Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Золота Русь

goutsoullac | 30.05.2007 16:51

-3
Рейтинг
-3


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
7

Де ж заховані золоті царські реліквії скіфів?

Золота Русь
Існує легенда про те, що в стародавньому Галичі на горі Крилос був золочений майдан. Його називали Золотий Тік. Коли монголо-татари підступили до мурів міста, це золото "втекло" під землю. Люди вірять, що Золотий Тік вийде колись на поверхню. Така собі мрія про повернення "золотого віку". Золотий Тік виступає тут метафорою незалежності: слово "тік" тотожне германському tag "народні збори", а "золото" – це символ королівської харизми, це ознака якості владної могутності правителя – "слави". Теперішня назва стародавнього Галича – Крилос (сучасний Галич знаходиться дещо осторонь від стародавнього однойменного міста) походить від слова "крити" ("ховати, заховувати"), до якого додано давньослов'янський суфікс "-дло-". Можливо, у легендарних печерах Крилоської гори заховані золоті інсигнії влади галицьких князів.

У Х ст. єпископ Кремони Ліутпранд у своїй праці "Антаподосіс" зазначив, що руси отримали своє ім'я від грецького слова rhoysios "червоний", і що цю назву їм дали за "особливий відтінок кольору їх тіла" (у оригіналі: de qualitate corporis). Можливо, як на нас, єпископ не вірно зрозумів свіїх інформаторів, які мали на увазі "особливий характер їх суспільної організації", бо по-латині corpus означає і "тіло", і "особистість", і "суспільна організація", "община", "соціальний стан", "єдине ціле". Вірогідно, що малася на увазі суспільна організація, пов'язана з культом сонця та золотих (червлених, магічних) інсигній. Тому й Галичина отримала ще й визначення в народній уяві як Червона (Червленна), Золота Русь. Не дивно, що у старофранцузькій поемі "Пісня про Роланда" прославляється золото Русі (а в деяких варіантах конкретніше – Галичини).

За переказом Геродота, цар Скіфії Колаксай заволодів золотими інсигніями (плугом з ярмом, сокирою та чашею; за іншим варіантом – золотим луком Геракла). Він розділив своє царство Паралатію на три царства (як це зробив його батько зі своїм, де третім була саме Паралатія) та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву "Те, в якому зберігається золото". Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів-басилеїв ("царських"), скіфів-аротерів ("орачів") та скіфів-георгоїв (від іранського "пастух", що невірно пов'язували зі старогрецьким словом "георгіос" – "землероб"), вони ж – борисфеніти ("подніпровські"), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів Паралатії називали самі себе "сколоти" від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме, що й українське побажання "Дай, Боже!".

Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів-"дажьбожичів" у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись складало з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів-Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений якістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатирь російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл-Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.

Поряд з Трахтемировом – місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд – місто Мошни ("капшуки") на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношка. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями-сколотами і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котре впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення "золота" – "слави" у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.

Назву території "Золотоноша" у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільності) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі "Золотоносна", з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові "пара-" ідентичне латинське aurum "золото", а "-латія" виявляє схожість з latens "прихований". До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Бо вони єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – "расенів" звичай споруджувати у центрі міст, на майданах-"агорах", величезні ями-сховища для міського скарбу.

З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне "Золоте царство" перетворилося на "Жовту землю", бо втратила священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали "половцями" – зтюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова "половий" – "жовтий", "червоно-жовтий".

Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка "перейняв" славу у двобої з тюрком-печенігом. Тому ті, хто повернули "золото" – "славу", отримали право іменуватися "роси" ("золоті") , що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris "золотистий", старогрецьким hrisos "золото", haris "краса, любов".

Потрапивши у сферу практичної географії, "Золоте царство" (Рось) як епічно-міфологічний етнонім для слов'ян "побутується", надається певній території – Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім "с (к) лавени", котрий означає певне історичне плем'я, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.

Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе "герос" (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h-, котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (') перед приголосним на початку слова ('P). Транслітерація hros як грец. 'Poos призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір – 'Rooksolanoi (латинське Rhoxolani), роксолани не без співставлення з іранським roxs "світлий", "білий". Самі "роси" (германці називали їх "росомони") могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я "аланорси" (alanorsoi), де компонент "алан" походить з тюркських мов і пояснюється як "рівнина, поле, долина, горб, гірка". Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив, що вони - "русь".

Поняття "поле" вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті "укхрайя" – "пагорб, курган"). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни – слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв ("царських") – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем "яси" (по-санскритськи yasas "слава"), що у грецькій вимові отримало вигляд "оси", "ози", звідки й назва "осетини" (самоназва – "ірон"), Озівське море.

Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем "славяни" розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від "словян"), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе "аси". Етнонім "аси" слід пояснити на основі іранської священної книги "Авести" (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані "туранці", не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними "славі" предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, "плотське втілення великої слави", яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!).

У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс – і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньогерманськи "бог" -"асс") – діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як "священне світло" та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи – предки алан, називали Табіті, а ведичні арії – Тапаті, "Гріюча, Тепла". Вона мала епітет "цариця скіфів", її вогнями клялися перед греками, за звичай, скіфські царі. Можливо, власне "мати царів" Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади. Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища.

Чоловіком Табіті-Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд – Фрейр, то ми можемо вияснити і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – "Пастуха", перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (Телепень!) видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чим не алегорія на витікання ріки з каменю і на пороги Дніпра як ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка - "охоронця від змій гнізда грифа". Демонічний народ нарти перерізає Сосланові гострим колесом ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чим не паралель до билинного Святогора Горинича?

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua