківкою вуличка виводить мене на перехрестя, де постає дилема – куди ж їхати? Навпроти поспішає хлопець, Привітання, побажання, питання й відповідь, він йде ліворуч, я – у протилежний напрямок.

Дивно, але як несподівано буває народжуються корисні ідеї, особливо після безсонної ночі. Що сказати, люди ХХІ століття – недосліджений феномен наших нащадків, неоцінена сила сучасниками... Друга зупинка за п'ять хвилини, у об'єктив потрапляє пам'ятник борцям за волю, Героям, повстанцям, вільним людям, українцям... Далі зупинки частішають, я відволікаюсь від непотрібних суперечливих думок, проблем, що покинуті в столиці, та віддаюсь повністю на поталу тому народові, сином якого я є.

Села, селища, містечка, міста – ці краї не забудуть, як у чорну землю лилась багряно-брунатна кров її синів і доньок, що не захотіли бути рабами. Вони ж бо знали певно – рабство долають лише Свободою!

Так, із маленьких пам'ятних стел, дерев'яних хрестів, величних монументів, погрудь і скорботних постаментів згодом сформується мій фоторепортаж про ті місцини, де Героїв Слава... А вже в Києві, згодом, я буду щиро жалкувати, що не вдалося заїхати у кожне село, у тисячі сіл, щоб побачити, прочитати, осягнути, всмоктати, напитися народною пам'яттю про славних воїнів, про цілі покоління, які виборювали незалежність. Але радітиму, що нема такої сили, яка б зупинила мене, примусила б полишити цей задум назавжди!

* * *

Як на мене, життя позбавлене сенсу, коли ти не рухаєшся вгору. Хоча б інколи.

Взагалі є чимало таких забаганок, які згодом стають делікатесом для нашої розумової діяльності. Ми звикаємо до примітиву, що нам видають готовим до споживання, а замість того, щоб боротися – спрощуємо ще й те, що лежить на поверхні, що так і просить зрозуміти, не відкинути, не знехтувати, не плюнути та йти собі далі. Так гостро все це відчуваєш, коли потрапляєш до певного раю, такого дивного, зачарованого, незбагненного, сонцесяйного. Не того, куди не беруть грішників, а до того – куди йдуть українці...

Підніжжя Яворини. Ще небагато людей. Оскільки я тут вперше, намагаюсь щось переїсти, та швидко бігти знайомитись. Після першого привітання (мушу зізнатись, кудись поділась та сільська пречудова звичка "здоровкатися" з усіма, бажано першим, щоб не подумали ніби ти "дикий") до мене змінився увесь подальший хід історії цього дня у маленькому, але такому важливому для мене нюансі... Повільна втомлена хода, на шиї фотокамера, погляд присліпуватий... Зупинився на мить. І раптом: сивочолий "гуцул", з незрівнянною теплотою посмішки, простягає мені руку та хрипко так говорить: "Слава Україні!". "Героям Слава!". Вуйко пошкандибав далі, ніби нічого не сталося. Я ж позбувся найбільшого тягаря, що трусився зі мною всю дорогу – передчуття самотності. Воно виявилося брехливим! Магія? Карпатські чари? Не знаю. Але з того моменту фотоапарат зник з моєї шиї (перелетів до рук), з ніг вилилася втома, а по блиску в очах про можна було казати – "ще не днина, а воно вже п'яне".

* * *

Обличчя. Мені, можливо, не зовсім коректно розділяти етнофестиваль від фольклорного, бо я не звужую такі події як Країна Мрій та Яворина до меж музичних дійств, але святом їх роблять Люди, Українці! І це також не був "музичний фестиваль", щоб я знімкував його учасників, занотовував до блокноту назви та регалії. Такі події носять на собі тягар сумної пам'яті, але вони всміхаються до всіх українців непереможними обличчями! Красиві, благородні, мудрі, лагідні, щедрі, грайливі, світлі, квітучі, задумливі, відверті, загадкові, дружні, відкриті... Отак буває поглянеш та й подумаєш: чого тільки ми не пережили... Нас різали й вбивали за саму назву, вішали за вимовлене рідне слово, розстрілювали, труїли, морили голодом, гноїли по тюрмах, закопували живцем, спалювали, – за бажання жити на своїй рідній землі, мати державу, бути певними у майбутньому онуків... А ті онуки й квіточок біля під'їзду насадять, і бездомних тваринок підгодовують, і пісні співають, і жартують, і рушники вишивають, і за останні гроші на Яворину їдуть, і пішки на гору з навколишніх сіл старенькі й молоді деруться по вічному бездоріжжю... Господи ж! Свята Земля! Святі Люди!...



* * *

Так уже склалося, що до Яворина певною мірою дотична до політики, чи навпаки? А, вже й не розбереш. Бачу – лаштують прапори, з'їжджаються авта місцевих партійних організацій, деінде жваво обговорюють останні політичні події, з гучномовця дратівливо вшосте крутять одну й ту ж касету. До речі, теж елемент політичний. Бо низьковартісна шароварщина з динаміків – підбірка партії, що вимагала "не зрадити Майдан". І, парадокс, ніби об'єднала під своїм крилом усіх так званих націонал-демократів (які теж, окремо!, позвозили свої прапори, повстановлювали намети, навіть роздавали якісь агітки), а очолив усе це син комуніста, зрадник, брехун ну і так далі.

Чому про це пишу? Шкода, але місцеві горяни дуже переймаються, хвилюються за НАШЕ МАЙБУТНЄ, за долю держави. Вони не розуміють, що ж відбувається "там'о", куди ми рухаємося, кому вірити. А їм хочеться комусь вірити! Як хочеться і всім нам. Серце українця – велике й потужне, витримає не один негаразд. Але обдурене серце довго гоїтиме свою рану...

Для них, розпорошених по карпатському піднебессю, дуже дико й образливо, коли говорять про поділ України абощо. Коли ж заходить розмова про УПА, про мову, про владу, – вона майже миттєво припиняється дещо іронічно-сумними посмішками, затуманеним поглядом повз ліси, та люлькою...

Від безпорадності концентруєш погляд на струмку. Всі оті різнокольорові намети зливаються в одну пляму, розпорошуються поміж димових стовпів та повільно осідають на бурхливий потічок, що понесе до низу їх, розчавить об якесь каміння, а нечисленні рештки заллє до могутньої річки з правого берега... А з лівого берега так само дещо інші залишки. І з'єднаються вони у великому кратері історії, та й заляжуть глибоко на дні...

* * *

Блукати горами, милуватися чарівною природою, прислуховуватись до перегуків птаства, знаходити скарби – у вигляді запізнілого квіту суниці – або просто думати, що поза тими хребтами, де зупиняється око, інший світ. Мабуть, на противагу, той світ злий та жорстокий, бо тут же добрий та прекрасний. Так?...

Цікаво, чому у Карпатах буває так тяжко дихати? Бо ми звикли до живлення від вихлопних труб? А може... А сльозяться очі теж від чистого повітря?... Блукаючи гірськими схилами, я хотів заспівати, так, пошепки, тихесенько-тихесенько... Але важко дихати...

Все більше й більше прибуває людей... Дедалі рясніше встромляються намети, розпалюються багаття. Неперевершено зваблюючи запахи обіду долітають і до гір, тож час спускатися. До мурашника на полонині через декілька хвилин приєднається один дармоїд, який спочатку фотографуватиме, потім розпитуватиме, сам щось розкаже, і, сподівається, по хвилині десятій, максимум, теж сидітиме біля вогнища та поглинатиме щось смачне, чого ніде не купиш, а тому той шлях вартий...

* * *

Пройшов дощ. Не сильний. Якось напрочуд нерівномірно стеляться сутінки – вперше такому дивуюсь! До НАС приєднується все більше місцевих мешканців, прибуває "спецтранспорт" (тільки таке поєднання всюдиходу та вантажівки здатне підвезти під саму "сцену" фестивалю) з народними аматорськими колективами (самі "пасажири" називають те диво техніки лагідно – "бусом". Перше, що чомусь приходить у голову після почутого "буса" – українці-заробітчани).

То був дивний фестиваль. Це неможливо передати словами чи світлинами. Відчути таку незначну, але все-таки причетність до нього, було найвищою нагородою невеличкої подорожі на Яворину!

Знаєте, я відчув себе у епіцентрі якогось буревію, проте серед міцних і могутніх прожекторів Слова. А ми ж забуваємо, що таке Слово, що таке пісня... Невелика ділянка галявини, два мікрофони, слабеньке освітлення, власноруч намальований плакат... Але яка велич Духу та Правди, що утворилася замкнутим колом між отією галявинкою та сотнями променистих очей навпроти! Пісня без музики! Поміж гір! Лине безкінечно, прокладаючи шлях крізь кожного і всіх, понад чорні ліси та димові хмари, лине до всіх синів і доньок України, лине, щоб ніколи не спинитися, щоб звучати у віках. Щоб пам'ятали...

У нас на Чернігівщині дещо інші пісні популярніші... Інша вишивка. Не такі писанки... Та до чого це я? Я мрію вже про наступну Яворину, бо хочу приїхати з бабусею, з мамою. Я хочу, щоб мама заспівала їм популярних наших пісень, а сама послухала повстанських. Я був би радий, якби бабця захопила з собою декілька своїх рушників – вони такі неповторні! Щоб ми всі разом посиділи біля ватри, позгадували минуле, порозповідали цікаве... Нам є що сказати одне-одному. Ми українці! І те, про що співалося в піснях Яворини – це наш спільний біль, спільна радість, спільна слава, спільна звитяга, спільна пам'ять...

"Фестиваль повстанської пісні" – до болю мало. Я б сказав напозір просто, але подивугідно влучно: феноменальний діалог поколінь. У такого народу є майбутнє!

* * *

"Слава Україні!" – "Героям Слава!"

"Слава Ісусу Христу!" – "Навіки слава!"

"Дай'бо пану здоровля!" – "Мусить і сам пан!"...

У очах – щирість. Над ними – Сонце. У руках – любов. Так сходилися, так віталися між собою. Ми віримо, що завтра буде. Ми жалкуємо за тими, кого вже нема. Ми співаємо про "червоного ката", про розтерзані душі, про Героїв, про кохання, про вічну пам'ять, про безіменні могили... Десь тут, на Яворині, під командуванням Ярослава Мельника – "Роберта", діяв загін УПА., саме тут функціонувала старшинська школа УПА "Олені", тут в нерівному бою з військами НКВД загинули її юні курсанти, тут їх поховано на лісовому цвинтарі. Завтра "Роберту" відкриють пам'ятник на вершині, а сьогодні ми вчимось співати написану ним за декілька місяців до смерті пісню. А вже ж то не просто пісня. Голос учасника звитяжної боротьби. І голоси тисяч і тисяч вбитих українців.

А потім ми розходимося. Повстанська ватра дотліває. У повітрі чомусь чути блукаючий відгомін моєї пісні. Мабуть, їй знову, як і на горі, важко виринати на саму поверхню. Тож губиться дорогою, а тому нині я нікого не зможу почути. Буває...



Думав тоді, що ніч – як смерть. Але земні страхи покидають лише небіжчиків, полишають навіки. Померти не хотілося. Хоч життя й дивне, та все-таки вирувало. Серед глупої ночі рідко хто наважується потурбувати людину, порушити звичне і зрозуміле єднання. Такою була й ся ніч. Вона поглинеться сном. Я відчуваю... Треба закінчити... Знайти ще і ще оті березові хрести, скромненькі плити, а чи широкі монументи... Буде ще цілий день. Не пропустити б нічого. Прочитати, запам'ятати, відзняти... Коли у таку ніч заплющуєш очі, то здається – це єдиний вихід. Можна у них пірнути, втопитися і зникнути навіки та ніколи не повертатися. А це означає лиш одне – втома переплітається з яскравими враженнями, картинками, що будуть у пам'яті дуже довго, і нема їм сил боротися, а тільки світанок припинить напрочуд тиху суперечку, і почнеться новий день...

А з яскраво зелених очей, у яких таки потонув однієї глухої ночі, можна і не випливати. Безмежна ж душа наша, а скільки у ній всього нерозвіданого. То чи варто так просто відмовлятись, вивішуючи для всіх табличку "тут живе безпорадність"...

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua