Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації



Земле, моя всеплодющая мати...

Юрій Самсон | 6.07.2007 10:44

10
Рейтинг
10


Голосів "за"
22

Голосів "проти"
12

Спускаючись з n-ого поверху нашого урбаністичного світу, ми вже навідуємось в село часто просто як у музей. У якому до болю проста, але й не примітивна, і водночас велична філософія Селянина залишається загадкою...

Земле, моя всеплодющая мати...
Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глубині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам – в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати.

В праці сконать!


Леся Українка

Небесний океан дедалі більше наливається сірими фарбами, у чаруючій тиші народжується довгоочікуваний вечір...

За невибагливою вечерею – склянка ще теплого молока та окрайок величезної, за міськими мірками, паляниці – мимоволі позираю на руки. "Не відмиються", посміхаюсь про себе. Багряно-чорні (земля, вишня та шовковиця). Чомусь у люстерко поглянути нема бажання – побачити там такий самий писок?

Оскільки після довгого літнього дня, як правило, натомлене тіло не має сил впиратися в стелю, похилена голова очами знаходить босі ноги – такі ж бруднющі, ще й зеленкуваті від майже цілодобового ходіння босоніж...

Дивно. У селян не має звички снідати-обідати-пити полудневий чай, майже весь день споживаєш на ходу щось простеньке, та й то зрідка. Допоки сонце світить – не гоже витрачати дорогоцінний час на запихання шлунку. І лише прохолодного вечора, коли рукам фактично вже нема роботи, можна спокійно сісти, нарешті відчути втому, знайти рештки сил аби повечеряти... Людина лягає спати останньою, й вечеряє останньою. Ніколи селянин не вмоститься на стільці, чи краєчку ослона, допоки не погодована корівка, не вляглися спати стомлені постійним поглинанням зерна кури, мирненько не вмостилися качки та гуси зі своїм юним виводком, та навіть пес не задрімає в будці дивної конструкції... У хліву гасне світло. Причиняються дверцята льоху, останній погляд на город (переконатися, що все добре. А що з ним може трапитися?) – і лише тоді в хату...

Довгий час селяни дивувалися "чудернацьким" дачникам, робота на землі для яких полягає у сівбі навесні травички, та періодичного її підрізання за допомогою кумедних газонокосарок. Просто якісь дикуни! Українець, який щодня проводить з Землею віч-на-віч більше половини доби, мабуть так ніколи й не зрозуміє "міських", що звикли лімітовано працювати й так само лімітовано відпочивати. Бо що для селянина Земля?

Земля як мати-годувальниця. Вона шанована. Ніхто недозволяє бити по ній – їй же болить! В певні дні не можна у неї встромляти коли (а як такі дні визначають селяни – я й досі не зрозумів). Називають вони її не інакше, як Божа, праведна, свята, рідна, земелечко... Під час клятви українці їли сиру землю чи цілували її, ставши на коліна – і порушити таку клятві означало викреслити себе взагалі з цього світу. Пригадую також бабусин прокльон (ну які ж українці без них?) – "А бодай тебе сама Земля поглинула!". Питаю, що це значить? Бабця Ганнуся (з усмішкою!) відповідає: "Якщо вчинить хто яку сильну кривду чи злочин, то Земля може розступитися й поглинути грішника".

Земля для нас, українців, жива. Вона все чує і все знає. Вона наша мати...

А ще з дитинства пам'ятаю, коли колгоспна рабська праця "збирала" майже всіх жінок села на ланці, обід готувала якась одна "ланкова" – по черзі. Якось така черга дісталася й моєї бабусі. З ранку вона не йде на ланку, готує (а трудівниць на полі – понад 200!). Коли ж час вирушати, та й приїхав вже "бобик" по неї, дивлюся – виходить бабуся вбрана в нову "юпку", білосніжну сорочку, квітчасту хустку, коралове намисто. Розуміючи моє здивування, пояснює: "Йду до Землі..."

Та що там казати. А де наші бабусі-прабабусі народжували? У полі, на городі...

Для українського селянина, того, якого совєти назвали "кулаком", були свої боги: Земля, Сонце, Небо... До кожного з них вони зверталися зі своєю молитвою, зі своїми словами, які вискрежені були десятиріччями невпинної праці.

Треба бачити радість такої Людини, коли заквітає перший соняшник, йде довгоочікуваний дощ, падає на Землю перша в цьому році груша-гниличка... Сонцесяйна усмішка, інколи навіть святі сльози захоплення. І нехай це повторюється з року в рік, але щасливі моменти споглядання плодів власної праці не стають від того буденними...

Земля не любить зайвих балачок, довгого сну чи якоїсь забудькуватості-недбалості. Насамперед, мовою спілкування селянина й Землі є тяжка праця. І для українців ця праця тим приємна, що є важкою, але життєдайною. Ну ніякими діагнозами лікарів ніхто не примусить селянина злягти на піч, чекати допомоги дітей та держави. Це вони якраз і думають про дітей, яким у "місті важко" (?!). Тому щоденно, вдосвіта, виходять на розмову до своєї годувальниці, до своєї святої Землі...

У нашому селі найбільшою лайкою було слово "негодяй", а найбільшим компліментом будь-кому чи про будь-що – "ловкий". Можливо в це важко повірити, але жодного матірного кацапського слова я в селі ніколи не чув! Найстрашнішим визначенням неробам, зрадникам, крадіям, п'яницям тощо було тільки "негодяй". А описати гарну вродливу чорнооку струнку дівчину можна було словом "ловка"! І ніхто з україночок, що удостоїлися серед селян такого високого звання, не ображався, що ловкою може бути й картопля (велика, не поїдена, смачна), й мальва (висока, з великою кількістю квітів, насиченими фарбами), й корова (вгодована, з оригінальним "візерунком", рівними рогами, білим вим'ям), й Паска (запашна, рум'яна, солодка, випечена)...

Не любили українці ругані. Не любила її й Земля. Тому старим людям так незатишно нині, коли дачник, у якого газонокосарка зажувала півкапця (по стружні ходити босоніж боляче ж), вилається на весь куток. Бабця каже: "Прости йому, Боже"...

Спускаючись з n-ого поверху нашого урбаністичного світу, ми вже навідуємось в село часто просто як у музей. У якому до болю проста, але й не примітивна, і водночас велична філософія Селянина залишається загадкою. Благодатна Земля ще не відвернулася від нас. Але людей, які її розуміють, стає все менше і менше. І так хочеться вхопитися за ті роки, що пройшли на Чернігівщині, Київщині, Полтавщині, щоб хоч трохи наблизитися до величної таїни...

Пригадую, коли бабця Ганнуся, з трьома класами освіти, з "остарбайтерським минулим", з мозолистими руками від щоденної праці, з глибокими очима, зі, здається, суцільною втомою, садовила мене на руки (мені тоді десь було роки 2-3) й читала напам'ять Шевченка. Так відбулося моє перше знайомлення з Пророком нації. "Садок вишневий коло хати...", "Як умру, то поховайте", "У всякого своя доля...", "Все йде, все минає...", "І золотої, й дорогої...", "Гомоніла Україна..."... Сидячи у бабусі на руках, я особливо не слухав, що вона говорить. Тепер я розумію, що вона не говорила, – вона співала! Свята жінка, що виросла на співах із Землею, не знала непотрібної суєти, благ урбанізації... А найвищими своїм "гріхом" вважала те, що колись вдарила Станьку (наша корова). І так боялася, що за цей "гріх" її не прийме Земля...

Коментарі






Вибір редакції



© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua