Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Феномен некрофільного малоросійства

goutsoullac | 4.06.2007 22:16

-2
Рейтинг
-2


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
5

На основі поглядів українських мислителів дається комплексний психоаналітичний аналіз малоросійства ("толочкіанства") як некрофільної орієнтації, ворожої віталістичному началові української нації.

Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз "малоросійства" дав Є. Маланюк: "... Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово... Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар... Бо..., всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке небудь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою ХVІІ століття, – шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це – самоотверженность малороссийская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність" [Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – N1. – С.42, 43]. В інших народів теж було своє "малоросійство": у поляків – це ідеолог і політик Роман Дмовський, у ірландців – президент Де Валєра, у білорусів – президент Александр Лукашенка. "Я не українець, а малорос, і цим пишаюсь, бо належу до Великої Русі", – заявляють деякі представники української управлінської, фінансової та майнової еліти [Новиченко Л. Малоросійство і проблеми української культури // Народна творчість та етнографія. – Львів, 1997. – N1. – С.51].

Адекватним перекладом слова "малорос" киргизькою мовою є "манкурт": "...Звинувачувати манкуртів не варто, – вважає В. Карпенко, автор книги "Як повернути пам'ять", – їм треба співчувати як людям обділеним і нещасним. Відібрану... пам'ять у безвольних, національно нестійких індивідумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги" [Цит. за: Шевченко А. Трикляте запитання // Народна газета. – Київ, 1997. – N40 (321). – С.2].

Проте А. Камінський констатує, що цього комплексу неможливо усунути, нейтралізувати чи "компенсувати" штучними комплексами вищості через суб'єктивне та суто емотивне "понижчення" чужого, як це намагався здійснити Дм. Донцов: "...Хиба Донцова була однак в тому, що... хоч нав'язував на словах до історичних традицій українського народу і його героїчної психології з минулого, на ділі зводився до засіяння чужого українській ментальності тоталітарно-орденівського однобічного волюнтаристичного й ірраціоналістичного політикуму" [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційності та його відгомін) // Народна творчість та етнографія... – Київ, 1998. – N1. – С.25]. Начебто, Дм. Донцов та його "Вісник" культивували все той же "комплекс провінційності" (меншовартості), тільки "західний" його варіант [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційності та його відгомін) // Народна творчість та етнографія... – Київ, 1998. – N1. – С.25].

Але "донцовщина" була принаймні адекватною відповіддю (а отже, продемонструвала силу та саму наявність української нації) в умовах панування протидемократичних, протигуманних, протисуспільних та безморальних диктатур (комунізму та фашизму) в епоху "розвинутої індустріальної ери": "... Перегорніть старі книги старих традицій, і віднайдете в них тверду душу забутих предків, що в воді не тонули і в вогні сміялися, що не знали духовної розчавленості, ні маразму, ні крізи" [Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське вид-во, 1955. – С.116 -117].

Є. Маланюк настоює на тому, що "малоросійство" як явище є цілком "інтелігентське" чи "напівінтелігентське", виразником чого був сам Григорій Сковорода : "Мати моя Малоросія, і тітка моя, Україна", і що селянство лише "заразилося" "хворобою малоросійства": "... тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти "моя хата скраю", або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність "русский": то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду" [Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – N1. – С. 43].

У ісламській традиції для означення такої мімікрії, "приховування своїх поглядів" (що визначається як чеснота, особливо для шиїта у присутності суннітів) існує поняття "такійя".

Як на нашу думку, психологи більш об'єктивніші у визначенні сутності малоросійства. Це – "...цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським. Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з ананкастичним синдромом та ін... Такий мазохізм нерозривно пов'язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садиськими якостями... Конформна, вихована в "колективістському " дусі, нездатна до особистої вільної... відовідальності і самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи..., вирватись з полону яких... мислення неспроможне" [Москалець В.П. Психологічне обгрунтування українськоїнаціональної школи. – Львів: Світ, 1994. – С.30].

З цим погоджується і А. Камінський, пропонуючи розглядати ідею "звернення до чужого" через призму "варязької теорії" саме у її психологічному, а не історіософському, аспекті та у тісному поєднанні вирішення проблеми "комплексу провінційності" ("втеча в хуторянство"), "недовір'я до себе самих" [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – N1. – С.22].

Проте, розглядаючи феномен малоросійства, продовжуючи лінію Є.Маланюка, С.Грабовський пише: "... малоросійство – це втеча... від власного національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати вислів Еріха Фрома, то малоросійство є специфічним різновидом "втечі від свободи", притаманним певному типу української людини... з бажанням прихилитися до "організуючого" господаря, який би змусив не мислити самостійно і відтак жити щасливо й "аркадично"... така позиція є достатньо типовою для малоросійства як... для тотальної капітуляції перед буттям" [Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. – N3. – С.136, 139].

Архетип цієї "втечі від свободи" осмислюється християнською традицією наступним чином: "..."Не-умний". "не-духовний" страх за свою душу, що його пережив апостол Петро у хвилини відречення, був страхом, притаманним саме тварній душевності в душі людини. Цей тваринний страх перед смертю є причиною рабського стану людини протягом земного життя (Євр. 2:15)... Єдина сила, яку може мати диявол над людиною, – це сила страху самих людей перед смертю" [Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія. – К.: КМ Academia; Пульсари, 2000. – С.139].

Ця "укрита злість та облудлива покірність" привела, за словами І. Франка, до емоційного дискомфорту та зневіри, до донощицтва та зрадництва. С. Вайль у книзі "Укорінення" процес "знекорінення" національного показує як процес асиміляції, який "... полягає в тому, щоб відібрати у народів їхнє власне коріння". Істоти без коріння поводяться у два однакові способи: "... впадають у стан інерції душі, що майже рівнозначний смерті...; або кидаються у діяльність, що завжди спрямована на позбавлення коренів тих, хто ще їх не втратив...і вдається при цьому до найжорстокіших методів" [Вейль С. Укорінееея. – К.: Київ, 1998. – С.39-40].

Про втечу в хуторянство говорив і Ю. Липа: "...то є втеча від природи: то є втеча від частини свого "я", то є зменшення себе, отже, пораженство... Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апотеоза нижчих емоцій" [Цит.за: Гринів О. Національно-духовне відродження: Історія і сучасні проблеми: Лекції для священників УГКЦ. – Львів: Місіонер, 1995. – С.165-166].

Навіть Чорнобильська проблема, як зазначає Я. Розумний, "... дискутується не зі становища мужньої відваги, а з позиції психологічної підневільності. В українських авторів загалом надмірна доза самозвинувачень, самооскаржувань і самобичувань – індивідуальних і колективних. Це нам нагадує висновок Фройда, що людина – суспільство – народ, який не знаходить у собі сили покарати чужого спричинника своїх комплексів вини й неповноцінності, повертає ці почування проти себе самого, свого слабшого власного суспільства, а то й народу" [Розумний Я. Плід каяття // Літературна Україна. – Київ, 1991. – 25 квіт.].

В один ряд, як логічне продовження "хуторянства" став, на думку В. Янева, індивідуалізм українця: "...Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого (! – О.Г.) йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядковуватися – в українця з природи слабо розвинений... Ця остання властивість характеру ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти" [Цит. за: Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Прикарпат. У-т, 1996. – Ч.1. – С.131; заст. – С.123-140].

Звідси – горезвісна "отаманщина" часів громадянської війни та міжпартійні та міжконфесійні чвари. В. Янів навіть сформулював "парадоксальний" афоризм: "В неволі опинилися ми тому, що надмірно любимо волю" [Цит. за: Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Прикарпат. у-т, 1996. – Ч.1. – С.132; заст. – С.123-140].

Україні знову загрожує повернення на "круги свої", бо є реальна небезпека, що почуття гордості владного істеблішменту в незалежній Україні приведе його до відчуття своєї самодостатності (в той час як людина не є самодостатньою ні фізично, ні емоційно, ні духовно).

Дослідник В. Войтенко пропонує розглядати п'ять типів носіїв комплексу малоросійства: 1) "пасивне малоросійство", ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної; 2) "малоросійське яничарство"; 3) "номенклатурне малоросійство"; 4) "малоросійський мазохізм", характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему "як нас мучили"; 5) "ритуальне малоросійство" є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нах християни, які козаки, які у нас писанки та шаровари. В результаті – "... духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів малоросійства" [Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – 1996. – N18 (248). – С.5].

В радикально-націоналістичній думці ця "втеча" від свого отримала епітет "драгоманівщина" ("толочкіанство"), а його носій - "драгоманівська (толочкіанська) людина": "...погляди П. Толочка є взірцевим викидом злоякісного малоросійства" [Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – Київ, 1996. – N18. -С.5].

Вона виступає провідником космополітизму, "світового громадянства", заперечуючи націоналізм, за її переконанням, ознаку відсталості та старомодності. В цьому сенсі аж ніяк не заперечується заслуга М. Драгоманова у тому, що він зумів першим, за словами Ю. Охрімовича, "... зробити українство рухом політичним та переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український народ може здобути собі національне виховання" [Цит.за: Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – N1. – С.25; заг. – С.22-32].

Так, спалах "малоросійства" в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства "застрягає" у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно "батька" – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений "великий злочин", надання ореолу святості ("табу") усьому радянському ("общєрусскому", східнослов'янському, слов'яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання "ритуалу вірності" ("некрофільності") стосовно до "тотема".

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua