Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галичина християнська. Частина 4

Ігор Бурдяк | 2.03.2012 19:40

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
2

Нарис історії реліґійно-церковного життя на галицьких землях від найдавніших часів до початку ХІХ століття.
Автор Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ, кандидат філософських наук.


Галичина християнська. Частина 4
Частина 1

Частина 2

Частина 3

5. Поширення латинського християнства та створення орґанізаційно-ієрархічних структур католицької церкви

Уже зазначалося, що перші християнські місії на землях сучасної Галичини були орґанізовані слов'янськими апостолами Кирилом і Методієм та їхніми учнями ще в ІХ-Х століттях. Хоч ці місії були споряджені й освячені Римом, однак християнське вчення проповідувалося тут не в латинському а в слов'янському обряді.

Активне проникнення латинського християнства в Галичину розпочалося щойно наприкінці 20-их рр. ХІІІ ст., коли новостворені жебрачі ордени Римської церкви, особливо домініканці, стали провадити на її землях систематичну місіонерську діяльність [30]. Ці місії попервах велися головно серед різних етнічних громад, утворених вихідцями з різних країн Західної Європи, що поселялися по містах і містечках Галичо-Волині, зокрема німцями, італійцями, а пізніше поляками. Лиш згодом, коли в середині ХІV ст. Галицько-Волинська держава перестала існувати, латино-католицькі місії стали активно навертати на латинський обряд місцеве населення, дарма, що воно вже впродовж декількох століть сповідувало християнство візантійсько-християнського обряду.

Тоді ж почали орґанізовуватися і перші латинські єпископства в Галичині. Хронологічно, першим таким єпископством на галицьких землях була катедра в Перемишлі, створена десь перед 1353 р. Під цим роком уперше згадується латинський єпископ Перемишля на ім'я Іван, а це виразно свідчить про його руське походження. Цікаво, що й пізніше (1375 р.), засновуючи латинську митрополію в Галичі, Римська курія наполягала, що митрополит має бути русином або, принаймні, повинен добре знати руську мову.

З 1359 р. походить перша документальна звістка про латинського єпископа Тому, призначеного для Львова папою Інокентієм VІ. Цікаво, що цей єпископ-домініканець, зважаючи на непевність політичної ситуації в Галичині, коли нова польська адміністрація тут ще остаточно не закріпилася, сам, в обхід цієї адміністрації, добився в Авіньйоні (тодішній резиденції пап) створення окремого латинського єпископства для Львова. При цьому папська курія, щоб зберегти видимість законності цієї акції, позаяк нове єпископство створювалося на канонічній території Константинопольського патріархату, узгодила цей свій крок з латинським патріархом Константинополя. Подібна ситуація повторилася і при створенні латинського єпископства у Володимирі [31]. Офіційно латинська кафедра у Львові була заснована 1363 р., а її першим предстоятелем став єпископ на ім'я Крістін, що виводився з домініканського чину.

Формування орґанізаційно-ієрархічних структур католицької церкви на галицьких землях завершилося в часи правління тут Володислава Опольського, коли було створено латинське архиєпископство (митрополія) в Галичі. З цієї нагоди тодішній папа Григорій ХІ видав спеціальну буллу, датовану 13 лютого 1375 р. [32]. Цей папський документ, крім того, що канонічно закладав галицьку латинську митрополію, був переповнений розпорядженнями, вкрай ворожими щодо Руської церкви. Зокрема, папа вимагав прогнання православних священиків з їхніх парохій та надання статусу латинських катедр давнім руським єпископствам у Перемишлі, Галичі, Володимирі та Холмі. Хоч ці необдумані розпорядження Григорія ХІ через рішучий спротив корінного руського населення не були реалізовані, однак вони на довгі роки вкорінили в його свідомості неприязнь та підозріле ставлення до Апостольського престолу св.Петра і до католицизму в цілому.

Останній факт був значною мірою причиною того, що осідок латинського архиєпископства, який попервах перебував у Галичі, де вже віддавна резидував галицький митрополит руського обряду, 1412 р. був перенесений до Львова, міста, яке досі не було центром будь-якої єпископської катедри. До цього перенесення спричинилося, звісно, ще й те, що Львів поступово перетворювався в центр коронного краю Галичини. Власне з того часу на галицьких землях почали паралельно діяти єпархіальні структури двох церков: Київської і Римської.

6. Заснування православної Львівської єпархії: 1539-1540 рр.

Для київського християнства на галицьких землях почалися непрості часи. Правда, за перших католицьких володарів Галичини короля Казимира Великого (1349-1370 рр.), угорського короля Людовика (1370-1372 рр.) та його намісника князя Володислава Опольського (1372-1378; бл. 1385-1387 рр.) наступ на православну церкву ще не набув такого розмаху, як це сталося пізніше. Ці два володарі, християни з діда-прадіда, будучи виховані в християнській ментальності, не могли відважитися на якісь радикальні кроки супроти Руської церкви. Протеґуючи, природно, католицькій реліґії, вони толерантно ставилися до вже існуючих на руських землях церковних структур східного християнства. Заходи Казимира Великого щодо відновлення православної Галицької митрополії 1370 р. це особливо яскраво підтверджують.

Та все змінилося на зламі ХІV-ХV століть, коли на політичній сцені польської держави з'явився литовський авантюрист на ім'я Ягайло. Цей колишній православний неофіт, одружившись з польською королевою Ядвіґою, та перехрестившись на ревного католика, з одержимістю ренеґата розпочав гоніння на руську віру. Наведемо лише один приклад. Як свідчить польський історик ХV ст. Ян Длуґош, в 1412 р. Ягайло, щоб сподобатися перемишльським латинникам, які закидали йому "схизматицьке" минуле, наказав відібрати від русинів їхній прадавній величавий собор, збудований ще князем Володарем Ростиславичем, викинути з нього руські поховання і пересвятити його на латинський костел. Це негайно було зроблено, як пише Длуґош, "при гірких риданнях, лементах і сльозах руських священиків і народу, які вважали цю акцію за величезну наругу і кривду для своєї реліґії" [33]. З часом подібні акції супроти Руської церкви стали загальним правилом у політиці польських королів на галицьких землях.

Саме в часи панування Ягайла, на зламі ХІV-ХV століть, прийшла до повного занепаду православна Галицька митрополія, створена, як пригадуємо, руськими князями 1303 р., і відновлена заходами короля "Лєхії і Малої Русі" Казимира 1371 р. У результаті, вже на початку ХV ст. вона була знову приєднана до матірної Київської митрополії, яка в цей час перебувала під егідою великих литовських князів. Але найтрагічнішим у цій ситуації було те, що з ліквідацією Галицької митрополії була по суті обезглавлена древня Галицька єпархія, яка після цього впродовж більше ста літ не мала власного єпископа, і управлялася формально намісниками київських митрополитів, а практично – ставлениками львівських латинських архиєпископів, бо згідно з королівською постановою 1509 р. за ними визнавалося право іменувати православних намісників у Галицькій єпархії. "Таким чином галицька православна митрополія, – пише М. Грушевський, – опинилася у власти й юрисдикції католицьких осіб, духовних чи світських, яких, розуміється, ані трохи не займали інтереси православної церкви, і вони користали зі своєї власти або лише для відбирання доходів, або – ще й для ослаблення православної церкви. Що королівська постанова не лишалася мертвою буквою, в тім нема сумніву. Арцибіскуп дійсно взяв у свою власть митрополичі маєтности й доходи, зломивши споротивлення православного духовенства. При тім мали діятися брутальні насильства." [34].

Зрозуміло, що така ненормальна ситуація, коли галицьке владицтво перебувало без єпископа протягом цілих десятиліть, не могла тривати вічно. Це добре розуміла українська галицька суспільність і, починаючи з 20-их рр. ХVІ ст., вона активно взялася за відновлення повноцінного галицького владицтва [35]. У тривалому протистоянні з львівським латинським митрополитом галицьке українство вийшло переможцем. Тодішній польський король Жиґмонт Старий та королева Бона, за наполяганням української галицької шляхти, і не без значного хабару (300 волів!), декретом від 23 жовтня 1539 року відновили галицьке єпископство з осідком у Львові, номінувавши архимандрита Святоюрського монастиря Макарія Тучапського єпископом галицько-львівським. Тодішній київсько-галицький митрополит Макарій ІІ не квапився висвячувати єпископа-номіната, побоюючись втратити церковне майно і прибутки, але під тиском руської шляхти та вірних змушений був висвятити Макарія Тучапського на єпископа. Це сталося 22 лютого 1540 р. в містечку Новгородку, що на українсько-білоруському етнічному пограниччі. Новий владика отримав титул: єпископ львівський, галицький і кам'янець-подільський. В його єпархію увійшли округи: Львів, Галич, Кам'янець-Подільський, Снятин і Теребовля, тобто в основному канонічна територія древньої Галицької єпархії.

7. Реліґійно-церковне життя в ХVІ столітті. Братства.

Відновлення православної єпархії з осідком у Львові мало надзвичайно велике значення для національно-культурного розвитку галицьких українців. До того часу в столиці Галичини мали свої катедри лиш польські та вірменські архиєпископи. З появою у Львові руського владичого престолу значно зріс престиж русинів-українців як у самому місті, так і в Руському воєводстві в цілому.

І справді, вже в другій половині ХVІ ст. Львів стає центром реліґійно-церковного життя галицького українства. Духовним осередком, навколо якого в той час гуртувалися українці Львова, була Успенська церква. Згуртована навколо цього храму громада українських міщан не обмежувалася у своїй діяльності лиш церковними справами. Вона налагодила власне книгодрукування і заснувала школу. Провідники цієї громади часто виступали в ролі старійшин українського населення Львова, очолювали виступи проти національного пригнічення.

Подібні орґанізації русинів-українців при церковних храмах почали виникати і в передмістях Львова та в інших галицьких містах, при чому з середини ХVІ ст. вони починають називатися братствами. Така назва вперше зустрічається у статутах двох прицерковних громад з Краківського передмістя у Львові (братства Благовіщення з 1542 р. та братства Миколая з 1544 р.) і братства в м. Вишні на Львівщині [36].

Загалом, братства, як вони сформувалися на кінець ХVІ ст., – це громадські орґанізації українського населення міст Галичини, яке в умовах чужоземного панування об'єднувалося для захисту своїх станових та реліґійно-культурних інтересів. Можна без перебільшення сказати, що в національно-культурному відродженні ХVІ – початку ХVІІ ст. братства відігравали найбільш поступову роль.

Особлива заслуга в розвитку української духовності того часу належить Львівському Успенському братству, яке статутно оформилося 1586 року і добилося від константинопольського патріарха Єремії ІІ, який в 1588 -1589 рр. побував на Україні, так званої ставропігії, тобто незалежності від місцевого єпископа. "Західноукраїнське міщанство з львівською "Руською вулицею" на чолі, – писав М. Грушевський, – відіграло тут роль підойми, двигача завдяки невеликій, беручи реально, але незвичайно сильній у своїх морально-психологічних наслідках акумуляції сил, витвореній сприятливою економічною кон'юнктурою другої половини ХVІ і першої половини ХVІІ в." [37].

Спершу братства тісно співпрацювали з церквою і духовенством, однак згодом часто вступали в конфлікт із церковнослужителями: від парохіяльних священиків до самого єпископа. На це склалися різні обставини. Справа в тому, що в середині ХVІ ст. Річ Посполита, до складу якої входила Галичина, зазнала значного впливу різних реформаційно-протестантських течій, що йшли з Німеччини та інших країн Північної Європи. Католицька церква Польщі переживала глибоку кризу. Протестантське нововірство захопило широкі верстви польського суспільства і проникло також на двори деяких знатних українських шляхтичів, особливо в середовище міщан, які часто були членами прицерковних братств. Отож невипадково, що пізніші братські статути укладалися під впливом відповідних документів протестантських громад. Від протестантів братчики запозичили, зокрема, ідею контролю як над приватним життям громадян, так і над духовенством, і навіть над самими владиками [38].

Власне контроль над духовенством і єпископами, що його братчики почали широко практикувати в своїй діяльності, став причиною відчуження церковного клиру від братств. Ось як характеризував ставлення братчиків до своїх владик тодішній володимирсько-берестейській єпископ Іпатій Потій: "Не думаю, – писав він, – щоби знайшовся чоловік, християнин, який би не був вражений тією гіркою образою, яку терпимо ми, руські владики, – і від кого ж? Від простих посполитих людей, ремісників, які, покинувши своє ремесло, як от: дратву, ножиці, шило і, присвоївши собі владу, яка в церкві належить одним пастирям, зневажливо ставляться до самого слова Божого: на свій лад його переінакшують і спотворюють" [39].

Не дивно після цього, що єпископи почали шукати способів, як позбутися надокучливої опіки від різних "шевців, сідельників і кожем'яків". Пам'ятаючи, що незалежність від церковної ієрархії і право втручатися в її справи братства отримали від східних патріархів, єпископи почали задумуватися, чи не варто порвати з ними і знайти собі іншого авторитетного зверхника, який би приборкав братську фронду і відновив незаперечний авторитет ієрархів у Київській церкві. Так в середовищі українсько-білоруської православної ієрархії зродилася ідея церковної унії з Римом.

Л і т е р а т у р а

30. Altaner B. Dominikanermissionen des 13. Jahrhunderts. Forschungen zur Geschichte der kirchlichen Unionen und Mohammedaner-und Heidenmissionen des Mittelalters / Breslauer Studien zur historischen Theologie. Bd. III. – Habelschwert, 1924. – S. 214-219.

31. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. Т. ІІ. Ч. 1 (1353-1458). – Рим – Нью-Йорк, 1976. – С. 35-38.

32. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХVІІ ст.): Зб. док. і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1988. – N42. – С. 41-42.

33. Joannis Dlugosii. Historiae libri XII. T. IV. Lib. 11. – Cracoviae, 1877. – P. 149.

34. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. V. – К.: Наук. думка, 1994. – С. 433.

35. Перипетії цієї історичної акції докладно описані в наукових дослідженнях. Зокрема, див.: Грушевський М. Цит. праця. Т. 5, с. 434-440; Андрусяк М. Львівське, Галицьке й Кам'янець-Подільське православне (1539-1700 рр.) та уніатське (в 1700-1808 рр.) єпископство у Львові // Логос: Богословський квартальник. – Йорктон, 1959. – Т. Х, кн. 1. – С. 43-49.

36. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст.- К.: Наук. думка, 1966. – С. 27-28.

37. Грушевський М. Історія української літератури. Т. VІ. – К.: Обереги, 1995. – С. 9-10.

38. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта, 1992. – С. 85-86.

39. Русская Историческая Библиотека. Т. ХIХ. Памятники полемической литературы в Юго-Западной Руси. Ч. 3. – СПб., 1903. – С. 115-117.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua