Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 роках, частина III...


3
Рейтинг
3


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
1

.Але якщо так просто й майже без опору вдалося повалити українську владу у Луганську, зовсім інший прийом чекав на більшовиків у Бахмуті й Маріуполі. Бахмутський повіт,

Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 роках, частина III...

http://lug-kray.do.am/publ/1-1-0-132

.Але якщо так просто й майже без опору вдалося повалити українську владу у Луганську, зовсім інший прийом чекав на більшовиків у Бахмуті й Маріуполі. Бахмутський повіт, можливо, як ні один інший з земель До-нецька й Луганська, самотужки поставив й організував на кшталт центральної України справжній український державний апарат у повіті й місті. Кілька десятиліть української агітації й самовідданної праці бахмутської інтелігенції перетворили цей район на справж-ній центр всього українського руху півночі Донеччини, який не по-требував додаткових впливів та зусиль ззовні.

Самі більшовики називали його "кулацькою Вандеєю". Пов-станський рух не припинявся тут й у 1922 році. Ніде українська й есерівська агітація не вкорінилася так сильно, як в селах нав-коло Сіверська, Ямполя, Бахмута, Лисичанська.

Ніде в області нема району, який дав би більше повстанських отаманів, українських гайдамаків і петлюрівців, ніж дав їх Бахмут. Й ніде, немає так багато безіменних могил розстріляних й замордованих українських героїв часів Визвольних змагань, ніж на Бахмутщині.

У 1917 році силами місцевої української інтелігенції у по-віті організовано Українську повітову раду. В самому Бахмуті та навколишніх селах діють "Просвіти", осередки українських пар-тій, з літа 1917 року організовуються структури "Вільного козац-тва". Напевно, виходить українська преса на зразок вже згаду-ваного "Вільного слова". Бахмут не був більшовицьким містом, українські організації виходять тут на перші ролі в політичному житті. Розквартирований 25-й полк українізовано, він стає базою "Вільного козацтва".

Українцям навіть вдається виграти вибори по місту до Уста-новчих Зборів й посісти друге місце у повіті, однак, як і у випад-ку з Луганськом, відсутність єдиного керівного центру й рішучої боротьби з більшовицькою агітацією призводить спочатку до розкладу українських військових частин, а слідом за цим – "нальоту" об'єднаних дружин більшовиків Краматорська, Дружківки, Слов'янська. Українська влада впала тут в грудні 1917, одноча-сно з більшовицьким переворотом у Луганську, та на відміну від останнього, більшовики не почували себе в безпеці, оточені зві-дусіль вируючим "петлюрівським повітом". На Донбасі, до речі, Бахмутський повіт єдиний, де українська влада, номінально й фактично, утрималася до кінця січня 1918 року – початку першої окупації України більшовиками.

Звернемося до споминів комісара Бахмутської повітової ра-ди робітничих, coлдатських і селянських депутатів Є. М. Менде "Социалистический переворот в Донбассе". Вони в усіх барвах розповідають, як була встановлена тут комуністична влада в 1917- 18 рр.

"...У самому Бахмуті без оcoбливих труднощів нам вдалося створити наш міський виконавчий комітет... стоcoвно ж повітової влади... тут все виявилось значно складнішим... Президію І по-вітового з'їзду склала наша фракція, та есери вирішили зірвати з'їзд, спираючись на українські націоналістичні організації "спілку" та "просвіту"...З'їзд було зірвано і делегати розій-шлися.

Через місяць скликали II повітовий з'їзд Рад. Однак... він виявився ще бурхливішим, ніж попередній. Українські націона-лісти, підтримані есерами, різко виступили проти більшовиків... (Більшовицька фракція покинула з'їзд... Делегати ро'зійшілися, і II повітовий з'їзд не відбувся...

...Міський виконком вирішив скликати III повітовий з'їзд Рад, який зібрався напередодні III Всеросійського з'їзду Рад. Укра-їнські самостійники на з'їзд не приїхали: з місць їх більше не по-силали, "спілка" і "просвіта", як і есери, втратили свій вплив серед селян, і їхнє місце зайняла наша партія...Так була встановлена Радянська влада у Бахмуті – у само-му центрі вугільного району".

Трохи коментарів, яких, безперечно, потребують дані спо-мини.

На момент проведення III повітового з'їзду схід вже було від-різано від України більшовицькою інтервенцією. По просторах Луганщини й Донеччини гуляли московські комісари, огнем і ме-чем встановлюючи нову владу з півночі. Автор споминів скромно замовчує методи, якими вдалося досягти потрібного результату: розстріли і тюрми.

Інакше можна пояснити лише дивом, коли український район присилає замість своїх делегатів москалів.

Саме ці нові посланці прийняли постанову про підпорядку-вання Бахмутського повіту Москві, оголосили встановленою тут радянську владу й висловили готовність неухильно проводити в життя декрети Ради Народних Комісарів РСФСР.

Та зміна політичної ситуації в Україні у березні-квітні 1918 року примушує більшовиків покинути цей район. Хоч Бахмутський виконком встиг ще надіслати вітальну телеграму своїм московсь-ким господарям зі схваленням Брестського миру, однак вже у квітні 1918 р. у Бахмут вступили німецькі й українські війська. На короткий час, до осені 1918 року, тут було розквартировано 3-й гайдамацький полк на чолі з отаманом Волохом. Загони "Віль-ного козацтва" розпущено, замість них оголошено набір до лав гайдамаків. Добровольців було багато (Слов'янськ), й навіть з шах-тарських селищ, що підкреслює у своїх споминах Володимир Сосюра. Однак місцеві прихильники УНР не були задоволені геть-манською владою. Вже восени 1918 р. у повіті й місті вони підіймають повстання. На дуже короткий час (з жовтня по грудень) тут встановлено владу Директорії. Факт цей вартий оcoбливої уваги істориків та дослідників, оскільки Бахмутське повстання – єдине відоме повстання на підтримку нової петлюрівської влади по всій Луганщині й Донеччині. В листопаді 1918 року німецькі війська відступають, у груд-ні того ж року місто й повіт захоплюють загони Краснова й біль-ше українська влада не поновлюється тут вже до часів проголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України.

На протязі 1919-22 рр. на Бахмутщині діють великі пов-станські загони з місцевих селян, просякнуті сильним махновсь-ко-петлюрівським духом. Слідкувати за їх ліквідацією двічі при-їжджає сам голова ЧК Фелікс Дзержинський, однак останніх повстанців більшовикам вдалося розбити лише пізньої осені 1922 року.

Маріуполь, колишній центр, запорізької паланки Домаха, в роках 1917-18 знову став, як і двісті років перед тим, справ-жнім українським містом. На сьогодні історикам відоме лише одне з усіх міст Донеччини, де поруч з Українською повітовою радою була організована Українська міська рада. Це – Маріуполь. Безумовно, саме вона вплинула на рішення Маріупольської думи, яка визнала владу Центральної Ради.

Невідомо, щоб думи інших міст на Донбасі приймали так ухвали. Вже одне це може слугувати за виcoку оцінку резуль-тативності національної роботи українських організацій Маріупольщини 1917 р. Опорною базою українців у Маріуполі слугував 24 полк ро-сійської армії, що перебував у місті й був українізований навесні 1917 р. Командний склад полку являв coбою відданих українських патріотів. Його офіцери стали першими організаторами "Вільного козацтва" у повіті, а коли в листопаді-грудні 1917 року склалася загроза більшовицького перевороту, утворили офіцерський "батальон смерті".

Шляхом підступу, зімітувавши "відкрите голосування" з пи-тання розпуску, комуністичним агентам вдалося розформувати й демобілізувати, цю військову частину саме в момент комуністич-ного виступу в Маріуполі 30-31 грудня 1917 року. Як і у випад-ках з Бахмутом й Луганськом, слідом за ліквідацією українських військових частин, відбувається комуністичний переворот й розпочинається плановий терор проти всього українського активу. 31 грудня, в Новорічну ніч, почався перший етап більшовицької влади у цьому приморському місті.

Та вже 8 квітня 1918 року "українські буржуазні націона-лісти, меншовики та есери... вчинили заколот і захопили владу... цим вони полегшили наступ німецьких загарбників".

Вступ до Маріуполя 20 квітня 1918 року гетьманських і ні-мецьких військ його мешканці вже зустріли вільними від терору комісарів та ЧК. Розпочався запис в гайдамаки, формування нового державного апарату.

Востаннє за часи Визвольних змагань 1917-22 рр. українсь-ка влада припинила своє існування у цьому місті в листопаді 1918 року з відходом гетьманських військ. Як і весь Донецький басейн, Маріуполь силою обставин був усунений від подальшої боротьби за українську державність.

Поваленням української влади у трьох головних фортецях українців Донбасу – - Бахмуті, Луганську, Маріуполі закінчується другий період української влади в нашому краї (листопад 1917- січень 1918 рр.). Гетьманщину 1918 року й короткий період Директорії кінця 1918 – початку 1919 років можна умовно об'єднати в третій (ос-танній) період існування української влади на Донбасі.

За часів гетьманату українські війська стояли далеко від кор-донів Луганщини й Донеччини – на Донщині й Східній Слобожан-щині.

Донбас стає запіллям української держави. Як не дивно, але саме про, цей період українського руху відомо чи не найменше.

Слов'янськ і Юзівка зустрічали українські війська хлібом – сіллю, а в Слов'янську, навіть, відбувся парад на центральній площі міста. Коли почався запис в гайдамацькі загони, чи не найбільше добровольців дали північні райони Донеччини й Лу-ганщини. Однією з хиб гетьманської влади у нашому краї стало те, що були розпущені загони "Вільного козацтва". Якогось оcoб-ливого розквіту українського руху 1918 року в нашому краю не виявилося, хоча, за споминами деяких очевидців, була велика прихильність до українських військових формувань гайдамаків (Слов'янськ), З вибухом антигетьманського повстання проявив себе лишень Бахмут. За споминами більшовиків, емісар петлюрівського повстанкому, надісланий для роботи в Слов'янськ, діяв у Крама-торську.

Республіканські війська Директорії майже не захопили землі нашого краю, за винятком частини Красноармійського району, Слов'яногірська й короткого перебування в Слов'янську. З почат-ком 1919 року українська влада разом зі своїми військами оста-точно покидає Донбас.

Поки що лишаються повністю невідомими й невисвітленими питання про кількість добровольців серед шахтарів в українських гетьманських і республіканських військах. Відомо, що багато їх піш-ли служити в гайдамаки навесні та влітку 1918 року з місцевостей навколо Лисичанська. Та найкраще, певно, про це знають архіви КГБ.

Нерозкритою лишається й таємниця участі українських націо-налістів Донбасу в Катеринославському козачому республікансь-кому коші, утвореному 1918 року для боротьби з гетьманською владою.

Цікаво було би також погортати матеріали лідвідованого більшовиками 1921-22 рр. Катеринославського петлюрівського повстанкому, що охопив своєю організаційною мережею багато по-вітів губернії, архіви ГПУ та ЧК 1919-22 років Донецької губер-нії, бо, якщо йти за аналогіями сусідніх українських областей та керуватися споминами деяких очевидців (Юрченко. Пекло на землі), саме на цей час припадає "процес виявлення" ворожого радянській владі українського національного елементу. Та зараз про таке на Донбасі приходиться лише мріяти.

Роки 1920-22 характеризуються процеcoм остаточної лікві-дації "петлюрівщини" в Донецькій губернії. Не дивлячись на ко-роткочасність та в деякій мірі фрагментарність українського руху на Донбасі часів Визвольних змагань, він лишив по coбі відчутний слід, оcoбливо серед молоді.

Так, у березні 1920 року, на повітовій конференції Сло-в'янського комcoмолу зазначалося, що село знаходиться під впли-вом українських націоналістів та боротьбистів. Усім комcoмоль-цям повіту рекомендовано не вступати ні в які контакти з на-ціонально-свідомим активом; а навпаки всіляко викорінювати йогь на місцях. Є й згадки про українців-петлюрівців, діявших в повстансь-ких загонах на Луганщині.

Так, в зведенні по Луганському повіту за листопад 1921 року читаємо ("В уезде замечена петлюровская агитация... банды разодеты в малороссийские костюмы, говорят на украинском языке...".

Нарешті, Донецьке ГПУ, підсумовуючи боротьбу з некомуністичними групами й антибільшовицькими повстанцями 1922 року зазначало, що на містах ще діють окремі осередки українських патріотів. Але... "...ведется работа по их локализации й ликвидации".

1922 рік в нашому краї співпадає з утворенням перших авто-кефальних парафій УАПЦ на Слов'янщині і Старобільщині, у яких священниками часто ставали військові старшини частин УНР й гайдамаків.

Загалом, причиною того, що ми так мало знаємо сьогодні про український рух на Донбасі 1917-29 років, є більшовицькі комісари. Прийшовши на зміну царським чиновникам, ці борці "за світле майбутнє" в десятки разів сильніше ненавиділи "хахлацких самостийников" від своїх попередників, знищивши до почат-ку 1990-х навіть ті крихти пам'яті про українське відродження й українських діячів, що ще 10-20 років тому жевріли серед його учасників та очевидців. ЧК, ГПУ, а потім КГБ провели "ти-танічну роботу" у цьому напрямі, а тому варто висвітлити ц.: бік їх "діяльності" хоч трохи докладніше.

...Бахмутський (Артемівський район). У 1930-32 роках тут проходять один за одним процеси над вчителями, звинуваченими в українському націоналізмі. Арештовуються й розстрілюються виключно всі ще живі на той час українські діячі Визвольних змагань. Розкуркулюються, розстрілюються, висилаються на Пів-ніч сім'ї українських повстанців 1918-22 років. Апофеозом розгрому "українських націоналістів" Бахмутщини стає знищення книгозбірень. За деякими даними, в середині 30-х тут було спалено 70% всього бібліотечного фонду міста Бахмута.

...Перевальський район Луганської області. У 1930-32 рр. в селі Олексіївці більшовики палять як "націоналістичну" бібліо-теку "Просвіти", засновану навесні 1917 року Христею Алчевською. У вогні зникає й томик листів переписки Алчевської з цілою плеядою українських діячів кінця XIX – - початку XX столітть.

...Луганськ. В середині 30-х заарештовано й розстріляно од-ного з організаторів "Просвіти" 1917, року у цьому місті, члена колегії захисників Платона Гайворонського.

...Слов'янськ, 80-і роки. Під загрозою арешту у м. Комco-мольську кагебістами конфісковано "Ілюстровану історію України" Михайла Грушевського, що належала о. Валентину (Кольченку) зі Слов'янська. Вже в часи перебудови, на запитання власника чекісти цинічно відповіли, що раритети ніхто ніколи не повертає (У книзі на обкладинці був автограф самого М. Грушевського). Щікаво: приватну колекцію якого кагебіського генерала прикрашає зараз ця "Історія"?

Такий, далеко не повний, мартиролог втрат українців Донеч-чини та Луганщини щодо свого історичного минулого. Однак, сам він, укупі з тими скупими даними, - що головно збереглися на сторінках споминів кривавих душителів українського руху Донбасу 1917-20-х років, дає змогу зробити висновок: українське відродження тоді набрало величих розмірів. Козацький дух, після півторасторічної зневаги й забуття, ожив у формі численних "Про-світ", українських партій, "Вільного козацтва". Зараз можна впев-нено говорити, що за своїм розмахом український рух Донеччини й Луганщини 1918-20 років дорівнював деяким районам Київ-щини й Черкащини, однак через брак національно-свідомого за-галу та віддаленість від головних центрів боротьби не зміг роз-винутися у своїх природних межах. Будучи віддаленими coтнями кілометрів від Києва, українці Донбасу у 1917-21 роках вели вперту боротьбу за свою державність, чаcoм без надії на перемогу. Історія цього кривавого двобою ще чекає на своїх дослідни-ків, але вже зараз ясно одне: байки про "русский Донбасе" – ще один Московський міф, що відходить у забуття.

О.Добровольський.

Прес-служба БФ" Підтримки Українських ініціатив"










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua