Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галичина християнська. Частина 6. Закінчення.

Ігор Бурдяк | 6.03.2012 00:05

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
2

Нарис історії реліґійно-церковного життя на галицьких землях від найдавніших часів до початку ХІХ століття.
Автор Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ, кандидат філософських наук.


Галичина християнська. Частина 6. Закінчення.
Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Частина 6

10. Доля унійної церкви в перші десятиліття австрійського панування. Відновлення Галицької митрополії 1807 року

Приєднання Галичини до Австрії означало, що тут на зміну струхнявілій польській державній системі прийшла динамічна європейська держава з її культом закону і порядку. Цим одразу скористався єпископат галицьких єпархій. Тодішній львівський єпископ Лев Шептицький, що виводився із знатного і знаного українського боярського роду, випрацював низку документів, якими дослівно засипав Відень, і в яких, з одного боку, інформував австрійську владу про драматичну долю унійної церкви та її вірних в часах давньої Польщі, а з другого, – накреслював конкретні проекти її інституційного, обрядового й інтелектуального відродження. Так, в меморіалі від 17 липня 1774 року на ім'я цісареви Марії Терези Л. Шептицький змалював вражаючу картину економічного і культурного зубожіння унійної церкви та її духовенства, поклавши всю вину за це на антиукраїнську політику старої польської держави [47].

Цей меморіал Л. Шептицького так вразив Марію Терезу, що вже 28 липня 1774 року вона видала знаменитий указ, яким проголосила дві рівноправні католицькі церкви в своїй державі, надавши їм офіційні назви: римо-католицька і греко-католицька. За цим указом два обряди – латинський і візантійсько-слов'янський – визнавалися рівноправними, а унійне духовенство прирівнювалося в правах з латинським [48]. Дата 28 липня 1774 року стала знаковою в історії з'єднаної з Римом української церкви. Нарешті церква, яка досі не мала усталеної назви, а називалася по-різному – то "руська церква грецького обряду", то "уніатська" чи "унійна", в той день дістала єдину офіційну назву: греко-католицька. Перше слово нової назви вказувало на її обрядову форму, прийняту з Візантії (Греції), а друге – розкривало її суть, тобто приналежність до Вселенської католицької церкви. Конфесійне визначення "греко-католик" відтепер стало в Галичині і на Закарпатті синонімом для етнонімів "русин" і "українець".

Окрім цього патент цісареви строго наказував шанувати руських священиків так, як латинських, забороняв обзивати їх "попами" і натомість рекомендував називати їх "парохами". В патенті також наголошувалося, що цих парохів невільно змушувати відробляти панщину, як це велося в давній Польщі, і що здібні священицькі діти мають таке саме право на державну службу, як і діти шляхти. Останнє розпорядження Марії Терези мало доленосне значення для майбутнього галицьких українців, бо воно відкрило шлях для формування українського інтелектуального середовища в Галичині. Перспектива державної служби, яка відкривалася тепер перед священицькими дітьми, спонукувала багатьох із них іти не тільки традиційною батьківською дорогою церковного служіння, але й здобувати світські професії – правника, інженера, лікаря, учителя.

Ідучи назустріч проханням львівського єпископа щодо необхідності підняти освітній рівень греко-католицького духовенства, цісарева відкрила у Відні того ж 1774 року духовну семінарію при церкві Св. Варвари, названу Барбареум, віддавши їй приміщення колишнього єзуїтського колегіуму, які вивільнилися після скасування ордену єзуїтів (1773 р.). Ця семінарія призначалася для підготовки греко-католицького духовенства з усіх земель Австрійської монархії, в тому числі і з Галичини. Галицьким єпархіям – Львівській і Перемишльській було виділено щорічних чотирнадцять місць для питомців, які навчалися й утримувалися за державний кошт.

В орґанізації освіти для греко-католицького духовенства пішов ще далі цісар Йосиф II: 1783 року у Львові за його розпорядженням була створена державна Ґенеральна духовна семінарія для підготовки греко-католицького духовенства галицьких єпархій. Наступного 1784 року своїм декретом Йосиф II відкрив у Львові перший на українських землях університет європейського зразка, а в ньому теологічний факультет для підготовки священиків обидвох обрядів. Нарешті 1787 року при Ґенеральній духовній семінарії був створений так званий "Руський інститут" (Studium Ruthenum), в якому вихованці проходили україномовний курс навчання, опановуючи університетську програму з філософії і богослов'я.

Оцінюючи ті проґресивні зміни, що відбулися в галицькому суспільному й церковному житті Галичини з приходом Австрії, відомий український історик та публіцист Іван Лисяк-Рудницький писав: "Благотворні реформи, проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень греко-католицького духовенства. Водночас вплив австрійського "йосифінства" дав змогу греко-католицькій церкві позбавитися від польських пов'язань. Тепер вона була здатна взяти на себе роль української національної церкви" [49].

Та вершиною реформ, здійснених новою австрійською владою з подачі греко-католицького єпископату, було піднесення 1807 року Львівської єпархії до рівня Галицького митрополичого престолу. Про цю історичну подію в реліґійно-церковному житті Галичини годиться сказати докладніше.

Вперше ідею відновлення древньої Галицької митрополії висунули представники "духовного, шляхетського й посполитого стану" перемишльсько-самбірської землі 1691 р., коли переводили свою єпархію на унію [50]. Цю ідею, як вже зазначалося, ще раз озвучив на початку ХVІІІ ст. львівський єпископ Йосиф Шумлянський, як одну з умов переходу в унію Львівської єпархії. Однак різні причини не дозволили тоді це здійснити. Щойно наприкінці ХVІІІ ст. склалися сприятливі обставини для створення окремої митрополії на базі галицьких єпархій.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793 та 1795 рр.) Київська унійна митрополія була політично поділена між Росією, Австрією і обкраяною Польщею, а після 1795 року, коли давня Річ Посполита остаточно зникла з політичної мапи Європи, між двома імперіями – Російською і Австрійською. Київська архиєпархія, а також волинські та білоруські владицтва опинилися під берлом православних "самодержців всеросійських", а дві галицькі єпархії – Львівська і Перемишльська, а також Холмська відійшли під владу католицьких австрійських монархів. Відповідно до цього по-різному склалися долі цих єпархій. Якщо в Австрії їм було забезпечено нормальне існування, то в Росії практично одразу розпочалося насильне переведення унійних єпархій на православіє. Церковній ієрархії чинилися різні перешкоди для здійснення її канонічних обов'язків. Так, 1783 року цариця Катерина ІІ суворо заборонила підросійським уніатам вступати в зв'язки із своїм духовним проводом, що опинився за кордоном.1795 року Київська унійна митрополія була взагалі ліквідована. Хоч пізніше, за царя Павла І, уніатам Росії були повернені деякі права і маєтності, однак цей акт виразно показав, що унійну церкву в Росії нічого доброго не чекає. Тим більше, що починаючи від митрополита Теодосія Ростоцького (від 1795р.) всі його наступники аж до офіційної ліквідації унійної церкви 1839 р. перебували в Петербурзі під домашнім арештом. Втрата зв'язку з матірною Київською митрополією та її предстоятелями болісно вдарила по галицьких єпархіях, порушила нормальний триб їх функціонування. Дійшло до того, що не було кому висвячувати нових єпископів на місце тих, що природно відходили.

Але небезпека, що нависла над унійною церквою в Російській імперії, була в той час не єдиною загрозою для її існування. В Галичині, що ввійшла до складу Австрійської монархії вже за першим поділом Польщі (1772 р.), польські латинські єпископи одразу стали намовляти віденську владу, щоб позбавлені центрального церковного проводу галицькі унійні єпархії підпорядкувати юрисдикції відповідних латинських дієцезій на чолі з львівським арцибіскупом Вацлавом Сєраковським. При цьому вони посилалися на прецедент, створений папою Климентом XIV, коли він 1771 р. підпорядкував Мукачівську та інші унійні єпархії Угорщини латинському архиєпископові в Естерґомі. Можна собі тільки уявити, яка б доля чекала греко-католицьку церкву, якби цей підступний план польським єпископам вдалося здійснити.

За цих обставин серед галицької церковної ієрархії стала зароджуватися думка про необхідність створення на базі місцевих греко-католицьких єпархій окремої митрополії, незалежної від юрисдикції як львівських латинських архиєпископів, так і київських митрополитів, котрі волею історії, як і п'ять століть тому, знову опинилися на півночі.

Першим цю ідею озвучив згадуваний львівський єпископ Лев Шептицький. Восени 1773 року він розробив і через галицького губернатора Перґена направив цісареві Марії Терезі цілий проект, в якому представив свою візію шляхів орґанізації греко-католицької митрополії в межах Австрії. Цей проект передбачав дві можливості. По-перше, це відновлення давньої Галицької митрополії з осідком у Львові, підпорядкувавши їй Львівську і Перемишльську єпархії. І по-друге, якщо ж би цей варіант не можна було реалізувати, зокрема, через труднощі її матеріального забезпечення (практично всі митрополичі маєтності залишилися в Росії), то в такому разі необхідно перенести осідок Київської митрополії з Польщі до Австрії, конкретно до Львова. Цю свою пропозицію Л. Шептицький обґрунтовував як історичними арґументами та чисто церковною необхідністю, так і політичними раціями. Він, зокрема, писав, що це підняло б авторитет Австрійської держави, бо в разі перенесення церковного центру до Львова, керівництво розлогою митрополією по обидва боки кордону здійснювалося б з її території і під її наглядом. Таким чином Австрійська держава могла б здійснювати духовну опіку над усіма українцями-уніатами.

Ознайомившись з цим документом Л. Шептицького, цісарева Марія Тереза схилилася до першого варіанту, тобто підтримала ідею відновлення давньої Галицької митрополії. Вона пішла ще далі, бо збиралася підпорядкувати цій відновленій митрополії греко-католицькі єпархії Угорщини та підлеглої їй Трансільванії. Однак через низку причин, головно рішучий спротив угорської влади, цей проект не вдалося тоді реалізувати. З того часу питання віднови Галицької митрополії не раз ставало на порядок денний. Так, 1779 р. після смерті Лева Шептицького галицьке ґубернаторство знову порушило справу перед Віднем про відновлення митрополії, але й цього разу воно не відбулося. 1790 року галицька ієрархія вислала до Відня спеціальну делеґацію, щоб переконати нового цісаря Леопольда ІІ в необхідності відновлення Галицької митрополії. Цісар підтримав цю ідею, але конкретного рішення не прийняв.

Однак греко-католицькі єпископи Галичини і Холмщини, яка за третім поділом Польщі (1795 р.) відійшла до Австрії, не здавалися і продовжували атакувати Відень у справі нової митрополії. Чергові ініціативи в цьому плані були підняті 1795 р. після ліквідації Катериною ІІ Київської митрополії й інтернування в Петербурзі митрополита Теодосія Ростоцького, а також 1798 р., коли після смерті львівського єпископа Петра Білянського постало питання про висвячення нового єпископа для Львова. Однак ці ініціативи так і залишилися лиш ініціативами. Різні політичні чинники перешкодили їх реалізації – то деструктивна позиція потужного мадярського лоббі у Відні, то параліч нормальної діяльності багатьох структур Римської курії, спричинений французькими революційними військами, які саме тоді захопили і плюндрували Рим, а папу Пія VI ув'язнили і довели до смерті (29. VIІІ, 1799).

Справа відновлення окремої митрополії для Галичини з новою силою постала перед галицьким українством 1803 року, коли польські єпископи знову звернулися до Відня з пропозицією підпорядкувати греко-католицькі єпархії латинському митрополитові у Львові. Це прискорило справу. Стривожена галицька ієрархія негайно вислала до Відня ґенерального вікарія Львівської єпархії о. М. Гарасевича, який був уповноважений представити цісареві і папському нунцієві в Австрії відповідний меморіал, основним пунктом якого, була вимога відновити Галицьку митрополію. Цісар до цього поставився прихильно. З того часу справа нової митрополії, незважаючи на різні перешкоди, стала прискорено набирати обертів. 17 липня 1806 р. цісарська канцелярія у Відні прийняла відповідне позитивне рішення, а цісар Франц І затвердив його 11 вересня того ж року. Цього ж дня необхідні документи були відправлені до Риму на папське благословення.

Папська булла про відновлення Галицької митрополії з'явилася 22 лютого 1807 року й ознаменувала собою канонічне відновлення митрополії Галича. За цією буллою, до складу відновленої церковної провінції були включені три єпархії: Львівська, яка була піднесена до ранґу архиєпархії, Перемишльська і Холмська. Осідком митрополії призначався Львів, а її першим предстоятелем – Антоній Ангелович, єпископ перемишльсько-самбірський. 25 вересня 1808 року в соборі Св. Юра він урочисто вступив на Галицький митрополичий престол.

Відродження галицького митрополичого престолу у Львові дало могутній поштовх для трансформації греко-католицької церкви в національну церкву українського народу. За умов, коли польські церковні кола в Галичині намагалися підпорядкувати своїй адміністративній та духовній владі галицькі греко-католицькі єпархії, і коли в Російській імперії українське православ'я було позбавлене будь-яких можливостей самостійного церковного життя, а унійна церква поступово була ліквідована, відновлення самостійної митрополичої церкви київської святоволодимирської традиції на українських землях, що залишилися поза засягом Польщі і Росії, врятувало питоме українське християнство від небезпеки розчинитися в польському латинському католицизмі і російському синодальному православії. З відновленням митрополії Галича була збережена помісність Київської церкви, продовжена канонічна спадкоємність її ієрархії. Як у ХІІІ ст. Галицько-Волинське князівство перейняло і продовжило державно-політичну традицію старої Київської держави, так тепер Галицька митрополія стала законною спадкоємницею матірної Київської митрополії, продовжувачкою її канонічних прав і обрядових особливостей.

Відновлення Галицької митрополії 1807 року позитивно вплинуло на прискорення культурних процесів у галицькому суспільстві. До такого висновку прийшли майже всі історики, що писали на цю тему, але найкраще сформулював його Іван Франко. Глибоко проаналізувавши наслідки "утворення галицько-руської митрополії" для культурного проґресу галицького українства, він писав, що воно дало основний поштовх для розвитку народного шкільництва в Галичині, для значного розгортання мовних та історичних студій серед галицьких українців, для зародження красного письменства народною мовою.

Реліґійно-церковний, політичний і культурний проґрес галицького українства, стимульований і координований відродженим греко-католицьким митрополичим престолом у Львові, привів до того, що Галичина у своєму національному розвитку під кінець ХІХ століття перетворилася на своєрідний П'ємонт загальноукраїнських національно-державницьких змагань. А це означає, що відновлення Галицької митрополії мало позитивне значення не тільки для майбутнього Галичини, але й для цілої України.

Л і т е р а т у р а

47. Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. – Leopoli, 1862. – Р. 558-561; Петрушевич А. С. Сводная Галичско-русская летопись с конца 1772 до конца 1800 года. – Львов, 1899. – Ч. III. – С.60-63.

48. Опубліковано у вид.: Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. – Leopoli, 1862. – Р. 646-648.

49. Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. В 2 т. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 415.

50. Див.: Балик І.-Б. "Промова послів" Перемищини в 1691 р. // Intrepido Pastori. Науковий збірник УКУ. Т. 62. – Рим, 1984. – С. 304-305.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua