Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Ще одна українська ностальгійна

Олена Олійник | 11.05.2007 17:30

17
Рейтинг
17


Голосів "за"
18

Голосів "проти"
1

Замість анотації:
Написане більш як півроку тому, за який період трапилась сила-силенна різного, а нічого не змінилось.


Ще одна українська ностальгійна
В мене є два помаранчеві светрики: красивий і огидний. Хоча із урахуванням фактору хронології – навпаки: огидний та красивий. Помаранчеві обидва вони умовно, адже перший має колір стиглої моркви, а другий – ближче до теракотового. Ну й, звісно, обидва були придбані не через відповідність особистим вподобанням, а для певних потреб. Із першим так кумедно вийшло через брак часу – купила перше-ліпше, що потрапило на очі, зважаючи на пізній вечір та не таку вже й обтяженість готівковою масою. Адже внутрішнє відчуття тодішнє було мало не таке: якщо завтра я не вийду в жовтогарячому вбранні, все прогресивне людство втратить унікальний шанс (сміх за кадром). Тому й зупинилася на цій потворі. А втім, наразі він і не здається мені таким вже несмаком – чи то звичка далася навзнаки, чи то через постійні прання, що вони мали місце, він трохи висвітлився і вже не так ріже око. Інша річ – того на вигляд буденного ранку, коли вдягла його вперше, а трапився цей ранок десь посередині жовтня 2004 року – того ж таки славно-, а для когось напевне і сумнопам'ятного. Смішно згадувати, як намагалася, збираючись до роботи, не дивитись у дзеркало, аби подумки не плюнути, а тоді не зненавидіти ще до початку всього той прикрий самопримус, а насамперед – ті політичні джунглі, що десь мені впали, як цеглина на голову, і не хочуть второпати, що я конче потребую, аби вони мене лишили у спокої. І дивно згадувати (з огляду на подальше), як дорогою дивилися на мене деякі люди: хто хитаючи головою, хто з іронічною посмішкою, а хто й вивертаючи шию і мало не рухаючи пальцем біля скроні. На роботі мій новий вигляд також викликав мало не фурор. Такий то був проміжок часу – два-три тижні загальної непевності та позасвідомого бродіння в головах. От за пару-трійку тижнів у Києві ніхто на таке не зважав, не кажучи вже про кінець листопаду, коли й очам боляче стало від помаранчевого. Саме за згадані 2-3 тижні опинилася в мене друга водолазка: значно елегантніша, вона майже задовольняла у порівнянні із першою моїм уявленням про те, яким має бути вбрання людини, що вона звучить гордо. І це дещо заспокоювало. А заспокійливе анітрохи не було тоді на заваді, тому що й загальна напруга дедалі зростала, і тим більше власний мій стан вже зашкалював, адже цей светрик призначався спеціально для голосування у 2-му турі, як саме і був застосований вперше, а момент той був аж ніяк не вмиротворюючим. Це лише згодом, попри майже на дотик відчутну небезпеку, люди відчували спокій від тепла і світла, що самі ж вони й випромінювали. А втім, тут мені можна закинути невиправдане узагальнення. Терпіти не можу узагальнень, особливо як їх застосовують до мене, тож не буду вдаватися сама до цього неподобства. Звісно ж, пам'ятаю, і зовсім не маю на меті викреслити з пам'яті також численних людей в дещо іншому стані, й таких зокрема, що були значно ближчі до мене, ніж мені б того хотілося. Такі люди зі згадуваного часу майже не змінили світосприйняття, для них воно, мабуть, попереду (я оптимістка). А от про перших – тих, що світилися любов'ю у ті дні, не так вже й далекі за часом, але далеченькі з огляду на кількість і сутність подій, що відбулися... про цих людей не скажеш, що вони ті ж самі. Декотрі із добре мені знайомих осіб вже до кількох разів змінили погляди на сьогодення (у певній частині або в цілому) на діаметрально протилежні. Десь в душі розумію їх, зважаючи на все те, що встигло скоїтися на наших очах за малесенький як для історії термін. Та все ж мені таке нагадує відомі анекдоти про Штірлиця (з підрубрики "запам'ятовується останнє"). Хіба дотепно заперечувати доцільність існування, скажімо, цивільної авіації протягом перших днів після чергової катастрофи (у нас чи у них), а за тиждень вже бігти купувати авіаквитки, дізнавшись про сезонні знижки на певний напрямок, навіть якщо нас туди не кличуть ніякі інші чинники? А до особливостей процесу пригадування я ще повернусь.

День сьогоднішній. Щось таки призвело до того, аж от нам доводиться знов дивитися на ті ж самі милі обличчя, що їм ми два роки тому зовсім були не раді. Це дійсно дратує, але... спробуємо повернутися туди (про те, як цього досягти, потім), і тоді подивимося – чи насправді все таке ж саме? Ото вже ні. І вони, тобто щасливі власники тих обличь, дещо дивно для себе поводяться, а головне – інші ми. І хіба не через те, що воно таки було – те, що за нашої участі сталося, і було воно доцільне, і вчасне, і красиве, і таке, що має певні позитивні наслідки, і все таке інше, на що весь час заперечують такі собі короткозорі та швидкоемоційні. В деяких емоції до того навіть приголомшливі, що окремі персоналії з тих, за кого боролися, наразі здаються їм огиднішими за згадуваних вже тих, із ким боролися. Але воно, на мою думку, пусте і так само швидкоплинне.

Так отож. За свідченням різних людей неостаннього рівня обдарованості, пам'ять має змогу повертати нас до яскравих миттєвостей нашого минулого "з ефектом присутності"- через певні відчуття. Це може бути запах, смак, дотик, вигляд чогось небуденного, навіть незвичний рух. От я і почала свій нарис з якихось нікому не потрібних светриків, аби на такому собі прикладі запропонувати кожному із розчарованих та роздратованих – знайдіть у власному арсеналі щось неабияк пов'язане із Вашою власною історією, що стала частиною історії нашої загальної, і відчуйте... та хоча б які ми були тоді щасливі. І навіть якщо деколи лише гострішою виявиться гіркота від повернення до суворої дійсності, все одно – будемо варті того, що воно відбулося за наше життя. Бо таке не кожному поколінню перепадає. І якщо є й надалі буде що переборювати – так воно і має бути, бо це є двигуном руху вперед, а рухатися туди лише найкоротшим шляхом не завжди і не всім таланить. І ми, сподіваюсь, таки переборемо те. Лише треба добре усвідомлювати чи то добре відчувати, що дійсно нам НАЙБІЛЬШЕ заважає. Як це нам добре вдавалося тоді.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua