Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Лист до Патріарха Мстислава, 1990 рік. Автор Петро БАЛЕЙ

Ігор Бурдяк | 10.11.2016 18:58

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
0

Думки з приводу співіснування двох відновлених Церков – УАПЦ та УГКЦ до і після проголошення незалежності України

Лист до Патріарха Мстислава, 1990 рік. Автор Петро БАЛЕЙ
Від редакції: Пропонуємо вашій увазі лист відомого діяча української справи, людини, яка усе своє життя не вважала на гучні авторитети, усталені стереотипи та формальні перепони, яка у свої 90 літ не перестає перейматись долею Батьківщини, людини, яка своєю щирою пройнятістю українським питанням запалює нові і нові серця, яка постійно робить конкретні справи для розвитку України Петра БАЛЕЯ, українця з США до Патріарха УАПЦ Мстислава, в якому викладаються оригінальні думки з приводу співіснування двох на той час щойно відновлених церков – УАПЦ та УГКЦ.

Не з усіма поглядами, викладеними в ньому, можна погодитись, не все запропоноване прийняти, але полишаємо кожному читачеві зробити власну ревізію викладеного.

Редакція "Джерел" готова надати площу для дискусії у разі виникнення альтернативних думок щодо цього матеріалу.


Вітаю Вас з приводу покликання Собором у Києві на Київського Патріарха Української Православної Церкви в Україні й поза Україною сущої, і зо щирого серця бажаю Вам нових успіхів на церковній ниві для добра і визволення Українського Народу з його довговічного політичного поневолення. Проте радість мою притемнює турбота, яку викликає церковна політика нашої Автокефальної Церкви в Галичині. Причини цієї турботи потверджують мої ретельні студії унійної політики польського уряду і католицького кліру в Польщі після Берестейської унії 1596 року – з одного року, – і політики Риму супроти об'єднаних з Римом Рутенців – з другого, в інтересі якої було протиставитись полонізаційній політиці Речі Посполитої, що й було офіційно засвідчене забороною папи Урбана VІІІ перетягати уніатів на римо-католицизм (1624).

Перед Берестейською унією в Речі Посполитій стояли проти себе: імперіально наставлена католицька Польща, і на дефензивну політику приречена православна Русь. Рим, як це видно з документів Флорентійського Собору, прагнув підкорити собі Православний Схід ідеологічно і під юридично-адміністративним поглядом, залишаючи Русичам візантійську обрядовість, і етнічно-культурні особливості Київської Русі, бо якраз ота культурно-обрядова зовнішність Грецької Церкви мала, в очах Риму, полегшувати реалізацію об'єднання Вселенських Церков. Проти такої політики Риму супроти українців і білорусів рішучо поставила себе Польща – бо повна успішність такої політики переносила місійність католицького прозелітизму Польщі на Україну, і тим самим зривала всі полонізаційні акції, Москва поставилася вороже проти такої унійної моделі, бо вона позбавляла її всякого права на втручання у внутрішні справи Речі Посполитої під претекстом оборони прав православного населення.

Коли 150 років пізніше польський уряд, в порозумінні з римо-католицьким кліром Польщі, пішов на компроміс з Римом, то тільки тому, що маючи політичну ініціативу в своїх руках уважав греко-католицизм передовою стадією до повного облатинщення і поглинення польською культурою; а крім того релігійний розкол значно послаблював опір полонізаційній політиці в Україні. Проте польські надії на поглинення греко-католицизму польським римо-католицизмом не здійснилися; якраз навпаки – завдяки стійкій унійній політиці Риму уніатська Церква 17 і 18 віків дала набагато менше перебіжчиків у римський обряд, ніж безпосередньо з православ'я перед і після Берестейської Унії. Формат цього листа не дозволяє навести причини цього явища. Історично греко-католицька Церква своїм наскрізь українським характером цілком виправдала своє місце в історії Галичини, бо на всіх наших землях була безпощадно знищена російським провінціальним православ'ям.

За існуванням єпархіальної ієрархії Автокефальної Православної Церкви поруч з Греко-Католицькою на традиційно греко-католицькій території Галичини ми по власній волі повторюємо розкольницьку ситуацію, що заіснувала після Берестейської Унії, особливо в єпархіях Львова і Перемишля: як у 17-му столітті в боротьбу польського католицизму з укр. православ'ям, унія була введена як третій чинник на тій же самій території, так і сьогодні в боротьбі московського патріарха з римським за Галичину ієрархія Автокефальної Церкви в тих же самих єпархіях виступає третім фактором, який національно споріднений з греко-католицьким антагоністом, а під ідеологічно-догматичним поглядом – з російським православним, за яким політична ініціатива московського центру. Автокефалія – проти своїх найкращих намірів буде працювати в користь Москви. Ось чому: Львів уже має свого греко-католицького митрополита. А введення у Львів митрополита Автокефальної Православної Церкви не може НЕ СПРИЧИНИТИ тертя між вищими ієрархами, озлоблення, а то й ненависті між вір'янами обох церков. Це скріплюватиме позиції рос.православ'я не тільки в Галичині, але й по цілій Україні, і причиниться до знецінення галицького католицизму в очах Ватикану, якого симпатій і попертя в політичних вимірах світу нам сьогодні більше потрібні, ніж парафія Української Православної Церкви в Камінці Струміловій. Перший митрополит Укр. Православної Автокефальної Церкви повинен бути іменований як Київський, Житомирський, Луцький чи Чернівецький, а не Львівський – це наша велика помилка в гарячці національного відродження сьогоднішнього дня. Перші Архиєпархії Автокефальної Церкви повинні формуватися на Волині та інших землях із свіжими традиціями, а не в Галичині, де таких традицій ніколи не було. У Львові, Тернополі та Івано-Франківську повинні творитися парафії автокефальної церкви для переселенців із Сходу, які такої церкви потребували б, і такі парафії повинні б юридичне і душпастирське підлягати найближчим парафіям Волині чи православного Поділля. Коротко: політична доцільність сучасного тривожного стану в Україні наказує залишити Галичину греко-католицькій ієрархії в її боротьбі з рос.церквою, і не вносити замішання в високо патріотичне, але політично невироблене автохтонне населення Галичини.

Я дуже дорожу Вашими успіхами і авторитетом, і не хотів би, щоб у захопленні хвилі Ви взяли на себе відповідальність за роботу людей, яких Ви не можете добре знати. Бо ж де є гарантія, що всі вихідці рос.православної Церкви, що стали нині єпископами Укр. Автокефальної Православної Церкви вчинили це на власну відповідальність і не без задньої думки? Сам я православний холмщак, правник і економіст за освітою та довголітній студент у суспільно-політичних дисциплінах. Уклінно прошу дати належну увагу насвітленій тут проблемі, і поручаючись Вашій Милості залишаюсь відданий Вам.

P. S. Цей пост. скриптум не був у моїм плані, коли я сідав писати Вам, Владико, цього коротенького листа, але ось наспіли "Українські вісті" (29 липня 1990 року), і я, не поклавши підпису, спиняю свою увагу на торжествах у Банд Бруку з приводу вітання (чи прощання) достойного гостя зі Львова, митрополита Іоана.

Не міг я сподіватися, що на виведену схему унійної і протиунійної боротьби 17 століття, і на повчальні висновки з цієї драми я так ненадійно і швидко з уст живого і так достойного свідка. Проповідь і промова Митр. Іоана насувають вдумливій людині багато дуже поважних питань. Перш усього вражає, що промовець ні словечком не згадав першого і справжнього піонера Укр. Автокефальної (Народноправної) церкви 20-х років митрополита Василя Липківського. Виходить, усе почалося з 1942 року. Панегірик в честь першого укр. православного Патріарха при такій оказії цілком нормальна річ, але це повинно діятися з поминанням історичних фактів – історичної правди.

1. Щодо особи митрополита Іоана: виходить, що він з походження Галичанин, який1 не тільки перебував 20 літ за Збручем, але й отримав єпископські свячення в Рос. православній Церкві. На якій підставі він уважає, що "рос. церква ніколи не була апостольською"? Адже по канону не тільки православної церкви, а й римської апостольство церкви виводиться не від того факту, чи апостол ходив по березі якоїсь річки, чи не ходив, а по-друге, наш владика повинен знати, що московську церкву розбудовували, святили і правили нею теологи-владики з Києва, а під кінець 18. століття майже всіма рос. єпархіями управляли випускники Могилянської Академії, а згодом Київської Богословської Академії (від 1819 року). І ота пасербиця наших дбайливих митрополитів і архимандритів поверталася до нас, і крок за кроком винищувала й сліди київського православ'я. Власне те винищування слідів своєї матері хіба може робити її неапостольською? Пресові агенції більше одного року інформували нашу діаспору, що арх. Іоан по власній волі виступив із рос.православної церкви, коли вирішив очолити Укр. Автокефальну Православну Церкву. А тут з уст самого владики довідуєшся, що він "не просився, а це Господь так дав, що сам синод рос. православної Церкви дав йому вихід на пенсію, щоб він міг вільно приєднатися до отців Володимира Яреми й Івана Пашулі". Справжнє чудо! Ми незвичні бачити синод російської православної церкви таким послушним водінню Божому.

2. "У нас, – звітує митрополит Іоан, – є коло 1500-1700 церков і парафій" – очевидно в переважній більшості, якщо не всі, на території Галичини, і це не тільки "з великої ласки Божої".

Звіряючи випадки боротьби з хронологією розвитку і розросту Автокефальної Церкви в Галичині, в нас створюється така картина: Московський центр православної церкви, знаючи що союзний уряд у великій потребі і буде змушений поступитися західним домаганням, вирішив уступити з перших лав боротьби проти уніатської церкви. Коли галицькі католики демонстрували і голодували під мурами Кремля, відстоювали свої права у чотиричленній комісії, і не піддавалися тискові Москви, якої ціллю буде втримати настільки контролю в ієрархічній будові тієї Церкви, щоб ефективно контролювати її зв'язки з Римом, московська церква стала передавати галицькі церкви Автокефальній Церкві, оті 1500-1700 церков і приходів. Це московське лукавство цілком оправдане з пункту бачення метрополітарної Церкви: "розсвар'юй, діли і пануй". "Пусти русина на русина!" Москва не проявила науки і досвіду з Речі Посполитої з перед 300 років, а ми не навчилися анічогісінько... І вийшло не чудо, а чудасія: греко-католики, щоб увійти в свої церкви, мусять "приїздити автобусами, маючи з собою усі засоби інквізиції (?!), мусять розбивати двері, розрізати замки", а ми, яким і в голову не прийшло викликувати конфронтації "дуже якось в той час переживаємо". Проте ми віримо, що як тільки "український народ пригадає собі те славне козацтво, що голови свої клало за віру православну і народ України, отого Гонту і йому подібних, що казали: "Я тебе породив, я тебе знищу" (католицький сину, очевидно). Тоді ми вважаємо, "ті люди, греко-католики прийдуть до нашої церкви, стануть на коліна, попросять прощення (за що?!), і ми їх простимо і об'єднаємо з собою". А загальне враження від цієї промови?... Ось воно: "дорогі, хоч і заблудили галицькі католики, не доконав нас Сталін своїми жорстокими засланнями, зате ми, автокефальні православні викінчимо вас своєю християнською любов'ю та єднанням із собою.

3. Немало в промові достойного гостя злосливих інсинуацій і сектантської логіки, за якою наш великий політичний мислитель і державник В, Липинський, будучи римо-католиком, був би недостойним співати "Ще не вмерла...", "не бувши православного "козацького роду". А присутні того торжества вітали оплесками ті та й подібні йому демагогічні вилазки, немов би це була передвиборча політична кампанія, в якій все допустиме, аби тільки перемогти противника.

Звідки в нашого духовенства така звірина ненависть до Риму, і такі демагогічні – негідні православного архієрея – засоби боротьби проти Церкви-посестри?... А ось звідси: 500 років невсипущої і неперебірливої пропаганди проти Риму з проповідниць московської Церкви, яка вже за часів Івана Грозного стала адміністративною частиною царської бюрократії і більшовицької по нинішній день. Тож і не дивно, коли православний інженер, член автокефальної Церкви висловлюється прилюдно, що волів би бачити свою доню замужем за мурином, ніж за греко-католиком.

4. Надзвичайний Собор Укр. Автокефальної Православної Церкви в Бавнд Бруку, П'ятниця, 2 лютого (Перекладено з англійського тексту Юкраініан Віклі", 11 березня 1990 р.)

З Постанов Собору: "Собор нап'ятновує нерозважні кроки з боку деяких українців католиків проти віднови Укр. Автокефальної Православної Церкви в Галичині. Проте, наша позиція рівнозначна позиції прийнятої інтерн. Конференціями в питаннях, що відносяться до свободи совісті індивіда; ця позиція передбачає, що кожна людина в кожному місці і в кожному часі має право визнавати ту віру, і належати до тієї церкви, яка їй найбільше відповідає.

Мій коментар. 1. Усяка засада чи позиції інтернаціонального значення, коли стосовані в конкретній суспільно-політичній ситуації, на конкретній території і в конкретному часі проти елементарної доцільності даного часу, в даних обставинах критичної натури, перемінюються в конкретному застосуванні в доктринерство і наносять значної шкоди заторкненому суспільству, а то й безповоротну катастрофу. В цьому ми маємо сумний досвід 1917-21 років.

Ці позиції були прийняті в західних суспільствах, в яких людські права громадянина користується загальною пошаною і є під обороною незалежних судів. Ці позиції не можуть відноситися, ані не можуть бути практично застосовані в державах політичного, економічного та ідеологічно-дискримінаційного насилля. Даля, ці ліберально-гуманні засади не можуть стосуватися організованого насаджування нової конфесії в поневоленому суспільстві, якого релігійна ідеологія, церковна ієрархія та належне їй майно автократичною державою не визнається і не охороняється перед самоволею урядових і приватних осіб. Греко-католицькі громади із своїми 300-літніми релігійними традиціями своєї вужчої вітчизни, яким відібрано і не повернено повних людських прав, а тим самим і легальних засобів боротьби за свої права мають повне моральне право відстоювати свою віру, і захищати свої Церкви такими засобами, які залишаються в їх розпорядженні – включно з необхідними акціями за кордоном.

Ідеологічна спорідненість Автокефальної Церкви з пануючою Московською (православ'я) тим більше роз'ятрює конфесійне озлоблення автохтона Галичини, коли він бачить, що автокефальна православна Церква взяла на себе роль зозулиного яйця: щойно вилуплена сама, а вже випихає легітимне пискля з його гнізда.

2. В затяжній і критичній боротьбі із сильнішим ворогом за політичне визволення укр. народу, з'єднання релігійних конфесій, як і політичних партій, не сміють марнотратити національної енергії на свої групові інтереси. "Позиції", прийняті Собором не тільки забезпечують Автокефальній Церкві верхню руку в сучасних перегонах на території Галичини, вони – силою факту сприятимуть безконкуренційності Автокефальному православ'ю, в конфесійній ривалізації на центральних і східних землях, де довговічне оббріхування греко-католицизму, фальшування його історії і національного характеру ворожою пропагандою імперсько-російського цареславія, витиснули на душах укр.людей безкритичне упередження до греко-католицької Церкви, що в практиці унеможливлює її релігійний прозелітизм на Схід від Збруча. Успіх Автокефальної Церкви в Галичині це наслідок свідомої експлуатації ультрасамостійницької націоналізму ("ні за возом, ні за саньми") на його згубу.

(Із Звернення Собору до греко-католицьких братів під наг. "Дім розсвареної родини не устоїться")

Наша радість з приводу Величавого Відродження (Автокефальної Церкви) була швидко погашена несподіваним вибухом міжконфесійного конфлікту між українцями-грекокатоликами і православними українцями в Галичині. На жаль, цей конфлікт не припиняється, а продовжує роз'ятрювати і так уже покалічену матір-Україну..." Але "ми впевнені в тому, що більшість нашого народу хотіла б бачити покінчення з цим конфліктом"

Лицемірством і завченими трафаретними закликами до єдності нічого не закриєш. А відклик "до більшості нашого народу" вже виразно знецінює прийняті вище ліберальні позиції щодо ліберального вибору релігії чи й безконфесійности, під якою й атеїсти підписуються.

5. Блаженніший Владико Мстиславе! Ви перед своїми свяченнями брали активну участь в політиці – були послом до польського сейму – і по сьогоднішній день в архіпастирських акціях гостро відчувається Ваш політичний інстинкт. Невже ж Ви не бачите в розбраті галицьких автохтонів на релігійному полі, повторення розколу галицьких націоналістів (мельниківці-бандерівці) з приводу політично-стратегічних розходжень і особистих амбіцій?... В обох випадках розкол наступив у дуже невідповідному часі, в обох випадках під чоботом твердого окупаційного режиму, і в обидвох випадках евентуальний переможець залишається безборонним супроти кожночасної політичної ініціативи окупанта. Різницю бачу тільки в тому, що сучасний роздор – якщо зразу не ліквідований – буде мати триваліші й фатальніші наслідки. Вам, Владико, підсунули троянського коня, і Ви сіли на нього. За патріаршу мантію платите непомірну ціну, і якщо цей релігійний роздор в Галичині – в найзрілішій до політичної самостійності провінції України – мав би у будь-якій мірі вплинути на нову невдачу укр. народу за власну державу, на Вас тяжититме тяжкий, непростимий гріх.

Хотілося б мені вірити, що вдасться Вам якнайскоріше ліквідувати міжконфесійну аварію в Галичині й перекинути активні сили автокефального православ'я на традиційно православні землі, і в цьому намірі маєте мої найщиріші молитви.

Друкується за: Петро Балей, моє життя і

творчість. Т.ІІ. Лас Вегас, США, 1998 рік.

Опубліковано в часописі розвитку духовної культури "ДЖЕРЕЛА"

Видавець – Просвітницький фонд "ДЖЕРЕЛА"

підп. до друку 02.11.2001р.

Друкарня НВФ "Юстас"

(м. Луцьк, вул. Винниченка 63)

Редакція поділяє не усі думки Автора

Публікується в порядку обговорення.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua