Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Галичина християнська. Частина 1

Ігор Бурдяк | 28.02.2012 22:49

3
Рейтинг
3


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
0

Нарис історії реліґійно-церковного життя на галицьких землях від найдавніших часів до початку ХІХ століття.
Автор Іван Паславський, провідний науковий співробітник Інституту Українознавства НАНУ, кандидат філософських наук.


Галичина християнська. Частина 1
1. Початки християнства на території сучасної Галичини

Найдавніша українська історична традиція датує проникнення християнства на землі Руси-України ІХ століттям і пов'язує його з місійною діяльністю слов'янських апостолів Кирила і Методія. Так, уже вітчизняний літопис "Повість временних літ" виразно говорить про кирило-методіївську християнізацію українських земель [1]. Це літописне повідомлення стосується також Галичини, про що маємо авторитетне свідчення з початку ХVІІ ст. Зокрема, видатний український вчений і церковний діяч того часу Мелетій Смотрицький писав: "Тоді була єдність Східної церкви із Західною, коли хрестилася Русь Галицька коло року Божого 872-го за часів патріарха Константинопольського Ігнатія; він-бо жив у єдності святій церковній з Миколаєм І та Адріаном ІІ – папами римськими"[2]. Названі М. Смотрицьким папи Миколай І (858-867) та Адріан ІІ (867-872), як відомо, були тими єпископами Риму, які підтримували місійну діяльність солунських братів серед слов'янських народів.

Історична наука ХІХ-ХХ ст. на багатьох фактах підтвердила, що християнізація західних окраїн руських земель відбувалася ще до їх приєднання Володимиром Великим до Київської держави 981 р. та до офіційного хрещення Русі-України 988 р. Це був час, коли найзахідніші терени, заселені русинськими племенами, входили до складу великоморавської держави, яка, починаючи з 863 р., була тереном активної місійної діяльності Кирила і Методія. Ця, спрямована на християнізацію слов'янських народів діяльність, була настільки успішною, що 869 р. Методій був висвячений в Римі на архиєпископа Моравії і Паннонії.

Як відомо, в 872-875 рр. моравський князь Святополк приєднав до своїх володінь так звану Білу (точніше Карпатську) Хорватію. Ця слов'янська країна займала територію між басейнами верхньої Вісли та верхнього Бугу й Стиру (Стрия?), тобто в новочасному розумінні західну частину історичної Галичини. З того часу кирило-методіївське християнство слов'янського обряду, яке вже закріпилося у самій Моравії, стало поширюватися і на цих галицьких землях.

Факт християнізації Русі-України, особливо її західних (галицьких і закарпатських) земель в другій половині ІХ ст., тобто в період місійної діяльності в Моравії свв. Кирила і Методія та їхніх учнів, підтверджують найдавніші західні і руські джерела. Так, у "Хроніці" Козьми Празького (бл. 1045-1125) наведений унікальний документ, датований 972 р., з якого випливає, що русини сповідували християнство в слов'янському обряді ще задовго до офіційного хрещення Києва. Це вже був час, коли Рим почав витісняти слов'янський обряд з Богемії і Моравії, замінюючи його на латинський. Річ у тому, що біля 906 р. азійські орди мадярів підбили і остаточно зруйнували великоморавську державу. Відтоді її територія стала об'єктом експансії західних володарів, які відповідно підпорядкували собі: чеські королі – південну Польщу (з Краковом) і західну Галичину (з Перемишлем), а угорські – землі сучасної Словаччини і Закарпатську Русь. Ця нова геополітична ситуація полегшувала проникнення на ці слов'янські землі німецьких латинських місіонерів, під тиском яких Рим заходився поступово витісняти слов'янську церковну традицію, що тривало впродовж усього Х століття.

Отож згаданий документ – це бреве папи Йоанна ХІІІ (965-972), в якому римський понтифік застерігає чеського короля Болеслава ІІ, щоб він не дозволяв практикувати в Празі "сектантський обряд слов'янською мовою, що його сповідують болгари та русини" [3]. Отже документ, занотований Козьмою Празьким, виразно говорить, що принаймні на якійсь частині Русі-України ще до її офіційного хрещення 988 року був поширений слов'янський обряд свв. Кирила і Методія. Історична логіка підказує, що це були її найзахідніші землі, які безпосередньо прилягали до богемсько-моравської держави Пшемислідів, а деякий час навіть входили до її складу, тобто землі сучасної Галичини і Закарпаття. У кожному разі, на 981 рік, коли західні окраїни Русі-України були знову інкорпоровані до складу Київської держави, вони вже були вповні християнізовані. Як можна здогадуватися, цей факт прискорив рішення Володимира Святославича 988 року охрестити всю свою державу і таким чином включити її в коло європейських християнських народів.

2.Орґанізація перших церковно-адміністративних структур на землях Галичини. Початки Перемишльської та Галицької єпархій

Цілий ряд авторитетних українських і зарубіжних істориків стверджує, що на приєднаних 981 року Володимиром Святославичем галицьких землях було не тільки поширене християнство, але вже існувало орґанізоване церковне життя. Навіть більше, дехто з них вважає, що перша церковна єпархія на українських землях була утворена саме на цих теренах, зокрема в місті Перемишлі, яке, судячи з назви, виникло ще в епоху, коли руське Надсяння входило до складу великоморавської держави [4].

Автори концепції про кирило-методіївське коріння Перемишльської єпархії доводять, що в часи місійної діяльності слов'янських апостолів Кирила і Методія у Великій Моравії (60 – 80-ті рр. ІХ ст.) була ієрархічно оформлена церковна орґанізація цієї держави. Це сталося після 870 р., коли св. Методій, по короткім перебуванню в Римі повернувся в Моравію в сані єпископа, призначеного та висвяченого папою Адріаном ІІ (867 – 872 рр.). Ось як оцінює цю історичну подію відомий український церковний історик М. Чубатий, один з основних творців і адептів цієї концепції: "Створення Римом церковної єрархії на означеній слов'янській території перетворило територію великоморавської держави з терену місійного, де міг заходити кожен християнський місіонер, на територію церковної організації слов'янського обряду, а тим самим така постанова Риму поклала межі сусіднім латино-католицьким дієцезіям Баварії"[5].

Після смерті св. Методія (885 р.) в результаті тиску на Рим баварських латинських єпископів папа Стефан VІ (885 – 891 рр.) ліквідував моравську церковну ієрархію слов'янського обряду (886 р.). За цим не забарилося вигнання всіх Методієвих учнів з великоморавської держави, а їх місце зайняли баварські місіонери, які стали поширювати християнство в латинському обряді і німецькою мовою. Це, природно, викликало спротив місцевого слов'янського населення, яке не сприймало незрозумілих для нього церковних нововведень та латинської літургійної мови і почало повертатися до традиційного поганства. Виникла загроза, що тридцятилітня місійна праця св. Методія серед моравських та сусідніх слов'ян піде намарне. На прохання стривоженого моравського князя Моймира ІІ папа Йоанн ІХ (898 – 900 рр.) коло 899 р. відновив моравську церковну ієрархію слов'янського обряду.

Як і слід було очікувати, цей крок Риму знову зустрівся з рішучим спротивом німецьких єпископів. Про цю драматичну ситуацію зберігся автентичний документ – лист-протест зальцбурзького архиєпископа Теотмара та підлеглих йому баварських єпископів до папи Йоанна ІХ з 900 р. В цьому листі німецькі єпископи дорікають папі, що за його розпорядженням "архиєпископ Йоанн та два єпископи Бенедикт і Даніель прибули в країну слов'ян, званих моравами, яка вже віддавна підлягає нашим королям, нашому народові, а також нам зі всіма її мешканцями як в релігійно-обрядовому, так і в цивільно-господарському відношенні, бо ж завдяки нам вони вперше стали просвічені та з поган зробилися християнами". Далі зальцбурзький архиєпископ скаржився, що ці папські єпископи-леґати поставили й висвятили для Моравії нових єпископів, так що тепер ця країна має довершену церковну ієрархію слов'янського обряду [6].

Опираючись на цей автентичний документ, автори концепції про кирило-методіївську праоснову слов'янського християнства вважають, що один із цих єпископів був поставлений в Перемишлі. Своє твердження вони підкріплюють результатами розкопок повоєнних польських археологів, які стверджують, що в першій половині Х ст. Перемишль, як східний бастіон Білої Хорватії, був уже важливим осередком політичного і церковного життя.

Ця концепція, однак, наштовхнулася на різку критику дослідників, переважно закордонних. Проте вони не змогли арґументовано спростувати тезу про кирило-методіївське походження Перемишльської єпархії. Досі не наведено жодного переконливого доводу проти концепції, що Перемишль, як найсхідніший осередок моравських політичних і церковних впливів, міг цілком реально стати єпископською столицею вже тоді, коли у великоморавській державі утвердилося християнство слов'янського обряду, тобто християнство святометодіївської традиції, і була поновлена повна ієрархічна церковна структура (899 р.). Невипадково на західних окраїнах Русі-України будувалися романські храми-ротонди, які були пов'язані з великоморавськими впливами і використовувалися русинами, зокрема в самому Перемишлі.

Прийнявши за можливе, що перші єпископи слов'янського обряду в Перемишлі були призначені Римом наприкінці ІХ ст., все-таки залишається питання, в якому зв'язку з цим фактом стоїть пізніша Перемишльська єпархія святоволодимирської традиції, і якою мірою її історію можна вважати продовженням діяльності цього першого перемишльського єпископства. Адже невідомо, як довго існувало це святометодіївське єпископство в Перемишлі, чи діяло воно впродовж Х – ХІ ст., а чи згасло, як тільки в Римі переглянули своє ставлення до слов'янського обряду в кирило-методіївській редакції.

Що стосується перемишльського єпископства святоволодимирської традиції, то про час його виникнення думки вчених також розділилися. Одні історики допускають, що таке єпископство в Перемишлі могло з'явитися вже наприкінці ХІ ст. Вони покликаються на деякі списки Початкового літопису Нестора, де згадується перемишльське єпископство в переліку руських єпархій. Позаяк Нестор довів свій літопис до 1110 р., то, на думку цих учених, єпископство в Перемишлі мусіло вже існувати в кінці ХІ ст. [7]. Додатковим підтвердженням цієї версії її авторам послужив факт, засвідчений в історичних джерелах, зокрема в Яна Длуґоша, що перемишльський князь Володар Ростиславич (помер 1124 р.) побудував на замку в Перемишлі церкву св. Йоанна Хрестителя, яка від найдавніших часів відома як єпископська. Один з найавторитетніших українських церковних істориків ХІХ ст. Юліан Пелеш писав: "Перемишльська єпархія найімовірніше була заснована в кінці ХІ ст., а її кафедра коло 1141 р. за галицького князя Володимирка була перенесена до Галича, і таким чином ця єпархія на якийсь час припинила своє існування" [8].

Інші історики відносять заснування єпископства в Перемишлі до кінця 1210-их рр., арґументуючи це тим, що саме цим часом датується перше достовірне повідомлення про перемишльського єпископа. Вони мають на увазі свідчення Новгородського Першого Літопису, яке стверджує, що 1220 р. тодішній київський митрополит Матвій на прохання галицького князя Мстислава Удатного перевів до Перемишля новгородського архиєпископа Антонія [9]. Цю версію, зокрема, обстоював відомий російський історик церкви Є. Голубінський, який при цьому твердив, що призначення архиєпископа Антонія в Перемишль означало створення там єпископської кафедри, яка виокремилася з давнішої Галицької єпархії [10]. В новіші часи погляд Є. Голубінського підтримали польський історик А. Поппе та німецький дослідник Ґ. Подскальскі [11].

Однак, ці вчені не мають рації, коли твердять, що саме 1220 р. було засновано перемишльське єпископство, яке виокремилося з галицької єпархії. Адже Перший Новгородський Літопис під цим роком говорить лише про переведення архиєпископа Антонія до Перемишля, а не про заснування там нової єпархії. Значить, цілком допустимо, що це переведення було здійснене вже на існуючу, але з якихось причин вакантну кафедру.

Про наявність єпископа в Перемишлі до 1220 р. існує непряме, але переконливе свідчення, на яке чомусь досі не звернули увагу дослідники. Маємо на увазі лист угорського короля Андрія ІІ до папи римського Інокентія ІІІ з першої половини 1215 р., в якому йдеться про галицькі справи.

Нагадаймо, що на початку 1215 р. папа Інокентій ІІІ вислав до Галичини свого посланця, щоб запросити місцевих руських єпископів на ХІІ Вселенський собор (ІV Латеранський), який був запланований на листопад цього ж року. Однак Андрій ІІ не пустив папського посла до Галича, і в листі до папи оправдувався тим, що представникові Риму було небезпечно їхати до Галича, бо там, мовляв, почалися заворушення. І далі угорський король дослівно пише: "Однак ми обіцяємо, якщо милосердя Боже нам посприяє, взяти на себе тягар відправлення на собор руських єпископів" [12]. Останні два слова ми навмисне виділили, щоб звернути увагу, що король Андрій говорить про руських єпископів у множині. А це означає, що крім єпископа Галича, він мав на увазі ще принаймні одного єпископа, і то, без сумніву, з підлеглої йому Галичини. Адже важко уявити, щоб угорський король брався забезпечити поїздку на собор до Риму єпископів непідвладних йому руських земель, як от Волині, Сіверщини чи Подніпров'я. Значить, мова могла йти тільки про єпископа перемишльського, позаяк інших єпископських кафедр Галичина не знала аж до 80-их рр. ХІХ століття.

Зі сказаного вище випливає висновок: Перемишльська єпархія існувала вже на самому початку ХІІІ ст. Має рацію російський історик Я. Щапов, який твердить, що єпіскопія в Перемишлі була відновлена ще до захоплення угорськими військами галицьких міст, тобто до 1211 р. За умов політичного хаосу, який переживала Галичина в 1210 – 1220-их рр., було не до творення нових єпархій. А призначення на вакантну кафедру близької до князя людини було цілком можливе, бо князь, в даному разі Мстислав Удатний, цим актом тісніше прив'язував до стольного Галича друге за значенням місто князівства [13].

Отже, найправдоподібніше, заснування перемишльського єпископства святоволодимирської традиції відбулося в період правління в Перемишлі князя Володаря Ростиславича, який для цього побудував величавий катедральний собор св. Йоанна Предтечі, тобто в часових межах: між 1086 р., коли Ростиславичі заволоділи Перемишлем, і 1124 р., коли помер князь Володар Ростиславич. Це підтверджує висновок М. Грушевського, що єпископство в Перемишлі мусіло з'явитися "коли ще не в перших часах християнської проповіди [тобто в кирило-методіївські часи. – І. П.], то найдальше за перших Ростиславичів, перед підвищенням Галича на першу столицю" [14]. Цей погляд приймають також і авторитетні сучасні історики [15].

Л і т е р а т у р а

1. Літопис Руський / За Іпатським списком пер. Л. Є. Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – С. 14-16.

2. Smotrycki M. Paraenesis, abo napomnienie do przezacnego Bratctwa Wileńskiego. – Krakόw, 1629. – S. 46.

3. Див.: Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series. T. II. Cosmae Pragensis chronica Boemorum. Ed. B. Bretholz. – Berolini, 1923. – NХХІІ, р. 43. Пор.: Fontes rerum Bohemicarum. T. II, Pars 2. Cosmae chronicon Boemorum cum continuatibus. Ed. J. Emler. – Praha, 1874. – N22, р. 36.

4. Див. найновіші дослідження: Дашкевич Я. Початки християнства на західноукраїнських землях. Реінтерпретація проблеми // Історія релігій в Україні / Праці ХІІ-ої Міжнародної конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Львів: Логос, 2002. – Кн. 1. – С. 137-142; Берест Р. До питання про прийняття християнства на землях Північного Прикарпаття (Постановка проблеми) // Археологічні дослідження Львівського університету. – 2007. – Вип. 10. – С. 185-193; Паславський І. Коли виникло єпископство в Перемишлі? // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник: 2009 р. – Львів: "Логос", 2009. – Кн. 1. – С. 548-556.

5. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. Т. І (до р. 1353). – Рим – Нью-Йорк, 1965. – С. 112.

6. Див.: Regesta diplomatica nec non epistolaria Bohemiae et Moraviae. Pars I (600 – 1253). Opera C.-J. Erben. – Pragae, 1855. – N54, р. 22-24.

7. Добрянский А. История епископов трех соединенных епархий, Перемышльской, Самборской и Саноцкой, от найдавнейших времен до 1794 г. – Львов, 1893. – С. ІІ – ІІІ; Пор.: Татищев В. Н. История российская. – Москва-Ленинград, 1964. – Т. ІІІ. – С. 60.

8. Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1878. – Bd. 1. – S. 307.

9. Див.: ПСРЛ. Т. ІІІ, Новгородская Первая Летопись старшого и младшего изводов. – Москва: Языки русской культуры, 2000. – С. 60; 261.

10. Голубинский Е. История русской церкви. 2-е изд., Т. І, 1-ая пол. – Москва 1901. – С. 698.

11. Poppe A. Biskupstwa na Rusi: 988-1300 // States, societies, cultures: East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski. – New-York, 2004. – p. 843; Подскальски Г. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988-1237 гг.) / Пер. с нем. – СПб., 1996. – С. 60.

12. Див.: Monumenta Hungariae Historica diplomataria. T. XI / Codex diplomaticus Arpadianus continuatus. T. VI. Ed. G. Wenzel. – Pest, 1867. – N227, р. 374.

13. Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси Х – ХІІІ вв. – Москва: Наука, 1989. – С. 40- 42.

14. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 2. – С. 462.

15. Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси Х – ХІІІ вв. – С.41- 42; Senyk S. A










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua