Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галицька митрополія 1807 року. Автор – Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ

Ігор Бурдяк | 28.03.2015 15:22

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
0

Про відновлення Галицької митрополії у 1807 році.
(Про заснування Галицької митрополії в XIV столітті див. у розд.1)


Галицька митрополія 1807 року. Автор – Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ
1. Галицька митрополія в XIV столітті.

_______________

2. Причини, перебіг та історичне значення відновлення Галицької митрополії 1807 року

Питання про поновне відродження митрополії Галича виникло практично відразу після 1772 року, коли Галичина і Західне Поділля ввійшли до складу Австрійської монархії. До цього спонукала нова політична ситуація, що склалася після першого поділу Польщі, коли провід унійної церкви залишився за кордоном. Єпархії Київської митрополії опинилися в трьох державах: обкраяній Польщі, Росії і Австрії. Аж до третього поділу Польщі (1795 р.) митрополити перебували на її території, звідки їм рідко вдавалося відвідували закордонні єпархії. В тих єпархіях, що відійшли до Росії, майже одразу почалося насильне переведення уніатів на православіє. 1783 року цариця Катерина II заборонила своїм підданим-уніатам будь-який зв'язок з їхньою вищою духовною владою, підпорядкувавши їх спеціальній церковній колегії та сенатові в Петербурзі. Дві галицькі єпархії – Львівська і Перемиська, що опинилися в складі Австрійської імперії, також мали труднощі в контактуванні з митрополитами – підданими іншої держави.

Ситуація ще більше погіршилася після третього поділу Польщі, коли польська держава зникла з політичної мапи Європи. Більша частина Київської унійної митрополії з її волинськими і білоруськими єпархіями потрапила під владу православних "самодержців всеросійських", які тепер вже відкрито повели наступ на унійну церкву з метою її повного знищення. Вже того самого 1795 року була ліквідована Київська митрополія, а тодішній митрополит Теодосій Ростоцький був викликаний до Петербурга, де його негайно посадили під домашній арешт. Усіх його наступників, аж до офіційної ліквідації унійної церкви в Росії 1839 року, чекала така ж доля. Зрозуміло, що за таких умов митрополити не могли нормально виконувати своїх архипастирських обов'язків. Дійшло до того, що в австрійській частині митрополії не було кому висвячувати нових єпископів на місце тих, що природно відходилиi.

У цей драматичний для унійної церкви час у середовищі її ієрархії все ж знайшлися люди, які зуміли реально оцінити нову політичну ситуацію і визначити найоптимальнішу перспективу для збереження і майбутнього функціонування своєї церкви. Весь попередній історичний досвід з усією його трагічністю переконував, що рано чи пізно унійна церква під московською займанщиною буде знищена, а українці-уніати будуть перетворені на православних малоросів. Це найкраще розуміли самі унійні єпископи, які добре знали історію своєї церкви і пам'ятали, як поводився цар Петро I з уніатами, коли під час так званої Північної війни вдерся на Правобережжя і Волинь і особисто четвертував монахів-василіян, а луцького унійного єпископа Діонісія Жабокрицького після нелюдських катувань відправив на Соловки, де він і помер 1715 року. Єпископ Д.Жабокрицький був першим мучеником, який не зі своєї волі започаткував "українські Соловки", що стали трагічним символом нашої національної Голгофти протягом усієї 340-літньої московської неволі. Та продовжимо далі. Ще цілком свіжою була пам'ять про страхітливий 1768 рік, коли облудними обіцянками та всілякими "золотими грамотами" цариця Катерина II спровокувала гайдамаків на нечуване в нашій історії братовбивство, коли в Умані було вирізано сотні унійних священиків і питомців василіанських семінарій. При цьому масово постраждали нещасні євреї.

Отож цей гіркий досвід генетичної несумісності московського православ'я і українського християнства, що виявляла себе в безоглядному нищенні унійної церкви скрізь, де тільки ступала нога московського зайди, змусив унійних єпископів, що опинилися в межах Австрійської монархії, задуматися над тим, як упорядкувати своє правно-канонічне становище, зберегти при цьому ієрархічну тяглість Київської церкви.

Але небезпека, що нависла над унійною церквою з боку Москви, була не єдиною загрозою для її існування. Майже водночас польський латинський єпископат Галичини через львівського архиєпископа Вацлава Сєраковського розпочав у Відні заходи, спрямовані на підпорядкування галицьких унійних єпархій відповідним латинським біскупам, а в кінцевому підсумку йому самому як зверхникові над усіма галицькими латинськими єпархіями. В.Сєраковський сподівався, що йому вдасться переконати цісареву Марію Терезу врегулювати проблему галицьких уніатів так, як це мало місце 1771 року на Закарпатті, коли тамтешні унійні єпархії були підпорядковані угорському латинському архієпископові в Естерґомі2. Можна тільки здогадуватися, яка б доля чекала українців-уніатів, якби Сєраковському вдався цей підступний план.

Однак унійна ієрархія Галичини тут проявила гідну подиву пильність. Уже наприкінці 1773 року тодішній львівський єпископ Лев Шептицький із знатного і знаного роду галицьких боярів, який до того ж був коадьютором, тобто єпископом-помічником київського митрополита Филипа Володковича з правом наслідства випрацював спеціальний меморіал, в якому виклав своє бачення майбутнього устрою унійної церкви в Австрійській державі. Цей меморіал Л.Шептицький вручив тодішньому намісникові Галичини, губернатору графу Перґену, щоб він ознайомив з ним Відень3.

Цей меморіал з повним правом можна назвати історичним. У ньому єпископ Л.Шептицький підняв низку важливих проблем, що зачіпали не тільки інтереси церкви, яку він представляв, але й прямо стосувалися долі українського народу в Галичині і поза нею.

Насамперед Л.Шептицький порушив клопотання про те, щоб нова австрійська влада загарантувала унійній церкві в межах наддунайської імперії вільне існування. Крім цього, львівський єпископ поставив вимогу, щоб на найвищому рівні, тобто цісарським рескриптом, унійна церква була зрівняна в правах з латинською, а греко-слов'янський обряд трактувався на рівні з латинським.

Переходячи до питання про шляхи можливого врегулювання тих складних проблем для унійної церкви, що виникли внаслідок першого поділу Польщі, коли одні єпархії відійшли до Росії, інші – до Австрії, а ще інші на чолі з митрополитом залишилися в Польщі, Лев Шептицький запропонував два варіанти їх можливого розв'язання. По-перше, з галицьких єпархій можна створити окрему митрополію з осідком у Галичі, що захистить австрійських уніатів від небажаних впливів і втручання з-за кордону. І, по-друге, якби цей перший варіант не вдалося здійснити з якихось причин, зокрема, через брак коштів на її утримання, позаяк основні митрополичі маєтності залишилися на теренах, загарбаних Москвою, то в такому разі можна перенести осідок Київської митрополії на стало до Львова. Це легко зробити, адже львівський єпископ є коадьютором київського митрополита з правом наслідства. Але для цього, – розвивав далі свою думку Л. Шептицький, – потрібно, щоб австрійський уряд подбав перед урядами Польщі і Росії, щоб ці коадьюторські права львівського єпископа зберегти й надалі, бо може статися так, що у випадку смерті 80-річного митрополита Ф. Володковича він не зможе стати його наступником, оскільки перебуває у Львові, на території Австрійської держави, а не в Польщі чи Росії. Якщо права Л. Шептицького на Київську митрополію будуть належно гарантовані і збережені, і він у відповідний момент стане митрополитом, тоді осідком Київської митрополії автоматично стане Львів, і проблема австрійських уніатів буде сама собою розв'язана.

Ці свої пропозиції Лев Шептицький обґрунтував такими аргументами: по-перше, на Руси-Україні були періоди, коли існували дві митрополії – Київська і Галицька, що згодом об'єдналися в одну, і київський митрополит став офіційно називатися "києво-галицьким"; по-друге, коли Київ зайняла Москва і унійні митрополити були вигнані звідти, осідок митрополії часто мінявся в залежності від того, який єпископ був обраний митрополитом. Отже ніщо не заважає, щоб за теперішніх обставин такий осідок створити у Львові.

Третій аргумент Л. Шептицького мав чисто політичний характер. Львівський єпископ переконував віденську владу, що перенесення осідку Київської митрополії до Львова підніме авторитет Австрійської держави, бо при позитивному розв'язанні цього питання тепер уже з її території здійснюватиметься керівництво розлогою митрополією по обидва боки кордону, і всі зарубіжні унійні єпископи (Польщі і Росії) підлягатимуть митрополитові у Львові. Таким чином Австрійська держава через митрополита здійснюватиме духовну опіку над усіма українцями-уніатами. Лев Шептицький натякав цісареві Марії Терезі, щоб вона не зупинялася лише на "ревіндікації" (приєднанні) Галичини, а старалася прилучити до своєї монархії і решту території колишнього "королівства Галичини і Володимирії". Він ставив їй у приклад царицю Катерину ІІ, яка методично і цілеспрямовано розкладала польську Річ Посполиту і проковтувала шмат за шматом її території.

Можна тільки подивляти політичній далекоглядності Лева Шептицького. Він, на відміну від деяких впливових урядовців віденського двору, вже після першого поділу Польщі зрозумів, що цей поділ буде не останнім. Московська загроза, що нависла над українством, спрямувала його погляд на Захід, до Австрійської держави, яка одна в тогочасній геополітичній ситуації, на його думку, могла взяти на себе політичну відповідальність за фізичне й духовне виживання українства хоч би на частині його життєвого простору. Тому й намагався він переконати австрійську владу, щоб вона ще хоч трохи цього простору приєднала до своєї держави.

А як на ці ідеї-пропозиції Лева Шептицького відреагували у Відні? 17 грудня 1773 року державна канцелярія отримала від графа Перґена меморіал львівського єпископа, а вже 12 січня наступного року канцлер Кауніц, який відав також справами новопридбаних східних територій, доповів про нього Марії Терезі. Він ознайомив цісареву з пропозиціями Л. Шептицького щодо перенесення осідку Київської митрополії до Львова або ж створення окремої Галицької митрополії, переповів загально його аргументацію, але третій, політичний аргумент від цісареви приховав4. Чому він це зробив, важко сказати. Деякі історики твердять, що Кауніц був великим полонофілом і всіляко намагався зберегти польську державу, хоч і територіально общипану сусідами. Тому заклики Л. Шептицького до австрійської експансії в бік конаючої Польщі видалися йому політично небезпечними5.

Марія Тереза відкинула можливість перенесення осідку Київської митрополії до Львова, але позитивно поставилася до пропозиції щодо створення окремої митрополії для галицьких унійних єпархій. Вона зобов'язала міністерство закордонних справ робити відповідні заходи в Римі. Якраз в той час представники закарпатських русинів-українців висунули у Відні вимогу, щоб Мукачівську єпархію піднести до рангу митрополії, а мукачівського єпископа Андрія Бачинського призначити митрополитом6. Цісарева об'єднала обидві ініціативи – галицьку і закарпатську – в одне ціле, і представила план створення єдиної унійної митрополії у Львові, якій би підлягали як галицькі єпархії, так і угорські – не тільки Мукачівська, але й трансільванські (семиградські). Залишалося тільки питання, як це зробити.

За порадою свого сина і співреґента Йосифа ІІ, Марія Тереза утворила спеціальну комісію – так звану надвірну галицьку депутацію, яка мала докладно вивчити пропозиції Л. Шептицького, а також її власні міркування. На запит цієї комісії, Кауніц відповів (17 січня 1774 р.), що в Римі вже зроблені кроки в цій справі, і що папа в принципі згодився на поділ Київської митрополії, але зараз ідеться про спосіб, в який галицькі єпархії можуть бути виділені в одну церковну провінцію, зрозуміло, в порозумінні з місцевими єпископами. Згадана комісія зробила також запит до галицького губернаторства, звідки незабаром (1 квітня 1774 р.) отримала відповідь, в якій ідея окремої Галицької митрополії була рішуче підтримана, але із застереженням, щоб її осідком був Львів, а не Галич. Аргумент був той, що Львів є резиденцією губернаторства і столицею краю7.

З позицією галицької крайової влади було все ясно: вона однозначно виступила за відновлення Галицької митрополії, до того ж підтримала ідею Марії Терези про підпорядкування цій митрополії транскарпатських унійних єпархій. Залишалося з'ясувати ще думку угорської та трансільванської сторін, адже йшлося про можливу зміну юрисдикції їхніх єпархій, які досі підлягали угорським латинським єпископам. За прикладом галицької надвірної депутації Марія Тереза наказала створити окремі комісії для вивчення цього питання з угорських і трансільванських представників8.

Угорська та трансільванська комісії, як і слід було очікувати, відкинули можливість підпорядкування їх єпархій майбутньому митрополичому ординаріатові у Львові. Та це й зрозуміло: з точки зору угорських державних інтересів було вкрай небезпечно випускати з-під контролю підлеглих їм закарпатських русинів і дозволити їм з'єднатися зі своїми братами по крові і вірі – галицькими русинами-українцями в єдиному церковно-релігійному організмі. З погляду ж українських національних інтересів невдача плану Марії Терези була великим ударом, бо ще на півтора століття затримала процес консолідації Закарпатської Русі з Руссю Галицькою і Київською. Можна тільки собі уявити, яким шляхом пішов би розвиток української національної ідентичності по обидва боки Карпат, якби русини-уніати Закарпаття мали Львів за спільну духовну столицю з галичанами! Далебі, цього не сталося. Потужне мадярське лоббі у Відні провалило цей план. А Галичина тоді щойно зводилася на ноги і їй було не під силу виступати рівноправним гравцем на тогочасній віденській політичній сцені.

Галицька крайова влада зі своєю однозначною підтримкою ініціативи Л. Шептицького і плану Марії Терези опинилася, таким чином, в ізоляції. На її рішенні Йосиф ІІ, який заступав цісареву, що перебувала тоді поза Віднем, поставив резолюцію: "відкласти до іншого разу" (Bis auf eine andere Gelegenheit) 9. Це було цілком в дусі ментальності цього просвіченого монарха, котрий, як побачимо далі, мав дуже специфічні погляди на церкву і церковні справи.

Отже, якщо спробувати підвести підсумок першого етапу змагань за Галицьку митрополію, то з повним правом можемо ствердити, що ідея її відновлення зародилася в Галичині, у Львові, в середовищі греко-католицького духовенства, а її ініціатором і подвижником був львівський єпископ Лев Шептицький. Хоч його заходи щодо створення в Галичині окремої митрополії, за всієї підтримки з боку цісареви Марії Терези, не увінчалася успіхом за його життя, все ж мали важливі наслідки. Насамперед вони утвердили у Відні думку, що Львів канонічно і політично може бути осідком окремої митрополії, і по-друге, вказали на можливість розділення Київської митрополії на дві окремі церковні провінції: київську і галицьку.

Значно більшого успіху добився Лев Шептицький в справі утвердження правових основ існування унійної церкви в Австрійській монархії, підвищення матеріального добробуту і освітнього рівня світського духовенства. Окрім згаданого меморіалу в справі відновлення митрополії Галича Лев Шептицький випрацював ще низку документів, якими дослівно засипав Відень, і в яких, з одного боку, інформував австрійську владу про драматичну долю унійної церкви та її вірних в часах давньої Польщі, а з другого, – накреслював конкретні проекти її інституційного, обрядового й інтелектуального відродження. Так, в меморіалі від 17 липня 1774 року на ім'я цісареви Марії Терези Л. Шептицький змалював вражаючу картину економічного і культурного зубожіння унійної церкви та її духовенства, поклавши всю вину за це на антиукраїнську політику старої польської держави10.

Цей меморіал Л. Шептицького так вразив Марію Терезу, що вже 28 липня 1774 року вона видала знаменитий указ11, яким проголосила дві рівноправні католицькі церкви в своїй державі, надавши їм офіційні назви: римо-католицька і греко-католицька. За цим указом два обряди – латинський і візантійсько-слов'янський – визнавалися рівноправними, а унійне духовенство прирівнювалося в правах з латинським. Дата 28 липня 1774 року стала знаковою в історії з'єднаної з Римом української церкви. Нарешті церква, яка досі не мала усталеної назви, а називалася по-різному – то "руська церква грецького обряду", то "уніатська" чи "унійна", в той день дістала єдину офіційну назву: греко-католицька. Перше слово нової назви вказувало на її обрядову форму, прийняту з Візантії (Греції), а друге – розкривало її суть, тобто приналежність до Вселенської католицької церкви. Конфесійне визначення "греко-католик" відтепер стало в Галичині і на Закарпатті синонімом для етнонімів "русин" і "українець".

Окрім цього патент цісареви строго наказував шанувати руських священиків так, як латинських, забороняв обзивати їх "попами" і натомість рекомендував називати їх "парохами". В патенті також наголошувалося, що цих парохів невільно змушувати відробляти панщину, як це велося в давній Польщі, і що здібні священицькі діти мають таке саме право на державну службу, як і діти шляхти. Останнє розпорядження Марії Терези мало доленосне значення для майбутнього галицьких українців, бо воно відкрило шлях для формування українського інтелектуального середовища в Галичині. Перспектива державної служби, яка відкривалася тепер перед священицькими дітьми, спонукувала багатьох із них іти не тільки традиційною батьківською дорогою церковного служіння, але й здобувати світські професії – правника, інженера, лікаря, учителя. В результаті вже в ХІХ ст. із середовища греко-католицького духовенства вилонилася незнана досі в Галичині ціла верства світської інтелігенції, яка поступово перебрала на себе роль провідника національно-культурного і політичного поступу галицького українства. Якщо перші знакові культурні і політичні виступи галицьких українців середини ХІХ ст. ("Руська Трійця" 1837 р., Головна Руська Рада 1848 р.) ще були пов'язані виключно з іменами священиків, то вже на початку ХХ ст. рушійною силою визвольних змагань часів ЗУНРу була світська інтелігенція.

Та повернімося знову до Лева Шептицького і Марії Терези. Йдучи назустріч проханням львівського єпископа щодо необхідності підняти освітній рівень греко-католицького духовенства, цісарева відкрила у Відні того ж 1774 року духовну семінарію при церкві Св. Варвари, названу Барбареум, віддавши їй приміщення колишнього єзуїтського колегіуму, які вивільнилися після скасування ордену єзуїтів (1773 р.). Ця семінарія призначалася для підготовки греко-католицького духовенства з усіх земель Австрійської монархії, в тому числі і з Галичини. Галицьким єпархіям – Львівській і Перемиській було виділено щорічних чотирнадцять місць для питомців, які навчалися й утримувалися за державний кошт12.

В іншому меморандумі на ім'я цісареви Марії Терези єпископ Л. Шептицький просив підтримати його в затяжному конфлікті з василіянами13. Цей конфлікт тягнувся роками у формі судових процесів за володіння будівлями Святоюрського комплексу, за земельні посілості та єпископські посади. Однак цей конфлікт мав глибші причини. Василіанські монастирі існували переважно по містах і містечках, які були сильно сполонізовані, тому ченці-василіяни все більше відчужувалися від рідного їм українського простолюддя, яке в масі своїй було панщизняним селянством. Натомість світське парохіяльне духовенство, що обслуговувало сільську українську людність, було якнайтісніше з нею пов'язане і залишалося її єдиним культурним речником. До того ж упродовж цілого XVIII ст. в середовище василіянського монашества зуміла проникнути значна кількість польського елементу, а точніше вихідців із спольщеної українсько-білоруської шляхти, які хоч і належали до східного обряду, але за культурним вихованням і політичною орієнтацією були вже поляками. Ці gente Rutheni, natione Poloni найбільше причинилися до неоправданого привнесення в наш обряд деяких латинських літургійних і обрядових практик.

Справа ускладнювалася тим, що за рішенням Замойського собору 1720 року єпископами в унійній церкві могли бути тільки василіяни. Отож не важко здогадатися, яка доля чекала б на греко-католицьку церкву, якби її єпископат продовжував формуватися з людей, позбавлених руської етнічної свідомості.

Це добре розумів Лев Шептицький, який сам вийшов із василіян і добре знав стан справ у чині, як він сформувався під кінець XVIII ст. Щоб усунути василіян від протекторату над єпископськими катедрами, Л. Шептицький просив австрійський уряд утворити при них капітули, які складалися б виключно зі світських священиків, із середовища яких можна було б обирати кандидатів на єпископські гідності. Крім того, створення капітул при єпископських катедрах Л. Шептицький вважав важливим кроком для зрівняння в правах унійної церкви з церквою латинською, бо досі подібні катедральні капітули мали лиш латинські дієцезії.

І треба сказати, що ці пропозиції Л. Шептицького знайшли сприятливий грунт у Відні. Просвічені монархи Марія Тереза, а ще більше її співреґент Йосиф ІІ ставилися з великим застереженням до інституту чернецтва, намагалися, де тільки можна, обмежити економічну, освітню і місіонерську діяльність чернечих орденів14. Тому вони із зрозумінням поставилися до прохань і жадань львівського єпископа. В результаті, Лев Шептицький виграв судові процеси з василіянами за Святоюрський комплекс, заклав твердий ґрунт для створення єпархіальних капітул вже в недалекому майбутньому, а починаючи з його наступника на львівській єпископській кафедрі Петра Білянського, всі наступні єпископи були до висвячення світськими священиками, майже всі вони вийшли із сільських священицьких родин, здобули освіту у Віденській семінарії Барбареум.

У протистоянні з польським латинським єпископатом і василіянами особливо проявився аристократизм духу і крові Лева Шептицького, його глибоке усвідомлення своєї історичної відповідальності за долю церкви, яку очолював, і народу, з якого вийшов. Мав рацію наш відомий історик Іван Кревецький, коли писав, що "львівський єпископ Лев Шептицький [...] зумів піднестися до тої висоти, що, хоч сам був членом василіянського чину, то загальну справу – добро цілої руської церкви поставив вище від інтересів хоч би свого таки монашого ордену"15.

Відповідну роботу у Відні Лев Шептицький здійснював як за посередництвом галицької крайової влади, так і через своїх агентів у наддунайській столиці. Одним із таких агентів був отець канонік Іван Ґудз. Тяжкі матеріальні обставини змусили його піти на службу до панів Дідушицьких вихователем і вчителем їхніх дітей. У серпні 1773 року він виїхав з ними до Відня, де вони мали продовжити навчання16.

Використовуючи перебування І. Ґудза у Відні та його блискуче знання іноземних мов – німецької, французької, італійської та польської, Лев Шептицький доручив йому, так би мовити, лобіювати в столиці його проекти і пропозиції, з якими він звертався до найвищої австрійської влади17.

У цілому місія о. І. Ґудза у Відні була успішною. Він спілкувався з папським нунцієм у Відні Джузеппе Ґарампі, вів розмови з різними впливовими чиновниками цісарського двору, мав аудієнції у самої цісареви. І скрізь промовляв і діяв згідно інструкцій, даних йому Л. Шептицьким. Він давав додаткові пояснення й обґрунтування постулатам львівського єпископа, зокрема, щодо, заборони польському духовенству перетягати греко-католиків на латинський обряд, стосовно створення єпархіальних капітул, приборкання василіян, організації семінарій для підготовки духовенства. Багато з цього, як ми вже знаємо, було реалізовано18.

Окрім цього Іван Ґудз мав завдання прозондувати ґрунт, як у Відні ставляться, з одного боку, до намагань польського єпископату підпорядкувати своїй юрисдикції греко-католицькі єпархії, а з другого, – до пропозиції Л. Шептицького зробити Львів осідком нової митрополії.

Цей ґрунт о. канонік І. Ґудз прозондував у самої цісареви. У звіті про аудієнцію у Марії Терези, яка відбулася 26 лютого 1775 року, він повідомив, що на його питання, як цісарський двір ставиться до жадань польського єпископату, цісарева рішуче відповіла: "При чому тут латинські єпископи? Маю направду добрих і порядних греко-католицьких єпископів. Чого тільки ваш львівський єпископ вартий!"19

Комплімент Л. Шептицькому з уст найяснішої цісареви, як можна здогадуватися, означав, що вона була добре поінформована про особу львівського єпископа та про його ініціативи. Можливо, навіть, що цісарева мала намір зробити саме Л. Шептицького митрополитом для всіх русинів-уніатів у своїй державі. В кожному разі, існують документальні свідчення, що вже 1774 року у Відні схилялися до думки, що майбутнім митрополитом має бути Л. Шептицький. Одне з таких свідчень – лист згадуваного І. Ґудза до львівського офіціала Антонія Левинського від 9 листопада 1774 року, в якому виразно про це говориться20.

Однак львівський єпископ не став тоді митрополитом, а Львів – столицею митрополії. Фатальна резолюція Йосифа ІІ "відкласти до іншого разу" зняла справу Галицької митрополії ще на якийсь час з порядку денного.

Митрополитом Лев Шептицький таки став, але не галицьким, а київським. У лютому 1778 року помер київський митрополит Филип Володкович і його місце зайняв, згідно канонічного права, його коадьютор з правом наслідства Лев Шептицький. Вже будучи київським митрополитом він продовжував переконувати австрійських монархів, що Австрія просто таки зобов'язана взяти під свій протекторат всі українські землі, що колись належали до Галицько-Волинської держави. Про це він писав, зокрема, у листах на ім'я Марії Терези і Йосифа ІІ, датованих 26 лютого 1778 року21. Однак йому не довго довелося займати цю високу гідність у тодішній греко-католицькій церкві, – якихось п'ятнадцять місяців. На світанку 24 травня 1779 року, перебуваючи в офіційній столиці митрополії Радомишлі, що на Житомирщині, він відійшов у вічність22. В його особі помер великий ієрарх церкви, блискучий політик, патріот, гідний нащадок одного з найвизначніших боярських родів Галичини.

Однак ідея Лева Шептицького про самостійну Галицьку митрополію не зійшла з ним в могилу. Навпаки, ця ідея ожила відразу після його смерті. Вже через два з половиною місяці після похорону митрополита, 5 серпня 1779 року галицьке губернаторство знову підняло клопотання перед Віднем про відновлення Галицької митрополії23. У проекті галицької крайової влади була пропозиція піднести Львівську єпархію до рівня митрополії, підпорядкувати їй греко-католицькі єпархії Угорщини і Трансільванії, а на галицького митрополита поставити мукачівського єпископа Андрія Бачинського, рід якого виводився з Галичини. Як бачимо, пропозиції офіційного Львова з 1779 року в основних пунктах повторювали те, що планувала зробити цісарева Марія Тереза в 1774 році. Однак цей проект надвірним декретом від 30 жовтня 1779 року був відхилений з політичних мотивів. Надвірна канцелярія призналася, що цього зараз неможливо зробити "ex ponderosis motivis politicis" ("через складні політичні обставини") 24. Віденський уряд ще не мав чіткого уявлення, як буде остаточно розв'язане польське питання, тому не квапився з відокремленням галицьких єпархій від тих єпархій, що залишилися під Польщею і Росією. Авторитетний німецький історик церкви, єзуїт Альберт М. Амманн твердить, що і цього разу пропозиція про створення окремої митрополії у Львові була відхилена у Відні "найімовірніше через негативну позицію Угорщини"25.

Тим часом 1780 року монарший трон в Австрійській імперії після смерті Марії Терези одноосібно зайняв її син Йосиф II – славетний цісар-просвітник, батько радикальних соціально-економічних, освітніх і церковних реформ. Йосифінські реформи 80-х рр. XVIII ст. боляче вдарили по католицькій церкві в Австрійській державі. Зросло напруження і у відносинах між Віднем і Апостольською Столицею. Зрозуміло, що за таких обставин було не до галицьких церковних проблем. До того ж новий львівський єпископ Петро Білянський (призначений 30.Х.1779, висвячений у вересні 1781 р.) був утягнений в боротьбу за своє правне визнання. Уже згадувалося, що за постановами Замойського собору 1720 року єпископом в унійній церкві міг бути тільки монах-василіянин. Це правило підтримував і Апостольський Престол. А П. Білянський василіянином не був. Хоч він мав підтримку австрійського уряду, довший час йому доводилося змагатися за визнання й благословення нового київського митрополита Ясона Смогоржевського (1779-1788), а також Риму, тому він не міг вповні присвятити себе справі відновлення Галицької митрополії. Йосифінські реформи, як вже зазначалося, також цьому не сприяли26.

Як це, однак, не парадоксально, а реформи цісаря Йосифа II, які пройшлися буревієм над феодальними устоями і Католицькою церквою Австрії, виявилися корисними для русинів – українців Галичини і для їхньої церкви. Йосифінські реформи прямо зачепили дві соціальні групи, які зберегли свою руську (українську) ідентичність: селян і греко-католицьке духовенство.

Що стосується галицького селянства, то найважливішим заходом, що його запровадив Йосиф II, було зменшення панщини до трьох днів на тиждень і 156 днів на рік з розрахунку на одне селянське господарство. Було суворо заборонено будь-які додаткові повинності поза встановленою панщиною; окремими цісарськими декретами була дозволена організація сіл у громади з правом обирання своїх офіційних осіб; панщизняним селянам було надане право одружуватися без дозволу пана, а також право оскаржувати рішення землевласника та позивати його в органах державної влади. Іван Франко, глибоко проаналізувавши йосифінські реформи та їх наслідки для галицького селянства, писав: "Перший раз тут від непам'ятних часів прийшлося польським панам побачити границі своєї власті та зрозуміти, що за переступлення тих границь по голівці не погладять"27.

Українці Галичини довго пам'ятали, що рабство, в яке їх запрягла стара Польща, знищила Австрія, і що зробив це цісар Йосиф ІІ, який, за словами того ж І. Франка, з юних літ у своїй діяльності керувався "розумом і любов'ю до людей", а тому заслуговує на те, що б і в майбутньому жила "пам'ять нашого народу про сього великого монарха"28. Постать австрійського цісаря Йосифа ІІ і справді заслуговує бути вікопомною в нашому народі, особливо, коли згадаємо, що панщизняне рабство в Західній Україні він знищив саме в той час, як Москва руками цариці Катерини ІІ запрягла в новітнє кріпосницьке рабство вільний козацький народ на сході України (1781 – 1786рр.). Та повернімося до властивої теми.

Стосовно греко-католицького духовенства йосифінські реформи мали той позитив, що вперше цілком реально ставили його в один ряд з духовенством латинським. Продовжуючи лінію своєї матері Марії Терези на покращення матеріального й освітнього рівня українського духовенства, Йосиф II спеціальним указом остаточно звільнив його від відробітку панщини, до чого воно було приневолене за часів старої Польщі. В організації освіти для греко-католицького духовенства Йосиф II пішов ще далі своєї матері: 1783 року у Львові за його розпорядженням була створена державна Генеральна духовна семінарія для підготовки греко-католицького духовенства галицьких єпархій. Наступного 1784 року своїм декретом Йосиф II відкрив у Львові перший на українських землях університет європейського зразка, а в ньому теологічний факультет для підготовки священиків обидвох обрядів. Нарешті 1787 року при Генеральній духовній семінарії був створений так званий "Руський інститут" (Studium Ruthenum), в якому вихованці проходили україномовний курс навчання, опановуючи університетську програму з філософії і богослов'я.

Оцінюючи ті прогресивні зміни, що відбулися в галицькому суспільному й церковному житті з приходом Австрії, відомий український історик та публіцист Іван Лисяк-Рудницький писав: "Благотворні реформи, проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень греко-католицького духовенства. Водночас вплив австрійського "йосифінства" дав змогу греко-католицькій церкві позбавитися від польських пов'язань. Тепер вона була здатна взяти на себе роль української національної церкви"29.

Але поки це сталося, греко-католицькій церкві в Галичині довелося пройти непростий шлях свого інституційно-організаційного оформлення. І найвищим виразом цього оформлення мала стати віднова Галицької митрополії. Тому греко-католицька ієрархія, як тільки траплялася слушна нагода, нагадувала Відневі про цю свою життєво важливу проблему. Черговий крок у цьому напрямку вона зробила 1790 року, одразу після вступлення на престол Леопольда II, який у церковній політиці був значно поступливіший, ніж його попередник Йосиф II. 11 травня 1790 року львівський єпископ Петро Білянський та перемиський владика Максиміліан Рилло вислали своїх генеральних вікаріїв, відповідно Миколая Скородинського та Юліана Шпонрінга, до нового цісаря з петицією, яка містила прохання підтвердити ті привілеї для греко-католицької церкви, що їх дарували попередні цісарі – Марія Тереза та Йосиф II. Крім того, другим пунктом цієї петиції було прохання піднести одного з греко-католицьких єпископів Галичини до гідності митрополита. Єпископи пропонували також, щоб з двох великих єпархій, якими тоді були Львівська та Перемиська, виділити нову, третю єпархію, призначити туди єпископа, і щоб з тих трьох єпископів обрати митрополита30.

Як результат цієї єпископської петиції була поява цісарського диплому від 8 липня 1790 року, в якому Леопольд II ще раз задекларував рівність греко-католицького обряду з латинським. Що стосується справи нової митрополії, то цісар якогось конкретного рішення не прийняв, а відіслав її для дальшого вивчення у відповідні урядові інстанції. Вирішення справи митрополії знову відкладалися на невизначений час31.

Так минуло п'ять років. Настав 1795 рік – рік третього поділу Польщі. В результаті цього поділу польська держава зникла з політичної мапи Європи. Київський унійний митрополит, – а ним тоді був Теодосій Ростоцький, – який досі знаходив такий-сякий притулок на території Польщі, опинився в царстві російських самодержців, а точніше цариці-німки Катерини II. Продовжуючи свою антиукраїнську політику, вона негайно взялася за остаточне знищення на підвладних їй територіях того, що тоді залишалося єдиним сутнісним виявом українства – греко-католицьку церкву. Вона одразу ж видала наказ про скасування Київської унійної митрополії, а митрополитові Т. Ростоцькому наказала явитися в Петербург, де його негайно схопили і відправили під домашній арешт. Йому було суворо заборонено вступати в зв'язок з підлеглими йому єпархіями не тільки за кордоном, в Австрії, але й в Росії.

Скасування Київської митрополії, ізоляція митрополита Т. Ростоцького знову заставили галицьких діячів, церковних і світських, підняти вже вкотре питання про створення окремої митрополії у Львові. 29 квітня 1796 року з ініціативи єпископів галицький крайовий уряд вислав до центрального уряду у Відні проект, за яким Львів мав стати осідком відновленої Галицької митрополії, а львівський єпископ П. Білянський – митрополитом. Для утримання митрополії прогнозувалося виділити з державного фонду 2 тисячі гульденів річної дотації. Знову, як і попереднього разу, крайовий уряд у Львові пропонував підпорядкувати проектованій митрополії греко-католицькі єпархії Угорщини і Трансільванії.

Однак тодішній губернатор Галичини граф фон-Ґайсрук був іншої думки. Він відкинув пропозицію приєднати до майбутньої митрополії Галича закарпатські єпархії, побоюючись, що це може викликати небажане "загострення національних почуттів"32. Та й з митрополією не радив поспішати, бо сумнівався, чи "дірявий релігійний фонд" зможе виділити дві тисячі гульденів річної дотації. Словом, небезпечні "національні почуття" і гроші стали на шляху просування справи вперед.

І все ж проект крайового уряду і міркування губернатора лягли на стіл імператорові Священної Римської Імперії Францу II, який успадкував австрійський престол 1792 року. Ознайомившись з цими документами, він прийняв справді "Соломонове рішення". Цісар виключив можливість приєднання до проектованої митрополії у Львові угорських і трансільванських єпархій, можливо, через все ті ж "національні почуття", а справою відновлення Галицької митрополії звелів далі займатися державній канцелярії. Їй, зокрема, було доручено вивчити питання, чи вилучення окремої Галицької митрополії з Київської не потягне за собою якихось дипломатичних ускладнень. Але тому, що державна канцелярія зволікала з відповіддю, ціла справа знову на якийсь час зависла в повітрі33.

Чому і цього разу Відень залишив справу митрополії без позитивного вирішення, важко сказати. Відомий історик української церкви Атанасій Великий здогадується, що австрійська влада "не бачила для себе в тих часах жодної політичної користі" від окремої Галицької митрополії34.

Можливо, так і було. Але нам здається, що тут діяли більш глобальні причини, які стримували віденський двір від поспішного кроку в цій справі. Нагадаймо, що це були 90-і роки XVIII ст., коли летіли голови коронованим особам і, наче в калейдоскопі, мінялись державні кордони, політичні союзи, долі церков. Не забуваймо, що відновлення Галицької митрополії залежало не тільки від австрійського уряду, але й від Апостольської Столиці. Розв'язок цієї проблеми значною мірою обумовлювався також політикою Росії щодо унійної церкви, яка впродовж 90-их років двічі радикально мінялася. Так, якщо за цариці Катерини II, як знаємо, йшов одвертий наступ на унійну церкву з метою її цілковитого знищення, то вже за її наступника імператора Павла I цей наступ був пригальмований, церкві були повернені деякі права і маєтності. У цій ситуації Апостольський Престол основні зусилля спрямовував на відродження повнокровного інституційно-організаційного життя унійної церкви в Росії, а тому, очевидно, не хотів ускладнювати свої стосунки із Санкт-Петербургом через вилучення галицьких єпархій з-під юрисдикції митрополита Т. Ростоцького, тепер вже російського підданого35. Цим, очевидно, і пояснюється той факт, що відповідні ватиканські структури всіляко стримували пориви галицької ієрархії добитися самостійного митрополичого статусу. Ці ж ватиканські чинники гасили також запал тих у наддунайській столиці, хто підтримував прагнення галицьких греко-католицьких єпископів. До того ж церковна політика Павла I та його сина Олександра I стосовно уніатів подавала надії на покращення умов для римсько-петербурзького зближення. Цілком можливо, що коштом цих же уніатів Рим виторговував у православних самодержавців щось більш важливе для себе.

Задля справедливості треба відзначити, що деяка інертність Риму в справі відновлення Галицької митрополії могла бути зумовлена не так злою волею, як складною ситуацією, в якій опинилася на зламі XVIII – XIX ст. Апостольська столиця внаслідок італійських походів генерала Наполеона Бонапарта. Французькі революційні війська грабували і плюндрували Рим, арештували і ув'язнили папу Пія VI (1775 – 1799), який так і помер на вигнанні. Його наступник Пій VIІ (1800 – 1823), хоч і коронував Наполеона на імператора Франції і уклав з ним конкордат, був також переслідуваний і ув'язнений. Лиш Ватерлоо врятувало цього папу римського від повторення долі його попередника. Отож римським понтифікам дуже часто було не до оперативного вирішення галицьких церковних проблем, коли доводилося вести виснажливу боротьбу за власне виживання36.

Однак самі галицькі єпископи не здавалися. Вони продовжували наполягати на необхідності відновлення самостійної Галицької митрополії. До цього їх змушували обставини як політичного, так і чисто практичного характеру. Зокрема те, що з природним відходом єпископів нікому було висвячувати нових, позаяк митрополит Т. Ростоцький, як вже зазначалося, перебував у Петербурзі під наглядом, і йому було заборонено контактувати із закордонними владиками. 1794 р. помер перемисько-самбірський єпископ Максиміліан Рилло, 1798 р. відійшов у вічність львівський єпископ Петро Білянський, і кожного разу виникала проблема з висвяченням їх наступників. Наприклад, лише 1796 р. був висвячений новий перемисько-самбірський єпископ Анатоній Ангелович.

Наступником Петра Білянського 28 вересня 1798 був призначений його генеральний вікарій Миколай Скородинський. І знову виникла проблема з його висвяченням. Три єпископи з австрійської займанщини – львівський, перемиський і холмський звернулися листовно до митрополита Т. Ростоцького з проханням, щоб, зважаючи на особливі обставини, він передав свої юрисдикційні повноваження над греко-католицькими єпархіями в Австрії холмському єпископу Порфирію Важинському, як найстаршому за віком. Однак на цього листа-прохання митрополит Ростоцький не відповів37.

Позиція Теодосія Ростоцького, незалежно від того, які причини її зумовили, – тиск "священного синоду", чи тодішня "східна політика" Апостольської Столиці, – знову на якийсь час загальмувала справу Галицької митрополії.

Тим часом настало XIX століття, розпочалися наполеонівські війни, а з ними зажевріли надії поляків на відновлення Речі Посполитої в давніх кордонах. Польська панівна верства в Галичині почулася в силі і серед інших жадань, пред'явлених Відневі, знову поставила вимогу віддати греко-католицькі єпархії Галичини і Холмщини під владу латинських єпископів. Пропонували вони це зробити поступово: в разі смерті греко-католицьких єпископів руські єпархії більше не обсаджувати, а русинів-уніатів підпорядкувати латинським ординаріатам відповідних дієцезій38.

Про цей підступний план одразу довідалися українські єпископи і вже в червні 1803 року відправили до Відня генерального вікарія львівської єпархії отця доктора Михайла Гарасевича. Перед ним було поставлено завдання переконати цісаря і папську нунціатуру в необхідності відновлення Галицької митрополії. Цілий місяць пробув М. Гарасевич у Відні, вів переговори з різними високопоставленими особами, багато разів зустрічався з папським нунцієм Северолі, нарешті 15 червня 1803 року був прийнятий Францом II. Імператор заявив, що не має нічого проти створення у Львові окремої митрополії для греко-католиків, але цю справу треба погодити з Римом39.

А Рим устами свого нунція в Австрії архиєпископа Северолі відповів о. М. Гарасевичу: поки живий митрополит Т. Ростоцький, який, крім титула "Київський", має ще титул "і Галицький", питання Галицької митрополії не буде позитивно розв'язане, хіба що сам митрополит на це погодиться.

Після повернення М. Гарасевича до Львова та його інформацій, переданих єпископам, галицькі владики – львівський М. Скородинський і перемиський А.Ангелович 26 жовтня 1803 року надіслали на ім'я Т. Ростоцького листа-прохання, щоб він призначив своїм коад'ютором з правом наступства холмського єпископа Порфирія Важинського, і щоб не заперечував проти відновлення Галицької митрополії.

Митрополит Т. Ростоцький був іншої думки. Він відписав галицьким єпископам (2.II.1804 р.), що існують підстави сподіватися, що новий російський цар Олександр I полегшить долю підданих йому греко-католиків, і єдина Києво-Галицька митрополія знову відродиться у своїх колишніх правах. Тому він не погоджується на розподіл своєї митрополії.

Думка глави церкви заважила, і справа створення окремої митрополії Галича завмерла майже на рік. Смерть митрополита Т. Ростоцького, яка сталася 25 січня 1805 року, знову її оживила. Галицькі єпископи одразу направили до Відня звернення у справі відновлення Галицької митрополії, посилаючись на опрацьовані о. М. Гарасевичем влітку 1803 року документи. Однак політичні і воєнні події, що відбувалися упродовж 1805 року аж ніяк не сприяли позитивному вирішенню цієї затяжної справи. Наполеонівська інтервенція в наддунайську імперію, нещаслива для Австрії битва під Аустерліцом (2.XII, 1805 р.), Пресбурзький мир (26.XII, 1805 р.) відволікли увагу віденського двору від галицьких проблем. Водночас виникли нові перешкоди. Тодішній референт духовних справ при галицькому губернаторстві, якийсь Андреас Цайсль, був рішучим противником світського українського духовенства і вважав справжніми духовними тільки василіян. На вакантні єпископські кафедри в Холмі (єп. П. Важинський помер 9.III,1804 р.) і Львові (єп. М. Скородинський помер 23.V, 1805 р.) він проштовхував кандидатури Василіянського чину. До цієї справи він залучив прокуратора оо. Василіян у Римі о. Йордана Міцкевича і, навіть, папського нунція у Відні архиєпископа Северолі. Але з цього нічого не вийшло. У Відні продовжували з підозрінням ставитися до монаших орденів, в тому числі й василіянського.

На початку 1806 року єпископ А. Ангелович, який від літа 1805 року залишився єдиним греко-католицьким єпископом на цілу Галичину і Холмщину, разом із своїм клиром поновив прохання про відновлення Галицької митрополії. Це прохання перед тим, як бути відправленим до Відня, мусило отримати резолюцію крайового уряду у Львові. Згадуваний референт Цайсль представив справу так, що частина губерніяльних радників, серед яких і сам губернатор Ґайсрук, не підтримали прохання українського духовенства і висловилися за те, щоб греко-католицькі єпархії підпорядкувати латинським єпископам, а вакантні єпархії обсадити василіянами. Однак більшість губерніяльних радників була все ж думки, що русини Австрії заслуговують на власного митрополита, і що їхній обряд не можна упосліджувати. Більшістю голосів галицьке губернаторство підтримало ідею відновлення Галицької митрополії з осідком у Львові, затвердило відповідний документ і відправило до Відня40.

Ціла справа була докладно розглянута в надвірній канцелярії 17 липня 1806 року і було прийнято таке рішення: 1. Відновлення Галицької митрополії для католиків східного обряду з погляду церковного і політичного є корисним і потрібним, позаяк, по-перше, цим буде усунено зовнішні втручання і впливи; по-друге, вповні задовольнить численні прохання у цій справі греко-католицького духовенства; і по-третє, не існує жодних причин політичного і церковного характеру, особливо після смерті митрополита Т. Ростоцького, які б могли перешкодити цьому. 2. Пропозиції меншості галицького губернаторства є рішуче неприйнятними, бо, по-перше, під час приєднання Галичини до монархії численному греко-католицькому населенню краю було обіцяно захист і покровительство цісаря; по-друге, в разі не задоволення жадань греко-католицького духовенства і його пастви, воно може зневіритися в унії і звернути свої погляди на схід, до Росії, що ледве чи схвалить Апостольська Столиця; і по-третє, галицький крайовий уряд до цього часу ніколи не вів мови про інкорпорацію руських єпархій у польські, а завжди наполягав на необхідності створення окремої греко-католицької митрополії. 3. Мова йде не про створення нової, а про відновлення давньої Галицької митрополії. Осідком її має бути Львів. 4. Майбутньому митрополитові встановити грошову дотацію в сумі 10000 флоринів щорічно. 5. Митрополитом призначити перемисько-самбірського єпископа Антонія Ангеловича, а не пропонованого губернською владою перемиського вікарія, василіянина Юліана Шпонрінга41.

Далі справа виглядала так. Імператор Франц II повністю підтримав це рішення надвірної канцелярії і вже як цісар Франц I скріпив його своїм підписом 11 вересня 1806 року. Цього ж дня відповідний документ був відправлений до Риму на папське благословення.

Здавалося тепер, що нарешті все щасливо закінчиться. Та тут знову втрутився московський фактор. Довідавшись, що віденська надвірна канцелярія 17 липня схвалила рішення про відновлення Галицької митрополії, цар Олександр I 24 липня видав указ про призначення полоцького унійного єпископа Іраклія Лісовського "митрополитом для уніатів Росії"42. Це призначення ще на якийсь час відклало вирішення справи Галицької митрополії у Римі. Але тільки "на якийсь час", бо після чергових довідок, запитів, роз'яснень і меморіалів різних ватиканських конґреґацій і державного секретаріату все ж на початку наступного 1807 року з надр Апостольської Столиці вийшов довгоочікуваний документ: булла папи Пія VII під назвою "In universalis Ecclesiae regimine" ("В управлінні вселенської церкви"), – без перебільшення історичний документ, який благословив і реґламентував відродження древньої Галицької митрополії. Ця булла в оригіналі датована, як це споконвіку велося в Римській курії, за давньоримським календарем "восьмим днем [до] березневих календ" (octаvo Kalendas Martii), тобто 22 лютого 1807 року43. За цією буллою, новопостала Галицька митрополія вилучалася з-під юрисдикції матірної Київської митрополії і включала в себе три єпархії: Львівську, яка була піднесена до рангу архиєпархії, Перемиську і Холмську. Окремим папським бреве від 16 березня того ж року митрополитом призначався Антоній Ангелович44. І хоч ці важливі папські документи для того, щоб вступити в силу, мали, за традицією, ще пройти юридичну експертизу, чи не суперечать вони законам Австрійської держави, саме день підписання його римським понтифіком і є днем канонічного відновлення Галицької митрополії. Після докладного вивчення духу і букви цих папських документів, цісар Франц I 6 серпня 1808 року видав так зване Placetum Regium, тобто диплом, який надавав їм юридичної сили на території Австрійської імперії. Це відкрило шлях митрополитові-номінантові Антонію Ангеловичу на Святоюрську гору45. З його інсталяцією на галицький митрополичий престол, яка відбулася 25 вересня 1808 року в соборі Св. Юра у Львові, розпочалося реальне, повнокровне функціонування нової-старої митрополії, яка поступово стала перебирати на себе роль головної духовної і політичної інституції галицького українства.

На закінчення спробуємо відповісти на питання: що дало відновлення Галицької митрополії 1807 року для релігійно-церковного, національного та культурного розвитку Галичини і України в цілому? Відповідь даємо у формі таких узагальнених висновків:

По-перше, відродження галицького митрополичого престолу у Львові дало могутній поштовх для трансформації греко-католицької церкви в національну церкву українського народу. За умов, коли польські церковні кола в Галичині намагалися підпорядкувати своїй адміністративній та духовній владі галицькі греко-католицькі єпархії, і коли в Російській імперії українське православ'я було позбавлене будь-яких можливостей самостійного церковного життя, а унійна церква поступово була ліквідована, відновлення самостійної митрополичої церкви київської святоволодимирської традиції на українських землях, що залишилися поза засягом Польщі і Росії, врятувало питоме українське християнство від небезпеки розчинитися в польському латинському католицизмі і російському синодальному православії. З відновленням митрополії Галича була збережена помісність Київської церкви, продовжена канонічна спадкоємність її ієрархії. Як у ХІІІ ст. Галицько-Волинське князівство перейняло і продовжило державно-політичну традицію старої Київської держави, так тепер Галицька митрополія стала законною спадкоємницею матірної Київської митрополії, продовжувачкою її канонічних прав і обрядових особливостей.

По-друге, відновлення Галицької митрополії з осідком у Львові значно підняло національний престиж галицьких українців, адже досі в Галичині свої власні церковні провінції на чолі з митрополитами мали тільки зайшлі національні групи – поляки і вірмени. Тепер українці, маючи авторитетний духовний провід в особі митрополитів, могли вже серйозно претендувати на своє особливе місце в політичному житті краю.

По-третє, відновлення Галицької митрополії 1807 року позитивно вплинуло на прискорення культурних процесів у галицькому суспільстві. До такого висновку прийшли майже всі історики, що писали на цю тему, але найкраще сформулював його Іван Франко. Глибоко проаналізувавши наслідки "утворення галицько-руської митрополії" для культурного прогресу галицького українства, він писав, що воно дало основний поштовх для розвитку народного шкільництва в Галичині, для значного розгортання мовних та історичних студій серед галицьких українців, для зародження красного письменства народною мовою. Сказано вичерпно і слушно.

І по-четверте, релігійно-церковний, політичний і культурний прогрес галицького українства, стимульований і координований відродженим греко-католицьким митрополичим престолом у Львові, привів до того, що Галичина у своєму національному розвитку під кінець ХІХ століття перетворилася на своєрідніий П'ємонт загальноукраїнських національно-державницьких змагань. А це означає, що відновлення Галицької митрополії двісті років тому мало позитивне значення не тільки для майбутнього Галичини, але й для цілої України.

i

1 Про ситуацію, що склалася для унійної церкви після поділів Польщі, див.: Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1880. – Bd. 2. – S. 655 seq.; Великий А.Г. З літопису християнської України. Церковно-історичні лекції з Ватикану. – Рим: Вид.-во оо.Василіян, 1975. – Т. VII. – C. 28-32; 75-175; Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архиєреїв з узглядненням важніших подій Української Церкви й народу – Рим, 1979. – Ч. ІІІ.- С. 25-38; 63-72.

2 Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. – Leopoli, 1862. – P. 566; Amman A.M. Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte. – Wien, 1950. – S. 636-637.

3 Меморіал Л. Шептицького, написаний по-латині, опублікував В. Хотковський у своїй праці: Chotkowski W. Historya polityczna Koіścoła w Galicyi za rządów Maryi Teresy. – Kraków, 1909. – T. 2. – S. 513-515 (Dodatki). Стислий виклад змісту на сто. 408-410. Тут і далі ми користуємося цією публікацією.

4 Chotkowski W. Op. cit., p. 410.

5 Див.: Великий А. Г. Цит. Праця. – С. 174.

6 Harasiewicz M. Op. cit., p. 579.

7 Chotkowski W. Op. cit., p.412.

8 Ibidem. – р. 415-416.

9 Ibidem. – р. 417.

10 Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p. 558-561; Петрушевич А.С. Сводная Галичско-русская летопись с конца 1772 до конца 1800 года. – Львов, 1899. – Ч. III. – C. 60-63; Malinowski M. Kirchen- und Staats-Satzungen des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien. – Lemberg, 1861 – S. 304-306.

11 Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p. 646-648.

12 Андрохович А. Віденське Barbareum. Історія королівської генеральної греко-католицької семінарії при церкві св. Варвари у Відні з першого періоду її існування (1775-1784) / Праці гр.-кат. Богословської Академії у Львові. Т. І-ІІ. – Львів, 1935. – Ч. 1. – С. 43-213; Ammann A.M. Op. cit., p. 634.

13 Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p......; Петрушевич А.С. Цит. праця. – С. 41-45; Про суть конфлікту Л. Шептицького з василіянами див.,: Winter E. Nationale und religiöse Kämpfe in Galizien in der zweiten Hälfte des 18. Jahrhunderts // Historisches Jahrbuch. – Köln, 1939. – Bd. 59. – S. 27-34.

14 Химка І.-П. Греко-католицька церква і національне відродження в Галичині 1772-1918 // Ковчег: Збірник статей з церковної історії. – Львів, 1993. – Ч. 1. – С. 69.

15 Кревецький І. Галичина в другій половині ХVІІІ ст. Огляд нових праць // Записки НТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. V. – С. 49.

16 Петрушевич А.С. Цит. праця. – С. 50.

17 Матеріали, що висвітлюють місію о. І. Ґудза див.: Національний музей у Львові. Відділ рукописів та стародруків. Ркл. – 129, 130, 131, 132, 133, 134, 135. Див. також: Harasiewicz M. Op. cit., p. 562 seq.; Malinowski M. Op. cit., p. 301 seq, passim; Петрушевич А.С. Цит. праця. – С. 50, 79-80.

18 Високу оцінку діяльності о. І. Ґудза дають чужі історики. Див.: Korczok A. Die griechisch-katholische Kirche in Galizien / Osteuropa – Institut in Breslau: Quellen und Studien. – 5-e Abteilung: Religionswissenschaft. – Leipzig- Berlin, 1921. – Heft 1. – S61-62; Winter E. Op. cit., p. 32; Вінтер Е. Візантія та Рим у боротьбі за Україну: 955-1939 / Пер. з нім. – Прага, 1944. – С. 133-134.

19 Цит. за: Malinowski M. Op. cit., p. 373-374; Harasiewicz M. Op. cit., p. 569.

20 Harasiewicz M. Op. cit., p.579; Chotkowski W. Op. cit., p.414.

21 Chotkowski W. Op. cit., p.515-518.

22 Harasiewicz M. Op. cit., p. 576

23 Pelesz J. Op. cit. p. 657; Harasiewicz M. Op. cit., p. 579.

24 Harasiewicz M. Op. cit., p. 580.

25 Ammann A.M. Op. cit., p. 638.

26 Великий А. Г. Цит. праця. – С. 176.

27 Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині // Зібр. тв. у 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 47. – С. 33.

28 Там само. – С. 38.

29 Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. В 2 т. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 415.

30 Pelesz J. Op. cit. p. 657.

31 Великий А. Г. Цит. праця. – С. 177.

32 Pelesz J. Op. cit. p. 661.

33 Ibidem.

34 Великий А. Г. Цит. праця. – С. 177.

35 Див.: Нагаєвський І. Цит. праця. – С......

36 Там. Само. – С. 72-85.

37 Pelesz J. Op. cit. p. 662.

38 Ibidem. – Р. 663.

39 Ibidem. – Р. 663-664; Великий А. Г. Цит. праця. – С. 179.

40 Pelesz J. Op. cit. p. 664-665.

41 Ibidem. – Р. 666-667.

42 На залежність цього указу царя Олександра І від рішення австрійського уряду про віднову Галицької митрополії вказував папський нунцій у Петербурзі кардинал Лоренцо Літта в меморіалі до Конґреґації Поширення Віри. Див.: Нагаєвський І. Цит. праця. – С. 80.

43 Ця булла опублікована у вид.: Bullarium Benedicti XIV. Continuatio. – T. VII. – Pars 1. Pii VII. – Prati, 1850. – N474. – P. 894-899; De Martinis R. Iuris Pontificii de Propaganga fige. Pars 1., T. IV. – Romae, 1891. – N 28. – P. 493-497; Harasiewicz M. Op. Cit., p. 790-799; Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). – Vol. II (1700-1953). Edit. A.G.Welykyj / Analecta OSBM. – Romae, 1954. – Sec. II. – Sec. 3. – N.871. – P. 313-319.

44 Опубліковано у вид.: Documenta Pontificum Romanorum. – N872. – Р. 319-320.

45 Про завершальний акорд змагань за відновлення Галицької митрополії див.: Пастирський лист митрополита А. Ангеловича від 25 вересня 1808 р. у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p. 787-790. Див. також: Паславський І. Антоній Ангелович та його місце в історії української церкви // Львів (1256-2006): Церква і суспільство. Статті й матеріали. – Львів:"Логос", 2006. – С. 90-98.

1 Про ситуацію, що склалася для унійної церкви після поділів Польщі, див.: Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1880. – Bd. 2. – S. 655 seq.; Великий А.Г. З літопису християнської України. Церковно-історичні лекції з Ватикану. – Рим: Вид.-во оо.Василіян, 1975. – Т. VII. – C. 28-32; 75-175; Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архиєреїв з узглядненням важніших подій Української Церкви й народу – Рим, 1979. – Ч. ІІІ.- С. 25-38; 63-72.

2 Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. – Leopoli, 1862. – P. 566; Amman A.M. Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte. – Wien, 1950. – S. 636-637.

3 Меморіал Л. Шептицького, написаний по-латині, опублікував В. Хотковський у своїй праці: Chotkowski W. Historya polityczna Koіścoła w Galicyi za rządów Maryi Teresy. – Kraków, 1909. – T. 2. – S. 513-515 (Dodatki). Стислий виклад змісту на сто. 408-410. Тут і далі ми користуємося цією публікацією.

4 Chotkowski W. Op. cit., p. 410.

5 Див.: Великий А. Г. Цит. Праця. – С. 174.

6 Harasiewicz M. Op. cit., p. 579.

7 Chotkowski W. Op. cit., p.412.

8 Ibidem. – р. 415-416.

9 Ibidem. – р. 417.

10 Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p. 558-561; Петрушевич А.С. Сводная Галичско-русская летопись с конца 1772 до конца 1800 года. – Львов, 1899. – Ч. III. – C. 60-63; Malinowski M. Kirchen- und Staats-Satzungen des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien. – Lemberg, 1861 – S. 304-306.

11 Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p. 646-648.

12 Андрохович А. Віденське Barbareum. Історія королівської генеральної греко-католицької семінарії при церкві св. Варвари у Відні з першого періоду її існування (1775-1784) / Праці гр.-кат. Богословської Академії у Львові. Т. І-ІІ. – Львів, 1935. – Ч. 1. – С. 43-213; Ammann A.M. Op. cit., p. 634.

13 Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p......; Петрушевич А.С. Цит. праця. – С. 41-45; Про суть конфлікту Л. Шептицького з василіянами див.,: Winter E. Nationale und religiöse Kämpfe in Galizien in der zweiten Hälfte des 18. Jahrhunderts // Historisches Jahrbuch. – Köln, 1939. – Bd. 59. – S. 27-34.

14 Химка І.-П. Греко-католицька церква і національне відродження в Галичині 1772-1918 // Ковчег: Збірник статей з церковної історії. – Львів, 1993. – Ч. 1. – С. 69.

15 Кревецький І. Галичина в другій половині ХVІІІ ст. Огляд нових праць // Записки НТШ. – Львів, 1909. – Т. 91. – Кн. V. – С. 49.

16 Петрушевич А.С. Цит. праця. – С. 50.

17 Матеріали, що висвітлюють місію о. І. Ґудза див.: Національний музей у Львові. Відділ рукописів та стародруків. Ркл. – 129, 130, 131, 132, 133, 134, 135. Див. також: Harasiewicz M. Op. cit., p. 562 seq.; Malinowski M. Op. cit., p. 301 seq, passim; Петрушевич А.С. Цит. праця. – С. 50, 79-80.

18 Високу оцінку діяльності о. І. Ґудза дають чужі історики. Див.: Korczok A. Die griechisch-katholische Kirche in Galizien / Osteuropa – Institut in Breslau: Quellen und Studien. – 5-e Abteilung: Religionswissenschaft. – Leipzig- Berlin, 1921. – Heft 1. – S61-62; Winter E. Op. cit., p. 32; Вінтер Е. Візантія та Рим у боротьбі за Україну: 955-1939 / Пер. з нім. – Прага, 1944. – С. 133-134.

19 Цит. за: Malinowski M. Op. cit., p. 373-374; Harasiewicz M. Op. cit., p. 569.

20 Harasiewicz M. Op. cit., p.579; Chotkowski W. Op. cit., p.414.

21 Chotkowski W. Op. cit., p.515-518.

22 Harasiewicz M. Op. cit., p. 576

23 Pelesz J. Op. cit. p. 657; Harasiewicz M. Op. cit., p. 579.

24 Harasiewicz M. Op. cit., p. 580.

25 Ammann A.M. Op. cit., p. 638.

26 Великий А. Г. Цит. праця. – С. 176.

27 Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині // Зібр. тв. у 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 47. – С. 33.

28 Там само. – С. 38.

29 Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. В 2 т. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 415.

30 Pelesz J. Op. cit. p. 657.

31 Великий А. Г. Цит. праця. – С. 177.

32 Pelesz J. Op. cit. p. 661.

33 Ibidem.

34 Великий А. Г. Цит. праця. – С. 177.

35 Див.: Нагаєвський І. Цит. праця. – С......

36 Там. Само. – С. 72-85.

37 Pelesz J. Op. cit. p. 662.

38 Ibidem. – Р. 663.

39 Ibidem. – Р. 663-664; Великий А. Г. Цит. праця. – С. 179.

40 Pelesz J. Op. cit. p. 664-665.

41 Ibidem. – Р. 666-667.

42 На залежність цього указу царя Олександра І від рішення австрійського уряду про віднову Галицької митрополії вказував папський нунцій у Петербурзі кардинал Лоренцо Літта в меморіалі до Конґреґації Поширення Віри. Див.: Нагаєвський І. Цит. праця. – С. 80.

43 Ця булла опублікована у вид.: Bullarium Benedicti XIV. Continuatio. – T. VII. – Pars 1. Pii VII. – Prati, 1850. – N474. – P. 894-899; De Martinis R. Iuris Pontificii de Propaganga fige. Pars 1., T. IV. – Romae, 1891. – N 28. – P. 493-497; Harasiewicz M. Op. Cit., p. 790-799; Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). – Vol. II (1700-1953). Edit. A.G.Welykyj / Analecta OSBM. – Romae, 1954. – Sec. II. – Sec. 3. – N.871. – P. 313-319.

44 Опубліковано у вид.: Documenta Pontificum Romanorum. – N872. – Р. 319-320.

45 Про завершальний акорд змагань за відновлення Галицької митрополії див.: Пастирський лист митрополита А. Ангеловича від 25 вересня 1808 р. у вид.: Harasiewicz M. Op. cit., p. 787-790. Див. також: Паславський І. Антоній Ангелович та його місце в історії української церкви // Львів (1256-2006): Церква і суспільство. Статті й матеріали. – Львів:"Логос", 2006. – С. 90-98.

__________

3. Дискусійні питання в історіографії відновлення Галицької митрополії 1807 року

Процес другого відродження Галицької митрополії тривав рівно тридцять п'ять років: від осени 1773 року, коли ідея відновлення митрополії Галича була висунута вперше, до осени 1808 року, коли на галицький митрополичий престол у Львові зійшов перемиський єпископ Антоній Ангелович.

Про історію відновлення Галицької митрополії в 1773-1808 рр. існує значна наукова література, хоча досі немає ще окремого монографічного опрацювання цієї цікавої і важливої теми. На сьогоднішній день маємо низку розвідок, статей, окремих нарисів, а також спеціальних розділів у загальних курсах історії церкви, в яких висвітлюються різні аспекти процесу, який на початку XIX ст. привів до поновного розділення матірної Київської митрополії на власне Київську і Галицьку.

Авторами цих досліджень є українські і закордонні вчені. Назвімо тут найважливіші імена. З українського боку – це Михайло Гарасевич, Михайло Малиновський, Юліан Пелеш, Іван Рудович, Кирило Студинський, Григір Лужницький, Атанасій Великий, Мирон Стасів, Ісидор Нагаєвський, Іриней Назарко, Софрон Мудрийi.

З іноземних вчених на відзначення заслуговують: поляк Владислав Хотковський, а також німці Антон Корчок, Едуард Вінтер і Альберт Амманнii.

Названі вчені багато зробили для віднайдення, опублікування та аналізу першоджерел із львівських, віденських і римських архівів, які прямо або дотично стосуються даної теми. Завдяки їхнім публікаціям і дослідженням багато аспектів історії відновлення Галицької митрополії 1773-1808 рр. знайшли менш-більш повне висвітлення.

Однак дотеперішня історіографія залишила в спадщину низку проблем, яких або не в силах була розв'язати, або ж сама породила.

Однією з таких дискусійних проблем є проблема, хто був ініціатором відновлення Галицької митрополії. Ця проблема включає два питання: по-перше, де виникла ця ідея – у Львові, Відні чи Римі, і по-друге, хто першим її висунув: представники церковних кіл, чи світські політики?

У науковій літературі щодо цього існують різні погляди. Так, деякі вчені вважають, що ініціатором цієї акції був Відень, зокрема тамтешній центральний уряд. Зокрема, Юліан Пелеш, автор двотомної німецькомовної "Історії унії руської церкви з Римом" твердить, що питання відновлення Галицької митрополії було підняте вже 1774 р. і "саме з боку віденського уряду" (und zwar von Seite der Wienerregierung) iii. Ю.Пелеш роз'яснює, що у Відні, задумуючись над тим, як полегшити утруднене функціонування галицьких греко-католицьких єпархій, котрі внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) виявилися ізольованими від головного церковного проводу, прийшли до висновку, що "природним і найпростішим способом було б відновлення древньої Галицької митрополії"iv. При цьому Ю.Пелеш натякає, що на цю думку могли наштовхнути Відень закарпатські русини, які приблизно тоді ж ініціювали створення власної митрополії в Мукачеві на чолі з тамтешнім єпископом Андрієм Бачинськимv.

На Відень, як на місце, звідки вийшла ініціатива відновлення Галицької митрополії, вказував Іван Франко. В одній із своїх ранніх робіт він твердив, що це була чисто політична акція, за допомогою якої австрійський уряд намагався "відвернути українське духівництво в Галичині від зв'язку з російськими уніатами"vi. Своєю чергою Атанасій Великий висловив погляд, близький до попередніх, що ініціатива в справі Галицької митрополії вийшла з Відня і Риму. А.Великий писав: "австрійська влада нерадо дивилась на встрявання закордонних ієрархів у церковні справи Австро-Угорщини. У Відні та в Римі було негайно поставлене питання про можливість відновлення давньої Галицької митрополії та підчинення їй тих єпархій, що опинилися в Австро-Угорщині, з Мукачівською включно"vii.

Тези А.Великого повторює Софрон Мудрий у своєму "Нарисі історії Церкви в Україні", де пише: "Австрійський уряд почав робити заходи в Римі, щоб відновити давню Галицьку митрополію та піддати її владі ті єпархії, які опинилися в Австро-Угорщині, з Мукачівською включно"viii. Далі С.Мудрий твердить, що змагання за відновлення Галицької митрополії пройшло дві стадії: на першій стадії ініціаторами і промоторами відновлення митрополії були "політичні австрійські кола", а церковна ієрархія цього "тоді собі не бажала"ix. Тільки на другій стадії змагань за митрополію "український клир і єрархія" включилися в цю справу й активно її продовжувалиx.

На відміну від згаданих вище дослідників німецький історик А.Амманн вважає, що ініціатива в справі Галицької митрополії вийшла не з Відня, а зі Львова, і то з боку галицької губернської влади. Говорячи про ініціаторів і промоторів відновлення митрополії, А.Амманн твердить, що це "були не єпископи, яким на цьому мало б вельми залежати, і не центральний віденський уряд, який цим особливо не переймався", а крайовий уряд Галичини, який у цій справі зробив найбільшеxi. На Галичину як місце, де "дуже скоро виринув план власної самостійної митрополії" ще раніше вказував інший німецький вчений Антон Корчокxii.

Про Галичину, і конкретно Львів, як місце, де зродилася ідея відродження історичної митрополії Галича, говорять також інші історики. Це виразно проступає з матеріалів фундаментальних праць М.Герасевича, М.Малиновського, В.Хотковського, К.Студинського та ін. Саме в працях цих вчених наведені численні документи і матеріали, які недвозначно показують, що ідея окремої західноукраїнської церковної провінції, незалежної від влади київських митрополитів, які не зі своєї волі опинилися поза межами України, і під тиском зовнішніх чинників утратили пастирський зв'язок з місцевими єпархіями, виникла саме в Галичині, у Львові, а її ініціатором і першим речником був тодішній львівський єпископ Лев Шептицький.

У попередньому розділі, спираючись на історичні документи, ми показали, що вже восени 1773 року, всього через рік після приєднання Галичини до Австрії, Л.Шептицький опрацював спеціальний меморіял на ім'я галицького губернатора графа Перґена, в якому, окрім викладу різних проблем, з якими зіткнулася унійна церква в останні десятиліття старої Польщі, була запропонована ціла програма, як ці проблеми найкраще розв'язати не тільки для добра галицьких українців, але й з користю для Австрійської держави. З цим меморіалом, який мав таємний характер, львівський єпископ просив графа Перґена ознайомити цісареву Марію Терезуxiii.

Серед різних прохань і пропозицій цього меморіалу була ідея про створення окремої митрополії для греко-католиків Галичини. Цю ідею Л.Шептицький пропонував здійснити двома способами: або відновити давню Галицьку митрополію у складі двох єпархій – львівсько-галицько-кам'янецької та перемисько-самбірської, або перенести осідок Київської митрополії до Львова, і звідти керувати всіма греко-католицькими єпархіями, що залишилися в обкраяній Польщі, і тими, що відійшли до Росії. Цей другий варіант, на думку Л.Шептицького, був би особливо вигідний Австрійській державі, бо вона через митрополита у Львові мала б можливість впливати не тільки духовно, але й політично на всіх українців-уніатів поза її межамиxiv.

Піонерську роль Л.Шептицького в справі відновлення Галицької митрополії відзначають також такі дослідники, як І.Рудович, В.Хотковський, А.Корчок, І.Назарко, І.Нагаєвський, М.Стасів та ін.xv

Таким чином, відповідь на поставлені вище дискусійні питання, що стосуються місця й середовища, в якому виникла ідея відновлення Галицької митрополії після 1772 року, є, на наш погляд, очевидною: ця ідея зродилася в Галичині, конкретно у Львові, в середовищі греко-католицького духовенства, а її першим речником і подвижником був тодішній львівський єпископ Лев Шептицький зі славного роду галицьких боярів Шептицьких.

Без сумніву, в справі відновлення Галицької митрополії крайова влада у Львові відіграла важливу роль. Численні документи і матеріали свідчать, що вона неодноразово піднімала цю справу у Відні, і практично завжди, за винятком одного випадку, коли на початку 1806 року частина крайових радників на чолі з тодішнім губернатором фон Ґайсруком висловилася протиxvi, одностайно схвалювала і, говорячи сучасною політичною мовою, лобіювала у Відні ідею створення окремої греко-католицької митрополії для Галичини. Отже ті вчені, які наголошують на активній ролі галицької крайової влади, мають, без сумніву, слушність.

Однак важко уявити, щоб нова австрійська влада у Львові, яка щойно почала освоюватись у чужому й незнаному їй краї, могла сама догадатися до ідеї окремої галицької митрополії без ініціативи та інспірацій місцевої ієрархії та без погодження з нею. Ми бачили вище, що вже на самому початку австрійського панування в Галичині ніхто інший, як львівський єпископ Лев Шептицький склав спеціальний меморіал на ім'я першого губернатора Галичини Перґена, в якому вперше обґрунтував ідею про необхідність окремої митрополії для Галичини. Відомо також, що протягом 1774-1775 рр. цю справу форсував у Відні канонік о.Іван Ґудз, довірена особа єпископа Л.Шептицькогоxvii. Та й в наступні роки, кожного разу, як проблема Галицької митрополії висувалася на перший план, за цим стояли галицькі єпископи. Так було 1790 року, коли на цісарський трон зійшов Леопольд II, так було після третього поділу Польщі 1795 року, коли Київська митрополія в Росії була ліквідована, а митрополит Теодосій Ростоцький був інтернований в Петербурзі. Активна позиція греко-католицького єпископату Галичини (а після 1795 р. і Холмщини) виразно проступає і в ініціативах та домаганнях 1798, 1803 та 1806 роківxviii. Єдиний випадок, коли галицька губерніальна влада виступила самостійно за створення нової митрополії, мав місце в серпні 1779 року. Але це було після смерті львівського єпископа і на той час київського митрополита Лева Шептицького (24.V. 1779 р.), коли греко-католицька церква в Галичині була обезглавлена, і до висвячення нової ієрархії не було кому виступати з подібними домаганнямиxix. Саме цим, на наш погляд, слід пояснювати самостійну ініціативу галицького крайового уряду з серпня 1779 року.

Інша проблема, що потребує уточнення, це – датування ерекційної булли папи Пія VII "In universalis Ecclesiaе regimine", якою канонічно була відновлена Галицька митрополія.

У науковій літературі щодо цього існує явний різнобій. Одні автори датують буллу місяцем лютим, інші – березнем, а ще інші – квітнем 1807 року. Ба, більше, немає узгодженості дослідників і щодо конкретних чисел того чи іншого місяця, коли, на їхню думку, був підписаний цей важливий для історії нашої церкви документ.

Що стосується тих авторів, які вважають, що булла з'явилася в місяці лютому, то одні з них твердять, що це сталося 24-го, інші – 23-го, а ще інші – 22 лютого. Зокрема, український видавець булли о. Атанасій Великий датує її днем "24 лютого"xx. За ним цю дату повторюють й інші українські дослідники, зокрема Ісидор Нагаєвський і Софрон Мудрийxxi.

Натомість деякі іноземні дослідники історії церкви в Україні вказують на "23 лютого" як день появи булли "In universalis Ecclesiaе regimine". Таку дату визначають, зокрема, німці Антон Корчок і Альберт Амманнxxii.

Знову ж таки, в деяких публікаціях подано "22 лютого" як день підписання булли про відновлення Галицької митрополії. Згадуваний німецький професор А.Корчок в іншому місці своєї праці подає саме цю датуxxiii. На 22 лютого вказують також німецькі видавці фрагменту цієї булли з 1876 р.xxiv

Отже, хто з названих видавців і дослідників булли "In universalis Ecclesiaе regimine" правильно її датує? Спробуймо це з'ясувати.

Одразу відзначимо, що ті автори, які вказують на лютий як місяць появи булли, мають абсолютну рацію. Про це недвозначно говорить сам текст булли, а точніше її кінцівка, де подана дата за давньоримським календарем: "восьмого дня [до] березневих календ" (octavo Kalendas Martii),xxv а це виразно вказує на лютий. Справа в тому, що за правилом переведення давньоримського датування на григоріанський календар відлік днів здійснюється назад від вказаних календ. Календи в давньоримському календарі – це перший день кожного місяця, який враховується при відліку. Наприклад, якщо маємо давньоримську дату quinto kalendas Julii, тобто "п'ятого дня липневих календ", то григоріанську дату вираховуємо так: 1-ий день – 1 липня, 2-ий день – 30 червня, 3-ий день – 29 червня, 4-ий день – 28 червня і 5-ий день – 27 червня. Отже "п'ятий день липневих календ" падає на 27 червня григоріанського календаря. При цьому необхідно пам'ятати про кількість днів у місяці, який передує вказаним календам: 30 чи 31, і відповідно до цього здійснювати обчислення.

Складніша ситуація з обчисленням березневих календ, бо тут справу маємо з нестандартним місяцем лютим, який налічує всього 28 днів, а кожного четвертого року, так званого високосного, – 29 днів. І саме на цьому дослідники часто спотикаються.

Щоб не припуститися помилки і нам при обчисленні властивої дати нашої булли, спершу уточнім: булла з'явилася 1807 року, а це був звичайний рік, значить місяць лютий мав 28 днів. А тепер спробуймо відчислити вісім днів назад, враховуючи 1-е березня... Простий підрахунок показує, що це 22 лютого. До речі, всі підручники з хронології, які містять спеціальні таблиці, що полегшують визначення давньоримського датування за сучасним григоріанським календарем, і які були нам доступні, кладуть "восьмий день березневих календ" на 22 лютогоxxvi. Не випадково німецькі видавці фрагменту булли в уже цитованому "Collectio Lacensis" з 1876 р. датують її днем 22 лютогоxxvii.

Звідки А.Великий та інші українські історики взяли дату "24 лютого", а німецькі дослідники А.Корчок і А.Амманн – "23 лютого", – важко сказати. Та позаяк вони не обґрунтовують свого датування, а лише фіксують конкретні числа, то доводиться визнати, що їхні дати – або друкарський недогляд*, або ж допущена ними помилка при обчисленні березневих календ, котре, як вже зазначалося, є дещо специфічним з уваги на нестандартність лютого в порівнянні з іншими місяцями року. Таким чином, число "22 лютого" є найвідповіднішою датою ерекційної булли папи Пія VII "In universalis Ecclesiaе regimine", і саме цей день слід вважати днем канонічного відновлення Галицької митрополії 1807 року.

А тепер візьмімося за тих авторів, які датують буллу місяцем березнем, а то й квітнем 1807 року. Отже, які вони мали для цього підстави? Спробуймо в цьому розібратись.

Насамперед нагадаймо, що в справі відновлення митрополії Галича Апостольська Столиця видала два документи: перший – булла "In universalis Ecclesiaе regimine", а другий – папське бреве "Romani Pontificis" про затвердження єпископа Антонія Ангеловича предстоятелем відновлюваної митрополії. Цей другий документ був підписаний Пієм VII в березні 1807 року, про що виразно свідчить дата в оригіналі, яка також подана за давньоримським календарем: decimoseptimo Kalendas Aprilis, тобто "сімнадцятого дня [до] квітневих календ"xxviii. Сімнадцятий день квітневих календ у переведенні на григоріанський календар, згідно загальноприйнятого правила, означає "16 березня". Цю дату одностайно визнають практично всі дослідники. Наприклад, І.Нагаєвський пише, що "окремим бреве з 16 березня 1807 року папа затвердив владику Антонія Ангеловича з Перемишля першим митрополитом відновленої Галицької митрополії та наділив йому палліум, символ повноти пастирської влади"xxix.

Маючи на увазі передусім папське бреве від 16.III.1807 р., А.Ангелович у своєму пастирському листі від 25 вересня 1808 р., яким він повідомляв духовенство і вірних про своє сходження на галицький митрополичий престол, написав, що папа Пій VII "буллою своєю под днем 15 цвітня 1807 року... востановленіє старожитной митрополии Галицкой" утвердив і благословивxxx.

У цьому пастирському листі А.Ангелович припустився двох неточностей. По-перше, він прийняв за один документ буллу "In universalis Ecclesiaе regimine" і бреве "Romani Pontificis", яким він, Ангелович, призначався першим митрополитом, і звів їх до одної дати – "15 цвітня". Можливо А.Ангелович зробив це під впливом свого найближчого співробітника о.М.Гарасевича, бо останній у своїй вже не раз цитованій тут праці твердить про щось подібне: "Під днем 16 березня 1807 р. з'явилися булли, перша з яких починалася "In universalis Ecclesiaе regimine" і відновлювала древню галицьку митрополію, а друга під назвою "Romani Pontificis..." призначала митрополитом А.Ангеловича"xxxi. По-друге, А.Ангелович замість числа "16" подав число "15". Можливо, це був друкарський недогляд. До речі, згадуваний вже раніше І.Рудович також приймав буллу і бреве за один документ, але датував їх "17 цвітня 1807 р."xxxii

Остання дата, на наш погляд, може бути пояснена тільки одним: "сімнадцятий день квітневих календ" І.Рудович вважав за 17 квітня, чи пак цвітня, як він висловився. Тобто І.Рудович здійснював обчислення не назад, починаючи від першого квітня до 16 березня, а вперед – від першого квітня аж до 17-го числа цього ж місяця. За І.Рудовичем некритично пішов Кирило Студинський, який стверджував, що "папські буллі наспіли щойно з Риму 17.IV.1807 р."xxxiii Достеменно, однак, відомо, що вони були відправлені з Риму і "наспіли" до Австрії в травні наступного 1808 рокуxxxiv.

Тут сам раз дати ще одне календарне пояснення. Справа в тому, що назва "цвітень" у західноукраїнському народному календарі аж до середини XIX ст... означала місяць березень. Щойно в другій половині того століття "цвітень" стає четвертим місяцем року, тобто сучасним квітнемxxxv. Це означає, що "цвітень" Ангеловича (поч. XIX ст.) – це, без сумніву, березень, а "цвітень" Рудовича (поч. XX ст.) – це вже явно квітень. Тому не має рації І.Нагаєвський, який Ангеловичеву дату "15 цвітня" розшифровує як "15 квітня"xxxvi.

Послідовником І.Рудовича виявився о. Іриней Назарко, який у своїх дослідженнях про Галицьку митрополію також приймає обидва папські документи за один і датує його днем "17 квітня 1807 р."xxxvii Узагалі, цей автор вельми спростив собі справу обчислення злощасних календ. В інших місцях своїх праць він все ж розрізняє два окремі документи – буллу та бреве, – і пише, що вони відповідно були "зготовлені 8 березня і 17 квітня 1807 року"xxxviii. З цього явно випливає, що І.Назарко трактував "восьмий день березневих календ" як "8 березня", а "сімнадцятий день квітневих календ", як "17 квітня". Тобто замість робити обчислення назад, він, подібно до І.Рудовича, робив це вперед, починаючи від першого березня, і, відповідно, від першого квітня.

Ця календарна плутанина з датуваннями папських документів, як нам здається, виникла з двох причин: по-перше, через помилкове трактування деякими авторами булли і бреве як одного документу з однією датою, і, по-друге, через нехтування деякими дослідниками такої допоміжної історичної дисципліни, як хронологія. Тому різнобій в місяцях і числах, про який ішлося вище, слід розглядати всього лиш як науковий курйоз і не більше.

Підсумовуючи наш критичний розгляд трактувань і датувань папських документів, що стосуються відновлення Галицької митрополії 1807 р., приходимо до такого узагальненого висновку: в справі поновного заснування митрополії Галича Апостольська Столиця видала два окремі (а не один, як дехто вважав) документи. Перший документ – це булла папи Пія VII "In universalis Ecclesiaе regimine", якою він канонічно відновив Галицьку митрополію, регламентував її правовий статус і внутрішню структуру. Поява цієї булли датується 22-им лютого 1807 року. Другий документ – це папське бреве "Romani Pontificis", яким Пій VІІ затвердив перемиського єпископа Антонія Ангеловича першим митрополитом відновленої Галицької митрополії. Дата цього документу – 16 березня 1807 року. Хоч ці важливі історичні документи з різних об'єктивних і суб'єктивних причин (на які ми частково вказали вище) були вислані з Риму і надійшли до Відня і Львова допіру в травні 1808 р., однак історія відновленої Галицької митрополії розпочалася не з того часу, а в момент підписання їх римським понтифіком в Апостольській Столиці.

Останній висновок має пряме відношення до ще однієї дискусійної проблеми, суть якої зводиться до питання: який рік слід вважати роком відновлення Галицької митрополії – 1806-ий, 1807-ий чи 1808-ий?

На перший погляд питання може видатися дивним, бо сливе на кожній сторінці нашого дослідження твердиться, що митрополія Галича була відновлена 1807 року. Так в чому ж тут справа?

Галицька митрополія була справді відновлена 1807 року, і це конкретніше обґрунтуємо далі, проте доводиться констатувати, що в низці наукових праць, і то вельми поважних, подаються інші роки цієї історичної події. Так, одні автори цих праць твердять, що це сталося 1806-го, інші – що 1808-го року. До перших належать, зокрема, Григір Лужницький і Наталя Полонська-Василенкоxxxix, до других – Михайло Гарасевич, Михайло Малиновський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, Антон Корчок, Іван-Павло Химка, Наталя Яковенко та інxl.

Не можна сказати, що названі вчені не мають жодних підстав називати вказані роки, як дати відновлення Галицької митрополії. Доля істини в їхніх твердженнях все ж є: перші приймають за акт відновлення митрополії диплом цісаря Франца І від 11 вересня 1806 року, яким він затвердив рішення у цій справі надвірної канцелярії від 17 липня того ж року, а другі – цісареве Placetum Regium від 6 серпня 1808 року, яке надало папській буллі "In universalis Ecclesiaе regimine" юридичної сили в Австрійській імперії. Прикметно, що перші і другі автори, хоч і називають різні роки, по суті сходяться в одному: відновлення Галицької митрополії на початку ХІХ ст. вони ставлять в заслугу австрійському імператорові Францу І. Наприклад, Г.Лужницький так і пише: "Цісар Франц І [...] 1806 р. відновив Галицьку митрополію з осідком у Львові"xli. Майже дослівно його повторює Н. Полонська-Василенко: "Тільки року 1806, після смерти митрополита Теодосія Ростоцького, цісар Франц І відновив Галицьку митрополію"xlii.

Отже спробуймо розібратись, де тут абсолютна істина, а де відносна.

Ми вже відзначали, що процес змагань за відновлення Галицької митрополії тривав цілих тридцять п'ять років. Він пройшов кілька етапів, заключним із яких був період 1806-1808 рр. Саме в цих роках на найвищому державному і церковному рівнях було прийнято низку важливих рішень, які поправу можна вважати історичними віхами на шляху до відновлення Галицької митрополії.

Це, по-перше, позитивне рішення у цій справі надвірної урядової канцелярії від 17 липня 1806 р. і затвердження цього рішення цісарем Францом І 11-го вересня того ж року. Друге історичне рішення щодо Галицької митрополії – вихід булли папи Пія VІІ "In universalis Ecclesiae regimine" 22 лютого 1807 р. І третій знаковий крок у цій справі – диплом Франца І (т. зв. Placetum Regium) від 6 серпня 1808 р., який надав згаданій папській буллі юридичної сили на території Австрійської держави, що відкрило шлях митрополитові-номінантові А.Ангеловичу на Святоюрську гору, де 25 вересня 1808 р. відбулася його інтронізація.

Отже, яка з цих віх була найбільш вирішальною і, відповідно, який рік був справжнім роком відновлення Галицької митрополії? Рішення надвірної канцелярії і затвердження цього рішення цісарем Францом І в липні-вересні 1806 року справді мали революційне значення для позитивного розв'язання проблеми Галицької митрополії. Без цих рішень найвищої австрійської влади дальше просування процесу відновлення митрополії Галича було б неможливим. Однак, це була лиш половина справи. Друга половина цієї справи була в руках Апостольської Столиці, а точніше папи Пія VІІ. Недарма свої рішення про відновлення митрополії, одразу після їх підписання цісарем, Відень надіслав до Риму на папське благословення і схвалення.

І Рим спеціальною буллою від 22 лютого 1807 р. схвалив і благословив це рішення державної влади Австрійської монархії. Допіру тепер, після затвердження на найвищому церковному рівні, галицька греко-католицька церковна провінція офіційно дістала статус митрополії.

Що стосується рішення цісаря Франца І від 6 серпня 1808 року про надання папській буллі юридичної сили на теренах Австрійської імперії, то воно мало радше формальний характер. Справа в тому, що у взаєминах між Австрією і Апостольським престолом існувало правило, за яким усі рішення Римської курії в церковних справах, перед тим, як бути впровадженими в практику місцевих церков, мали пройти юридичну експертизу, чи не суперечать вони законам Австрійської держави. Так було і в цьому випадку. Після уважного аналізу папської булли Франц І вилучив із неї пункт про те, що галицькі митрополити та їхні єпископи-суфрагани мають призначатися тільки з монахів-василіян, як того вимагали постанови Заморського собору 1720 року (для А.Ангеловича, який не був василіянином, папа зробив виняток). Як відомо, австрійський уряд рішуче противився цій практиці, тому наполіг на своєму: митрополити і єпископи мають рекрутуватися головно із світського духовенства. З мовчазної згоди Риму Відень добився вилучення цього пункту з ерекційної булли, так що впродовж цілого ХІХ століття галицькими митрополитами були виключно вихідці із світського духовенства.

Диплом цісаря Франца І від 6 серпня 1808 р. про імплементацію папської булли "In universalis Ecclesiae regimine" був важливим з того погляду, що ставив останню крапку в тривалій юридично-бюрократичній процедурі, пов'язаній з відновленням Галицької митрополії. Однак, при всій своїй важливості, він не був вирішальним. Неприйняття цього рішення могло тільки пригальмувати на якийсь час процес уконституювання новопосталої митрополії, але аж ніяк не зірвати.

Натомість вирішальним у цій справі, без сумніву, було слово Риму, сказане ним ще півтора року тому в папській буллі "In universalis Ecclesiae regimine", яка не тільки затвердила відповідні рішення австрійської влади з 1806 р., але й регламентувала правно-канонічний статус відновлюваної митрополії. День підписання цієї історичної булли папою Пієм VІІ – 22 лютого 1807 року – і є датою відновлення Галицької митрополії. Всі інші варіанти науково не коректні: Рим сказав – і справа скінчена, чи, як казали древні, Roma locuta – causa finita!

i Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. – Leopoli, 1862. – P. 544-829; Malinowski M. Kirchen- und Staats-Satzungen des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien. – Lemberg, 1861 – S.297 seq.; Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1880. – Bd. 2. – S. 655-671; Рудович І. Коротка исторія Галицко-Львовскои єпархіи. На основі грецких жерел и инших новіших підручников // Шематизм всего клира греко-католицкои митрополичои Архієпархіи Львовскои на рок 1902. – Львов, 1902. – С. 1-56; Студинський К. Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795-1857 рр. Замітки і тексти / Українсько-руський Архів. – Львів, 1920. – Т. XIII-XIV. – C. V-VIII; Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. – Філадельфія: "Провидіння", 1954. – С. 496-499; Великий А.Г. З літопису християнської України. Церковно-історичні лекції з Ватикану. – Рим: Вид.-во оо.Василіян, 1975. – Т. VII. – C. 28-32; 171-200; Stasiw M. Metropolia Haliciensis. Eius historia et iuridica forma / Analecta OSBM. – Ser. II., Sec. 1. Opera. – Romae, 1960. – Vol. XII. – P. 106-168; Нагаєвський І. Нарис історії Галицької митрополії. У 150-річчя її відновлення. – Філадельфія: Накладом Т-ва "Америка", 1958. – 43 с.; Він же: Історія Римських Вселенських Архиєреїв. – Рим, 1979 – Ч. ІІІ. – С. 72-88; Назарко І. Галицька митрополія // Записки ЧСВВ. – Рим, 1958. – Т. III (IX). – Сер. II, Сек. 2. – Вип. 1-2. – С. 173-189; Його ж: Київські і Галицькі митрополити (1590-1960) / Записки ЧСВВ. – Рим, 1962. – Т. XIII. – Сер. II. – Сек... 1 (Праці). – С. 141-158; Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Івано-Франківськ, 1999. – С. 364-370.

ii Chotkowski W. Historya polityczna Koścoła w Galicyi za rządów Maryi Teresy. – Kraków, 1909. – T. 2. – S. 395-432; Korczok A. Die griechisch-katholische Kirche in Galizien / Osteuropa – Institut in Breslau: Quellen und Studien. – 5-e Abteilung: Religionswissenschaft. – Leipzig- Berlin, 1921. – Heft 1. – XII+162 s.; Winter E. Nationale und religiöse Kämpfe in Galizien in der zweiten Hälfte des 18. Jahrhunderts // Historisches Jahrbuch. – Köln, 1939. – Bd. 59. – S. 27-34; Amman A.M. Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte. – Wien, 1950. – S. 632-642.

iii Pelesz J. Op. cit. p. 656.

iv Ibidem.

v Ibidem.

vi Франко І. Нариси з історії української літератури в Галичині // Зібр. тв. У 50 т. – К.: Наук. думка, 1980. – Т. 27. – С. 134-135.

vii Великий А. Цит. Праця. – С. 30-31.

viii Мудрий С. Цит. Праця. – С. 340.

ix Там само. – С. 365.

x Там само.

xi Ammann A.M. Op. cit., p. 638.

xii Korczok A. Op. cit., p. 67.

xiii Текст меморіалу Л.Шептицького опублікований у вид.: Chotkowski W. Op.cit., p. 513-515 (Dodatki).

xiv Op.cit., p. 515.

xv Див.: Рудович І. Цит. праця. – С. 48; Chotkowski W. Op.cit., p. 408-409; Левицкий И. Ем. Прикарпатска Русь в XIX віці в біографіях и портретах єи діятелей. – Львов, 1898. – Т. I. – Вып. 1. – С. 11; Korczok A. Op. cit., p. 67; Назарко І. Галицька митрополія. – С. 187-188; Stasiw M. Op. cit., p. 106-107.

xvi Pelesz J. Op. cit., p. 665.

xvii Про місію о. І.Ґудза у Відні див.: Malinowski M. Op. cit., p. 301-304; 307-308; 373-375; 384-404; 714-744; Петрушевич А.С. Сводная Галичско-русская летопись с конца 1772 до конца 1800 года. – Львов, 1899. – Ч. III. – C. 50; 79-80; Вінтер Е. Візантія та Рим у боротьбі за Україну: 955-1939 / Пер. з нім. – Прага, 1944. – С. 133-134.

xviii Докладніше про це див.: Pelesz J. Op. cit., p. 661-665.

xix Ibidem. – P. 657.

xx Див.: Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). – Vol. II (1700-1953). Edit. A.G.Welykyj / Analecta OSBM. – Romae, 1954. – Sec. II. – Sec. 3. – N.871. – P. 313; Великий А.Г. З літопису християнської України. – Т. VII. – С. 191.

xxi Нагаєвський І. Нарис історії Галицької митрополії. – С. 29-30; Його ж: Історія Римських Вселенських Архиєреєв. – Ч. 3. – С. 79-80; Мудрий С. Цит. праця. – С. 368.

xxii Korczok A. Op. cit., p. 71; Ammann A.M. Op. cit., p. 639.

xxiii Korczok A. Op. cit., p. 54, пoc. N4.

xxiv Acta et documenta sacrorum conciliorum recentiorum Collectio Lacensis. – Friburgi – Brisgoviae, 1876. – T. II. – P. 548.

xxv Ця дата фігурує у всіх виданнях булли. Див.: Bullarium Benedicti XIV. Continuatio. – T. VII. – Pars 1. Pii VII. – Prati, 1850. – N474. – P. 899; De Martinis R. Iuris Pontificii de Propaganga fige. Pars 1., T. IV. – Romae, 1891. – N 28. – P. 497; Harasiewicz M. Op. Cit., p. 799; Documenta Pontificum Romanorum. – N 871. – P. 319.

xxvi Див.: Grotefend H. Zeitrechnung des deutschen Mittelalters und der Neuzeit. Bd. 1. Glossar und Tafeln. – Hannover, 1891. – Tafel XXVIII. – S. 32; Idem: Taschenbuch der Zeitrechnung des deutschen Mittelalters und der Neuzeit. – Hannover-Leipzig, 1898. – S. 166; Vademecum. Podręcznik do studyów archiwalnych. Wydał Teodor Wierzbowski. – Warszawa, 1908. – S. 119; Lietzmann H. Zeitrechnung der römischen Kaiserzeit, des Mittelalters und der Neuzeit für die Jahre 1. – 2000 nach Christus. – Berlin-Leipzig, 1934. – S. 105; Chronologia polska. Pod red. Br. Włodarskiego. – 1957. – S. 304.

xxvii Див.: Acta et Documenta... Collectio Lacensis. – T. II. – P. 548.

* Про друкарський недогляд може свідчити те, що А.Корчок в одній і тій же праці подає дві дати: 22 і 23 лютого (Korczok A. Op. cit., p. 56; 71). А.Амманн, який користувався вказаною працею А.Корчока, міг некритично його повторити. Але це тільки здогад.

xxviii Doсumenta Pontificum Romanorum... – Vol. II. – N872. – Р. 320.

xxix Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архиєреїв. – Ч. III. – С. 82.

xxx Цит. за: Harasiewicz M. Op. cit., p. 788.

xxxi Ibidem. – P. 773-774.

xxxii Рудович І. Цит. праця. – С. 49. Про те, що "довгоочікувані папські булли" з'явилися "17 цвітня 1807 р." твердить також І.Левицький. Див.: Левицкій И. Ем. Цит. праця. – С. 15.

xxxiii Студинський К. Цит. праця. – С. V.

xxxiv Stasiw M. Op. cit., p. 152.

xxxv Див.: Кочерган М. З історії українських назв місяців // Мовознавство. – К., 1967. – N1 (січень-лютий). – С. 54-55.

xxxvi Нагаєвський І. Цит. праця. – С. 84.

xxxvii Назарко І. Галицька митрополія. – С. 189; Він же: Київські і галицькі митрополити. – С. 158.

xxxviii Там само. – С. 189, посил. N85; відповідно: С. 158, посил. N85.

xxxix Див.: Лужницький Г. Цит. праця. – С. 499; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – 3-тє вид. – Київ: Либідь, 1995. – Т. 2. – С. 365.

xl Harasiewicz M. Op. cit. – P. 554, 678; Малиновский М. Исторична відомость о митрополіи в Галичі. – Львов, 1875. – С. 3; Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Зібр. тв. у 50 т. – Київ: Наук. думка, 1986. – Т. 47. – С. 578; Крип'якевич І. Історія України. – Львів: "Світ", 1990. – С. 281; Korczok A. Op. cit. – P. 64; Химка І.-П. Греко-католицька церква і національне відродження в Галичині 1772-1918 // Ковчег: Збірник статей з церковної історії. – Львів, 1993. – Ч. 1. – С. 69; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 3-тє вид. – Київ: Критика, 2006. – С. 494; Історія України / Ред. Сливка Ю.Ю. – Вид. 3-тє, перероблене і доповнене. – Львів: "Світ", 2002. – С. 470.

xli Лужницький Г. Цит. праця. – С. 499.

xlii Полонська-Василенко Н. Цит. праця. – С. 365.

__________

Вступні зауваги

Галицька митрополія, як відомо, була заснована 1303 року, коли тодішній візантійський імператор Андроник ІІ Палеолог і константинопольський патріарх Атанасій І, йдучи назустріч клопотанням галицько-волинських володарів (спершу князя Лева Даниловича, а згодом його сина короля Юрія І), утворили митрополію в Галичі, виокремивши її з матірної Київської митрополії. Нова митрополія, що територіально покривала державу Романовичів, включала шість давніх єпархій: Галицьку, яка тепер була піднесена до рангу архиєпархії, Володимирську, Перемишльську, Луцьку, Турівську і Холмську.

Старання галицько-волинських володарів про створення окремої і незалежної від влади київських митрополитів церковної провінції не було виявом якогось їхнього етнічного чи церковного сепаратизму стосовно Києва, а зумовлювалося чисто політичними обставинами того часу. Вже від середини ХІІІ ст. більшу частину свого життя київські митрополити проводили не в Києві, чи в якомусь іншому руському місті, а на Заліссі, у Владимирі-на-Клязьмі, перебуваючи "на хлібах" владимиро-суздальських князів. 1299 року київський митрополит-грек Максим остаточно переніс свою резиденцію на північ. Це було зроблено під тиском царгородських імператорів і патріархів, які після відновлення Візантійської імперії 1261 року уклали політичний союз із Золотою Ордою, спрямований проти Європи. Владимиро-Суздальське князівство від самого початку монголо-татарської навали зробилося послушним васалом золотоординських ханів, тому в політичному мезальянсі з Ордою Константинополь відводив йому важливу роль посередника. Саме для піднесення його авторитету на посткиївському геополітичному просторі в Царгороді було прийнято рішення перенести осідок митрополії до Владимира-на-Клязьмі. Ця акція Візантії з далекосяжними політичними і церковними наслідками була своєрідним покаранням галицько-волинських державців за їхню проєвропейську орієнтацію, за їхні тісні взаємини (матримоніальні і політичні) з католицькими європейськими правлячими дворами, за їхній духовний зв'язок з ненависним для Візантії папським Римом.

Зрозуміло, що перебуваючи під егідою владимиро-суздальських князів, цих одвічних суперників Києва і Галича, митрополити служили насамперед їхнім політичним і церковним інтересам. Цього не могли толерувати амбітні Романовичі, тому й постаралися про створення власної самостійної митрополії.

Утворення 1303 року окремої церковної митрополії для Галицько-Волинської держави було переломною подією не тільки в історії Київської церкви, але в історії Східної Європи в цілому. Розпад єдиної Київської митрополії виразно засвідчив завершення на церковному рівні тих дезінтеграційних процесів, які на політичному рівні привели до розпаду Київської Русі ще в середині ХІІ століття. В основі цих відцентрових процесів лежало етнічне й культурне самовизначення тих племен і народів, що населяли цю першу східнослов'янську державу імперіального типу.

Падіння Галицько-Волинської держави в другій половині ХІV ст. та інкорпорація питомих руських земель до складу Польсько-Литовської Речі Посполитої фатально позначилися на долі Галицької митрополії: на зламі ХІV – ХVст. Вона зникає з офіційних каталогів Константинопольської патріархії. Починаючи від синоду єпископів українсько-білоруських, що відбувся в містечку Новгородку 1415 р., існує вже єдина Києво-Галицька митрополія, а її предстоятелі починають поступово іменувати себе "митрополитами київськими і галицькими". Цей титул пронесуть вони через віки – до початку ХІХ століття.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua