Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галицька митрополія в XIV столітті. Автор – Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ

Ігор Бурдяк | 12.03.2015 18:46

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
0

Заснування митрополії. Доля Церкви і Галицько-Волинської Держави.

Галицька митрополія в XIV столітті. Автор – Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ
Цю свою скромну працю я присвячую світлій пам'яті Євгена Наконечного – великого львів'янина, інтелігента старого галицького гарту, патріота, чия рання юність минула за колючим дротом ГУЛАу, інтелектуала рідкісного дару, історика з ласки Божої, чиї праці з минувшини нашого народу витримали по два, три, а то й більше видань, і, нарешті, мого старшого товариша, довголітнє спілкування з яким значною мірою вплинуло на формування мого світогляду і наукових уподобань.

Львів, 26. ІІ. 2007р. Іван Паславський

____________________

Утворення Галицької митрополії на початку XIV ст. довший час в історичній науці залишалося на рівні гіпотези. Вчені оперували лиш окремими, не пов'язаними зі собою фактами, які невиразно вказували на заснування в Галичі митрополії, незалежної від матірної митрополії Києва1. Допіру, коли наприкінці XIX ст. німецький візантиніст Гайнріх Ґельцер опублікував віднайдений ним грецький джерельний матеріал у цій справі2, історики дістали змогу цілком серйозно повести мову про заснування митрополії в Галичі за правління галицько-волинського князя, а згодом короля Юрія I Львовича (1301-1308 рр.).

Опубліковані Г. Ґельцером матеріали – це два паризькі списки з 1356 та 1389 років так званого типікону чи ектизису візантійського імператора Андроника II Палеолога (Старшого), в якому поданий список усіх митрополій Константинопольської патріархії. Під грецьким числом??, тобто 81, названо митрополію Галича, і подана така інформація: "Цю епіскопію, яка первісно знаходилася в юрисдикції митрополії Великої Росії [Києва], славний базилевс Андроник Старший підніс до [ранґу] митрополії 6811 (1303) року за святішого патріарха кир Атанасія"3. Що стосується зафіксованого тут порядкового номера новоствореної Галицької митрополії "81-й", який, до речі, прийнятий більшістю істориків, то необхідно зазначити, що деякі інші дані, опубліковані тим же автором, подають номер "82-й"4. Цей порядковий номер Галицької митрополії прийняли також деякі вчені, зокрема німецький історик церкви Альберт Амманн5, та українські дослідники Григор Лужницький та Ісидор Нагаєвський6.

Порядковий номер, 81-й чи 82-й, для історії має другорядне значення. Куди важливішою є інформація, поміщена в опублікованих Г. Ґельцером документах, яка виразно говорить, що візантійський імператор Андроник II Палеолог (1282-1328 рр.) і константинопольський патріарх Атанасій I (1303-1311 рр.) солідарно 1303 року утворили митрополію в Галичі, виділивши її з давньої Київської митрополії. Нова митрополія включала шість давніх єпархій, що територіально покривали державу Романовичів: Галицьку, яка тепер була піднесена до рангу архиєпархії, Володимирську, Перемиську, Луцьку, Турівську і Холмську7.

Утворення Галицької митрополії не було примхою імператора Андроника II чи патріарха Атанасія I, а відбулося з ініціативи і на прохання політичного проводу Галицько-Волинської держави. Те, що в Константинополі без особливих проблем пішли назустріч домаганням Львова і Володимира, свідчить, з одного боку, про великий авторитет Галицько-Волинської держави в той період, а з другого, – про неоднозначність візантійської політики щодо неї та інших державних утворень на посткиївському геополітичному просторі.

Про все це докладніше поговоримо далі, а поки що пригляньмося до причин, які спонукали галицько-волинських державців кінця XIII- початку XIV ст. добиватися від Константинополя поділу історичної Київської митрополії та створення на частині її канонічної території власної митрополії в Галичі.

Старання галицько-волинської політичної еліти про створення окремої і незалежної від влади київських митрополитів церковної провінції аж ніяк не було виявом якогось їхнього етнічного чи церковного сепаратизму стосовно Києва, а зумовлювалось чисто політичними обставинами того часу. Головною спонукою нової церковної політики Лева Даниловича (1264-1301 рр.) і Юрія I Львовича (1301-1308 рр.), спрямованої на усамостійнення церковних структур своєї держави, була поведінка тогочасних київських митрополитів. Уже від середини XIII ст. більшу частину свого життя вони проводили не в Києві, чи в якомусь іншому руському місті, а на Заліссі, у Владимирі-на-Клязьмі, перебуваючи "на хлібах" владимиро-суздальських князів. Коли на зламі XIII-XIV ст. розгорнулась негласна боротьба між Галицько-Волинською державою і Владимиро-Суздальським князівством за київську державну і церковну спадщину8, київський митрополит Максим відкрито підтримав останнє, остаточно перебравшись на Залісся 1299 року разом з митрополичою канцелярією та всім крилосом9.

І тут виникає логічне питання: чому київські митрополити, починаючи від Кирила II (1250-1281 рр.) *, воліли перебувати більше на заліській Суздальщині, ніж у Києві, чи в якомусь іншому єпископському місті Русі, а відтак остаточно перебралися до Владимира-на-Клязьмі?

Оскільки відповідь на це питання виходить поза рамки простого з'ясування конкретних причин, що привели київських митрополитів на північ, а заторкує більш глобальні проблеми характеру політичних і церковних процесів на Сході Європи від половини XIII до середини XIV ст., то зупинимося на цьому дещо докладніше.

Отже ж, що спонукало київських митрополитів того часу дати перевагу Заліссю над Руссю, Владимиру-на-Клязьмі, а згодом Москві – над Києвом? Літописна традиція, що сформувалася на Владимиро-Суздальщині, пояснює цю поведінку митрополитів просто: мовляв, митрополити довше не могли терпіти татарів, які спорадично плюндрували й спустошували Київ, а тому перебралися на Залісся. Ось як пояснює втечу з Києва 1999 року митрополита Максима та перенесення ним столиці митрополії до Владимира-на-Клязьмі Суздальський літопис "Митрополитъ Максимъ не терпя Татарьского насилья, оставя митрополью и збhжа ис Києва, и весь Києвъ розбhжался, а митрополитъ иде ко Бряньску, и оттолh иде в Суждальскую землю и со всhм своимъ житьемъ"10.

Занепадом і спустошенням Києва оправдував переселення митрополитів на північ також Константинополь, який, заднім числом, на церковному соборі 1354 р. канонічно затвердив перенесення митрополичої столиці до Москви. Правда, з причин, на які вкажемо нижче, в соборовому акті делікатно замовчано, хто був справжнім винуватцем цього спустошення, а натомість звинувачено в цьому якихось "Аляманів" (очевидно, алеманів, тобто, в специфічній візантійській термінології, людей Заходу). "З уваги на те, – читаємо в офіційному акті собору, – що Київ дуже потерпів від смут і безладдя недавніх часів і сильного натиску сусідніх Аляманів, так що прийшов до злиденного стану, архіпастирі Русі, втративши паству, а з нею і засоби до існування, перенеслися звідти до підвладної їм владимирської єпархії, яка одна могла забезпечити їм постійні і певні джерела доходів"11.

Таке пояснення цієї проблеми перемандрувало в пізнішу російську історіографію (не всю!), а також частково і в українську12. Однак твердження про цілковите спустошення Києва та татарське засилля в ньому, які нібито змусили митрополитів перенестися на північ, не підтверджується історичними реаліями того часу. Авторитетні українські, а також деякі поважні російські історики відкинули спробу пояснити поведінку митрополитів лише втечею від татарів. Уже М. Грушевський закликав істориків сприймати тезу про "нестерпне татарське насильство і запустіння цілого Києва" зі значною дозою обережності13.

Тезу північних літописів та царгородських актів, а також деяких пізніших істориків про цілковите спустошення Києва та україно-руських єпархій після 1241 року "з обережністю" приймаємо й ми, а от твердження, що митрополити втекли з Києва, рятуючись від татарів та в пошуках засобів до існування, цілком відкидаємо.

Відкидаємо з тієї простої причини, що в той час, тобто в другій половині XIII- на початку XIV ст., татари спустошували заліські князівства не менш систематично, ніж Київ і Подніпров'я. У цьому легко переконатися, якщо заглянути у відповідні розділи історичних праць тих самих російських істориків, які твердили, що митрополити втекли на Залісся, не стерпівши татарського лиха у Києві14. Ба більше, саме тоді бере свій початок політична залежність заліських князівств від ординських ханів, яка в історії більш відома під брендом "татарського іга", що проіснувало понад двісті років. Інша річ, що в пізніші часи це "татарське іго" породило дивовижний симбіоз – "христианизированноє татарскоє царство", як висловився Ніколай Бердяєв, що заклало основи московської державності. А в другій половині XIII- на початку XIV ст. татарське насильство над заліськими князівствами сприймалося ще як справжній "бич Божий".



Отож виходить, що митрополити, тікаючи з Києва від татарів, шукали захисту в... татарів! Словом, рятуючись від татарів внутрішніх, добровільно подалися в обійми татарів зовнішніх?!

Абсурдність й алогічність подібної концепції настільки очевидна, що поважні історики стали шукати інших причин переїзду київських митрополитів на північ. Пригляньмося до їхніх думок ближче.

Український історик церкви Михайло Гарасевич ще на початку XIX ст., хоч і не відкинув цілком татарського фактору, висловив погляд, що митрополити шукали насамперед твердої і міцної державної руки, якої вони не відчували в Києві, і яку сподівалися знайти на Заліссі. "Із зруйнованого і спустошеного Києва, – писав Герасевич, – перенесли митрополити свою резиденцію до Владимира-на-Клязьмі (біля 1299 р.), а звідтам до Москви (1326 р.), позаяк вони передбачили потенційну силу владимирських, а згодом московських князів, які стали титулувати себе великими князями всієї Русі"15.

Нам не вдалося встановити, чи цей погляд М. Гарасевич запозичив у когось зі своїх попередників, що трудилися в царині досліджень східнослов'янської церковної історії, чи це його оригінальний здогад, але теза про ностальгію митрополитів за сильною державною владою, в якій вони шукали надійну опору й матеріальне забезпечення, знайшла продовження у частини російських і українських істориків. Найбільш повно цей погляд розвинув російський вчений Н. Тіхоміров у спеціальній розвідці, присвяченій історії Галицької митрополії. Н. Тіхоміров заперечує, що митрополити втекли на північ через татарів, і стверджує, що головною причиною покинення Києва було те, що "митрополити в ньому, так би мовити, осиротіли, залишились одні, не відчуваючи поруч себе сильної великокняжої влади"16. Словом, митрополити, на думку Н. Тіхомірова, шукали опори в більш могутніх володарів, а такими, мовляв, були владимиро-суздальські князі17.

Несподівано цю концепцію підтримав М. Грушевський. Переконливо спростувавши теорію про повне економічне і людське запустіння Києва і Подніпров'я, як причину переносу осідку Київської митрополії на Залісся, він писав: "Митрополитам бракувало не вірних, а державної власти, на котру вони опиралися, від котрої живилися, – тому переходили вони туди, де ся державна власть була в данім часі найсильніша"18. Правда, М. Грушевський не уточнив, хто уособлював тоді на Заліссі цю "найсильнішу власть": місцеві князі, чи, може, хтось інший.

Це за нього зробили українські історики молодшого покоління, головно католицької орієнтації. Вони уточнили і, як покажемо далі, цілком слушно, що митрополити бачили цю найсильнішу державну владу не в особі залізьких князів, а насамперед в татарських ханах. Зокрема, Григір Лужницький писав, що митрополити, спершу Кирило, а відтак Максим, воліли перебувати на півночі, бо "там творилася нова влада, нова сила", а вони, митрополити, прагнули мати опіку сильної державної влади, навіть якщо вона була в руках завойовників – татарських ханів19. Про прагнення митрополитів бути "ближче до татарських ханів" твердять Атанасій Великий, Матвій Стахів, Софрон Мудрий та ін.20

Не підлягає сумніву, що митрополитам розходилося на сильній державній владі, бо тільки в ній вони могли знайти надійний захист і опору для себе. Тут діяла традиційна візантійська ментальність, що сформувалася на принципах цезаропапізму, за яким найвищу владу не тільки в державі, але й в церкві уособлював імператор. У пошуках такого "імператора" і подалися митрополити на північ.

Питання тільки в тому, в кому митрополити бачили уособлення найвищої державної влади на Заліссі: у місцевих князях, як твердять російські (і деякі українські) дослідники, чи в золотоординських ханах, як вважають щойно згадані українські історики? Скажемо відразу, що ми схиляємося до другої точки зору. І ось чому. Владимиро-Суздальське князівство, куди перебралися митрополити, в період, про який ідеться, переживало повний занепад. Князівські міжусобиці, які дуже часто інспірували татарські хани, призвели до того, що це динамічне ще донедавна князівство розпалося по-суті на декілька самостійних міні-князівств, зокрема Тверське, Ростовське, Рязанське тощо. Боротьба за великокняжу спадщину між синами Олександра Невського до краю послабила Владимиро-Суздальську державу, так що вже в 20-х рр. XIV ст. на її руїнах поступово починає зводитися маловідома досі Москва. Це одностайно визнають провідні російські історики як царського, так і совєтського періодів21.

Таким чином, вести мову про сильну державну владу на Заліссі в той період немає жодних підстав. Тому концепція про те, що київські митрополити переселилися до Володимира-на-Клязьмі, бо знайшли там сильну владу в особі місцевих князів, є явно неспроможною.

Неспроможність цієї концепції стане особливо очевидною, якщо спробуємо відповісти на питання: чому митрополити, покидаючи зруйнований Київ, та шукаючи нових доходів і сильної великокняжої влади, подалися на холодну й непривітну північ, до ослабленого затяжними міжкнязівськими конфліктами Владимиро-Суздальського князівства, а не пішли в протилежному напрямку – на південний захід, в більш теплі і лагідні краї, до Галичо-Волині, куди пресловуті татари, хоч і навідувалися, але не з метою спустошення (хоч і таке траплялося) чи утвердження своїх ставлеників, а задля пошуку союзників у походах на Литву, Польщу й Угорщину. Ба більше, Галицько-Волинська держава в той період, на відміну від Владимиро-Суздальщини, лиш номінально залежала від Золотої Орди22, і за свідченням тогочасних писемних джерел, переживала період свого найбільшого розквіту23. Князь Юрій I (1301-1308 рр.), який унаслідував владу від батька – рішучого і владного князя Лева Даниловича (1264-1301 рр.), чувся у своїй державі настільки впевнено і твердо, що коронувався на короля всієї Русі24. Цей акт засвідчив загальноєвропейське визнання сили й авторитету Галицько-Волинської держави. Тож, власне, чому митрополити, які шукали сильних і авторитетних "властьпредержащих", не подалися під крило цих володарів, а дали перевагу розсвареним і ослабленим заліським князям, яким, за словами М. Грушевського, "татарський погром зовсім обтяв крила"25.

Перш ніж сформуємо й обґрунтуємо власну відповідь на це принципове питання, пригляньмося, що кажуть з цього приводу інші. Один із найавторитетніших російських істориків церкви Євгеній Голубінський, намагаючись пояснити, чому митрополити, всупереч усякій логіці, не подалися під опіку галицько-волинських князів, а помандрували на північ, висунув теорію, що і русин Кирило, і грек Максим зробили свій вибір на користь Залісся, тому, що вбачали головне ядро руської державності і церкви не на південному заході, а на північному сході колишньої Київської держави. Говорячи про митрополита Кирила, Є. Голубінський писав: "Між двома частинами Русі і своєї митрополії він бачив головну частину держави і церкви не в своїй батьківщині Галичині, а в Русі північній, владимирській"26. Подібно писав Є. Голубінський і про митрополита Максима: "Максим переніс кафедру своєї митрополії із Києва в стольне місто Русі владимирської, а не галицької [...] тому, що в першій, а не другій Русі [...] він бачив головнішу і важливішу частину своєї митрополії"27.

Твердження оригінальне, однак його автор чомусь не пояснив, хто навчив такого великого ума-розуму митрополитів, що вони змогли розпізнати в "Русі владимирській" найголовнішу і найважливішу "частину Русі", бо ж в часи цих митрополитів, як було показано вище, ніщо не свідчило про щось подібне, і, навіть, на щось таке не заповідалося. Хіба що Кирило і Максим володіли якимось надприродним даром інтуїції і передбачили майбутню появу на східноєвропейських просторах московської імперії царів і генеральних секретарів.

Більш близьким до істини, на нашу думку, був Є. Голубінський, коли мимохідь зауважив, що на вибір митрополита Кирила могло вплинути охолодження стосунків між ним і князем Данилом Романовичем, яке сталося через проримську політику галицько-волинського двору28.

Цю думку Є. Голубінського дуже вдало, на наш погляд, розвинув інший російський історик церкви А. Карташов. Як і Є. Голубінський, він пов'язує факт частого перебування Кирила II на Владимиро-Суздальщині з церковною політикою Данила Романовича, орієнтованою на католицький Захід.

Кирилові, на думку А. Карташова, не подобалося загравання галицько-волинського князя з папським Римом. А. Карташов пише: "Це вельми дивовижне перетворення галичанина Кирила III і політичного висуванця самого галицького великого князя Данила в твердого резидента Русі Північної, Владимирської, з прямим уникненням перебування на своїй фізичній батьківщині – в Галичині, потребує окремого пояснення. Очевидно, великий князь Південно-Західної Русі робив помилкову ставку в боротьбі за свою незалежність від татарської влади на союз із Заходом, включаючи сюди і визнання римського первосвященика"29. Тобто, на думку А. Карташова, однією з причин перебування митрополита-галичанина Кирила на Заліссі була "дружба Данила Романовича з папами, що зайшла надто далеко"30.

Щодо твердження про "помилковість" політики Данила, який зробив ставку на Захід і унію з Римом, а не на татарів, скажемо трохи далі, а тут наголосимо, що розходження між галицько-волинським володарем і його колишнім протеже митрополитом Кирилом на церковно-світоглядному ґрунті справді могло бути однією з причин того, що останній волів триматися подалі від Києва, Галича і Володимира. Однак, це розходження мало суб'єктивний характер, і не могло бути вирішальним чинником в справі покинення митрополитом своєї батьківщини і переході на службу до владимиро-суздальських князів та їхніх зверхників – татарських ханів.

Це, очевидно, розумів А. Карташов, тому пішов далі, і поведінку Кирила пов'язав із зовнішньо-політичним фактором – політикою тогочасної Візантії. "Прибувши до Константинополя, – пише А. Карташов, – кандидат на руську митрополію не міг не одержати строгих інструкцій і зобов'язань – триматися на достатній відстані від великого князя Данила, як зрадника справи православного патріотизму греків. Митрополит Кирило це прийняв до серця і самовіддано виконав, розлучившись назавжди зі своєю батьківщиною"31.

Саме так, інструкції та напучування Константинополя зіграли вирішальну роль в покиненні митрополитами Русі та перенесенні осідку Київської митрополії до Владимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви. Тут А. Карташов має цілковиту рацію, і ми постараємося далі обґрунтувати цей погляд додатковими аргументами.

Розпочнімо із того відомого в історії факту, що, незважаючи на погром хрестоносцями 1204 р. і встановлення латинської імперії в Константинополі, Візантія, а точніше її політичний двійник – Нікейська імперія залишалася "головним розпорядчим центром" на східнослов'янському геополітичному просторі32. В Нікеї тоді сидів патріарх і це давало можливість нікейському двору, який тоді очолював видатний політик і полководець Йоанн Ватацис, активно втручатись не тільки в церковні, але й політичні справи різних державних утворень, що виникли на руїнах старої Київської держави. Монголо-татарська навала, яка в 40-х рр. XIII ст. буревієм пронеслася по просторах Центрально-Східної Європи та Передньої Азії, оминула Візантію33. Татарський фактор спричинився до того, що увага Західної Європи (курії та імперії) була тепер прикута до сходу Європи, а це дало можливість нікейським володарям передихнути і взятися за відбудову імперії34. Саме тоді візантійці увійшли в ближчий контакт з монголо-татарами35.

У цій грізній азійській кочовій силі візантійці побачили для себе шанс: спільно протистояти латинському Заходові – вічному суперникові Ромейської імперії. Для налагодження тіснішої співпраці із Золотою Ордою нікейський двір вирішив створити у Східній Європі, яка потрапила у сферу впливу татарів, політичну опорну базу, інакше кажучи, визначити пріоритетний державний центр, який був би вірний православному патріотизму греків, і разом з тим тішився б довір'ям у золотоординських ханів.

У половині XIII ст. на східноєвропейському просторі існували лиш два солідні державні центри, які були традиційно (через церкву) пов'язані з Візантією, і могли реально впливати на політичні процеси в цьому регіоні: Галицько-Волинська держава і Владимиро-Суздальське князівство. З цих двох державних суб'єктів колишньої Київської держави-імперії візантійський двір обрав знаряддям своєї східної політики Владимиро-Суздальщину. З точки зору політичних і церковних інтересів Візантії, це заліське державне утворення цілком відповідало критеріям, викладеним вище: Владимир-на-Клязьмі ніколи не був запідозрений в особливих симпатіях до Заходу, не спокушався на "латинські прелєсті", а його володарі одразу ж після монголо-татарського погрому зробилися послушним знаряддям золотоординських ханів (див. вище). Кращого кандидата на роль посередника та політичного буферу між Візантією і Золотою Ордою годі було знайти, тому Нікея зробила своїм фаворитом саме Владимиро-Суздальське князівство.

Власне в контексті візантійської політики найбільшого сприяння цьому державному центрові і слід, на наш погляд, розглядати наказ Константинополя про перенесення туди митрополичої резиденції. Це, на думку візантійців, мало надати більшої державної ваги і політичного авторитету їхньому північному фаворитові. Цьому також мало служити те, що за митрополитами було збережено давній титул "київський і всієї Русі", який, за задумом Константинополя, мав нагадувати тамтешнім князям про їхнє "всеруське" покликання.

Отже, політична лінія Візантії на державне і церковне зміцнення Владимиро-Суздальщини, а згодом Москви, не викликає жодного сумніву36. І все ж залишається питання: чому митрополити так покірно вволили волю Константинополя? І справді, якщо вчинок митрополита-грека можна ще якось пояснити, – він сповняв наказ свого рідного державно-церковного проводу, то послушність митрополитів-галичан Кирила і Петра важко збагнути. Принаймні, на перший погляд.

Але тільки, на перший погляд. Як нам здається, у випадку митрополитів-галичан діяли дві причини, що змусили їх підкоритися наказам патріархів і покинути рідний край та податися на службу до чужинців: одна психологічного, а друга – світоглядного характеру. В ті часи церковним ієрархам треба було мати неабияку відвагу духа, щоб не підкоритися волі патріархів, які їх благословляли і висвячували. За такий непослух негайно слідували анафема і прокляття. Для людини середньовіччя це означало духовну смерть. Не кожен міг відважитися на розрив із традиційним церковним центром над Босфором, який для русинів усе ще залишався величезним моральним авторитетом. Тим більше, коли вірність Константинополеві підсилювалася світоглядними переконаннями.

А світоглядні переконання митрополитів-галичан, очевидно, були такими, що не збігалися з поглядами галицько-волинських володарів, які в державній та церковній політиці не дуже дотримувалися православного патріотизму і не вельми зважали на візантійські інтереси на сході Європи. Тому вважаємо дуже близькими до істини твердження російських істориків Є. Голубінського і А. Карташова про несприйняття митрополитом Кирилом проримської політики короля Данила, яке на їх думку, було однією з причин від'їзду митрополита на північ. Хоч немає жодних прямих свідчень про особистий конфлікт між Кирилом і Данилом на цьому ґрунті, все ж дуже ймовірно, що митрополит Кирило дійсно не сприймав унійних змагань Данила та його одверту проєвропейську орієнтацію.

Та й не міг сприймати. Церковна ієрархія та рядове духовенство Русі-України вже від двох століть формувалися і діяли за законами візантинізму з його одвічним антилатинізмом, конфесійною нетерпимістю та ворожим ставленням до всього західного, європейського. Негативна місія візантійського православного універсалізму та його адептів полягала в тому, що вже на ранніх етапах формування українського політичного та духовно-світоглядного етосу він постійно плекав у свідомості різних суспільних верств негативне ставлення не тільки до Західної церкви, але й до європейських політично-правових вартостей. Саме візантинізм не дозволив до кінця сформуватися у нас поняттю королівської корони як символу національно-державного суверенітету, вкорінюючи, натомість, у свідомості політичної еліти принцип васальності, тобто комплекс державної меншовартості. Справа в тому, що за візантійською політично-правовою теорією, всі підлеглі Константинополеві держави в церковному відношенні, вважалися васалами Константинополя і в політичному сенсі.



Згідно з цією теорією, Візантія була всесвітньою державою, а імператор на її чолі був представником Бога на землі. В ролі всесвітнього правителя візантійський імператор, як заступник Христа, увінчував собою ієрархію держав православної ойкумени. Цими державами правили місцеві володарі (так звані топархи), до яких належали, серед інших, і руські князі. Ці володарі вважалися духовними синами чи небожами імператора, а то й просто підлеглими або ж союзниками37. Тому ці "підлеглі" володарі не могли носити титулів царя чи короля, а лиш князя [diepon], чи, в крайньому разі, великого князя [igemon]*. І хоч ступінь політичної залежності від Візантії різних держав-князівств у різні історичні періоди міг бути більшим або меншим, чи навіть мінімальним, усе ж абсолютна залежність від Константинополя у церковній сфері не дозволяла їм піднятися до рівня "держав абсолютного авторитету", тобто королівства чи царства38. Це яскраво видно на прикладі московських великих князів, які тільки після падіння Візантії відважилися прийняти царський титул.

Зрозуміло після цього, що рішення галицько-волинських "топархів" Данила Романовича, а згодом і його внука Юрія Львовича коронуватися на короля, та ще й з рук папи римського, мусіло внести неабияке сум'яття в середовище руського духовенства, принаймні, тієї його частини, яка продовжувала сповідувати "православний патріотизм", і залишалася вірною візантійському державно-церковному ієрархізмові. До цієї частини духовенства, очевидно, належали Кирило і Петро, бо інакше не покинули б своїх, ще недавніх покровителів – Данила і Юрія, і не сповнили б наказів Константинополя.

Необхідно, однак, відзначити, що подібних негативних поглядів на церковну політику Романовичів та прийняття ними королівської корони з Риму, дотримувалася далеко не вся церковна ієрархія і не все духовенство. Галицько-Волинський літопис, описуючи акт коронації Данила 1253 року в Дорогичині, відзначив, що князь прийняв королівську корону "от отца свого папи Некентия, и от всих єпископов своих"39. З цього виразно видно, що єпископи всіх галицько-волинських єпархій, а їх тоді було шість, підтримували коронаційні заходи Данила. Однак, звертає на себе увагу той факт, що літописець при цьому не згадав митрополита Кирила, а це означає, що глава руської церкви не був присутній на коронації, бо якби був, то це напевно було б відзначено в літописі. Це якоюсь міро також може свідчити про те, що Кирило був противником церковної політики Данила та його королівських амбіцій**.



Ми вже відзначали вище, що рішення перенести митрополичу резиденцію з Києва до Владимира-на-Клязьмі зумовлювалося прагненням Константинополя підняти престиж і політичну вагу Владимиро-Суздальщини як свого молодшого партнера в політичній грі на Сході Європи. У цій високій політиці митрополитам, як найвищим зверхникам руської церкви, відводилася головна роль. Київські митрополити, що за рідким винятком присилалися з Греції, завжди були не тільки представниками царгородського патріарха, але також довіреними особами імператора в цивільних і політичних справах40.

Так було й цього разу. Основним стрижнем візантійської політики в той час, як вже відзначалося – було зміцнення політичного союзу з Ордою. Тому на митрополитів були покладені відповідні обов'язки. Про це свідчить той факт, що, прибувши на Русь, вони регулярно відвідували столицю Орди – Сарай, де не тільки складали свою вірність татарським ханам, але й виконували делікатні завдання Константинополя. Наприклад, митрополит Максим, одразу після прибуття до Києва (1283р.) подався в Орду до хана. Що було причиною цієї термінової поїздки, літописи не говорять. Є.Голубінський здогадується, що Максим "поквапився до хана не з церковних потреб, з якими ще не мав часу познайомитися, а за дорученням свого константинопольського імператора [...] з метою полагодження якихось візантійських політичних справ, бо імператори перебували тоді в тісних зносинах з ханами"41. А. Карташов також вважає, що митрополит Максим, ще не встигши як-слід адаптуватися до чужого йому оточення, як тут же подався у ставку хана за дорученням константинопольського патріарха42. Літописи повідомляють про ще один цікавий в цьому плані факт: одразу після повернення з Орди митрополит скликав у Києві синод єпископів, для вирішення якихось, ближче невідомих нам проблем43. Дехто здогадується, що на цьому соборі розглядалося питання про ставлення до Ліонської унії 1274 р., яку уклали з Римом тодішній візантійський імператор Михаїл VIII Палеолог та патріарх Йоанн Векк. Правда, 1282р. в Константинополі сталися радикальні зміни: у зв'язку з приходом до влади імператора Андроника II Палеолога (Старшого) перемогу здобула консервативно-православна партія, взявши верх над прихильниками Заходу і Ліонської унії. Новий імператор докорінно змінив політику свого попередника, як у підході до розв'язання багатьох інших, так і щодо церковних питань. Андроник II урочисто відмовився від унії двох церков і зайняв рішуче ортодоксальні позиції44. Він негайно усунув патріарха-уніата Векка, а на його місце повернув колишнього патріарха Йосифа, якого Ліонський собор позбавив сану.

Ця зміна у ставленні до Риму, який досі був ситуативним союзником Палеологів в їхній боротьбі з латинськими імператорами Константинополя пояснюється, на наш погляд, тим, що Андроник II побачив у татарах більш надійного союзника в протистоянні із Заходом, ніж папський Рим. Тим паче, що Латинська імперія в Константинополі на той час була повалена і в послугах Риму вже не було потреби. З тактичного союзника папство, в очах Візантії, знову перетворилося на стратегічного противника, в боротьбі з яким треба було шукати нових союзників. Власне тому Андроник II вирішив підняти візантійсько-татарські відносини, започатковані ще за Йоанна Ватациса в кінці 40-их рр. XIII ст., на якісно вищий рівень, аж до укладення військово-політичного союзу з Ордою. Ці далеко закроєні політичні плани Андроник II сподівався реалізувати насамперед за допомогою руської церкви, котра, як можна здогадуватися, невипадково заключила мир з татарами, знайшовши в ординських ханах своїх надійних захисників і покровителів. Наприклад, хан Узбек (початок XIV ст.) у спеціальному ярлику наголошував, що духовенство і церква стоять під особливою охороною. "Хто блюзнітиме церкви, монастирі й каплиці, – грозив хан, – той буде скараний на смерть". Любов між церквою і татарвою була взаємною. Коли псковські міщани дали в себе захист одному з заліських князів, який чимось не сподобався татарам, то митрополит відлучив їх від церкви45. Таких прикладів взаємопідтримки і тісної співпраці між татарською адміністрацією і церквою в заліських князівствах можна знайти чимало.

Наскільки церковний чинник став відігравати важливу роль у візантійсько-татарському альянсі свідчить той факт, що одразу після відновлення повноцінної імперії 1261р. в столиці Орди – Сараї на прохання патріарха і за згодою хана була створена єпископська кафедра46. Цій кафедрі відводилася особлива роль у утвердженні союзу між Ордою і Візантією. Як свідчать джерела, 1279 року митрополит Кирило та хан Менґу-Темір висилали сарайського єпископа Теогносита з посольством до Константинополя47.

Узагальнивши ці та інші подібні факти, згадуваний уже російський історик церкви Є.Голубінський цілком слушно писав: "Використання сарайського єпископа, як посланця, і залучення митрополита для сприяння успіхові посольства, показують, що між ханом Менґу-Теміром і нашою церквою існували вельми добрі взаємини"48.

Ці "вельми добрі взаємини" між православною церквою і монголо-татарськими завойовниками, як ми бачили вище, були інспіровані і освячені Константинополем і відповідали його стратегічним цілям: вони творили сприятливу атмосферу для формування на сході Європи потужного євразійського державного центру як антиподу європейському Заходові. Зрозуміло, що Галицько-Волинська держава з її європейськими комплексами в цю нову візантійську стратегію явно не вписувалася.

Український історик Петро Ісаїв, який після війни опинився на еміграції, у розвідці "Роля Візантії в упадку української державности" на конкретних історичних фактах показав, як Константинополь упродовж ХІ-ХІІ ст. намагався, і то успішно, розхитати єдність і силу старої Київської держави, нацьковуючи одних князів на інших49. У сильній руській державі Візантія завжди бачила велику небезпеку для себе, тому, використовуючи часто церковні важелі, постійно інспірувала політичний хаос на Русі, фаворизуючи одні князівства, і упосліджуючи інші50. За слушним визначенням відомого англійського історика Нормана Дейвіса, внаслідок деструктивної політики Візантії щодо Русі у "подрібнених слов'янських князівствах запанував нелад задовго до того, як прибули монголи"51.

Цю деструктивну політику Константинополь продовжував і стосовно Галицько-Волинської Русі, як спадкоємниці Русі Київської. І одним із яскравих проявів цієї політики було рішення Константинополя переселити митрополитів на Залісся, і позбавити таким чином Київ статусу церковної столиці Русі. А Київ у той час знаходився під владою галицько-волинських державців52.

Ця підступна акція Візантії боляче вдарила по престижу Галицько-Волинської держави. Зрозуміло, що її володарі не могли не вжити рішучих заходів у відповідь. Так зродилася ідея створення у Галичі власної церковної митрополії.

В історичній науці віддавна точиться дискусія, хто був ініціатором створення окремої Галицької митрополії: князь Лев Данилович чи Юрій І Львович? У М.Грушевського читаємо: "чи був то Лев, чи його син Юрій, не знати, бо рік смерти Льва нам незвісний, а не звісно і те, коли саме піднято справу Галицької митрополії. Подробиць сеї справи взагалі не знаємо зовсім, бачимо тільки, що заходи галицького князя свою мету осягнули"53. (На сьогодні більшістю істориків прийнято 1301 рік, як рік смерті Лева). Історик-василіянин Теофіль Коструба у спеціальній розвідці "Юрій чи Лев" доводив, що ініціатором створення окремої митрополії в Галичі був князь Лев Данилович, який, на його думку, розпочав цю справу задовго до офіційного перенесення осідку митрополії з Києва на північ54. Інший український історик Павло Грицак зробив цікаве спостереження, що позаяк столицею нової метрополії став Галич, а не Володимир, то це може свідчити, що ініціатором створення митрополії був "типово галицький князь" Лев Данилович, а не Юрій Львович, який резидував у Володимирі55. Загалом, більшість істориків сходяться на думці, що ініціював цю акцію князь Лев Данилович, а успішно завершив вже його син Юрій56. Цю думку приймаємо й ми.

Інше, що будоражило допитливість істориків у цій справі, це питання, яким чином Юрію І вдалося добитися в Царгороді відкриття окремої для своєї держави церковної митрополії. Адже добре відомо, що константинопольська патріархія не дуже радо відкривала нові митрополії. Намагаючись пояснити успіх у цій справі галицько-волинського володаря, історики висловлювали різні здогади. Наприклад, український церковний історик початку ХХ ст. Іван Рудович писав, що Юрій І "перевів тую справу, не пощадивши гроша і дарунків для грецького цісаря"57. Інший наш відомий історик церкви Микола Чубатий вважає, що основну роль тут відіграла "погроза, кинена патріархові повернутися до Риму"58. Цей свій здогад М.Чубатий опосередковано доводить дещо пізнішою історією з кінця 1370 р., коли новий господар Галичини "король Лєхії і Малої Русі" Казимир, прохаючи Константинополь відновити митрополію в Галичі, відкрито пригрозив, що в разі відмови "русинів хреститимуть у латинській вірі"59. Отже, цілком ймовірно, що король Казимир скористався досвідом короля Юрія, як переконливо впливати на Константинополь.

Ми не відкидаємо версії про "хабарі" і "погрози", які напевно мали місце і по-своєму вплинули на позицію імператора і патріарха, однак нам здається, що згода Константинополя на відкриття нової митрополії в Галичі могла бути викликана міркуваннями вищого порядку. Ми вже не раз говорили, що політика Візантії стосовно Галицько-Волинської держави була дискримінаційною і спрямовувалася на ізоляцію її від решти посткиївського геополітичного простору. Ми вказали і на причини такої поведінки Константинополя: це відкрита орієнтація галицько-волинських володарів на Захід, проримська церковна політика, прихований і відкритий опір татарському засиллю. Отже цілком можливо, що в Константинополі вирішили за краще сепарувати заражені папізмом галицько-волинські єпархії від решти Київської митрополії, і таким чином не дати їм можливості поширювати ворожий для Візантії дух Заходу й антитатарські настрої в тих єпархіях, що перебували під контролем владимиро-суздальських князів та їхніх зверхників – татарських ханів, союзників Візантії. Але це тільки наш здогад.

Отже, відповідаючи на поставлене вище питання, чому митрополити покинули Київ, а з ним і Галицько-Волинську державу, в межах якої він тоді знаходився, виділимо такі дві головні, на наш погляд, причини: по-перше, така була воля Константинополя, який у своїй східноєвропейській політиці зробив ставку на Владимиро-Суздальщину як плацдарм для союзу з Ордою, і, по-друге, діяли світоглядні рації самих митрополитів, які сформувалися на ідеологічних принципах візантинізму з його антилатинізмом, цезаро-папізмом та проповіддю православної винятковості. Як відгук на цей черговий виклик Візантії і візантинізму, кинутий Києву, і було заснування галицько-волинськими володарями окремої церковної провінції для своєї держави.

Та які б чинники, міркування і мотиви об'єктивного чи суб'єктивного характеру не привели до створення у Галичі 1303 р. нової церковної митрополії, ця подія була переломною не тільки в історії Київської церкви, але й в історії Східної Європи в цілому. Розпад єдиної досі Київської митрополії виразно засвідчив завершення на церковному рівні тих дезінтеграційних процесів, які на політичному рівні привели до розпаду давньої Київської Русі ще в середині ХІІ ст. В основі цих відцентрових процесів лежало етнічне і культурне самовизначення тих племен і народів, що населяли цю першу східнослов'янську державу імперіального типу. "Галицька митрополія, – слушно пише М. Чубатий, – була першим природним проявом розкладу старої Руської чи там Київської митрополії внаслідок розпаду старої Руської держави-імперії на природні етнічно-національні і політичні одиниці"60.

Перший період існування новоствореної Галицької митрополії тривав недовго – заледве якихось півстоліття. Константинополь, дуже часто з намови заліських "київських" митрополитів, всіляко блокував її діяльність, гальмував нормальний розвиток її структур. Це проявлялося головно в тому, що патріархи зволікали з призначенням нових митрополитів на місце тих, що природно відходили, або ж змушували їх кидати Галичо-Волинь і мандрувати на Залісся, наділяючи їх навіть гідністю "митрополита київського і всієї Русі". Так було, наприклад, у випадку з Петром Ратенським, спершу галицьким митрополитом-номінантом (з 1305 р.) якого Константинополь перевів у київські митрополити і змусив таким чином виїхати до митрополичої резиденції у Владимирі Заліському (1308 р.).

До речі, ця маніпуляція з митрополитом Петром, як можна здогадуватися, була наслідком коронації Юрія І Львовича на короля всієї Русі, що не могло пройти повз увагу імператора і патріарха. До того ж корона Юрія була римського походження, а сам король підтримував зв'язок з папою Климентом V61. Не випадково, за інформацією А. Карташова, митрополит Петро мав строгу вказівку від патріарха оминати Галицько-Волинську державу, як схильну до унії з Римом62. Правда, митрополит Петро, як видається, і сам не дуже радо сприймав політику Юрія Львовича, орієнтовану на Європу і папство. Про це може свідчити той факт, що коли він на Владимиро-Суздальщині, замість "сильної великокняжої влади", застав хаос і безсилля місцевих князьків, він не повернувся в рідну Галичину, а подався під опіку незначного ще тоді московського князя Юрія Даниловича63.

Незважаючи, однак, на різні об'єктивні труднощі, Галицька митрополія вистояла у цій першій фазі свого існування. Історія донесла до нас імена чотирьох галицьких митрополитів цієї доби: Нифонт (1303-1305), Петро (1305-1308), Гавриїл (бл. 1317-1328) і Теодор (бл. 1328-1347) 64. Включивши в свою церковну провінцію більшість руських єпархій давньої митрополії Києва, Галицька митрополія природним шляхом продовжила ієрархічну і духовну тяглість київської святоволодимирської традицій. З другого боку, простягаючись значною мірою на землях, які перед їх приєднанням князем Володимиром до своєї держави 981 р. були під адміністративним управлінням Великоморавської, а згодом ранньої Чеської держави, Галицька митрополія зберегла значні елементи кирило-методіївської традиції з її відкритістю як на християнських Схід, так і на християнський Захід65. Може, саме тому в князівствах Галичини і Володимирії, а згодом в об'єднаній Галицько-Волинській державі, як ніде інде в ареалі східноєвропейського християнства, процвітала релігійна толерантність, повага до Римської церкви, відбувалося інтенсивне засвоєння західних християнських вартостей66.

Як вже говорилося, Галицька митрополія після свого створення проіснувала не цілих півстоліття. Однак основну свою місію вона виконала. Остання десятиліття існування Галицько-Волинської держави митрополичий престол Галича був свідченням і символом її церковного суверенітету. Впала держава, впала й митрополія.

Коли 1340 р. із смертю князя Юрія ІІ Тройденовича династія Романовичів вигасла і Галичину незабаром зайняв польський король Казимир, загроза нависла і над Галицькою митрополією. Втративши державну підтримку, Галицька митрополія дуже скоро впала жертвою чергової московсько-візантійської інтриги. На вимогу московського князя Симеона Гордого візантійський імператор Йоанн VІ Кантакузин видав 1347 р. так звану "хризобуллу", якою ліквідував митрополію Галича як "недоречну новинку". Галицько-волинські єпархії знову на якийсь час були підпорядковані "київському" митрополитові, який резидував тепер уже в Москві67.

Та не минуло й чверть століття, як справа Галицької митрополії знову стала актуальною. Польський король Казимир, утвердившись в Галичині, і прийнявши титул "короля Малої Русі", з часом збагнув, що залежність підлеглих йому руських єпархій від київського (читай: московського) митрополита його об'єднаному королівству нічого доброго не віщує. Тому він почав задумуватися, чи не варто знову відродити самостійну Галицьку митрополію. Тим більше, що його суперник, литовський князь Ольґерд, опанувавши Київ і Київську землю, постарався в Царгороді про висвячення окремого литовського митрополита. До того ж галицькі бояри і дрібніші волинські князі постійно намовляли Казимира до цього. Принаймні на них покликався Казимир у листі до константинопольського патріарха, в якому просив його відновити митрополію Галича. Лист, датований кінцем 1370 р., починається так: "До святішого Патріарха Константинополя [...] від Казимира, короля Лєхії і Малої Русі та від руських князів, які, визнають християнську віру, і від руських бояр багато поклонів..."68. Цей початок Казимирового листа до патріарха виразно вказує, що ініціатором і промотором відновлення Галицької митрополії була галицько-волинська еліта – бояри і князьки. Та не менш цікава кінцівка цього показового листа. Там недвозначно сказано, що коли патріарх не відновить митрополії в Галичі, і не висвятить на митрополита присланого з цим листом галицького єпископа Антонія, то нехай тоді "не гнівається, якщо русинів хреститимуть у латинській вірі". Ця страшна погроза, мабуть, більше подіяла на патріарха, ніж "багато поклонів", і він канонічно відновив Галицьку митрополію, висвятивши на її предстоятеля запропонованого єпископа Антонія. Грамота патріарха Філотея, яка стверджувала цей історичний акт, датована 9 травня 1371 р. Відновлена митрополія включала в себе, крім Галицької архиєпархії, ще три владицтва – Холмське, Перемиське і Володимирське69.

Як і перший період існування Галицької митрополії, так і другий тривав недовго. Бурхлива доба польсько-литовсько-руської історії кінця XIV перших десятиліть XV ст. внесла свої корективи не тільки в державно-династичні конструкції на цьому геополітичному просторі, але й в церковні відносини. Тут не час і місце докладно зупинятися на всіх перипетіях політичного й церковного життя на українсько-білоруських землях, що були в той час інкорпоровані до складу Польської корони і Литовського князівства, а скажемо лише, що на початку XV ст. відновлена 1371 р. Галицька митрополія знову занепадає. Хоч немає окремого канонічного акту про скасування цієї, вдруге посталої митрополії, на 1415 рік вона фактично перестала існувати. Саме цього року в містечку Новгородку, що на русько-литовському пограниччі, відбувся церковний синод, на якому єпископи українсько-білоруських єпархій обрали нового київського митрополита, незалежного від Москви, Григорія Цамблака. В цьому синоді брали участь і єпископи колишньої Галицької митрополії – володимирський Герасим, перемиський Павло, холмський Харитон. Деякі джерела подають, що був присутній також владика галицький Йоанн70. У кожному разі, починаючи від синоду в Новгородку 1415 року, існує вже єдина Києво-Галицька митрополія, а її предстоятелі поступово починають іменувати себе "Митрополитами Київськими і Галицькими". Цей титул пронесуть вони крізь віки – аж до початку XIX століття.

ЗВЕДЕНИЙ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1993. – Т. III. – С. 543; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим-Нью-Йорк, 1965. – Т. 1. – С. 667.

2. Gelzer H. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte aus griechischen Quellen // Zeitschrift für Kirchengeschichte. – Gotha, 1892. – S. 246-281.

3. Op. cit., p. 253; 255.

4. Див.: Gelzer H. Ungedruckte und ungenügend veröffentlichte Texte der Notitiae episkopatum. Ein Beitrag zur byzantinischen Kirchen-und Verwaltungsgeschichte // Abhandlungen der philosoph.-philolog. Classe der Königischen Bayerischen Akademie der Wissenschaften. – München, 1901. – Bd. 21. – Abt. III. – S. 599.

5. Ammann A.M. Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte. – Wien, 1950. – S. 88.

6. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. – Філадельфія: "Провидіння", 1954. – С. 136; Нагаєвський І. Нарис історії Галицької митрополії. У 150-річчя її відновлення. – Філадельфія: Накладом Т-ва "Америка", 1958. – С. 18.

7. Див.: Gelzer H. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte. – S. 253.

8. Докладніше про це див.: Паславський І. Філософська культура Галицько-Волинської держави: пошуки морального ідеалу і формування державної ідеології // Українські землі часів короля Данила Галицького: Церква і держава. Статті і матеріали. – Львів: "Логос", 2005. – С. 23-24.

9. Полное Собрание Русских Летописей, издаваемое постоянною историко-археографической комиссией Акад. наук СССР. – Т. I. Лаврентьевская летопись. – Ленинград, 1926. – Изд. 2-е. – С. 485; 528. (Далі: ПСРЛ, номер тому, випуску і сторінки). Див. також: Poppe A. Biskupstwa na Rusi, 988-1300 // States, Societies, Cultures: East and West: Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski. – New-York, 2004. – P. 848; 861, пос. N79.

* Цей митрополит, галичанин з роду і ставленик Данила Романовича, в науковій літературі ідентифікується по-різному. Одні вчені, переважно російські, вважають його Кирилом III, а інші, здебільшого українські, – Кирилом II. Хоча трапляються випадки зворотного характеру. Наприклад, російський історик церкви Макарій називає Кирила – другим, а українець Григор Лужницький – третім. Така розбіжність в атрибуції порядкового місця цього митрополита сталася через те, що в історії не дуже ясна справа з митрополитом Кирилом I. У Синодику київських митрополитів одразу після Теопемпта (1037-1047 рр.) поміщено ім'я митрополита-грека Кирила I, однак жодне інше руське джерело його не знає і не згадує. Наймовірніше, він був призначений Константинополем, але Ярослав Мудрий його не прийняв, бо мав намір призначити свого митрополита, що і зробив 1051 р., поставивши на київську митрополичу кафедру знаменитого Іларіона-русина. Черговий Кирило на київському митрополичому престолі сидів у 1224-1233 рр. Не претендуючи тут на остаточне розв'язання цієї проблеми, ми все ж дотримуватимемося української наукової традиції і називатимемо митрополита, про якого тут ідеться, Кирилом II.

10. ПСРЛ. – Т. I. – Вып. 2. – С. 485.

11. Русская Историческая Библиотека. Т. VI. Памятники древнерусского канонического права. Ч. 1. – Изд. 2-е. – СПб., 1908. – Прилож. N12. – С. 63-66.

12. Див.: Карамзин Н.М. История государства российского. – Изд. 5-е. – СПб., 1842. – Кн. 1. – Т. IV. – С. 103; Макарий, митрополит Московский. История русской церкви. Период монгольский. – СПб., 1886. – Т. IV. – Кн. 1. – С. 14; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – СПб., 1896. – Кн. 1. – Т. IV. – С. 917; Ключевский В.О. Сочинения. В 9 т. – Т. 2. Курс русской истории. Ч. 2. – Москва: Мысль, 1987. – С. 22-23; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. – Львов, 1863. – С. 124-125; Малиновскій М. Исторична відомість о Митрополіи Руской в Галичі. – Львів, 1875. – С.5; Нагаєвський І. Цит. праця. – С. 17; Великий А.Г. З літопису християнської України. – Рим, 1968. – Т. 2. – С. 203-207.

13. Грушевський М. Цит. праця. – С. 190.

14. Див.: Карамзин Н.М. Цит. праця. – С. 82-89; Соловьев С.М. Цит. праця. – С. 878-885.

15. Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. – Leopoli, 1862. – P. 10.

16. Тихомиров Н. Галицкая митрополия. Церковно-историческое исследование. – СПб., 1896. – С. 16.

17. Там само. – С. 14-17.

18. Грушевський М. Цит. праця. – С. 191.

19. Див.: Лужницький Г. Цит. праця. – С. 134.

20. Див.:Великий А.Г. Цит. праця. – С. 203-207; Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596. – Львів: "Стрім", 1993. – С. 128; Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Івано-Франківськ, 1999. – С. 94-95.

21. Див.: Карамзин Н.М. Цит. праця. – С. 81-103; Соловьев С.М. Цит. праця. – С.875-882; Очерки истории СССР / Под редак. акад. Б.Д. Грекова, Л.В. Черепнина, В.Р. Пашуто. – Москва: Изд-во Акад. наук СССР, 1953. – С. 132. Див. також: Чубатий М. Цит. праця. – С. 660-662.

22. Див.: Грушевський М. Цит. праця. – С. 100-103, 163; Ждан М.Б. До питання про залежність Галицько-Волинської Руси від Золотої Орди // Український історик. – Нью-Йорк-Мюнхен, 1967. – Р. IV. – N1-2. – С. 23-37.

23. Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Львов, 1855. – Ч. 3-я. – С. 248-249; Грушевський М. Цит. праця. – С. 114; Грицак П. Галицько-Волинська держава/ Наук. Т-во ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства: Ч. 5. – Нью-Йорк: Обнова, 1958. – С. 135; Исаевич Я.Д. Галицко-Волынское княжество в конце XIII – начале XIV в. // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1987. – Москва: Наука, 1989. – С. 71-77.

24. Грушевський М. Цит. праця. – С. 113-114; Войтович Л. Юрій Львович і його політика // Галичина і Волинь у добу середньовіччя (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Історичні та культурологічні студії. 2001. 3). – Львів, 2001. – С. 70-71.

25. Грушевський М. Цит. праця. – С. 167.

26. Голубинский Е. История русской церкви. Период 2-ой. – Москва, 1900. – Т. II. – 1-ая пол. – С. 59.

27. Там само. – С. 95.

28. Там само. – С. 58-59.

29 Карташев А.В. Очерки истории русской церкви. – Москва: Терра, 1993. – Т. І. – С. 292.

30. Там само.

31. Там само. – С. 293.

32. Приселков М.Д. Русско-византийские отношения XI-XII вв. // Вестник Древней Истории. – Москва, 1939. – N3. – С. 98.

33. Остроґорський Ґ. Історія Візантії / Пер. з нім. – Львів: Літопис, 2002. – С. 406.

34. Там само. – С. 409-410.

35. Там само. – С. 411.

36. Див.: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / Пер. з анг. – Львів, 2001. – С. 75-96.

37. Там само. – С. 75-76.

* Чи не єдиний випадок, коли Візантія все ж визнала за чужим володарем титул базилевса, була коронація царгородським патріархом на царя болгарського князя Симеона (поч... X ст.). Однак, це була вимушена акція імперії, бо могутній болгарський володар з грізним військом стояв тоді під мурами Константинополя (Див.: Остроґорський Г. Цит. праця. – С. 235-236).

38. Див. Ostrogorsky J. Die byzantinische Staatenhierarchie // Seminarium Kondakovianum. – Praha, 1936. – T. VIII. – S. 60.

39. ПСРЛ. – Т. II. Ипатьевская летопись. – Спб., 1908. – Вып. 2. – С. 827.

* Наскільки несприйняття королівського титулу ввійшло в кров і плоть православного духовенства, свідчить один курйозний випадок з недавнього минулого. Коли 2001 року у Львові був відслонений пам'ятник Данилові Галицькому з написом "Король Данило", православні попи з галицького Підгір'я зібралися у місті Самборі, де солідарно (від імені УАПЦ і УПЦ КП) висловили "рішучий протест" проти величання Данила королем: мовляв, королі – то в поляків, а в нас, українців, мають бути тільки князі... O sancta simplicitas! [Див.: Прикарпаття: Народний часопис Старосамбірщини. – 2001. – N98 (26 грудня) ]
.

40. Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. – Киев, 1913. – С. 25.

41. Голубинский Е. Цит. праця. – С. 91.

42. Карташев А.В. Цит. праця. – С. 295.

43. Див.: Голубинский Е. Цит. праця. – С. 91; Карташев А.В. Цит. праця. – С. 295.

44. Остроґорський Г. Історія Візантії. – С. 449.

45. Вінтер Е. Візантія та Рим у боротьбі за Україну: 955-1939 / Пер. з нім. – Прага, 1944. – С. 34.

46. Див.: Голубинский Е. Цит. праця. – С. 41.

47. Там само. – С. 61.

48. Там само. – С. 62.

49. Ісаїв П. Роля Візантії в упадку української державності // Проблеми: Журнал національно-державної думки. – Мюнхен, 1947. – Ч. 3 (грудень). – С. 16-20.

50. Див.: Приселков М.Д. Цит. праця. – С. 98-109.

51. Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з анг. – К.: Основи, 2000. – С. 239.

52. Див.: Книш Я.Б. Львів: Таємниці княжої доби. – Львів: ЛА "Піраміда", 2005. – С. 73-74; 79; Історія Львова. У трьох томах / Ред... Я.Ісаєвич та ін. – Львів: Центр Європи, 2006. – Т. 1. – С. 59.

53. Грушевський М. Цит. праця. – С. 270.

54. Коструба Т. Лев чи Юрій// Коструба Т. Нариси з церковної історії України X-XIII століття / Вибрані твори в 2 т. – Торонто: "Добра книжка", 1955. – Т. 1. – С. 107-113. Передрук: Українські землі часів короля Данила. – С. 7-9.

55. Грицак П. Цит. праця. – С. 137-138.

56. Лужницький Г. Цит. праця. – С. 136; Нагаєвський І. Цит. праця. – С. 17; Назарко І. Київські і Галицькі митрополити (1590-1960) / Записки ЧСВВ. – Рим, 1962. – Т. XIII. – Сер. II, – Сек. 1. (Праці). – С. 142; Чубатий М. Цит. праця. – С. 664; Великий А. Г. – Цит. праця. – С. 205; Стахів М. Цит. праця. – С. 129.

57. Рудович І. Коротка исторія Галицко-Львовскои єпархіи. На основі грецких жерел и інших новіших подручников // Шематизм всего клира греко-католицкои митрополичои Архієпархіи на рок 1902. – Львів, 1902. – С. 7-8.

58. Чубатий М. Цит. праця. – С. 665.

59. Там само.

60. Там само. – С. 668.

61. Див.: Там само. – С. 666-667.

62. Карташев А. Цит. праця. – С. 301.

63. Чубатий М. Цит. праця. – С. 673-674.

64. Acta patriarchatus Constantinopoliensis. Ed. F. Miklosich et J. Müller. – Vindobonae, 1860. – T. 1. – P. 577; Русская Историческая Библиотека. – Т. VI. – Прилож. N22. – С. 126; Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наукова думка, 1994. – Т. V. – С.391; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим-Нью-Йорк, 1976. – Т. ІІ. – Ч. 1. – С. 30.

65. Див.: Дашкевич Я. Галицько-Волинські землі на перехресті орієнтацій: Захід, Русь, Схід (кінець Х – середина ХІV ст.) // Українські землі часів короля Данила. Галицького. – С. 31-32.

66. Див.: Коструба Т. Церковно-релігійна ідеологія в княжій Україні (Х-ХІV вв.) // Коструба Т. Нариси з церковної історії України Х-ХІІІ століття / Вибр. тв. у 2 т. – Торонто, 1955. – Т. 1. – С. 117-120.

67. Грушевський М. Цит. праця. – Т. ІІІ. – С. 273; Чубатий М. Цит. праця. – Т. І. – С. 697-698; Шевченко І. Цит. праця. – С. 75-95.

68. Acta patriarchatus Constantinopoliensis. – Т. І. – Р. 577; Грушевський М. Цит. праця. – Т. V. – С. 392.

69. Див.: Грушевський М. Цит. праця. – Т. V. – С. 392; Чубатий М. Цит. праця. – Т. ІІ. – С. 31; Шевченко І. Цит. праця. – С. 82.

70. Грушевський М. Цит. праця. – С. 402; Чубатий М. Цит. праця. – С. 117.

"Прикінцеві роздуми". Замість післямови

Історія Галицької митрополії налічує ось уже 700 років. За цей період вона переживала часи піднесення і занепаду, залежно від того, як складалася доля українського народу. Заснована вона була на самому початку ХIV ст. в пору найбільшого розквіту Галицько-Волинської держави за короля Юрія І Львовича.

Утворення окремої, незалежної від київських митрополитів, церковної провінції на західних землях Руси-України свідчило про силу й авторитет Галицько-Волинської держави та її володарів. Цю думку висловлюють практично всі історики, з нею погоджуємось також і ми.

Однак, була і друга сторона цієї акції, менш приємна. Не можна оминути того факту, що поділ матірної Київської митрополії на власне Київську і Галицьку означали поразку галицько-волинських державців у їхньому тривалому змаганні з владимиро-суздальськими князями за київську державну і церковну спадщину. Як показав аналіз, ця поразка була насамперед наслідком дії різних об'єктивних факторів, породжених політичною ситуацією, що склалася на Сході Європи після монголо-татарської навали та відновлення Візантійської імперії всередині ХІІІ століття. Ми бачили, що послаблена Візантія, але не упокорена до кінця західними хрестоносцями, зробила ставку на Золоту Орду та її васалів – владимиро-суздальських, а згодом – московських князів. Це яскраво демонструє тодішня політика Константинополя у церковній сфері, коли за його вказівкою та благословенням київські митрополити перенесли свою резиденцію на Північ – спершу до Володимира-на Клязьмі, а згодом і до Москви.

Перенесення осідку київських митрополитів поза межі питомої Русі було, без сумніву болісним ударом по церковних і політичних інтересах Галицько-Волинської держави, в межах якої тоді знаходився Київ – історична столиця Руської митрополії. У вигоді виявилося Залісся – спершу Володимиро-Суздальщина, а згодом і Москва, які відтепер стали поступово набувати політичної ваги на посткиївському геополітичному просторі. Якщо в пору свого становлення – в середині ХІІ ст. – владимиро-суздальські князі всіляко намагалися позбутися залежності від Києва, і навіть двічі ходили на нього війною (погром Києва Юрієм Долгоруким 1155 р. і Андрієм Боголюбським 1169 р.), то в другій половині ХІІІ ст. вони різко змінили політичні орієнтири: від боротьби за незалежність від Русі до претензій на руську державну і політичну спадщину.

Особливо виразно виявилися всеруські претензії заліських князів у церковній сфері.Якщо в другій половині ХІІ ст. Андрій Боголюбський (так "любив" Бога, що викрав ікону Вишгородської Богородиці, і вивіз її до своєї отчини) домагався від Константинополя створення окремої для Владимира митрополії, незалежної від Києва, то вже через сто років його спадкоємці повели активну боротьбу за підпорядкування собі назви і осідку Київської митрополії. Їм манила очі назва "Київська", а ще більше додаток "і всея Русі", яким володіла київська митрополича кафедра. Колишні суперники Києва, ставши його епігонами, добре усвідомлювали, що, заволодівши монополією на назви "Русь", "руська" у церковній сфері, легше буде привласнити собі ці назви в державно-етнічному плані. Це усвідомлення прийшло до них не без Константинополя, який, як вже зазначалося, в боротьбі з латинським Заходом шукав опори в Орди та її сателітів – владимиро-суздальських та московських князів.

Спільна акція Візантії, татарських ханів та заліських князів, спрямована на позбавлення галицько-волинських володарів можливості через митрополитів впливати на церковну політику у своїй державі і в регіоні в цілому, змусила їх вжити невідкладних заходів для створення власної церковної митрополії, незалежної від київських (читай "владимиро-суздальських") митрополитів. І хоч їм удалося це зробити, новостворена митрополія все ж не могла замінити морального авторитету київської митрополичої кафедри, яка вже своєю назвою декларувала і нагадувала, звідки "єсть і пішла" Київська Церква.

Необхідно, однак, відзначити, що переселення київських митрополитів з території Галицько-Волинської держави на Залісся не відбулося б, якби самі митрополити не були до цього внутрішньо готові. Як знаємо, два митрополити з трьох, що започаткували і довершили процес перенесення осідку митрополій з Києва на Північ, були галичанами з роду. Значить, мусили існувати якісь особливі мотиви, що змусили їх покинути батьківщину, і податися в чужі краї під крило чужих князів та їхніх повелителів – татарських ханів.Та одного окрику Константинополя, чи ностальгії за сильною ханською владою було явно замало. Мусили, повторюємо, діяти якісь внутрішні спонуки та переконання, яким піддалися митрополити-галичани Кирило і Петро, рішившись на цей крок.

Ці мотиви і переконання, як ми вже говорили раніше, мали ідейно-світоглядну природу, і базувалися на засадничих принципах візантинізму – православному патріотизмі і войовничому антилатинізмі, на яких уже від двох століть виховувалося не одне покоління руського духовенства. Хоч адепти цього напрямку в руському християнстві і не становили більшості більшості серед духовенства та ієрархії Галичо-Волині, все ж їхня позиція, що йшла явно в розріз з євроцентричною політикою Романовичів, гальмувала процес зближення із Заходом, паралізувала кроки в цьому напрямку, започатковані королем Данилом, і продовжені королем Юрієм І Львовичем. І, врешті-решт, відцентрова робота носіїв "православного патріотизму" з орієнтацією на Візантію, а відтак і на Москву, значною мірою спричинилася до загибелі Галицько-Волинської держави, цієї, за словами Д. Дорошенка, "другої великої держави на українській землі, збудованої українськими руками.Отруєння 1340 року останнього володаря Галицько-Волинської держави Юрія ІІ Тройденовича через те, що був католиком і дивився на Захід, аж надто виразно вказує, чиїх рук (або агітації) це була справа (Отруєння, як метод боротьби з євроінтеграторами в українській політиці знову оживе на початку ХХІ століття).

Наскільки вплив візантійської орієнтації був сильним, свідчить той факт, що галицько-волинські державці, починаючи від Данила Романовича, і кінчаючи Юрієм Тройденовичем так і не відважилися остаточно порвати з Константинополем. Навіть уклавши унію з Римом, Данило вислав свого кандидата Кирила на висвячення до Нікеї. Подібно поступив і Юрій Львович, коли посилав свого кандидата на Галицьку митрополію Петра по благословення до Константинополя. Ця нерішучість Романовичів у церковних справах, коли зближення з Римом чергувалося з демонстрацією вірності Константинополю, зневірювала Рим у щирості їхніх намірів. тому змушувала шукати йому надійніших партнерів у Центрально-Східній Європі. У нашій історіографії уже стало загальним місцем звинувачувати папський Рим у тому, що він не надав дієвої допомоги Галицько-Волинській державі, підтримавши натомість експансіоністську політику католицької Польщі на руські землі. Доля істини в цьому, звичайно, є. Однак також не забуваймо, що Рим зробив остаточну ставку на Польщу лише в 20 – 30-х роках ХIV ст., а до того він впродовж цілого століття, починаючи від Романа Мстиславовича, і кінчаючи Юрієм Львовичем намагався зробити саме Галицько- Волинську державу основним оплотом Заходу на східних теренах Європи. Звісно, вся російська, а також українська москвоцентрична історіографія видає ці наміри папства як "агресивну експансію католицького Риму на "православний Схід", однак факт залишається фактом: саме Престол св. Петра двічі увінчував королівською короною галицько-волинських князів, чим підносив статус їхньої держави до рангу королівства, тобто рівноправного суб'єкта в політично-правовій система Заходу. Те, що Романовичі не змогли вповні використати свого історичного шансу, було їхнім великим промахом, що вплинув на подальшу долю Галицько-Волинської держави. Помилка Данила Романовича та його спадкоємців, на нашу думку, полягала не в тому, що вони в боротьбі з татарами зробили ставку на союз із Римом та Заходом, як про це твердять російські та деякі українські історики, а в тому, що в своїй західній політиці вони не були до кінця послідовними, піддавшись тиску та агітації провізантійських і протатарських сил у середовищі православного духовенства, і, можливо, частини боярства. Адже, як можна інакше пояснити той факт, що син короля Данила, Лев, так і не коронувався на короля, знехтував шансом, який давала йому Ліонська церковна унія 1274 року, а натомість, за прикладом візантійців, завів дружбу з татарами? Правда, це не допомогло йому повернути довір'я Візантії. А київські митрополити як оминали Галичо-Волинь, так і продовжували оминати, віддавши остаточну перевагу татарським ханам та їхнім васалам на Заліссі. За цієї ситуації здавалося б, що у справі призначення та висвячення власного митрополита найбільш логічно було вийти на Рим, однак Лев, а -відтак і Юрій воліли і далі триматися візантійського воза в ділі заснування власної митрополії вони здалися на ласку Константинополя. Імператор і патріарх, звісно, пішли за жаданням Романовичів, бо, по-перше, це ізолювало заражені латинськими прелєстями галицько-волинські єпархії від решти владицтв Київської митрополії, а по-друге, давало в руки Константинополя могутній інструмент для політичних ігор на Сході Європи. Той факт, що Константинополь, в залежності від політичної кон'юнктури тричі скасовував, то знову відновлював галицьку митрополію, переконливо це підтверджує.

Отже ця, говорячи сучасною політичною мовою, двовекторність політики Романовичів, виявилася згубною для політичних і церковних інтересів Галицько-Волинської держави, бо сіяла непевність і невизначеність у суспільстві, викликала недовір'я в західних партнерів. Спадає на думку характеристика, яку дав М. Грушевський Данилові Романовичу, яка теж може бути віднесена до його спадкоємців. Говорячи про хаотичність і непослідовність політики Данила, великий історик писав: "Ріжнородні, широкі політичні плани й зносини Данила взагалі мають ту хибу, що не тримаються купи: бракує їм консеквенції й енергії в проведенню, і тому його заходи виходять такими уривковими, а результати зовсім ілюзорними" (Історія України-Руси – Т. ІІІ. – С. 82). Особливо справедлива ця характеристика для церковної політики Романовичів.

Повертаючись до питання про поділ галицько-волинського духовенства на тих, хто підтримували західний вектор у політиці Романовичів, і тих, хто сповідував "православний патріотизм" візантійців, необхідно наголосити, що цей феномен не був породженням якихось специфічних особливостей Галицько-Волинської держави, а радше одним із проявів одвічної дилеми Київського християнства, яке вже від зарання свого утвердження на Руси-Україні балансувало між Римом і Константинополем, між Європою і Азією. Поділ на цьому грунті українського духовенства виразно проявлявся вже в часи ранньої Київської держави (напр., за княгині Ольги, Ярослава Мудрого, Ізяслава ІІ), і не раз проявлятиметься в пізніші часи. Він, зокрема, приведе одних до Берестейської Унії з Римом, а других – під владу православних московських царів, що закінчиться національною катастрофою 1654 і 1708років. А в наші дні, відповідно до духу часу набере політичної форми і сягне свого апогею в протистоянні Майдану і анти-Майдану в боротьбі між прихильниками європейського вибору й адептами євразійської ідеї.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua