Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галичина християнська. Частина 5

Ігор Бурдяк | 4.03.2012 08:28

2
Рейтинг
2


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
1

Нарис історії реліґійно-церковного життя на галицьких землях від найдавніших часів до початку ХІХ століття.
Автор Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ, кандидат філософських наук.


Галичина християнська. Частина 5
Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

8. Берестейська церковна унія 1596 р.

та боротьба навколо неї в ХVІІ ст.

Але втручання мирянських братств у діяльність духовенства та єпископів було не єдиним чинником, що підштовхнув ієрархію Київської церкви до ідеї унії з Римом. Іншою подією, що спонукала українсько-білоруських владик звернути свій погляд на Захід, було, зокрема, утворення Московського патріархату 1589 р., яке за великі хабарі благословив патріарх Єремія, той самий, який своїми необдуманими рішеннями про контрольні функції братств вніс дезорґанізацію у внутрішнє життя Київської церкви. Поява під боком Русі-України патріарха московського з далекосяжним додатком "і всея Русі" не могла не насторожити український єпископат.

Та вирішальною причиною, яка змусила ієрархів Київської церкви піти на розрив з Константинополем, була тотальна криза українського православ'я, якому явно забракло сил протистояти новим реліґійним віянням, що їх в ХVІ ст. несли з собою протестантська Реформація і католицька посттридентійська Реформа. Ось як оцінював ситуацію, що склалася, М. Грушевський: "Культурний зміст православної церковности – себто ті сфери культури, які стояли в ближчому зв'язку з церквою і в її опіці, ослабли й упадали протягом тих століть (від половини ХІV до половини ХVІ) в міру того, як бідніла взагалі східна церква і висихали візантійсько-слов'янські джерела її культури. Все менше сей культурний зміст міг задовольнити потреби вищих українських верств, все більше давала себе почувати його нижчість в порівнянні з тими культурними засобами, якими розпоряджала церковність і зв'язана з нею культура латинсько-німецько-польська, – католицька одним словом, – і з тими потребами і жаданнями, які висувало життя." [40].

Отже, під кінець ХVІ ст. стало очевидно, що стан справ, який склався у Київській церкві, вимагає радикального втручання. Українське суспільство стало перед дилемою: залишатися й надалі у вузькому світі старої візантійської духовності і впасти жертвою польської культурно-реліґійної експансії, чи стати на шлях духовного оновлення, щоб зберегти національно-реліґійну самобутність і не залишитися на узбіччі загальноєвропейського культурного процесу. Тогочасні політичні обставини склалися так, що успішне розв'язання цієї проблеми було можливе лише за умови культурної нейтралізації Польщі. А цього добитися можна було тільки на шляху до Риму, тобто на тому шляху, по якому йшла сама Польща, і від імені якого вона здійснювала свою колонізаторську політику на Україні.

Упродовж 1580-90-их рр. провідні українські діячі, зокрема церковні владики і світські маґнати на чолі з князем Костянтином Острозьким, обдумували різні шляхи вирішення проблем, що стояли перед українською церковною спільнотою. Поступово утвердився погляд, що найкращим способом відповісти на виклики, кинуті протестантською Реформацією та польським католицизмом, який активізувався після Тридентійського собору (1545-1563 рр.), було б укладення унії безпосередньо з Апостольським престолом св. Петра в Римі. Тим більше, що історія Київської церкви вже мала прецеденти єднання з Римом: згадаймо Данилову унію 1247 р. та Флорентійську унію між Римом і Константинополем 1439 р., яку підтримав і підписав київський митрополит Ісидор.

Першим, хто озвучив ідею церковної унії з Римом, був львівський владика Гедеон Болобан, який чи не найбільше терпів від протестантської фронди братств. Документально засвідчено, що вже 1589 р. єпископ Гедеон заявив латинському архиєпископові Львова: аби звільнитися від царгородських патріархів, він готовий визнати верховенство папи [41].

Почин львівського єпископа Гедеона підтримали інші владики Київської церкви на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою. На своїх щорічних зібраннях, починаючи від Белзького синоду 1590 року, вони постійно заводили мову про необхідність церковної унії з Римом. Водночас велися активні переговори на тему унії між українсько-білоруськими владиками й папськими емісарами в Речі Посполитій та в Римі.

У процесі підготовки унії було опрацьовано і детально розглянуто близько десяти варіантів умов (артикулів), у тому числі і пропозиції князя Костянтина Острозького, на яких Київська митрополія готова була визнати юрисдикцію папи. Нарешті в червні 1595 р. на синоді єпископів у Бересті було прийнято остаточний текст умов, на основі яких мало відбутися воз'єднання церков на Україні. Цих умов, або інакше артикулів, було 33, і вони яскраво свідчать про щире прагнення українських владик при переході під римську церковну юрисдикцію зберегти східний обряд у всій його красі і повноті. Артикули ґарантували збереження східної літургійної практики, мовою богослужінь залишалася церковнослов'янська, затримувався юліанський календар тощо. Окремими артикулами обумовлювалася помісність Київської церкви, її автономне існування в структурі Вселенської церкви. Українське духовенство при збереженні в непорушності традиційного статусу (право на одруження) прирівнювалося з польським латинським клиром. Лише два догмати Західної церкви – про примат римського папи та про чистилище були беззастережно визнані українськими владиками. В усьому іншому догматична й обрядова традиція Київської церкви була збережена.

Ці артикули після ретельного вивчення і деякого уточнення були прийняті римською стороною. 23 грудня 1595 року відбулося їх парафування Апостольським престолом і повноважною делеґацією Київскої митрополії в особі двох єпископів: Кирила Терлецького, патріаршого екзарха, владики луцького і острозького та Іпатія Потія, владики володимирського і берестейського. Після того, як обидва українські єпископи склали визнання католицької віри, папа Климентій VІІІ проголосив акт унії. Українській делегації він урочисто заявив: "Я не прагну над вами панувати, а тільки взяти на себе ваші турботи". Цим урочистим актом, який відбувся в парадній залі Константина у Ватикані, завершився довгий шлях унійних шукань і переговорів. Але акт церковної унії мав бути ратифікований синодом єпископів Київської митрополії.

З цією метою київський митрополит Михайло Рогоза скликав на 6 жовтня 1596 року до Берестя всецерковний собор, який канонічно затвердив і проголосив церковну унію з Римом. ЇЇ підтримала більшість українсько-білоруського єпископату: п'ять із семи єпископів на чолі з київським митрополитом. З точки зору церковного права канонічність собору не викликає жодного сумніву. Під офіційним документом, який стверджував акт церковної унії, підписалися "рукою власною" київський митрополит Михайло Рогоза, патріарший екзарх, єпископ луцький і острозький Кирило Терлецький, єпископ володимирський і берестейський Іпатій Потій, архиєпископ полоцький, владика вітебський і мстиславський Григорій Герман, єпископ холмський і белзький Діонісій Збируйський і єпископ пинський і турівський Йона Гоголь. Два єпископи – львівський Гедеон Болобан та перемишльський Михайло Копистенський, – які до того активно підтримували ідею унії, в останній момент відступили від неї. Зробили вони це під тиском князя Костянтина Острозького, який, не маючи нічого в принципі проти самої ідеї унії, виступив проти її берестейської концепції, позаяк здійснена вона була всупереч його волі – без відома і згоди східних патріархів і без дозволу Москви, а тому, на його думку, не могла мати загальноцерковного значення й авторитету.

Силою того факту, що обидва галицькі владики – львівський і перемишльський на завершальному етапі унійного процесу відмовилися визнати верховенство Римського престолу, церковна унія в Галичині наштовхнулася на великі перешкоди. Справа ускладнювалася тим, що унію не визнали місцеві братства, авторитетні, як вже знаємо, об'єднання світських мешканців міст. Цей факт, до речі, дав підставу деяким пізнішим дослідникам з числа галицьких москвофілів, російських православних істориків та їхніх радянських адептів стверджувати, що основним у діяльності братств було "поборювання унії і католицизму" та боротьба за "чистоту православ'я". Однак, як було показано вище, причини антикатолицьких настроїв серед братського загалу лежали насамперед в його протестантському нововірстві, а не в православному консерватизмі. Намагаючись поставити під свій патронат і контроль духовенство та ієрархію, братчики, природно, не могли погодитися з перспективою потрапити в залежність від сильного церковного центру, яким завжди був католицький Рим. Звідси – несприйняття ними церковної єдності з Римом.

Але, відкинувши церковну унію з Римом, братчики не довели до кінця і справу реформування церкви на протестантських засадах. Ведучи перманентну боротьбу з усякою церковною ієрархією – православною, католицькою, унійною, братчики вважали за найкраще для себе бути пов'язаними, принаймні формально, з далеким і немічним церковним центром – царгородським патріархатом. І, власне, це було основною причиною кризи, що охопила братства вже у 30-их рр. ХVІІ ст. і найбільше вразила саме їх суспільно-культурну діяльність. Шукаючи покровительства не на Заході, а на Сході, братства почали поступово випадати із загального річища розвитку української культури ХVІІ ст., і врешті-решт із провідної сили суспільно-культурного руху перетворилися на звичайні церковні об'єднання спершу при православних, а згодом при унійних парохіяльних храмах.

Узагалі, поділ галицького суспільства на тих, хто був за унію з Римом, і тих, хто продовжував орієнтуватися на традиційний духовний центр над Босфором (Істамбул, колишній Константинополь), вкрай неґативно позначився на реліґійно- церковному житті Галичини в ХVІІ ст. Понад століття в Перемишльській та Львівській єпархіях панував суцільний безлад, що було на руку насамперед польським "властьпредержащим". Року 1610-го, після смерті перемишльського православного єпископа М. Копистенського, що відмовився прийняти унію, київський унійний митрополит Іпатій Потій висвятив на його місце Атанасія Крупецького, який до 1652 р. залишався перемишльським унійним єпископом. Однак противники унії поставили в Перемишлі свого, православного єпископа, і ця традиція двох єпископів на перемишльській катедрі – православного та унійного – продовжувалася майже до кінця ХVІІ ст. Зрозуміло, що така ситуація супроводжувалася безкінечними конфліктами, судовими позовами, а то й розбійними нападами прихильників одного єпископа на симпатиків іншого.

Доля Львівської єпархії в постберестейську добу склалася дещо інакше. Там упродовж цілого ХVІІ ст. одноосібно правили православні єпископи. Однак це не забезпечувало бажаного спокою в єпархії. Якщо в Перемишлі перманентно протистояли один одному православний і унійний владики, то у Львові точилася гостра конкуренція між самими православними єпископами, коли водночас такими об'являли себе два, а то й три претенденти. Класичним прикладом такого протистояння між православними єпископами, що намагалися зайняти львівську катедру, є боротьба між єпископами Йосифом Шумлянським та Євстахієм Свистельницьким. Про цю типову ситуацію для галицьких єпископів скажемо докладніше. Отож восени 1663 р. помер київський православний митрополит Діонісій Болобан, і одна частина шляхти обрала на його місце православного могильовського єпископа Йосифа Нелюбовича-Тукальського, а друга частина – перемишльського православного єпископа Антонія Винницького. Йосиф Нелюбович-Тукальський, хоч і мав підтвердження від царгородського патріарха, але не був визнаний королем і змушений був шукати притулку в Чигирині, резиденції гетьмана Петра Дорошенка. Фактичну ж митрополичу владу над галицькими єпархіями справляв Антоній Винницький. На своє місце в Перемишлі він висвятив Юрія Гошовського, а сам залишився лиш митрополитом київським. Та коли 1666 р. помер львівський єпископ Атанасій Желіборський, митрополит А. Винницький прийняв під своє управління львівське єпископство. Незадоволена шляхта львівської землі зібралася в Галичі і вибрала на єпископа Йосифа Шумлянського, колоритну постать у світському й церковному житті Галичини другої половини ХVІІ ст. Митрополит Антоній Винницький на цей вибір не зважив, а скликав у Судовій Вишні собор, делеґати якого обрали львівським єпископом шляхтича Євстахія Свистельницького. Нововисвячений єпископ Євстахій отримав потвердження короля Михайла Вишневецького, і таким чином львівська єпархія дістала двох єпископів: Шумлянського і Свистельницького. Між ними розгорілася нещадна конкурентна боротьба, що тривала з перемінним успіхом до 1674 р., коли польським королем став Ян Собєський, добрий приятель Йосифа Шумлянського по спільних воєнних походах. Незабаром ця конфліктна ситуація була розв'язана таким чином: перемишльський єпископ Антоній Винницький залишився одноосібним православним митрополитом (на західноукраїнські єпархії), а Йосиф Шумлянський остаточно закріпився у Львові.

Загалом кажучи, безлад, який запанував у галицьких єпархіях на ґрунті неприйняття унії, мав украй неґативні наслідки для національно-культурного розвитку Галичини. Як писав Іван Франко, церковна і національна боротьба в той час вимагала зовсім іншого, а саме згуртування всієї української суспільності на захист своїх національних, політичних та станових прав, поширення знань, розвитку книгодрукування та орґанізації шкіл. Словом, висновував далі І. Франко, опір унії, що його впродовж майже цілого ХVІІ століття чинили львівські та перемишльські православні владики, "на сто літ опізнив наш духовний розвій" [42].

Л і т е р а т у р а

40. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ – ХVІІ віці. – Київ – Львів, 1912. – С. 25-26.

41. Ґудзяк Б. Криза і Реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Пер. з англ... – Львів, 2000. – С. 273-309.

42. Франко І. Іван Вишенський і його твори // Зібр. тв. У 50 томах. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 30. – С. 193.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua