Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галичина християнська. Частина 6

Ігор Бурдяк | 5.03.2012 12:06

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
1

Нарис історії реліґійно-церковного життя на галицьких землях від найдавніших часів до початку ХІХ століття.
Автор Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ, кандидат філософських наук.


Галичина християнська. Частина 6
Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

9. Перехід на унію галицьких єпархій та його значення

для утвердження Греко-католицької церкви

Необхідно відзначити, що орґанізаційно-ієрархічний безлад, який запанував у галицьких православних єпархіях у ХVІІ ст., був значною мірою спричинений невизначеністю тієї частини православної Київської митрополії, що після 1654 р. опинилася в складі Московської держави. Сумнозвісна Руїна державно-політичного життя, що запанувала в той час на Україні, трагічним відгомоном відбилася і на житті всієї православної частини Київської церкви. Сама православна Київська митрополія в той час мала водночас двох, а то й трьох митрополитів, відповідно до політичної ситуації, коли на Україні одночасно верховодили два, а то й три гетьмани. Таке становище, наприклад, склалося в 60-70-их рр. ХVІІ ст., коли київським митрополитом для галицьких єпархій був Антоній Винницький, для Правобережжя – Йосиф Нелюбович-Тукальський, а в Києві й на Лівобережжі позмінно правили "місцеблюстителі", призначені Москвою, Лазар Баранович і Методій Филимонович [43].

Треба зазначити, що Москва, починаючи від так званих "Статей Б. Хмельницького", затверджених його сином гетьманом Юрієм 1659 р., постійно ставила питання, щоб "митрополиту Киевскому и иным духовным Малыя России быть под благословением святейшего патриарха Московского". Однак, зважаючи на непевне політичне становище, що склалося на Україні в 60-70-их рр. ХVІІ ст., московський уряд ще не наважувався форсувати цю свою ідею. Ситуація змінилася, коли промосковськи настроєний гетьман Іван Самойлович, усунувши з політичної сцени свого основного суперника протурецького гетьмана Петра Дорошенка (1676 р.), сам взявся реалізувати цей підступний задум Москви. Почалося з того, що 1683 р. І. Самойлович звернувся до царів Івана і Петра з проханням дати дозвіл на обрання архимандрита Києво-Печерської лаври, незважаючи на те, що вона мала суверенітет і підлягала тільки константинопольському патріархові. Цією акцією Самойловича лавра була виведена з-під влади Царгорода.

Заохочений такою ініціативою української влади, 1684 р. московський уряд розробив новий проект перепідпорядкування Київської митрополії Московській патріархії. На цьому особливо наполягав тодішній московський патріарх Йоаким, людина дуже властолюбна і великий ворог українців. У проекті з'явився привабливий пункт про необхідність вибору нового повноцінного київського митрополита замість дотеперішніх "місцеблюстителів".

Гетьманові Самойловичу сподобалася така пропозиція московського уряду, бо це давало йому шанс зробити київським митрополитом свого свояка, луцького православного єпископа князя Гедеона Четвертинського (з небожем цього єпископа була одружена дочка Самойловича). Вибори гетьманського кандидата на митрополита відбулися на свято Петра і Павла 29 червня / 8 липня 1685 року в Києві. Восени того ж року Гедеон поїхав до Москви, де патріарх Йоаким урочисто висвятив його на митрополита, і де його щедро обдарували позолоченою каретою, золотими рублями й соболями. Водночас гетьман Самойлович вислав до Москви генерального писаря Кочубея, щоб, як пише наш знаний історик Д. Дорошенко, "подякувати за скасування церковної автономії України" [44].

Та найпікантнішим у цій ситуації було те, що тодішній константинопольський патріарх Йоаким І погодився на перехід православної Київської митрополії в підпорядкування Москві. Точніше кажучи, він її попросту відпродав московському патріархові за соболі та золоті рублі. Сталося це приснопам'ятного 1686 року, коли було завдано смертельного удару по українському православ'ю.

Однак цей рік став переломним у житті іншої гілки Київської церкви – унійної. Якщо досі погорджувана чужими і поборювана своїми унійна церква постійно перебувала в обороні, то після церковного ґешефту між Москвою та Істамбулом за київську православну спадщину вона дістала історичний шанс зміцнити свої позиції. І вона цим шансом вповні скористалася. Упродовж якихось десяти років, з 1691 по 1701 рр., на унію перейшли три великі західноукраїнські православні єпархії: дві галицькі (Перемишльська і Львівська) і одна волинська (Луцька).

Ініціаторами і промоторами переходу галицьких єпархій на унію були самі православні владики цих єпархій. Бачачи, що в житті православної церкви на Україні запанував безнастанний безлад, а сама матірна Константинопольська патріархія, замість того, щоб радикально втрутитися в київські церковні справи і навести в них елементарний лад, легко спекалася Київської митрополії на користь Москви, владики західноукраїнських єпархій почали задумуватися, чи не краще було б приєднатися до унійної церкви, в якій, незважаючи на різні перешкоди й обмеження, чинені польською владою, утвердилися внутріцерковна єдність і стабільність.

Першим до такої думки прийшов згадуваний вже львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський, який майже одразу після свого утвердження на владичому престолі у Львові (1676 р.) таємно склав унійно-католицьке ісповідання віри (1677 р.). За ним послідував новий перемишльський православний єпископ Інокентій Винницький, який таємно двічі присягав на вірність унійній церкві: 1679 року, коли був призначений єпископом на Перемишль, і в березні 1681 року під час зустрічі з унійним київським митрополитом Кипріяном Жоховським і папським нунцієм у Варшаві.

Хоч львівський єпископ Йосип Шумлянський першим розпочав справу переведення своєї єпархії на унію, все ж першою це вчинила Перемишльська єпархія, очолювана владикою Інокентієм Винницьким. Після копіткої роз'яснювальної підготовки серед найширших верств руського народу в перемишльсько-самбірській землі, що тривала ціле десятиліття, 3 квітня 1691 року в м. Самборі відбувся представницький з'їзд православного духовенства, шляхти і братств, на якому було урочисто проголошено про перехід на унію всієї Перемишльської єпархії. "Для Московщини, – пише знаний історик української церкви о. Атанасій Великий, – яка вважала себе протектором православ'я в Польщі, цей крок Винницького був неприємною несподіванкою та перекреслював її розрахунки. Московський представник у Варшаві був уповноважений негайно зложити гострий протест проти цього "насилля", як стояло в урядовому документі. Але помимо цього діло Винницького вповні вдалося та почало сходити обильними сотними плодами аж до наших днів" [45].

Приклад Перемишля прискорив перехід на унію Львівської єпархії. Владика Йосиф Шумлянський, незважаючи на різні перешкоди, вів велику підготовчу роботу серед духовенства і вірних своєї єпархії на користь прийняття унії. Він скрізь роз'яснював свою позицію. Так, під час одного зібрання духовенства і шляхти, що відбувалося у Львові у грудні 1694 року, він говорив: "До московського патріарха прилучатися не буду, бо до нього наша Русь ніколи не належала; до київського митрополита не хочу, бо ми його не обирали своїм первоєрархом, чим Москва порушила наші права...; під константинопольського патріарха більше не піду, бо там немає жодного ладу"[46]. І далі Й. Шумлянський похвально відгукнувся про "добрий приклад" Перемишльської єпархії, яка знайшла притулок в унійній церкві.

Від свого першого таємного визнання унії 1677 р. єпископ Й. Шумлянський несхитно прямував до офіційного проголошення православної Львівської єпархії унійною. Те, що на цей акт треба було чекати більше двадцяти років, пояснюється намаганням Шумлянського добитися від польського уряду якнайбільше поступок і ґарантій для себе та для своєї єпархії. Відомо, наприклад, що він вимагав у короля відновити древню Галицьку митрополію, і ставив цю свою вимогу, як одну з умов переходу в унію. А вирішення так важливої справи, як утворення нової митрополії, потребувало тривалого часу. Забігаючи дещо вперед, нагадаємо, що коли наприкінці ХVІІІ ст. знову постало питання про відновлення Галицької митрополії, то ця процедура затягнулася аж на тридцять п'ять років.

І все ж, добившись від короля Авґуста ІІ задоволення більшості своїх вимог і умов, 6 червня 1700 року єпископ Йосиф Шумлянський публічно оголосив, що він і його єпархія вступають у сопричастя з Римською церквою. 15 червня цього ж року король видав універсал, яким затвердив усі права і привілеї, що були в його компетенції і залежали від державної влади, а інші, як створення Галицької митрополії, він пред'явив Апостольському престолові в Римі з відповідним проханням.

Після цього Й. Шумлянський об'їздив усю Львівську єпархію, збирав деканальне духовенство, приймаючи від нього унійно-католицьке ісповідання віри. Звіт про цю акцію, який досі зберігається в архівах Ватикану, показує, що єпископ відвідав такі місцевості: Львів, Жидачів, Гошів, Галич, Перегінськ, Рогатин, Золочів, Коломию. Там збиралося духовенство навколишніх деканатів. На унію перейшло 1186 парохій. Цей задокументований факт свідчить, що вирішальну роль у переході на унію Львівської єпархії відіграло парохіяльне духовенство. Що стосується ченців, які часто жебрали в московських царів милостині для своїх монастирів, то вони не так одностайно приєднувалися до унійної акції. Якщо, наприклад, Унівська лавра на чолі зі своїм архимандритом Варлаамом Шептицьким одразу перейшла на унію, то Крехівський монастир зробив це щойно 1721 р., коли дістав субсидію на своє утримання від Апостольської столиці. Однак поступово всі монастирі Львівської єпархії перейшли в унію. Тільки один Скит Манявський, який традиційно поповнювався ченцями з молдаво-волоських земель, залишався православним аж до його закриття 1786 р.

Та найрішучіше проти унії на перших порах виступало Львівське Успенське братство. Як і сто років тому, коли львівські братчики чинили опір Берестейській унії, так і тепер вони керувалися не так мотивами боротьби за "святе православіє", як чисто правовими інтересами. Вже відзначалося, що Львівське братство було ставропігійним, тобто незалежним від місцевих єпископів і формально підпорядковувалося константинопольському патріархові. Користуючись своїми ставропігійними правами та привілеями, що були потверджені також державними актами Речі Посполитої, братство здійснювало нагляд і контроль над церковним життям і доносило про все патріархові. Воно втручалося навіть у компетенцію єпископів. Отож львівські братчики побоювалися, що з переходом на унію вони втратять свою незалежність і свої привілеї в реліґійно-церковному житті Львова і краю.

Однак час брав своє, і 1708 року Ставропігія заявила про свою готовність прийняти унію, але за умови безпосереднього підпорядкування її патріархові Заходу – папі римському. З Риму прийшла позитивна відповідь, і 2 травня 1708 року львівські братчики урочисто склали унійно-католицьке ісповідання віри, а також звернулися листовно до папи з проханням підтвердити всі їхні ставропігійні права і привілеї. Папа Климентій ХІ окремою буллою від 5 квітня 1709 року визнав за Львівським Успенським братством всі його дотеперішні права, даровані йому східними патріархами, в тому числі незалежність від місцевих єпископів. Такий був фінал переходу на унію цієї поважної української інституції Львова.

З приєднанням Перемишльської та Львівської православних єпархій до унійної церкви в історичній долі Галичини настав поворотний момент. До нього православна частина Київської церкви на західноукраїнських землях пройшла довгий шлях сумнівів, випробувань і боротьби. Вперто, по-галицьки, тримаючись попервах давньої церковної традиції, що нав'язувала до Царгорода, церковні діячі кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. зуміли подолати цю односторонність своїх попередників і повернулися до церковної політики часів короля Данила, яка відкривала Київській церкві шлях на Захід. Історичними актами 1691 та 1700 років єпископи Інокентій Винницький та Йосиф Шумлянський по суті вирвали галицькі єпархії зі смертельних обіймів Москви, яка все тугіше прив'язувала до себе православну Київську митрополію, і принаймні на два з половиною століття забезпечили їм порівняно вільний розвиток на національно-реліґійній основі.

Перехід західноукраїнських єпархій на унію істотно зміцнив з'єднану з Римом Київську митрополію, яка відтепер стала єдиною церковною інституцією українського народу не тільки в Галичині, але й на всьому Правобережжі, Волині, Холмщині, Поліссі та Закарпатті. Почалася "золота доба" в історії унійної церкви. Це не могло не стривожити польські урядові кола, і вони почали вживати різних заходів, щоб послабити її позиції. Виношувалися плани і складалися проекти її орґанізаційного знищення. Польська панівна верства намагалася також розкласти унійну церкву зсередини: старалася протиснути у вищі ієрархічні структури своїх людей, не гребувала і методом дискредитації та дискримінації рядового духовенства. Дійшло до того, що в Галичині польські поміщики приневолювали унійне духовенство відробляти панщину. Польський католицький єпископат та ксьондзи, незважаючи на заборони Риму, активізували свої зусилля для навернення русинів-українців на латинський обряд.

Невідомо, чим би все це закінчилося для унійної церкви, якби Галичина 1772 року не ввійшла до складу Австрійської монархії.

Л і т е р а т у р а

43. Про це докладніше див.: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – 3-тє вид. – Київ: Либідь, 1995. – Т. 2. – С. 192-198.

44. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – С. 330.

45. Великий А. Г. З літопису християнської України. Церковно-історичні лекції з Ватикану. Т. V. – Рим: Вид-во оо. Василіан, 1972. – С. 276.

46. Див.: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ – ХVІІІ ст. Організаційна структура та правовий статус. – Львів: Вид-во УКУ, 2010. – С. 278.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua