Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галичина християнська. Частина 2

Ігор Бурдяк | 29.02.2012 18:41

2
Рейтинг
2


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
1

Нарис історії реліґійно-церковного життя на галицьких землях від найдавніших часів до початку ХІХ століття.
Автор Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ, кандидат філософських наук.


Галичина християнська. Частина 2
Частина 1

У другій половині ХІІ ст. з причин, на які вкажемо далі, настає перерва в існуванні Перемишльської єпархії, що підтверджує відсутність згадки про неї у візантійському каталозі руських єпископств 1160-их рр. та в руському списку єпархій середини ХІІ ст. (т. зв. Замойський збірник) [16]. Допіру в кінці ХІІ ст. або на самому початку ХІІІ ст. Перемишльська єпархія була відновлена. Це відповідно могло статися або відразу після смерті Ярослава Осмомисла (1.Х, 1187 р.), коли, за словами літописця, "бысть мятежь великъ в Галичкой земли", а його старший син Володимир, згідно з батьковим заповітом, саме облаштовувався в Перемишлі, або на самому початку ХІІІ ст., коли після смерті Романа Мстиславича (19.VІ, 1205р.) Перемишлем заволоділи амбітні внуки Ярослава Осмомисла – Володимирко і Святослав Ігоревичі. В кожному разі 1220 рік ніяк не може вважатися роком заснування чи відновлення Перемишльської єпархії, бо, як було показано вище, Перемишль мав свого єпископа вже перед 1215 роком.

У зв'язку з Перемишльською єпархією тісно пов'язана проблема гіпотетичного самбірського єпископства. Справа в тому, що Перемишльська єпархія в історичних документах уже віддавна фіґурувала як "єпархія перемишльська і самбірська" з пізнішим додатком "і сяноцька". Деякі історики ХІХ ст. вважали, що вже на початку ХІ ст. існувала окрема єпархія в Самборі (Тут, звісно, мається на увазі сучасний Старий Самбір),

куди здогадно була перенесена перемишльська катедра після того, як 1015 р. польський князь Болєслав Хоробрий на якийсь час заволодів Перемишлем. Однак, на сьогоднішній день в розпорядженні істориків немає жодного автентичного документу, який би підтверджував існування окремого самбірського єпископства. М. Грушевський мав усі підстави сумніватися, чи коли-небудь існувала самостійна самбірська єпархія і висловив слушний здогад, що титул "єпископ перемиський і самбірський" міг повстати через тривале перебування перемишльського владики в Самборі, наприклад, після того, як польський король Ягайло 1412 р. відібрав від русинів-українців їхній катедральний собор у Перемишлі і передав його латинникам (про цю подію докладніше скажемо далі). І справді, вперше владика Перемишля названий "єпископом перемишльським і самбірським" в документі, датованім 1422 роком [17]. М. Грушевський відзначає також, що в привілеях для перемишльських владик нема жодної згадки про якусь окрему самбірську єпархію. Отже версію про існування колись у Самборі окремої єпископської катедри слід вважати тільки версією. Найправдоподібніше Самбір уже від найдавніших часів був лише протокатедрою перемишльського владичого престолу.

Галицька єпархія вперше згадується у Першому Новгородському літописі під 1156 роком у зв'язку із висвяченням двох єпископів: на Переяслав Васильця і на Галич Козьми [18]. Цей галицький владика Козьма через дев'ять років (під 1165 р.) згаданий у Київському літописі при описі від'їзду з Галичини візантійського цесаревича Андроніка [19].

Історики сливе одностайні в тому, що єпископство в Галичі було утворене після 1141 року, коли це місто стало центром окремого князівства, що його заснував князь Володимирко Володарович. Саме він, як відомо, переніс столицю Галичини з Перемишля до Галича. В архіві Перемишльської єпархії до Другої світової війни зберігався список галицьких єпископів, першим серед яких названий владика Олексій, а згадуваний єпископ Козьма – другим [20]. За інформацією цього ж документу, згаданий Олексій, до свого переведення в Галич, був перемишльським єпископом.

Цей факт дав підставу деяким історикам зробити висновок, що з переведенням владики Олексія до Галича, туди був перенесений осідок перемишльського єпископства, і таким чином постала нова Галицька єпархія. Таким чином, на думку цих істориків, перемишльське владицтво на якийсь час перестало існувати, про що вже йшла мова вище.

І справді, у візантійських та руських каталогах Київської митрополії, а також в інших писемних пам'ятках, починаючи з середини ХІІ ст. і аж до 1220 року, Перемишльська єпархія не згадується. Тим часом у константинопольському каталозі руських єпископів з 1160-их рр. Галицька єпархія названа на останньому одинадцятому місці, що може свідчити, що вона незадовго до цього була заснована. Галицький катедральний собор вперше згадується під 1187 р., а його будівництво датують 40-50-ми рр. ХІІ ст. і пов'язують з орґанізацією єпархії [21].

3. Церковні відносини в Галицько-Волинській державі. Данилова унія

Як свідчить Галицько-Волинський літопис, єпископи Перемишля і Галича брали активну участь у реліґійно-церковному і політичному житті Галицько-Волинської держави ХІІІ ст. Так, в період політичної кризи, що настала після трагічної загибелі 1205 р. князя Романа Мстиславича, коли угорські королі намагалися перетворити Галичину на залежну від них васальну державу, галицькі владики твердо цьому противилися. Свідченням цього є те, що, за повідомленням одного із літописів, коли мадяри 1214 р. оволоділи Галичем, то вони прогнали місцевого руського владику разом із священиками і привезли із собою латинського єпископа. І тільки всенародне повстання у Галичі змусило угорського ставленика втекти з міста.

Але в літописі є повідомлення і протилежного характеру. Коли в 30-их – на початку 40-их рр. ХІІІ ст. Данило і Василько Романовичі розпочали боротьбу з галицьким боярством, яке симпатизувало угорським королям, прагнучи мати в себе такі величезні привілеї, які мали мадярські магнати в Угорщині, галицькі єпископи, що часто виводилися з боярського середовища, тісно співпрацювали з мадярами. Так, Галицько-Волинський літопис сповіщає, що коли Данило Романович близько 1242 р. оволодів Галичиною, то він намагався покарати перемишльського єпископа, але не застав його на місці. Довідавшись про це, галицький єпископ Артемій втік разом з угорською залогою за Карпати.

На місце єпископа Артемія, як показали найновіші дослідження, Данило Романович номінував галицьким владикою ігумена Петра, який походив з-поза меж Галичо-Волині, здогадно з Києва, і не був пов'язаний з промадярськими колами Галичини [22]. Новий галицький єпископ Петро був відданий Данилові, виконував його дипломатичні доручення як на Сході (в Орді), так і на Заході (в Римській Курії).

Про цю останню місію владики Петра варто сказати більше, бо з нею пов'язана яскрава сторінка в церковній історії Галицько-Волинської держави – так звана Данилова унія.

Як відомо, в середині 40-их рр. ХІІІ ст. між нікейським імператором Йоанном Ватацисом і римським папою Інокентієм ІV велися інтенсивні переговори про укладення церковної унії між Східною та Західною церквами. Передумовою для укладення унії Ватацис висунув вимогу, щоб Римська курія відмовилася від визнання Латинської імперії в Константинополі. Зі свого боку, Інокентій ІV розумів, що залучення на свою сторону візантійської Нікейської імперії, яка постійно нарощувала сили, принесло б Римській церкві більше пожитку, ніж підтримка існування латинської держави, згасання якої важко було не помітити. За повернення Константинополя грецький імператор був ладний пожертвувати незалежністю своєї церкви, а папа зі свого боку не вагався заплатити за унію з греками зникненням Латинської імперії. Виглядало на те, що як ніколи перед тим унія була близька до реалізації [23].

За цих обставин галицько-волинські князі Данило та Василько Романовичі вирішили не стояти осторонь і використати візантійсько-римський діалог у своїх церковних і політичних інтересах. Смертельна загроза, що нависла зі Сходу в особі монголо-татарів, змушувала їх шукати союзу й опори на Заході, зокрема, в його тодішньому духовному центрі – папському Римі. Зближення православної Нікеї з католицьким Римом давало Романовичам моральне право нав'язати тісніші контакти з Римською курією.

З цією метою Данило Романович наприкінці 1244 р. вислав галицького єпископа Петра з дипломатичною місією на Захід, щоб дати інформацію про татар та їхню загрозу для Європи. Очевидно, крім цього, Петро був уповноважений передати папі певні конкретні пропозиції галицько-волинського двору, зокрема про необхідність панєвропейського рушення (хрестового походу) проти монголо-татар, а також про укладення церковної унії та про коронацію Данила на короля.

У відповідь на це посольство Романовичів та під враженням вичерпної інформації архиєпископа Петра про силу, звичаї і наміри татар, Інокентій ІV у квітні 1245 р. вислав посольство до Монголії на чолі з леґатом Джованні ді Плано Карпіні. Цьому монаху-францисканцю було поставлене завдання, переїжджаючи через Русь, зустрітися з галицько-волинськими володарями і перевірити на місці інформацію, передану архиєпископом Петром, зокрема про наміри Романовичів щодо церковної унії. З цим завданням Плано Карпіні успішно впорався. Він двічі зустрічався з князями Васильком і Данилом: перший раз, коли направлявся в Орду (кін. 1245 – поч. 1246 рр.), а вдруге літом 1247 р. (кін. червня – поч. липня), коли повертався з Монголії. Ще в січні 1246 р. після зустрічей з князем Васильком та єпископами Галичо-Волині (Данило тоді перебував в Орді), Плано Карпіні своїми каналами, можливо, через домініканських монахів, які в той час вели активну місійну діяльність по руських містах від Галича до Києва, передав Інокентієві ІV інформацію, в якій підтвердив волю галицько-волинського княжого двору та місцевої церковної ієрархії до унії з Римською церквою. На цю інформацію Інокентій ІV відгукнувся серією листів-послань від 3 травня 1246 року до "всього возлюбленого во Христі народу руського" (1 послання), на ім'я "світлішого короля Русі", тобто Данила Романовича (3 листи), до архиєпископа Прусії та Естонії, новопризначеного леґата на Русь (2 листи) та один лист до "брата Алексія домініканця", спеціального посланця папи на галицько-волинський княжий двір (1 лист) [24].

У всіх цих листах-посланнях від 3 травня 1246 року Інокентій ІV вітає бажання володарів, народу й духовенства Галицько-Волинської держави приступити до єдності з Римським Апостольським престолом, і повідомляє про такі прийняті ним рішення: 1. Папа приймає руську державу під патронат Апостольського престолу св. Петра; 2. Призначає архиєпископа Прусії та Естонії Альберта своїм леґатом на Русь; 3. Посилає домініканця Алексія та ще двох його співбратів на галицько-волинський двір як своїх постійних представників у справах церковної унії. Про орґанізацію хрестового походу проти татар, на що сподівався Данило Романович, у цих папських документах не йшлося. Можливо тому Данило з братом Васильком влітку 1247 р. висилають ще одне посольство до папи. Це посольство було відправлене до Ліону в товаристві Плано Карпіні, який, повертаючись з Монголії, понад тиждень гостював у Данила та Василька. Про це друге перебування на галицько-волинському дворі докладно пише Плано Карпіні в своїх подорожніх записках (в т. зв. "Історії Монґалів"). Він, зокрема, подає також інформацію про обидва посольства Романовичів до Римської курії: "Данило і його брат Василько влаштували нам пишний прийом і затримали нас у себе на добрих вісім днів, хоч ми і противились. Тим часом вони радились між собою, а також з єпископами та іншими поважними мужами про те, про що ми говорили з ними, коли їхали до татарів; вони одностайно відповіли нам, що прагнуть мати папу своїм отцем і зверхником, а святу Римську церкву – владаркою і вчителькою. При цьому підтвердили все те, про що вже давніше повідомляли в цій справі через свого ігумена, а також послали з нами стосовно цього до кир папи свої листи і послів" [25].

Із цього свідчення Карпіні, очевидця і учасника розмов з Данилом і Васильком, випливають два важливі висновки: по-перше, влітку 1247 р. Романовичі продовжували форсувати свою ідею про церковну унію, як умову орґанізації Римом антитатарського походу; по-друге, в цій справі вони висилали до папи щонайменше два посольства. Перше посольство було вислане "вже давніше" на чолі з якимсь "ігуменом", а друге відправлялося разом із самим папським леґатом Карпіні.

Згадуючи про перше посольство, яке було вислане до Риму князями Данилом і Васильком "вже давніше", Плано Карпіні, без сумніву, мав на увазі дипломатичну місію галицького єпископа Петра (осінь 1244 – літо 1245 рр.). Друге посольство, яке Романовичі направили до папи разом з Карпіні, як пізніше було встановлено, очолював ігумен Григорій з монастиря св. Данила в Угровську.

Наслідком цього другого руського посольства до Ліону, очолюваного угровським ігуменом Григорієм, була чергова серія послань Інокентія ІV до галицько-волинських князів, а також до інших адресатів, але в руських справах. Ця папська кореспонденція датується кінцем серпня – серединою вересня 1247 р. У своїх листах на ім'я "короля Русі" Данила і "короля Володимирії" Василька Інокентій ІV, у відповідь на їхні пропозиції і прохання, передані через ігумена Григорія, підтверджує свої основні рішення, про які він писав у листах від 3.V, 1246 р., а також повідомляє про нові свої кроки. Інокентій ІV, зокрема, потверджує прийняття Галицько-Волинської держави під патронат Престолу св. Петра, стримує католицьких місіонерів від надто ревної латинізації, і дозволяє русинам зберігати свій східний обряд, закликає хрестоносців не воювати з Галицько-Волинською державою та повернути Романовичам їхні володіння, завойовані раніше. Окремим листом Інокентій ІV дає доручення леґатові Альберту, архиєпископові Прусії, Естонії та Ліфляндії, офіційно привести державу Данила під омофор Престолу св. Петра.

Цього разу Данилові посли, повернувшись з Ліону від Інокентія ІV, очевидно, привезли до Холма вістку, що Римська курія дала певні обіцянки щодо орґанізації антитатарського фронту, на що дуже розраховували Романовичі. Що така вістка була, свідчать два листи Інокентія ІV від 22 січня 1248 р. Один лист адресувався маґістрові Тевтонського ордену в Прусії, в якому папа наказував хрестоносцям пильно стежити за кожним порухом татарів і негайно повідомляти про них Апостольську столицю. Папа також повідомив маґістрові, що в цій справі він надіслав листи "світлішому королеві Русі" Данилові і його братові Васильку та "шляхетному мужеві Александру, князеві Суздальському". І справді, зберігся лист Інокентія ІV до Данила і Василька під тією ж датою 22. І, 1248 р., в якому папа повідомляє Романовичів, щоб про татарську небезпеку вони давали знати маґістрові пруського хрестоносного воїнства. З цього видно, що Інокентій ІV намагався створити союз прифронтових держав – Прусії, Владимиро-Суздальщини і Галичо-Волині, як найбільш загрожених з боку татар. За умов політичного розколу Європи, коли одні держави перебували в антипапському таборі імператора Фрідріха ІІ, а інші намагалися з цього конфлікту витягнути якнайбільше користі для себе (Анґлія, Франція), Інокентій ІV міг розраховувати хіба що на ті держави, які стояли осторонь воєнних конфліктів між головними європейськими потугами, і на які він мав хоч якийсь вплив, як от Прусія, Польща, Литва, Угорщина тощо.

Ці обнадійливі наміри і заходи Інокентія ІV якоюсь мірою вплинули на Романовичів, і восени 1247 р. вони уклали церковну унію з Римом. Про те, що Романовичі визнали тоді своїм духовним сувереном римського папу і склали йому присягу, свідчать два задокументовані факти: перший факт – це звернення князя Василька Романовича до Інокентія ІV в справі дозволу на одруження з Дубравкою, своєю троюрідною сестрою, і одержання такого дозволу; другий факт – це лист наступника Інокентія ІV папи Олександра ІV від 13. ІІ,1257 р. до короля Данила, в якому він дорікає руському володареві, що той "зламав присягу, яку дав на вірність Римській церкві". Пишучи ці слова особисто до Данила Романовича, Олександр ІV, зрозуміло, не міг перебільшити, чи вигадати таке, чого не було. Значить Романовичі таки склали присягу Римській церкві.

Цей крок Романовичів викликав неоднозначну реакцію серед православного духовенства Галичо-Волині. Галицько-Волинський літопис сповіщає, що під час коронації Данила Романовича на короля 1253 року були присутні "всі його єпископи", однак серед них не згадує київського митрополита Кирила ІІ. Це тим більше дивно, адже відомо, що Кирило був галичанином з роду і ставлеником Данила. А це означає, що Кирило не схвалював проримську політику Романовичів. Очевидно, його підтримувала і якась частина духовенства.

З другого боку, коли після смерті Інокентія ІV в грудні 1254 року Апостольський престол зайняв папа Олександр ІV, радикально змінилася політика Римської курії щодо Галицько-Волинської держави та її церкви. Замість поваги й толерантності, яку проявляв до візантійсько-слов'янського обряду Інокентій ІV, новий папа оголосив цей обряд "єретичним", і намагався перевести русинів на латинство. Це не могло не викликати спротиву місцевого духовенства та мирян Галичо-Волині, які вже протягом декількох століть жили та виховувалися в духовній атмосфері греко-візантійської обрядовості й культури. До того ж Римській курії не вдалося орґанізувати реального хрестового походу проти татар, на що розраховували Романовичі. Усі ці чинники призвели до того, що в другій половині 50-их рр. ХІІІ ст. Холм розірвав політичні і церковні відносини з Римом.

Л і т е р а т у р а

16. Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси Х – ХІІІ вв. – С.41- 42.

17. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.5. – С. 460; Пор.: Соневицький Л. Український єпископат Перемишльської і Холмської єпархій в ХV-ХVІ ст. // Записки ЧСВВ. Серія ІІ, секція 1. Т. VІ. Праці. – Рим, 1955. – С. 17.

18. ПСРЛ. Т. 25. – С. 63. Пор.: ПСРЛ. Т. 7 – СПб., 1856. – С. 66.

19. Літопис Руський. – С. 286.

20. Pelesz J. Op. cit., p. 299.

21. Літопис Руський. – С. 345; Пор.: Пастернак Я. Старий Галич. – Краків – Львів, 1944. – С. 77.

22. Див.:Дашкевич Я. Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського джерела // Українські землі часів короля Данила Галицького: Церква і держава. Статті й матеріали. – Львів: "Логос", 2005. – С. 74-91; Паславський І. Український епізод Першого Ліонського собору (1245 р.). Дослідження з історії європейської політики Романовичів. – Львів: НВФ "Українські технології", 2009. – С. 50-82.

23. Остроґорський Ґ. Історія Візантії/ Пер. з нім. – Львів: Літопис, 2002. – С. 408.

24. Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). Vol. I. Collegit A.G.Welykyj / Analecta OSBM. – Ser. II. – Sec. 3. – Romae, 1953. – NN12-18. – Р. 28-34.

25. Джованни дель Плано Карпини. История монгалов // Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука / Под ред. Н. П. Шастиной. – Москва: Изд-во географ. л-ры, 1957. – С. 81.










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua