Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Іван ПАСЛАВСЬКИЙ: Постфлорентійський екуменізм і духовна культура України другої половини ХV – початку ХVІ ст.

Ігор Бурдяк | 1.08.2016 17:29

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
0

Культурні процеси, які відбувалися на Україні в другій половині XV – на початку XVI ст., перебували в органічному зв'язку з тією духовною атмосферою, що запанувала в Європі після Флорентійської церковної унії 1439 року. Лише в контексті постфлорентійського екуменізму можна збагнути і пояснити феномен української латиномовної культури того часу.

Іван ПАСЛАВСЬКИЙ: Постфлорентійський екуменізм і духовна культура України другої половини ХV – початку ХVІ ст.
В українській науці утвердився погляд, що Флорентійська церковна унія між Константинополем і Римом (1439) не залишила в Україні якихось істотних наслідків. Оскільки справа возз'єднання церков у Київській митрополії не була доведена до кінця, робився висновок, що рішення Флорентійської унії не зачепили основ українського суспільного життя. Найяскравіше цей погляд висловив і. Крип'якевич, який писав: "Флорентійська унія, що вже як сам факт повинна була зробити фермент, – не зробила ніякого вражіння, ніякого руху ні за, ні проти"1. Трактування нашими істориками Флорентійської унії як суто церковного явища не дозволило їм помітити в ній загаль-нокультурного чинника. Розглядаючи факти і явища духовного життя України другої половини XV – початку XVI ст., вони не бачили зв'язку між ними і духом Флоренції 1439 року. Тим часом більш докладний аналіз наявного історичного матеріалу дозволяє зробити висновок, що акт Флорентійської унії, а властиво, духовна атмосфера, що склалася в Європі після неї, за-лишила глибокий слід в українській культурі того часу.

Насамперед відзначимо, що Флорентійська унія була укладена на прин-ципово новій ідейно-концептуальній основі. Якщо попередні спроби цер-ковної унії між католицьким Заходом і православним Сходом (напр. на Ліонському соборі 1274 р.) базувалися на принципі повного підпорядкування Східної церкви – церкві Західній, то в основу концепції Флорентійської унії була покладена ренесансно-гуманістична ідея "загальної релігії", яка голосила рівноправність і рівноцінність обох гілок Христової церкви. За рішеннями Флорентійського собору, як відомо, літургійно-обрядові особливості обох церков залишалися неторкнутими, йшлося про визнання Східною церквою верховенства Апостольського Престолу св. Петра в усій Христовій церкві. Це значною мірою знімало напругу в церковних відносинах між двома частинами християнської Європи, робило можливим духовне спілкування інтелектуальних еліт обох церковних традицій – римської і грецької. Відбулося, по суті, духовне возз'єднання колишнього греко-римського світу, але вже на новій, християнській основі.

Уже в час роботи Ферраро-Флорентійського собору2 у Флоренції, та й в інших містах Італії, було сконцентровано багато видатних постатей як з католицького, так із православного боку. Вони обмінювалися думками, дискутували, виробляли спільний погляд на церковні й культурні проблеми доби Кватроченто. Наведемо тут імена тільки деяких учених знаменитостей XV ст., які брали участь у Соборі. Це, з візантійського боку, Ґеорґій Ґеміст Плитон, Віссаріон Нікейський, Джованні Арґіропуло, Мануйло Хрисолор, а з римського – Антоніо Траверсарі, Леонардо Бруні, Еней Сільвій Піколоміні, Миколай Кузанський та ін.3 У сучасній світовій науці переважає погляд про вирішальне значення Ферраро-Флорентійського собору для розвитку культури і мистецтва XV ст. Так, відомий італійський історик культури Евдженіо Ґарен твердить, що після 1439 року європейське Відродження сприйняло від грецького світу багато нових творчих елементів, які надали йому специфічного платонівського забарвлення4.

Говорячи про період постфлорентійського екуменізму, ми маємо на увазі часовий проміжок між Флорентійською унією (1439) і початком Рефор-мації (1517). Саме в той час, особливо після падіння Константинополя (1453), коли грецька інтелектуальна еліта емігрувала на Захід, вивізши туди значну кількість літературних і філософських пам'яток античної Греції, незнаних досі в Європі, духовна єдність християнської Європи сягнула свого апогею. Цей період був вершиною інтелектуального та духовного розвою середньовічної Європи, ще єдиної в релігійному та культурному відношеннях. Про те, якими настроями жила тоді освічена Європа, свідчить той факт, що на 1487 рік італійські гуманісти готували скликання міжнародного екуменічного з'їзду філософів і теологів. До цього екуменічного конгресу було написане і мало прозвучати на його відкритті знамените "Слово про гідність людини" (Oratio de hominis dignitate) Джованні Піко делла Мірандоли5.

Ця атмосфера духовного примирення й порозуміння, принаймні, на рівні інтелектуальних еліт християнського Сходу і Заходу, не могла не відбитися і на духовному житті України, яка в церковному відношенні була в той час провінцією Константинополя. Тим більше, що в укладенні Флорентійської унії брав участь тодішній Київський митрополит Ісидор. Історики твердять, що він був "головним промотором" у дискусіях та в укладенні пунктів міжцерковного порозуміння6.

Всупереч поширеному поглядові, що, мовляв, на Україні Флорентійська унія не вдалася тому, що проти неї виступив народ, історичні факти свідчать про дещо інші реалії. Останнім часом з'явилася низка досліджень, у яких аргументовано розкривається глибокий флорентійський слід передусім у церковному житті України XV ст.7

Достовірно відомо, наприклад, що митрополит Ісидор, який після закінчен-ня Собору прибув до Києва 1440 року, мирно провів тут довший час. 5 лютого 1441 року у соборі Св. Софії він проголосив унію Церков. Князь Олелько Володимирович, який незадовго перед тим утвердився на київському престолі, прийняв його прихильно і як "государ і отчич київський" видав йому грамоту, якою передавав у його руки всі митрополичі маєтності. Слідом за цим актом, що виразно стверджував визнання митрополичих повно-важень Ісидора світською владою, своїм митрополитом його визнала також Києво-Печерська лавра8.

Але справа Флорентійської унії на українських землях усе ж не була доведена до кінця. І виною тут був не міфічний спротив народних мас Укра-їни, а зовнішні, головно політичні причини. Проти Флорентійської унії, як відомо, єдиним фронтом виступили державні і церковні кола Польсько-Литовської держави і Москви, які спільними зусиллями заблокували унійну діяльність митрополита Ісидора на Сході Європи9. Їхня позиція була цілком логічною. Адже вихід підневільної Української церкви на ширшу історичну арену, тобто безпосереднє включення її в загальноєвропейський релігійно-церковний контекст, що на практиці забезпечувала Флорентійська унія, було однаково небезпечним як для державно-церковних інтересів молодої польсько-литовської федерації, так і для московського імперіаліз-му, що саме тоді народжувався.

І все ж Флорентійська унія мала для України позитивні наслідки. Боротьба навколо неї призвела до того, що в церковно-адміністративному відношенні Україна остаточно відділилася від Москви: 1458 року тодішній римський папа Пій II за згодою Константинопольського патріарха Григорія Мамми відновив самостійну Київську митрополію, окресливши її нову територію та призначивши для неї нового митрополита – Григорія (1458-1472) 10.

Але не тільки в церковно-адміністративному відношенні виграла Україна від Флорентійської унії. Ще більшою мірою вона скористалася її плодами загальнокультурного характеру. Сміємо твердити, що весь духовний розвиток України після 1440 року йшов дорогою флорентійського екуменізму, тобто по шляху прискореного зближення із Заходом11.

Це підтверджують ті нові тенденції, які виразно проступають у розвитку української культури другої половини XV – початку XVI ст. На жаль, досі церковні відносини на Україні того часу вивчалися поза зв'язком із загальнокультурним контекстом. А тим часом ціла низка фактів культурного життя післяфлорентійської доби виразно вказує на нові симптоми, що намітилися в суспільній свідомості на Україні під впливом ідей і рішень Флорентійського собору.

У цьому плані величезний інтерес представляє так зване "Послання Мисаїла" – видатна пам'ятка української суспільно-церковної думки XV ст. Нагадаємо, що 1476 року керівництво Київської церкви та представники українсько-білоруської шляхти на чолі з князем Михайлом Олельковичем звернулися з листом до папи Сикста IV12, в якому виклали своє бачення перспектив дальшого розвитку українського християнства. Усвідомлюючи геополітичне становище України на пограниччі Сходу і Заходу ("сущии здѣ на странѣ сѣверной, прилежащой к востоком") і виходячи з цього, представники тогочасної української еліти бачили місце Української церкви й культури на шляху інтеграції східних і західних церковних традицій. Автори послання переконані у відсутності розбіжнос-тей між греками і римлянами в трактуванні Христа, визнають папське верховенство і підлеглість йому Київської митрополії, схвалюють рішення Флорентійського собору про церковну унію між Римом і Константинопо-лем. Ось як, зокрема, виражають автори листа свою вірність римському папі: "Ми бо вси вѣруем и исповѣдуем быти тебѣ всенасвятѣйшаго пастыра и вселенскаго всеначалнѣйшаго старейшину всим сущим свя-щенным отцем и православным патриархом верховного праотца, и подкланяєм главы наша со всяким послушанием благовонным не от нужда, ни от скорби, но от вѣры"13.

"Послання Мисаїла" 1476 року слід, отже, розцінювати як своєрідний маніфест української церковної і світської еліти, в якому вона крізь призму церковних справ і проблем декларувала своє національно-релігійне самовизначення. Усвідомлюючи своє генетичне коріння у "північній країні, що межує зі Сходом", автори маніфесту прагнули шукати своїх ідеалів на Заході, в Європі. Ця виразно прозахідна позиція "Послання Мисаїла" відбивала, без сумніву, загальні настрої в українському суспільстві постфлорентійської доби.

Це, зрештою, підтверджують найбільш яскраві факти і події культурного життя українсько-білоруського суспільства другої половини XV – початку XVI ст. Починаючи від київського "Олельковицького ренесансу" 50-60 рр. XV ст.14, і до появи східнослов'янських першодруків Швайпольта Фіоля (1491) та Франциска Скорини (1517-1525), розвиток українсько-білоруської культури відбувався під знаком прискореної інтеграції східних і західних культурних традицій. Це була епоха, коли під впливом флорентійського екуменізму традиційний поділ на два антагоністичні конфесійні табори: католики -"схизматики", принаймні на елітарному рівні, почав втрачати свою логічну основу. Німець-католик Швайпольт Фіоль друкує на замовлення православного єпископа Перемишля перші церковнослов'янські книги, а русин з Полоцька Франциск Скорина без проблем використовує для своїх видань західні, зокрема латинські та чеські, богослужбові тексти. Традиційна суперечка вчених про те, чи Франциск Скорина був католиком, чи православним15, у світлі флорентійського екуменізму стає безпредметною, бо кожний русин- "схизматик", визнавши унію, ставав однаково і католиком, і православним. Саме тому для Скорини, світогляд якого сформувався у духовній атмосфері постфлорентійської Європи, не мало принципового значення, з яких текстів – латинських чи грецьких, – перекладати Святе Письмо "руською мовою". Для нього однаково священними були як східні, так і західні церковні традиції. Власне за це Скорину гостро критикували пізніші православні ортодокси, для яких усе західне і католицьке було "неблагословенним" і "єретичним". Зокрема, відомий московський ревнитель візантійського "благочестія" князь Андрій Курбський безапеляційно писав, що скоринівська Біблія "розтлінна" і суперечить усім апостольським і святим уставам16.

Помітним явищем культурного життя українського суспільства другої половини XV – початку XVI ст. була поява перекладів староукраїнською мовою низки творів західного походження, зокрема повістей "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудала-рицаря", "Страсті Христові" і "Житіє Олексія – чоловіка Божого". Деякі істотні моменти цих писемних пам'яток виразно промовляють за тим, що їх перекладачі були тісно пов'язані з католицьким середовищем Чехії і Польщі, і більше того, відкрито декларували свою належність до Вселенської церкви. Так, у повісті "Про трьох королів-волхвів" перекладач вважав за потрібне наголосити, що "ми отцю папі послушні". З цього факту дослідники XIX – початку XX ст. робили висновки, що переклади названих творів здійснювали якісь "русские католики". Зокрема, відомий російський вчений білоруського походження Є. Ф. Карський твердив, що перекладні повісті XV ст. виникли в "католической среде", бо, мовляв, православний перекладач не допустив би цього недогляду17.

Звичайно, що православний перекладач кінця XIX – початку XX ст., тобто часів академіка Є. Ф. Карського, не посмів би написати, що "ми отцю папі послушні", але православний перекладач кінця XV – початку XVI ст. міг собі цілком це дозволити, тим більше, якщо він жив і трудився не десь у Московії, а на українських землях, у межах Київської митрополії. Бо й справді, якщо сам Київський митрополит Мисаїл у листі до папи Сикста IV, як пригадуємо, визнавав папу римського своїм зверхником, то чому якийсь рядовий член його церкви не міг собі цього дозволити?!

Інший російський академік А. І. Соболевський, виходячи з давньої московської засади, що бути православним і визнавати зверхність римського папи є речі несумісні, твердив, що ці "русские католики", які перекладали літературні твори на "западнорусский язык", були "очень немногими" і в своїх римських симпатіях явно протистояли "юго-западно-русской православной массе"18. Ну, а ця "юго-западно-русская православная масса", в уявленні А. І. Соболевського, звичайно ж, була антиримськи настроєна, хоч і почитувала переклади одноплемінних католиків.



Гадаємо, однак, що ділити українське суспільство другої половини XV ст. на "очень немногих католиков" і "православную массу", як це робила офіційна російська наука XIX – початку XX ст., абсолютно нема рації, бо в той час Україна залишалася конфесійно єдиною, а її більша, ніж досі, відкритість на Захід цілком відповідала духові флорентійського екуменізму. Ми бачили, наприклад, що відданість приматові римських пап декларували як автори славнозвісного "Послання Мисаїла" 1476 року (в тому числі глава Київської митрополії і києво-печерський архімандрит), так і перекладачі згадуваних духовних і світських повістей.

Активне зближення із західною християнською культурою, що було значною мірою стимульоване Флорентійським собором 1439 року і падінням Константинополя 1453-го, захопило не тільки елітарні кола України, але й зачепило низові пласти української народної культури. Так, протягом усіх середніх віків серед українського простолюддя мали значне поширення молитви до західних святих. Рукописні списки таких молитов відомі з XIII-XVI ст. 19. З постфлорентійських часів дійшов до нас переклад католицької обідні в честь Богородиці ("Як ся мша чтеть римським обычаєм Матце Божій"), що був здійснений з чеської мови20. Саме під впливом західної церковної традиції починає формуватися в той час в Україні культ Пресвятої Діви Марії.

Та найяскравішим прикладом католицько-православної зустрічі на українських землях у постфлорентійську добу є формування у народній культурі України того часу поняття чистилища. Аналіз іконографії Страшного Суду, а також змісту різної житійної та візійної літератури західного походження, що з'явилася в українських перекладах наприкінці XV ст., виразно показує, що в той час католицьке вчення про чистилище в середовищі української "православної маси" вже було не тільки фактом народної культури, а й предметом віри21.

Ці яскраві факти культурного життя України другої половини XV – початку XVI ст. виразно засвідчують, що українська духовність того часу розвивалася під знаком флорентійського екуменізму. Визнання цього факту дозволяє, на наш погляд, глибше збагнути і природу такого унікального культурного явища, як українська латиномовна література, що саме тоді починала зароджуватися. Під українською латиномовною літературою традиційно розуміють наукові і художні твори, що були написані латинською мовою вихідцями з українських земель, які самі себе ідентифікували українцями (русинами, Rutheni). Деякі з цих авторів не обов'язково мусили бути українського походження22, але те, що вони відкрито називали себе українцями, а за свою батьківщину вважали Україну (Русь), і до того ж дуже часто у своїх творах розробляли українську тематику, дає вагомі підстави вважати їх творчість складовою частиною української літератури. Маються на увазі насамперед такі вчені, поети і письменники, як Юрій Котермак з Дрогобича (бл. 1450-1494 pp.), Павло Русин з Кросна (бл. 1465-1517 pp.), Микола Гусовський (1480-1540 pp.), Лукаш з Нового Міста (пом. 1542 p.), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 pp.) та ін.

Класичне українське літературознавство на тій підставі, що названі автори були католиками і писали по-латинськи, відносило їх до польсько- католицької культури. Тому якусь ширшу інформацію про них годі знайти в курсах історії української літератури О. Огоновського, М. Грушевського, М. Возняка, С. Єфремова, Д. Чижевського. І тільки новіша українська літературознавча наука в особі Б. Кравціва, В. Яременка, В. Литвинова, О. Гнатюк та ін. стала розглядати латиномовну творчість Юрія Котермака з Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Миколи Гусовського, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського як невід'ємний елемент української культури кінця XV – першої половини XVI ст. 23.

Ці дослідники переконливо показали, що українська латиномовна література поставала на ґрунті гуманізму і Відродження. І в духовному кліматі постфлорентійського екуменізму, – додамо від себе. Адже тільки в атмосфері панування гуманістичної ідеї "загальної релігії"', на якій ґрунтувалася флорентійська модель церковної унії, можна було щедро черпати духовні вартості, вироблені культурною традицією як європейського Сходу, так і європейського Заходу. В той час, як західні гуманісти з захопленням вивчали філософсько-риторичну спадщину греко-візантійського світу, українські освічені люди беззастережно засвоювали мову, науку й культуру латино- католицької Європи. Для них "індентифікування всього східного і православного з руським" вже не було загальним принципом24. Про те, що флорентійська ідея релігійно-культурної єдності Європи пустила глибоке коріння у вищих верствах українського суспільства, свідчить і той факт, що наприкінці XVI ст. ієрархія Київської церкви оправдувала свій поворот до Риму духом і рішенням Флорентійської унії25.

Зробимо коротко висновки зі сказаного. Отже, суть нашої концепції полягає в тому, що культурні процеси, які відбувалися на Україні в другій половині XV – на початку XVI ст., ми ставимо в органічний зв'язок з тією духовною атмосферою, що запанувала в Європі після Флорентійської церковної унії 1439 року. Лише в контексті постфлорентійського екуменізму можна, на наш погляд, збагнути і пояснити феномен української латиномовної культури того часу. А втім, ми цілком усвідомлюємо, що це наразі лише постановка проблеми, а не її остаточне вирішення.

------------------------------------

1. Крип'якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI віку // Записки НТШ. – Львів, 1907. – Т. 77. – Кн. 3. – С. 79.

2. Собор спершу засідав у містечку Феррара, а згодом у Флоренції, де були прийняті основні рішення.

3. Gill J. The Council of Florence. – Cambridge, 1959. – P. 57-84; 69-113; 303-349; 401-411.

4. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. Избранные работы / Пер. с итал. – Москва, 1986. – С. 149-172.

5. Див.: Czerkawski J. Humanizm i scholastyka: Studia z dziejów kultury filozoficznej w Polsce w XVI i XVII wieku. – Lublin, 1992. – S. 7.

6. Чубатий M. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим-Нью-Йорк, 1976. – Т. 2. – С. 164.

7. Див.: Halecki О. From Florence to Brest (1439-1596) // Sacrum Poloniae Millenium. – Romae, 1958. – Vol. 5. – P. 9-444; Ваврик M. Флорентійські унійні традиції в Київській митрополії (1450-60 pp.) // Analecta OSBM. – Romae, 1963. – Vol. 4 (X). – P. 329-362; Моnchаk I. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church. – Romae, 1987; Ґузяк Б. Грецький схід, Київська митрополія і Флорентійська унія // Записки НТШ. – Львів, 1994. – Т. 228. – С. 48-64; Lużny R. Od metropolity Izydora do metropolity Piotra Mohyly: nurt prozachodni w myśli religijnej dawnej Rusi // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze / Варшавські Українознавчі записки. – Warszawa, 1997. – Т. 4/5. – S. 59-65.

8. Грушевський M. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Київ, 1993. – T. 4. – С. 235; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. 2. – С. 192.

9. Див.: Бучинський Б. Студії з історії церковної унії // Записки НТШ. – Львів, 1908. -Т. 85. – С. 21-42; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. 2. – С. 188-190.

10. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. 2. – С. 240.

11. На зв'язок культурних процесів другої половини XV – початку XVI ст. з постфлорентійським екуменізмом ми докладніше розглянули в проблемній статті "Церква і культура на Україні в середні віки. ІІ. Олельковицький ренесанс і релігійно-культурні процеси постфлорентійської доби" (Київська Церква, 2000. – N2. – С. 55-65).

12. Це був той самий папа, якому відомий український вчений того часу Юрій Дрогобич присвятив віршований панегірик, що вийшов друком у Римі 1483 року як передмова до його астрономічної праці "Прогностична оцінка поточного 1483 року". Докладніше про це див.: Паславський І. Три писемні пам'ятки ХV століття, пов'язані з іменем папи Сикста ІV // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наукових праць. Вип. 15: / Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. – Львів, 2006 – 2007. – С. 147 – 156.

13. Архив Юго-Западной России (АЮЗР). – Киев, 1887. – Ч. 1. – Т. VII. – С. 207.

14. Див. Паславський І. Олельковицький ренесанс: малодосліджені сторінки культурного життя Києва XV ст. // Доповіді і повідомлення Другого Міжнародного конгресу україністів. Філософія. (Львів, 22-28 серпня 1993 p.). – Львів, 1994. – С. 69-74.

15. Подокшин С. А. Франциск Скорина. – Москва: Мысль, 1981. – С. 76-77.

16. Курбский А. М. Письма к разным лицам. – СПб., 1913. – С. 43-46; Русская Историческая Библиотека. – СПб., 1914. – Т. 31. – С. 402-403.

17. Карский Е.Ф. Западнорусский сборник XV века // Сборник Отд. русского языка и словесности Акад. Наук (СОРЯС). – СПб., 1897. – Т. 65. – N8. – С. 32.

18. Соболевский А. И. Старшие переводы русских католиков // СОРЯС. – СПб., 1910. – Т. 88. – N3. – С. 194-195.

19. Соболевский А. И. Русские молитвы с упоминанием западных святых // СОРЯС. – СПб., 1910. – Т. 88. – N3. – С. 36-47.

20. Соболевский А. И. Старшие переводы русских католиков. – С. 197.

21. Паславський І. Уявлення про потойбічний світ і формування поняття чистилища в українській середньовічній народній культурі // Записки НТШ. – Львів, 1994. – Т. 228. – С. 343-351.

22. Про те, що не кожен, хто називав себе в XIV-XVI ст. "русином", був обов'язково українцем, свідчить низка достовірних фактів. Зокрема, в другій половині XIV ст. у Львові був латинський священик німецького походження, який називався Ян Русин (Див.: Skoczek J. Dzieje szkoły lwowskiej katedralnej. – Lwów, 1929. – S. 26). Відомий також український єврей Ісаак Русин, що був учнем єврейського вченого Еліазара Вормського (Див.: Seebohm Т. М. Ratio und Charisma. Ansätze und Ausbildung eines philosophischen und wissenschaftlichen Weltverständnises in Moskauer Rußland. – Bonn, 1977. – S. 202).

23. Див.: Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні // Сучасність. – 1974. – N9. – С. 33-52; (Передрук в кн.: Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. – Київ, 1993. – С. 300-318; Яременко В. Українська поезія XVI століття // Українська поезія XVI століття. – Київ, 1987. – С. 5-34; Литвинов В. Д. Становлення гуманізму на Україні та його зв'язки з духовною культурою Європи // Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI – початок XVII ст.). – Київ, 1990. – С. 12-63; Гнатюк О. До переоцінки літературного процесу XV-XVIII ст. (Огляд публікацій давньої української літератури) // Європейське Відродження та українська література ХVІ-ХУІІІ ст. – С. 237-266.

24. Крип'якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI віку. – С. 45.

25. Див.: Паславський І. Берестейська унія і українська християнська традиція. – Львів, 1997. – С. 44-47.


..................

Автор – Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua